Рішення № 101111414, 04.11.2021, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

04 листопада 2021 року м. Рівне №460/10401/21

Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді К.М.Недашківської, за участю: секретаря судового засідання І.С. Ляшук; представника позивача - Д.Б. Міщук; представників відповідача - В.В. Довгополюк та Т.Д. Ярмолюк; представників третіх осіб - не прибули; розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Рівненській області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , до Управління Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області про визнання протиправним та скасування пункту вимоги.

До Рівненського окружного адміністративного суду надійшов позов Територіального управління Державної судової адміністрації України в Рівненській області (далі - позивач) до Управління Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області (далі - відповідач), в якому позивач просить суд: визнати протиправним та скасувати пункт 1 Вимоги Управління Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області від 08.07.2021 №131708-14/2492-2021.

Заяви по суті справи.

Позовна заява обґрунтована тим, що за наслідками проведеної контролюючим органом ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Рівненській області за період з 01.01.2019 по 31.12.2020, оформлена Вимога «Про усунення порушень законодавства» від 08.07.2021 №131708-14/2492-2021, якою установлено: в порушення вимог частини десятої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII, зі змінами, для 5-и суддів місцевих загальних судів Рівненської області (Демидівського, Зарічненського, Корецького районних судів та Дубенського міськрайонного суду), які не здійснювали правосуддя, зайво нараховано та виплачено доплату за вислугу років за період з 01.01.2020 по 31.12.2020 на загальну суму 337938,32 грн та, відповідно, зайво нараховано та перераховано єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на суму 74346,43 грн, чим завдано матеріальної шкоди державному бюджету на загальну суму 412284,75 грн; забезпечити відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок зайвого нарахування та виплати доплати за вислугу років суддів місцевих загальних судів Рівненської області, які не здійснювали правосуддя в сумі 337938,32 грн, з урахуванням норм, визначених статтями 130-136 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 №322-VII, відкоригувати розрахунки на суми зайво перерахованого єдиного внеску на суму 74346,43 грн. Позивач вказує, що така Вимога є протиправною в цій частині, оскільки нарахування та виплата суддям доплати за вислугу років є правомірною та такою, що відповідає приписам Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 (справа №1-7/2018(4062/15)).

Відзив на позовну заяву обґрунтований тим, що положення частини десятої статті 135 Закону №1402-VIII, відповідно до якої суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу, не визнавалися неконституційними. В ході ревізії установлено, що суддям загальних місцевих судів, які не здійснювали правосуддя, зайво нараховано та виплачено доплату за вислугу років за період з 01.01.2020 по 31.12.2020, а тому оскаржувана Вимога є правомірною. Також, відповідач вказує, що заявлений позов не підлягає до задоволення, оскільки Вимога не може бути оскаржена в судовому порядку як самостійне рішення, оскільки воно не породжує безпосередньо права чи обов`язки для позивача, а заперечення проти вимог контролюючого органу підлягають розгляду в межах справи за зверненням органу державного фінансового контролю про стягнення збитків.

Письмові пояснення третіх осіб обґрунтовані тим, що позивач при нарахуванні та виплаті доплати за вислугу років протягом спірного періоду діяв в межах повноважень та у спосіб, визначений чинним законодавством. Таке нарахування та виплата здійснювалися на виконання приписів Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 (справа №1-7/2018(4062/15)), а тому позов підлягає до задоволення у повному обсязі.

Процесуальні дії суду.

Ухвалою суду від 28.07.2021 позовна заява залишена без руху.

Ухвалою суду від 16.08.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження у підготовчому засіданні на 09.09.2021.

Ухвалою суду від 09.09.2021 залучено до участі у справі №460/10401/21 в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ); ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ); ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_3 ); ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_4 ); ОСОБА_5 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_5 ).

Ухвалою суду від 09.09.2021, постановленою без виходу до нарадчої кімнати (протокол судового засідання від 09.09.2021), підготовче засідання відкладене на 12.10.2021 у порядку пункту 2 частини другої статті 181 КАС України.

Ухвалою суду від 12.10.2021, постановленою без виходу до нарадчої кімнати (протокол судового засідання від 12.10.2021), закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 04.11.2021.

У судове засідання 04.11.2021 прибув представник позивача, підтримав заявлені позовні вимоги, та просив суд задовольнити позову у повному обсязі.

До суду також прибули представники відповідача, заперечили проти позовних вимог, та просили суд відмовити позивачу у задоволенні позову повністю.

