Рішення № 100876735, 05.11.2021, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 335/4137/20 2/335/1142/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2021 року м. Запоріжжя

Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі

головуючого судді Геєць Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Ровенської В.В.,

представника позивача адвоката Кадуліної І.С.,

представника відповідача адвоката Гончарової Ж.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Запорізького державного медичного університету до ОСОБА_1 про відшкодування збитків (втрат державного бюджету з підготовки фахівця за державним замовленням), -

ВСТАНОВИВ:

Запорізький державний медичний університет звернувся до суду з зазначеним позовом до ОСОБА_1 про відшкодування збитків (втрат державного бюджету з підготовки фахівця за державним замовленням), в якому зазначив, що 01.09.2011 року відповідача було зараховано студентом першого курсу Запорізького державного медичного університету, та було укладено Типову угоду від 01.09.2011 року про підготовку фахівця з вищою освітою. Згідно укладеної угоди відповідач проходила навчання за державним замовленням і прийняла на себе зобов`язання після закінчення вищого навчального закладу прибути на місце направлення і відпрацювати не менше 3 років за місцем направлення, у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати вартість навчання.

У 2016 року відповідач отримала повну вищу освіту за спеціальністю „Стоматологія" та здобула кваліфікацію „лікаря-стоматолога", одночасно з отриманням диплому відповідач отримала направлення на роботу в державному секторі економіки (державні та комунальні заклади), відповідно повідомлення до направлення на роботу від 29.07.2016 року та Списку працевлаштування персонально кожного випускника, однак закінчивши навчання в інтернатурі у 2018 році до міста роботи за направленням - „Дитяча міська стоматологічна поліклініка м. Запоріжжя", у якості лікаря, не приступила.

Таким чином, необхідний термін роботи відповідач не відпрацювала, що відповідно до п. 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого Наказом МОЗ України від 25.12.1997 року № 367, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 15.04.1998 року № 246/2686, свідчить про відмову приступити до роботи за направленням та відпрацювати три роки молодим спеціалістом в державній медичній установі, посилаючись на зазначене, позивач просить суд стягнути з ОСОБА_1 витрати державного бюджету з її підготовки за державним замовленням у сумі 115 166 грн. 90 коп., а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 2102 грн.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просить задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечувала, вказуючи на те, що на час звільнення з інтернатури відповідач мала право на розірвання угоди відповідно до п. 9 Порядку про працевлаштування з причини того, що була матір`ю, яка має дитину у віці до трьох років, відповідача було звільнено у зв`язку із закінченням строку проходження інтернатури, тобто з іншої причини, ніж зазначено у п. 21 Порядку працевлаштування, отже у відповідача не виникає зобов`язання відповідно до п. 21 Порядку працевлаштування відшкодувати вартість навчання та компенсувати всі витрати. Також представником відповідача зроблена заява про застосування строків позовної давності до спірних правовідносин.

Заслухавши у судовому засіданні пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні по справі докази, у їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі з наступних підстав.

Судом встановлено, що 01.09.2011 року ОСОБА_1 було зараховано студентом першого курсу Запорізького державного медичного університету, та було укладено Типову угоду від 01.09.2011 року про підготовку фахівця з вищою освітою (а.с. 6).

Згідно укладеної угоди ОСОБА_1 проходила навчання за державним замовленням і прийняла на себе зобов`язання після закінчення вищого навчального закладу прибути на місце направлення і відпрацювати не менше 3 роки за місцем направлення, у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати вартість навчання.

У 2016 року відповідач отримала повну вищу освіту за спеціальністю „Стоматологія" та здобула кваліфікацію „лікаря-стоматолога", що підтверджується дипломом спеціаліста НОМЕР_1 (а.с. 8).

Одночасно з отриманням диплому ОСОБА_1 отримала направлення на роботу в державному секторі економіки (державні та комунальні заклади), відповідно повідомлення до направлення на роботу від 29.07.2016 року та Списку працевлаштування персонально кожного випускника, однак закінчивши навчання в інтернатурі у 2018 році до міста роботи за направленням - Дитячу міську стоматологічну поліклініку м. Запоріжжя, у якості лікаря, не приступила (а.с. 12).

