Постанова № 10064152, 17.05.2010, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.05.2010 № 16/627

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:Коротун О.М.

суддів:

при секретарі:

За участю представників:

від позивача -ОСОБА_1 представник за довіреністю № 528 від 30.04.2010 року

від відповідача - Марченко О.В. представник за довіреністю №12-ю від 08.12.2020 року

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізична особа - підприємець ОСОБА_3

на рішення Господарського суду м.Києва від 21.01.2010

у справі № 16/627 ( .....)

за позовом Фізична особа - підприємець ОСОБА_3

до ТОВ "Лабро"

третя особа позивача

третя особа відповідача

про стягнення 278785,50 грн.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Фізична особа - підприємець ОСОБА_3, у жовтні 2009 року звернувся до господарського суду м. Києва з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Лабро» про стягнення заборгованості з орендної плати за період з 01.08.2008 року по 01.08.2009 року у розмірі 51 110,48 грн., пені за період з 01.08.2008 року по 31.08.2009 року у сумі 7 553,41 грн., інфляційних витрат за період з 01.08.2008 року по 01.08.2009 року у сумі 3347,07 грн., 3 % річних за період з 01.08.2008 року по 31.08.2009 року у сумі 949,88 грн., штраф за період з 01.08.2009 року по 23.09.209 року у сумі 3 400 грн.

Позовні вимоги умотивовані невиконанням відповідачем підчас дії договору оренди № 198 від 01.08.2008 року у період з 01.08.2008 року по 01.08.2009 року зобовязань по сплаті орендної плати та поверненні обєкту оренди після припинення дії договору.

Відповідач позов не визнав , просив відмовити у його задоволенні.

Рішенням господарського суду міста Києва від 21.01.2010 у справі № 16/627 позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лабро» на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 51 110,48 грн. основного боргу, 2 048,62 грн. пені, 3400 грн. штрафу, 3347,07 грн. інфляційних, 949, 88 грн. 3 % річних, 608,56 грн. державного мита, 51.52 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила частково скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 21.01.2010 року № 16/627 у частині відмови Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_3 у стягненні на її користь штрафу, передбаченого п. 5.2. Договору № 198 абзац 7 у сумі 193724,66 грн. та 18700 грн. штрафу, передбачено в договорі № 198 від 01.08.2008 року п. 5.2. абзац 8, у загальному 212424,66 грн. В іншій частині рішення Господарського суду м. Києва залишити без змін.

Відповідач просив у задоволенні апеляційної скарги і позову відмовити, мотивуючи тим, що договір оренди крану слід вважати неукладеним з тих мотивів, що його істотні умови у частині визначення вартості обєкту оренди не відповідають Методиці оцінки вартості майна підчас приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 22.07.1998 р. № 1114 .

До того ж відповідач заперечував можливість задоволення позову з одночасним стягненням штрафів та пені, вважаючи, що вони є відповідальністю одного виду неустойки , а притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення суперечить ст. 61 Конституції України.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.02.2010 року Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_3 було відновлено строк подання апеляційної скарги, апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 24.03.2010 року.

У судовому засіданні 24.03.2010 року на підставі ст. 77 ГПК України було оголошено перерву на 14.04.2010 року.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 14.04.2010 розгляд справи було відкладено у звязку з необхідністю витребування нових доказів на 17.05.2010 року та продовжено строк розгляду справи на підставі ст.ст. 69,102 ГПК України.

У судове засідання 17.05.2010 року зявилися представники позивача та відповідача.

Представник позивача у судовому засіданні 17.05.2010 року підтримав доводи викладені у апеляційній скарзі.

Представник відповідача в судовому засіданні 17.05.2010 просив суд рішення Господарського суду м .Києва від 21.01.2010 року по справі № 16/627 скасувати і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 залишити без задоволення.

У судовому засіданні 17.05.2010 р. оголошено вступну та резолютивну частину постанови відповідно до ст. 85 ГПК України.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Київський апеляційний господарський суд вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вірно встановлено судом першої інстанції і підтверджено матеріалами справи, 01 серпня 2008 року між позивачем та відповідачем був підписаний договір №198 оренди крана КС-4361 А ПС, предметом якого є передання позивачем та прийняття відповідачем у тимчасове користування крану КС-4361 А ПС № 211006 на визначений строк за плату, яку відповідач повинен сплачувати щомісячно на рахунок позивача. Строк дії договору відповідно до п. 1.4. договору встановлено до 01.08.2009 року. Пунктом 4.1. договору встановлено щомісячну орендну плату у розмірі 5000 грн. Відповідно до Акту прийому передачі від 01.08.2008 позивач передав у платне користування кран КС-4361 А ПС № 211006.