Треті особи, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не прибули. Подали до суду заяви про розгляд справи за їх відсутності.

Ухвалою суду від 04.11.2021, постановленою без виходу до нарадчої кімнати (протокол судового засідання від 04.11.2021), вирішено продовжити розгляд справи за відсутності третіх осіб, оскільки підстави для відкладення судового засідання у порядку статей 205, 223 КАС України відсутні.

На підставі статей 243, 250 КАС України, вступна та резолютивна частини рішення проголошені у судовому засіданні 04.11.2021.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд при вирішенні справи керується принципами верховенства права, законності, рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин, гласності і відкритості адміністративного процесу.

Розглянувши матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до пункту 8.17 Плану проведення заходів державного фінансового контролю Державної аудиторської служби України на I квартал 2021 року (в частині інспектувань), пункту 5.1.6.2 Плану проведення заходів державного фінансового контролю Західного офісу Держаудитслужби, на підставі направлення на проведення ревізії від 25.02.2021 №86, проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Рівненській області за період з 01.01.2019 по 31.12.2020, за результатами якої складений «Акт ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Рівненській області за період з 01.01.2019 по 31.12.2020» від 25.05.2021 №13-17-08-06/12 (далі - Акт ревізії) (а.с. 45).

На підставі Акта ревізії контролюючим органом сформована вимога «Про усунення порушень законодавства» від 08.07.2021 №131708-14/2492-2021 (далі - Вимога), пунктом 1 якої установлено: в порушення вимог частини десятої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII, зі змінами, для 5-и суддів місцевих загальних судів Рівненської області (Демидівського, Зарічненського, Корецького районних судів та Дубенського міськрайонного суду), які не здійснювали правосуддя, зайво нараховано та виплачено доплату за вислугу років за період з 01.01.2020 по 31.12.2020 на загальну суму 337938,32 грн та, відповідно, зайво нараховано та перераховано єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на суму 74346,43 грн, чим завдано матеріальної шкоди державному бюджету на загальну суму 412284,75 грн; забезпечити відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок зайвого нарахування та виплати доплати за вислугу років суддів місцевих загальних судів Рівненської області, які не здійснювали правосуддя в сумі 337938,32 грн, з урахуванням норм, визначених статтями 130-136 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 №322-VII, відкоригувати розрахунки на суми зайво перерахованого єдиного внеску на суму 74346,43 грн.

Перевіривши правову та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб`єктом владних повноважень в основу оскаржуваного рішення - Вимоги, на відповідність вимогам частини другої статті 2 КАС України, яка визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку; суд зазначає таке.

Щодо обраного позивачем способу захисту порушених прав та інтересів шляхом звернення до суду з позовом про визнання протиправним та скасування пункту 1 Вимоги, відповідач зазначає про правову позицію Верховного Суду, яка визначає, що Вимога не може бути оскаржена в судовому порядку як самостійне рішення, оскільки воно не породжує безпосередньо права чи обов`язки для позивача, а заперечення проти вимог контролюючого органу підлягають розгляду в межах справи за зверненням органу державного фінансового контролю про стягнення збитків.

Суд не погоджується з такими доводами відповідача з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» №2939-XII від 26.01.1993 (далі - Закон №2939-XII), здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю). Орган державного фінансового контролю у своїй діяльності керується Конституцією України, Бюджетним кодексом України, цим Законом, іншими законодавчими актами, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Відповідно до статті 2 Закону №2939-XII, головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов`язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов`язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб`єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про закупівлі, діяльністю суб`єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні.

Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі.

Порядок проведення органом державного фінансового контролю державного фінансового аудиту, інспектування установлюється Кабінетом Міністрів України.

Порядок проведення органом державного фінансового контролю державного фінансового аудиту, інспектування та перевірок державних закупівель установлюється Кабінетом Міністрів України.

Тобто, існує три форми фінансового контролю: фінансовий аудит (стаття 3 Закону №2939-XII); інспектування (стаття 4 Закону №2939-XII); перевірки державних закупівель (стаття 5 Закону №2939-XII).

За правилами статті 4 Закону №2939-XII, інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.

На підконтрольних установах, щодо яких за відповідний період їх фінансово-господарської діяльності відповідно до цього Закону проведено державний фінансовий аудит, інспектування за ініціативою органу державного фінансового контролю не проводиться.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 №868 утворено Державну аудиторську службу України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів, реорганізувавши Державну фінансову інспекцію шляхом перетворення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.022016 №43 затверджене Положення про Державну аудиторську службу України (далі - Положення №43), відповідно до пункту 1 якого, Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи (пункт 7 Положення №43).