Відповідно до наказу № 113-і від 29.06.20218 року ОСОБА_1 після закінчення інтернатури присвоєно звання лікар-спеціаліст (а.с. 13-14).

Відповідно до п. 6 наказу № 296-с від 13.07.2016 року «Про зарахування до інтернатури ОСОБА_1 » після закінчення інтернатури ОСОБА_1 перевести на посаду лікаря-стоматолога дитячого КЗОЗ «Дитяча міська стоматологічна поліклініка» після відповідних курсів первинної спеціалізації (а.с. 9).

Оскільки ОСОБА_1 після закінчення інтернатури у червні 2018 року та отримання звання лікар-спеціаліст на роботу за місцем направлення не з`явилася, курси первинної спеціалізації не пройшла, на посаду лікаря стоматолога не була переведена.

Отже, необхідний термін роботи відповідач не відпрацювала, що відповідно до п. 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого Наказом МОЗ України від 25.12.1997 року № 367, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 15.04.1998 року № 246/2686, свідчить про відмову приступити в подальшому до роботи за направленням та відпрацювати три роки молодим спеціалістом в державній медичній установі.

Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої стаття 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідно до частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Обов`язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, а саме: випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу; незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням; у разі, якщо його звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати, визначено: частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (чинною з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 15 лютого 2008 року № 136), пунктом 2 Указу Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23 січня 1996 року № 77/96, пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22 серпня 1996 року № 992 (була чинною на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 15 лютого 2008 року № 136) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) вказано, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Оскільки частина друга статті 52 Закону України «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та вищезазначені нормативно-правові акти, які передбачали обов`язок студента відпрацьовувати за направленням, були чинними, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2009 року, регулюються саме ними.

Отже, дії особи, яка не прибула на місце працевлаштування, зазначене в направленні, чи до будь-якого іншого закладу державного сектору економіки, чи звільнилась за власним бажанням, відмовилась від виконання взятих на себе зобов`язань, передбачають правові наслідки, встановлені законом та угодою, а саме - повернення витрачених коштів на навчання до державного бюджету, за рахунок якого ця особа здобула освіту у вищому навчальному закладі.

У діях відповідача наявні усі елементи складу цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка, збитки, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками, вина.

ОСОБА_1 , добровільно підписуючи угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, погодилась на працевлаштування її навчальним закладом, отримала направлення на роботу та, навчаючись за кошти державного бюджету, погодилась відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати не менше трьох років.

З огляду на викладене суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_1 не було дотримано вимог законодавства України та типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу.

Пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати, отже і виплати стипендії, які згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882 «Про питання стипендіального забезпечення» виплачується за рахунок коштів загального фонду державного бюджету або коштів відповідних бюджетів. Розмір стипендій визначається відповідно до установленого Кабінетом Міністрів України розміру мінімальної ординарної (звичайної) академічної стипендії з урахуванням типу навчального закладу, умов та напряму навчання, успішності стипендіата.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 607/9099/15-ц, від 19 вересня 2018 року у справі № 607/3690/17, від 31 жовтня 2018 року у справі № 607/3681/17-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 607/3682/17, від 15 травня 2019 року у справі № 598/760/17, від 26 червня 2019 року у справі № 607/7122/17-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 607/4359/15-ц.

В постанові від 26 січня 2021 року у справі № 607/3693/17 (провадження № 14-151цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків.

122. Отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію слід вважати такою, що входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом).

123. Зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення здійснених на навчання витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі його неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом) є мірою цивільно-правової відповідальності цього випускника і водночас, способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання.

124. До спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна норма статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на момент виникнення між відповідними випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг.

Відповідно до п. 1.1 Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти ІІІ-ІУ рівнів акредитації медичних факультетів університетів, затверджене наказом МОЗ від 19.09.1996 року № 291 спеціалізація (інтернатура) є обов`язковою формою післядипломної підготовки випускників всіх факультетів медичних і фармацевтичних ЗВО медичних факультетів університетів незалежно від підпорядкування та форми власності, після закінчення якої їм присвоюється кваліфікація лікаря (провізора)-спеціаліста певного фаху.