Згідно з Додатковою угодою від 25.12.2008 року до договору оренди орендна плата з 01 січня 2009 року до 01.03.2009 року встановлена 2350 грн., а починаючи з 01.03.2009 року визначена у розмірі 5000 грн.

Відповідач вважав (і про це вказував у запереченнях на апеляційну скаргу), що договір оренди є неукладеним, оскільки у ньому не міститься відомостей про відновну вартість переданого у користування майна, що вимагається Методикою оцінки вартості майна підчас приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 22.07.1998 р. № 1114.

З такими доводами відповідача погодитися не можна , оскільки вказана Методика не поширюється на правововідносини з оренди майна приватної форми власності.

До того ж, визнання договору неукладеним може мати місце на стадії його укладення, а не за наслідками виконання договору сторонами (постанови Верховного Суду України від 07.10.2008 у справі №11/177-07/13, від 10.02.2009 у справі №10/33/08).

Важливим у цьому аспекті є встановлення обставин справи, пов'язаних з вчиненням сторонами спірного договору юридично значимих дій, спрямованих на виконання такого договору, а саме: дослідження питання вступу орендаря у фактичне володіння та користування об'єктом оренди (підписання акту приймання-передачі майна), сплата орендарем орендних та інших платежів в порядку і на умовах, визначених сторонами, і прийняття таких платежів орендодавцем, використання об'єкта оренди за його призначенням, тощо (Постанова Вищого господарський суд України від 22.04.2009 № 5020-5/362).

Місцевим господарським судом, з висновками якого погоджується суд апеляційної інстанції, встановлено, що на виконання умов договору позивач передав, а відповідач прийняв в користування на умовах оренди, що підтверджується актом прийому-передачі від 01.08.2008, - кран КС-4361 А ПС № 211006.

У процесі дії договірних відносин сторони погодилися частково зменшити орендну плату у період з 01 січня 2009 року до 01.03.2009 року, підписавши додаткову угоду до договору оренди від 25.12.2008 року.

Позивач вказував, що відповідач за період з серпня 2008 року по липень 2009 року не сплатив орендну плату позивачу. Сума боргу на момент розгляду справи становила 51 110,48грн.

Згідно з статтею 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України ,яка містить аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобовязання відповідно вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За приписами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобовязанні встановлено строк (термін) його виконання,то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Поряд з цим в силу частини 1 статті 629 Цивільного кодексу України договір є обовязковим для виконання сторонами.

Судами обох рівнів встановлено, що починаючи з серпня 2008 року і до повернення обєкту оренди позивачу 23.09.09, відповідач не виконував своїх зобовязань орендаря і не сплачував орендодавцю орендної плати, внаслідок чого його заборгованість становила 51 110,48 грн.

Доказів здійснення відповідачем розрахунків в сумі 51110,48 грн. надано не було.

Утім, місцевий господарський суд , задовольнивши вимогу про стягнення суми боргу у заявленому розмірі, та вірно зясувавши період, за який відповідач не вносив орендних платежів та ту обставину, що у письмовій формі сторонами узгоджена відповідальність за невиконання цих зобовязань орендарем, прийшов до хибного висновку про період, за який орендодавець мав право нараховувати пеню .

Так, місцевий господарський суд, пославшись на приписи частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, вказав, що нарахована позивачем пеня за період з серпня 2008 року по серпень 2009 року в сумі 7553,41 грн. підлягає задоволенню частково, на суму 2048,62 грн., тоді як нарахована з серпня 2008 року по січень 2009 року пеня на суму 5 504,79 грн. до задоволення не підлягає.

Відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобовязання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобовязання мало бути виконано.

Колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу на те, що пеня була нарахована позивачем на суму кожного з платежів, які відповідач мав сплатити щомісячно, але не сплатив, , відтак, висновок місцевого господарського суду , який обмежив орендодавця у праві нараховувати пеню лише платежами за перші шість місяців користування обєктом оренди , є неправомірним.

За перерахунком суду апеляційної інстанції розмір пені, яка підлягає стягненню з відповідача за прострочку у сплаті щомісячного платежу по орендній платі становить 4 919, 04 грн. за визначений позивачем період від 02 серпня 2008 по 31 серпня 2009 р. .

Отже, рішення суду першої інстанції у цій частині вимог суперечить нормам матеріального права і підлягає частковій зміні .

Окрім пункту 5.2. (абз. 2) договору оренди, яким передбачено відповідальність за несвоєчасне внесення орендної плати у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, сторонами встановлено відповідальність у вигляді штрафу за порушення сплати орендної плати більш ніж на три дні у розмірі 50% від заборгованої суми за кожен повний або неповний місяць такої прострочки ( абз. 7 п. 5.2.) , штраф у випадку, коли орендар створює заборгованість за оренду більше ніж двох місяців підряд - у розмірі 100 неоподаткованих мінімумів доходів громад за кожен повний або неповний місяць такої прострочки( абз. 8 п. 5.2. ).