За правилами підпункту 16 пункту 6 Положення №43, Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право: пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства.

Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право: у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір в установленому законодавством порядку (підпункт 23 пункту 6 Положення №43).

За правилами статті 10 Закону №2939-XII, органу державного фінансового контролю надається право:

пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства (пункт 7 частини першої);

звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (пункт 10 частини першої);

при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (пункт 13 частини першої).

Відповідно до пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами» №550 від 20.04.2006 (далі - Порядок №550), цей Порядок визначає процедуру проведення інспектування в міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов`язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і у суб`єктів господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували в період, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у період, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), а на підставі рішення суду - в інших суб`єктів господарювання.

Інспектування полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності об`єкта контролю і проводиться у формі ревізії, яка повинна забезпечувати виявлення фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб (пункт 2 Порядку №550).

У пункті 3 Порядку №550 міститься визначення поняття: акт ревізії - документ, який складається посадовими особами органу державного фінансового контролю, що проводили ревізію, фіксує факт її проведення та результати. Заперечення, зауваження до акта ревізії (за їх наявності) та висновки на них є невід`ємною частиною акта.

Результати ревізії оформляються актом, який складається на паперовому носії державною мовою і повинен мати наскрізну нумерацію сторінок (пункт 35 Порядку №550).

За правилами пункту 46 Порядку №550, якщо вжитими в період ревізії заходами не забезпечено повне усунення виявлених порушень, органом державного фінансового контролю у строк не пізніше ніж 10 робочих днів після реєстрації акта ревізії, а у разі надходження заперечень (зауважень) до нього - не пізніше ніж 3 робочих дні після надіслання висновків на такі заперечення (зауваження) надсилається об`єкту контролю письмова вимога щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства із зазначенням строку зворотного інформування.

Про усунення виявлених ревізією фактів порушення законодавства цей об`єкт контролю у строк, визначений вимогою про їх усунення, повинен інформувати відповідний орган державного фінансового контролю з поданням завірених копій первинних, розпорядчих та інших документів, що підтверджують усунення порушень.

З правового аналізу наведених вище норм убачається, що за результатами ревізії складається акт із зазначенням опису порушень, та в подальшому оформлюється обов`язкова до виконання вимога, яка спрямована на коригування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства.

За своєю правовою суттю обов`язкова до виконання вимога є рішенням суб`єкта владних повноважень, яке породжує правові наслідки для особи, щодо якої спрямована така вимога; зобов`язує підконтрольну установу вчиняти певні дії.

На переконання суду, обов`язкова до виконання вимога про усунення порушень є актом індивідуальної дії.

Відповідно до пункту 19 частини 4 КАС України, індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

У даному випадку, оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень - Вимога, являється правим актом індивідуальної дії - актом одноразового застосування норм права, дію якого поширено на конкретну особу (тобто є персоніфікованим) та має ряд ознак:

містить виражений правозастосовний характер;

містить чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктами адміністративного права, які видають такі акти;

розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління;

чітка визначеність адресата - конкретної особи;

виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.

Оскільки Вимога являється за своєю суттю рішенням суб`єкта владних повноважень - актом індивідуальної дії, тому позивач має право оскаржити таке рішення у судовому порядку.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Відповідно до частини 4 статті 242 КАС України, судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ або Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України як чинний міжнародний договір, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України №475/97-ВР від 17.07.1997; Конвенція набула чинності для України 11.09.1997.

За приписами статті 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Поняття «цивільні права та обов`язки» не можна розглядати лише у контексті національного законодавства держави-відповідача; це «автономне» поняття Конвенції. Стаття 6 § 1 Конвенції застосовується незалежно від статусу сторін, виду законодавства, яке встановлює визначення для терміну «спір», а також органу влади, що має повноваження у даному питанні (Georgiadis v. Greece, (Георгіадіс проти Греції), § 34)

Застосування Статті 6 § 1 у цивільних правовідносинах, перш за все, залежить від наявності «спору». По-друге, спір має стосуватися «прав та обов`язків», які хоча б суперечливо, мають визнаватися національним законодавством. І нарешті ці «права та обов`язки» мають бути «цивільними» згідно із Конвенцією, хоча статтею 6 не передбачається їх особливий зміст у законодавстві держав-учасників Конвенції (James and others v. United Kingdom (Джеймс та інші проти Сполученого Королівства), § 81).