Отже, лише після закінчення інтернатури особа зможе працювати на посаді лікаря в закладі охорони здоров`я. Після успішного закінчення інтернатури лікар-інтерн отримує сертифікат лікаря-спеціаліста, який надає йому право працювати на посаді лікаря за певною спеціальністю.

Крім того, Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого МОЗ України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстровано в міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року № 246/2686, містить лише у Додатку 3 форму «Направлення на роботу», окремої форми «Направлення в інтернатуру» не передбачено Порядком. За місцем направлення на роботу особа проходить інтернатуру. Проходження інтернатури не за місцем направлення на роботу, встановлюється наказом Департаменту охорони здоров`я.

З самої форми «Направлення на роботу» вбачається, що по-перше, випускник зараховується на посаду лікаря-інтерна певної спеціалізації з подальшим працевлаштуванням на посаду лікаря-спеціаліста, а п. 1.1 Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти ІІІ-ІУ рівнів акредитації медичних факультетів університетів, затверджене наказом МОЗ від 19.09.1996 р. № 291 (далі - Положення про інтернатуру) спеціалізація (інтернатура) є обов`язковою формою післядипломної підготовки випускників.

Відповідно до п. 2.3. підставою для зарахування в інтернатуру є диплом лікаря (провізора) з певної лікарської (провізорської) спеціальності, посвідчення про направлення на роботу за персональним розподілом або довідка про право самостійного працевлаштування.

Отже, відповідач ОСОБА_1 стала лікарем спеціалістом 29.06.2018 року, коли вона закінчила інтернатуру, отримала звання лікар-спеціаліст, після закінчення ЗДМУ до роботи за направленням не приступила.

Отже, у позивача наявні обґрунтовані підстави для звернення до суду з відповідним позовом, та строк позовної давності позивачем не порушений.

Згідно розрахунку наданого позивачем витрати державного бюджету з підготовки відповідача за державним замовленням, у зв`язку з його не відпрацюванням встановленого терміну в державному секторі (ціна позову) складаються з 59442 грн. фактичних витрат на навчання, 55724,90 грн. стипендії, що у сумі складає 115 166,90 грн. (а.с. 16-17).

Наданий позивачем розрахунок не спростований, відповідачем власний розрахунок не наданий.

Доводи відповідача про те, що вона мала право на час звільнення з інтернатури на розірвання угоди відповідно до п. 9 Порядку про працевлаштування з причини того, що була матір`ю, яка має дитину у віці до трьох років, суд не приймає до уваги, оскільки відповідач не зверталася у встановленому законом порядку з відповідними заявами щодо розірвання такої угоди.

За приписами ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як передбачено статтями 76,77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до статей 79, 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як установлено статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчинення нею процесуальних дій.

На підставі викладеного, беручи до уваги, що на час розгляду справи судом сума збитків у розмірі 115 166,90 грн. не відшкодована, суд вважає за необхідне задовольнити позов у повному обсязі, стягнути з відповідача на користь позивача вказану суму відшкодування.

Запорізький державний медичний університет, як сторона на користь якої виноситься рішення суду, також має право в порядку ст. 141 ЦПК України на стягнення з відповідача понесених документально підтверджених витрат судового збору у розмірі 2102,00 грн. (а.с. 19).

Керуючись ст.ст. 10, 11, 209, 212, 214-215 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Запорізького державного медичного університету до ОСОБА_1 про відшкодування збитків (втрат державного бюджету з підготовки фахівця за державним замовленням) - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ), на користь Запорізького державного медичного університету (код ЄДРПОУ 02010741) збитки (втрат державного бюджету з підготовки фахівця за державним замовленням) у розмірі 115 166 грн. 90 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ), на користь Запорізького державного медичного університету (код ЄДРПОУ 02010741) судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 2102 грн. 00 коп.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду шляхом подачі у 30-денний строк з дня складення повного судового рішення, апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телемунікаційної системи подається до Запорізького апеляційного суду через Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя.

Повний текст судового рішення складено 05.11.2021 року.

Суддя Ю.В.Геєць