Можливість застосування управненою стороною передбачених договором штрафних санкцій не визнавав відповідач, який мотивував свої заперечення приписами статті 61 Конституції України.

Відхиляючи доводи апелянта, колегія суддів вважає необхідним вказати таке.

Частина 1 ст. 230 Господарського кодексу України передбачає, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Пунктом 4 ст. 179 Господарського кодексу України визначено основний принцип, за яким при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Аналогічні положення містять і норми Цивільного кодексу України , які визначають, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов (ст. 627 Цивільного кодексу України ); зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ст. 628 Цивільного кодексу України ), сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 вказаного Кодексу ).

Сторонами за взаємною згодою визначена саме така відповідальність за порушення зобов'язання у вигляді застосування і штрафу, і пені, що прямо не заборонено чинним законодавством і є реалізацією вільного волевиявлення сторін під час визначення умов договору. Аналогічна точка зору поділяється Вищим господарським судом України (постанова від 06.07.2009 р. по справі № 6/589-08, ).

Висновок щодо того, що стягнення і штрафу і пені порушує ст. 61 Конституції України в частині неможливості притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення двічі, не відповідає зазначеному принципу. Відповідач притягнутий до одного виду відповідальності - цивільна способом сплати неустойки лише один раз і за одне правопорушення. Форма ж сплати неустойки подвійного притягнення не становить. (Аналогічна правова позиція висловлена постанові Вищого господарського суду України від 03.11.2009 р. по справі 11/77-09).

Крім того стаття 61 Конституції України розміщена в розділі 2 Конституції, в якому закріплені права, свободи та обов'язки людини і громадянина, а тому ця стаття не може регулювати взаємовідносини юридичних осіб. Така правова позиція висловлена у постанові Вищого господарського суду України від 21 січня 2010 по справі № 9/161-09.

Поряд з цим частина 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлює, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Умови договору передбачають цивільно-правову (господарсько-правову) відповідальність за порушення умов договору у вигляді сплати неустойки - пені та штрафу. При цьому, чинне законодавство не встановлює обмежень щодо одночасного застосування пені і штрафу у випадку порушення виконання зобов'язання і таке застосування чинному законодавству не суперечить, яке встановлює обмеження лише щодо розміру такої форми неустойки як пеня.

За таких обставин та зважаючи , що статтею 204 Цивільного кодексу України регламентовано принцип презумпції правомірності правочину, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача в частині стягнення як пені, так і штрафу, оскільки такі передбачені умовами чинного правочину.

Суд першої інстанції, відмовляючи у стягненні штрафів у загальному розмірі 212 424,66 грн., послався на те, що штрафні санкції нараховані позивачем відповідно до п. 5.2. договору абзац 7 за порушення строку передачі крану орендодавцю. При цьому місцевий господарський суд вказав, що зазначений вид відповідальності застосований бути не може, оскільки договір продовжувався, і за вказаний період нараховувалась орендна плата.

Однак, відповідальність за порушення строку передачі крану орендодавцю встановлена у абз. 6 п. 5.2. , тоді як заявлені до стягнення з відповідача штрафи на загальну суму у розмірі 212424,66 грн. були нараховані позивачем на підставі абзаців 7 та 8 п. 5.2. договору. Вказана обставин залишилася поза увагою суду першої інстанції, що призвело до безпідставної відмови у стягненні з відповідача 212 424,66 грн.

Крім того, суд першої інстанції, хоч і задовольнив відповідні вимоги позивача, однак помилився у частині визначення підстави для стягнення штрафу , встановленому на той випадок, коли відповідач без поважних причин порушує строк передачі обєкта оренди позивачу після закінчення строку оренди.

Такий вид відповідальності визначений абз. 6 п. 5.2., згідно з яким за вказане порушення сторони передбачили сплату штрафу у розмірі 100 (сто) неоподаткованих мінімумів доходів громадян за кожний повний (або неповний) місяць прострочки від суми заборгованості.

Як вбачається з умов договору, строк оренди закінчився 01.08.2009 року (п. 1.4. договору).

Утім, як стверджує позивач, і такі його доводи не спростовані відповідачем, кран був повернутий позивачу 23.09.2009 року.

Тому, вимоги про стягнення з відповідача 3400 грн. штрафу відповідно до абзацу 6 п. 5.2. договору, як обґрунтовані, підлягали задоволенню, що враховано судом першої інстанції.