Терміну «спір» (французькою мовою «contestation») необхідно надавати основного, а не формального значення (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium (Ле Комт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії), § 45). Важливо також не звертати уваги на форму та мовні засоби, що використовуються, а спиратися на реалії події відповідно до обставин кожної справи (Gorou v. Greece (no. 2) [GC] (Гору проти Греції №2) [ВП], § 29; і Boulois v. Luxembourg (Boulois проти Люксембургу) [ВП], § 92). Стаття 6 не застосовується у провадженнях, у яких немає спору між сторонами, чи у односторонніх провадженнях, у яких немає двох сторін спору, та за відсутності прав, у якості предмету спору (Alaverdyan v. Armenia, (dйc.) (Алавердян проти Вірменії), § 35)

Коли існує «спір» стосовно «цивільних прав та обов`язків», визначених за вищеперерахованими критеріями, Стаття 6 гарантує особі право подати на розгляд суду скаргу, що стосується його прав та обов`язків. Таким чином у статті представлено «право на суд», разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле. До цього додаються гарантії статті 6 § 1 стосовно як організації та складу суду, так і розгляду справи. В загалом, ці права є складовими «права на справедливий судовий розгляд» (Golder v. the United Kingdom (Голдер проти Сполученого Королівства), § 36).

Таким чином, позивач має абсолютне право на звернення до суду з позовом про визнання протиправними та скасування певних положень обов`язкової до виконання Вимоги контролюючого органу, оскільки остання має усі ознаки акта індивідуальної дії, породжує для заявника правові наслідки, стосується прав та обов`язків заявника.

Відповідно до статті 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Зміст зобов`язань Договірних держав за статтею 13 Конвенції ( 995_004 ) залежить від характеру поданої заявником скарги; «ефективність» «засобу юридичного захисту» у значенні цієї статті не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Водночас засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (див. згадане вище рішення у справі Кудли, пп. 157-158; та рішення у справі «Вассерман проти Росії» (N 2) (Wasserman v. Russia) (no. 2), N 21071/05, п. 45, від 10 квітня 2008 року).

Таким чином, суд дійшов висновку про наявність усіх правових підстав для розгляду заявленого спору в порядку адміністративного судочинства та вирішення такого спору по суті.

По суті оскаржуваної Вимоги (пункт 1), суд зазначає таке.

Акт ревізії містить посилання на те, що за період з 01.01.2020 по 31.12.2020 у штаті Демидівського, Зарічненського, Корецького районних судів та Дубенського міськрайонного суду перебувало 5-ть суддів, які не здійснювали правосуддя через закінчення повноважень судді та не завершення процедури проходження кваліфікаційного оцінювання, яким нараховувалася та виплачувалася суддівська винагорода, що складалася з посадового окладу (30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року) та доплати за вислугу років. В порушення вимог частини десятої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII, зі змінами, для 5-и суддів місцевих загальних судів Рівненської області (Демидівського, Зарічненського, Корецького районних судів та Дубенського міськрайонного суду), які не здійснювали правосуддя, зайво нараховано та виплачено доплату за вислугу років за період з 01.01.2020 по 31.12.2020 на загальну суму 337938,32 грн та, відповідно, зайво нараховано та перераховано єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на суму 74346,43 грн, чим завдано матеріальної шкоди державному бюджету на загальну суму 412284,75 грн. Операції з зайвого нарахування доплати за вислугу років суддям в бухгалтерському обліку відображено в меморіальному ордері №5 «Зведення розрахункових відомостей із заробітної плати та стипендій» за січень-грудень 2020 року за дебетом субрахунку 8011 «Витрати на оплату праці», кредитом субрахунку 6511 «Розрахунки із заробітної плати»; нарахування єдиного внеску - за дебетом субрахунку 8012 «Відрахування на соціальні заходи», кредитом субрахунку 6313 «Розрахунки із загальнообов`язкового державного соціального страхування».

Контролюючий орган в Акті ревізії зазначає, що питання виплати суддівської винагороди визначено статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII, згідно з частиною першої якої суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. За змістом положень частини десятої статті 135 Закону №1402-VIII суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Контролюючий орган вказує, що позивач протиправно здійснював нарахування та виплату п`ятьом суддям за період з 01.01.2020 по 31.12.2020, які не здійснювали правосуддя через закінчення повноважень судді та не завершення процедури проходження кваліфікаційного оцінювання, суддівської винагороди, що складалася, зокрема, з доплати за вислугу років.