Такими, що відповідають приписам ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України та обставинам справи щодо прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання, слід визнати вимоги позову про стягнення з відповідача на вимогу кредитора нараховані позивачем 3 347,07 грн. інфляційних втрат та 949,88 грн. 3% річних, які були задоволені місцевим господарським судом.

Доводи відповідача з приводу того, що разом з краном не було передано документів, які стосуються крану (технічний паспорт), і їх відсутність не давала змоги відповідачу використовувати кран за цільовим призначенням, оскільки без реєстрації крану на підставі технічного паспорту у Державній інспекції виробництв підвищеної небезпеки неможливо було здійснити таку реєстрацію, колегія суддів апеляційної інстанції оцінює критично і відхиляє з тих мотивів, що орендар не довів тієї обставини, що майно, яке є предметом договору не могло бути використане орендодавцем у підприємницькій діяльності за загальним правилом, викладеним у ч. 6 ст. 762 Цивільного кодексу України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не може бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Таким обставинами є ,за змістом ч. 1 ст. 617 Цивільного кодексу України , простий випадок або дія непереборної сили. Наявність цих обставин відповідач не довів.

Твердження відповідача про те, що позивачем неправомірно нараховано орендну плату за період з 01.02.2009 по липень 2009 у звязку з розірванням в односторонньому порядку договору оренди з 31.01.2009 року , які були відхилені судом першої інстанції , не приймаються до уваги судом апеляційної інстанції , виходячи з того, що одностороннє розірвання договору заборонене нормами Господарського кодексу України і які мають переважне застосування перед нормами Цивільним кодексом України.

В силу положень ч. 3 ст. 291 Господарського кодексу України договір оренди може бути розірваний лише за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

У процесі розгляду спору відповідач звертав увагу судів обох рівні на ту обставину, що договір оренди транспортного засобу ,яким є кран , є недійсним, оскільки при його укладенні не дотримані вимоги ст. 798 Цивільного кодексу України щодо нотаріального посвідчення договору.

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду відхиляє доводи відповідача , виходячи з такого.

Стаття 51 Цивільного кодексу України передбачає, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. На відміну від ч. 2 ст. 799 Цивільного кодексу України , норми параграфа 5 глави 30 Господарського кодексу України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.

Положення ч. 2 ст. 799 Цивільного кодексу України не можуть бути застосовані у відношенні Договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, в даному випадку, є тотожними. У відношенні договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України не вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення.

За загальним правилом (ст. 209 Цивільного кодексу України) правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений. Відтак, Договір оренди не потребував обов'язкового нотаріального посвідчення.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідач своїх заперечень документально не довів, а доводи , викладені ним у запереченнях на апеляційну скаргу , відхилені судом апеляційної інстанції.

З огляду на викладене та зважаючи , що у частині відмови у задоволенні позову на суму 212 424 ,66 грн. штрафів та пені рішення суду першої інстанції не відповідало закону, тому резолютивну частину рішення, у пунктах 1 та 2 , слід змінити на підставі п. 3 ч. 1 ст. 103 ГПК України з викладенням її у новій редакції, у тому числі щодо розподілу судових витрат.

Державне мито за розгляд апеляційної скарги повністю віднести на відповідача.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 33, 34, 49, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 задовольнити.

2. Пункти 1 та 2 резолютивної частини рішення господарського суду міста Києва від 21.01.2010 у справі № 16/627 змінити , виклавши їх у такій редакції :

“Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Лабро” (02086, Київ, вул. Петропавлівська, 14/15, ЄДРПОУ 22944859) на користь Фізичної особи підприємця ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, код НОМЕР_1) 51 110 (пятдесят одна тисяча сто десять) грн. 48 коп. основного боргу, 4919 (чотири тисячі девятсот девятнадцять) грн. 04 коп. пені, 212 424 (двісті дванадцять тисяч чотириста двадцять чотири) грн. 66 коп. штрафів, 3 347 (три тисячі триста сорок сім) грн. 07 коп. інфляційних, 949 (девятсот сорок девять) 88 коп. 3% річних, 2727 (дві тисячі сімсот двадцять сім) грн. 50 коп. державного мита, 50 (пятдесят) грн. 40 коп. витрат на інформаційно технічне забезпечення судового процесу.

У задоволенні іншої частини позову відмовити.”

3. В решті рішення (частина 1 резолютивної частини ) залишити без змін

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Лабро” (02086, Київ, вул. Петропавлівська, 14/15, ЄДРПОУ 22944859) на користь Фізичної особи підприємця ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, код НОМЕР_1) 1 363 (одну тисячу триста шістдесят три) грн. 93 коп. державного мита за подання апеляційної скарги.

Доручити місцевому господарському суду видати відповідні накази.

Матеріали справи повернути місцевому господарському суду

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом місяця.

Головуючий суддя

Судді

27.05.10 (відправлено)