Суть спору полягає у тому, чи мав позивач правові підстави для нарахування та виплати суддям доплати за вислугу років у період, за який судді не здійснювали правосуддя через закінчення повноважень судді та не завершення процедури проходження кваліфікаційного оцінювання.

Наказом голови Корецького районного суду від 17.12.2018 №6-К установлено судді ОСОБА_2 з 04.12.2018 доплату за вислугу років - 20 відсотків посадового окладу (а.с. 15); наказом від 31.07.2020 №4-К установлено судді ОСОБА_2 з 08.08.2020 доплату за вислугу років - 30 відсотків посадового окладу (а.с. 16).

Наказом голови Корецького районного суду від 15.01.2020 №1-К установлено судді ОСОБА_3 з 15.01.2020 доплату за вислугу років - 20 відсотків посадового окладу (а.с. 17).

Наказом голови Демидівського районного суду від 17.12.2018 №16-К установлено судді ОСОБА_1 з 04.12.2018 доплату за вислугу років - 20 відсотків посадового окладу (а.с. 18); наказом від 29.10.2020 №12-К установлено судді ОСОБА_1 з 01.11.2020 доплату за вислугу років - 30 відсотків посадового окладу (а.с. 19).

Наказом голови Зарічненського районного суду від 17.12.2018 №53-К установлено судді ОСОБА_5 з 04.12.2018 доплату за вислугу років - 20 відсотків посадового окладу (а.с. 21).

Наказом голови Дубенського міськрайонного суду від 20.11.2018 №6-К установлено судді ОСОБА_4 з 05.08.2018 доплату за вислугу років - 20 відсотків посадового окладу (а.с. 20).

За правилами частини першої статті 135 Закону №1402-VIII, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини другої статті 135 Закону №1402-VIII, суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

За правилами частини десятої статті 135 Закону №1402-VIII, суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 (справа №1-7/2018(4062/15)) у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, за яким «суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу», для цілей застосування окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII зі змінами, а саме:

- частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду;

- частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з обов`язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації;

- частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді.

Конституційний Суд України вказав, що за змістом положення частини десятої статті 133 Закону №2453 у редакції Закону №192 суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу. Цим положенням передбачено два винятки, коли суддя, який не здійснює правосуддя, отримує всі доплати до посадового окладу, - це тимчасова непрацездатність та перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці.

Законом №2453 у редакції Закону №192 передбачено низку випадків, коли суддя не здійснює правосуддя.

Такими випадками, зокрема, є: відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності (частина четверта статті 49); відрядження судді для роботи у Вищій раді юстиції, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України (частина четверта статті 54); обов`язкове проходження суддею підготовки у Національній школі суддів України (частина шоста статті 55, стаття 87); застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя (пункт 4 частини першої статті 97); неприйняття (несвоєчасне прийняття) відповідними державними органами рішення про звільнення судді з посади (відставку), переведення чи про його обрання безстроково (статті 76, 82, 112, 113, 114, 118, 120); перебування судді у щорічній оплачуваній чи додатковій оплачуваній відпустці (стаття 134).

Як зазначалось вище, Закон №2453 у редакції Закону №192 втратив чинність на підставі Закону №1402 (крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 розділу ХII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402).

Проте Закон №1402 містить положення, які закріплюють аналогічні випадки, коли суддя не здійснює правосуддя (статті 49, 54, 55, 56, 82, 89, 109, 113, 116, 136, 147). Це, зокрема, тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя та позбавлення його права на отримання доплат до посадового окладу; відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України; у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, виявленням надмірного рівня судового навантаження у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами; обов`язкове проходження підготовки у Національній школі суддів України; неприйняття (несвоєчасне прийняття) відповідними державними органами рішення про його звільнення з посади (відставку); нездійснення суддею правосуддя у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території. Крім того, суддя може не здійснювати правосуддя і з інших підстав, зокрема у зв`язку з мобілізацією відповідно до вимог Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Конституційний Суд України звернув увагу на те, що питання отримання суддею винагороди до проходження ним кваліфікаційного оцінювання регулюється саме Законом №2453 у редакції Закону №192, а випадки, коли такий суддя не здійснює правосуддя, визначаються Законом №1402.

Такі випадки поділяються на дві категорії. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, згідно із Законом №1402 нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та із неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду (частина перша статті 55); з обов`язковим проходженням підготовки для підтримання кваліфікації у Національній школі суддів України (частина восьма статті 56, частини перша, друга статті 89); з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді (частина третя статті 82, частини шоста, сьома статті 147).

Питання оплати праці судді, зокрема отримання чи неотримання ним доплат до посадового окладу, в одних випадках нездійснення ним правосуддя законодавчо врегульовані, а саме: відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя у випадку застосування до судді дисциплінарного стягнення, відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), Раді суддів України, а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України, мобілізація. Щодо інших випадків, коли суддя не здійснює правосуддя, зокрема з незалежних від нього причин або через обставини, що не обумовлені його поведінкою, відповідного законодавчого регулювання немає, а отже, за положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 у таких випадках суддя не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Проте якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, то позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, як випливає зі змісту положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192, є несправедливим, невиправданим та необґрунтованим.

Застосований законодавцем у положенні частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 підхід до об`єднання усіх випадків, коли суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу, не можна визнати виправданим, справедливим та домірним, оскільки такий підхід не враховує особливостей кожної категорії підстав нездійснення правосуддя, ступеня обумовленості таких підстав поведінкою судді та інших законодавчо визначених обставин, а отже, невиправдано призводить до звуження обсягу гарантій незалежності суддів у виді зниження рівня їх матеріального забезпечення.

Конституційний Суд України зазначив, що конституційне закріплення гарантій незалежності суддів спрямоване на унеможливлення будь-яких спроб впливу на суддю. Такий вплив є неприпустимим з огляду на положення частини другої статті 126 Конституції України.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що юридичне регулювання, встановлене положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192, яке поширюється на суддів, які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів, створює загрозу для незалежності як суддів, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддів.

Отже, положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону №192 для цілей застосування окремих положень Закону №1402 суперечить частинам першій, другій статті 126 Конституції України.

Таким чином, суд зазначає, що суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, які не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплати до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним судом України від 04.12.2018.

З наявних у матеріалах справи доказів убачається, що судді місцевих загальних судів Рівненської області (Демидівського, Зарічненського, Корецького районних судів та Дубенського міськрайонного суду), отримували доплати за вислугу років у періоди, коли вони не здійснювали правосуддя саме з незалежних від них причин та обставин, а тому нарахування і виплата таким суддям протягом спірного періоду доплати за вислугу років здійснена правомірно.

Суд погоджується з доводами відповідача про те, що положення частини десятої статті 135 Закону №1402-VIII, відповідно до якої суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу, не визнавалися неконституційними, проте така норма у даному випадку не може підлягати застосуванню, з огляду на таке.

Редакції обмежувальних норм:

частина десята статті 133 Закону №2453 у редакції Закону №192: «Суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу»;

частина десята статті 135 Закону №1402-VIII: «Суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу».

Так, Конституційний Суд України у Рішенні від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п`ятої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та положень пункту 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці), зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (частина друга статті 150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Основного Закону України).

Тому позивач, нараховуючи та виплачуючи суддям загальних місцевих судів Рівненської області (Демидівського, Зарічненського, Корецького районних судів та Дубенського міськрайонного суду) доплати за вислугу років, діяв правомірно та у відповідності до Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 (справа №1-7/2018(4062/15)).

За приписами статті 19 Конституції України від 28.06.1996 №254к/96-ВР, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідачем не доведено правомірності оскаржуваного рішення - Вимоги (пункт 1) у порядку статті 77 КАС України, а тому права та інтереси позивача підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправним і скасування такого рішення суб`єкта владних повноважень. Тому заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення повністю.

За правилами частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На користь позивача підлягає стягненню сума судового збору у розмірі 2270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн 00 (нуль) коп за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Управління Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області.

Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов Територіального управління Державної судової адміністрації України в Рівненській області (вулиця Симона Петлюри, 10, місто Рівне, 33028; код ЄДРПОУ 26259988), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_3 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_4 ), ОСОБА_5 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_5 ), до Управління Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області (вулиця Міцкевича, 14, місто Рівне, 33028; код ЄДРПОУ 40913624) про визнання протиправним пункту вимоги - задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати пункт 1 вимоги «Про усунення порушень законодавства» Управління Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області від 08 липня 2021 року №131708-14/2492-2021.

Стягнути на користь Територіального управління Державної судової адміністрації України в Рівненській області суму судового збору у розмірі 2270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн 00 (нуль) коп за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Управління Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складений 15 листопада 2021 року

Суддя К.М. Недашківська