Рішення № 10054999, 14.06.2010, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" червня 2010 р. Справа № 59/92-10

вх. № 2414/4-59

Суддя господарського суду

при секретарі судовогозасідання

за участю представників сторін:

позивача - не з"явився;

відповідача - Дубровська В.В., за довіреністю від 03.07.2009р. № 010-01/4903;

розглянувши справу за позовом Відкритого акціонерного товариства "Красноградський маслосирзавод", м. Красноград

до Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії АТ "Укрексімбанк" в м. Харкові, м. Харків

про визнання недійсним правочину

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою, в якій просить визнати недійсною Генеральну угоду № 6807N11 від 19 листопада 2007 року, укладену між ВАТ "Красноградський маслосирзавод", код ЄДРПОУ 00447296, та ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України", код ЄДРПОУ 19362160, разом з додатками та договорами, що укладалися в межах генеральної угоди.

Позивач в призначене судове засідання свого повноважного представника не направив, витребуваних судом документів не надав, але через канцелярію суду надав клопотання про відкладення розгляду справи, в з"язку з відрядженням представника позивача до Богодухову (вх.13843), а також про продовження строку розгляду справи за межами 2-х місячного строку (вх.13344).

Представник відповідача в судовому засіданні заперечує проти вимог заявленого позову з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву (вх.13377), поданому через канцелярію суду в порядку ст. 22 ГПК України, надав супровідним листом (вх.13342) витяг з ЄДРПОУ, зміни до статуту, свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, які долучаються судом до матеріалів справи

Суд, дослідивши матеріали справи, враховуючи надані документи, виходить з наступного, що судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, для надання можливості усім учасникам судового процесу ознайомитись із матеріалами справи, зняти з них копії, надати нові докази тощо).

Згідно ч.3 ст. 22 ГПК України сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи. Подача клопотань спрямованих на штучне затягування судового процесу, суперечить, зокрема, вимогам статті 6 Конвенції про захист прав і людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Ухвалами від 23.03.2010р. та 21.04.2010р. сторони були попереджені про розгляд справи за наявними в ній матеріалами у разі неявки представників сторін у судове засідання та ненадання витребуваних судом документів. Враховуючи це, враховуючи також достатність часу, наданого позивачеві та відповідачеві для підготовки до судового засідання та підготовки витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, закріплені п. 4 ч.3 ст. 129 Конституції України, ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України, суд вважає, що господарським судом в межах наданих йому повноважень сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи за наявними у справі матеріалами у відповідності до ст. 75 ГПК України.

З’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

19.11.2007р. між Відкритим акціонерним товариством „Красноградський маслосирзавод" (позивач по справі) та Публічним акціонерним товариством "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії АТ «Укрексімбанк» в м. Харкові (відповідач по справі) було укладено Генеральну угоду № 6807N11, відповідно до п. 4.5.1. якої, з урахуванням додаткової угоди № 6807N11-3 від 27.10.10.2009р., загальний ліміт заборгованості за кредитом не може перевищувати еквівалент 5397000,00 грн. та для ліміту заборгованості в доларах США 1966800,00 дол. США, терміном користування до 19.11.2012р.

Відповідно до п. 1.2. Генеральної угоди, укладення сторонами даного договору мало на меті визначення загальних умов фінансування інвестиційної, товарно-закупівельної, виробничої діяльності позивача, яке здійснюється відповідно до цієї Генеральної угоди шляхом укладення Кредитних договорів.

В межах Генеральної угоди між відповідачем та позивачем було укладено Кредитний договір № 68108К48 від 30.07.2008 р., відповідно до якого позивачу було відкрито відновлювану кредитну лінію з лімітом, з урахуванням додаткової угоди № 68108К48-3 від 27.10.2009р., 1966800,00 дол. США/ліміт для заборгованості у гривні - 5397000,00 грн., строком до 27.09.2011р.

Додатками до Генеральної угоди були визнані інші кредитні договори.

Абзацам 2 п. 6.1.1. Генеральної угоди № 6807Н11 передбачається надання кредідиту в іноземній валюті. Пунктом 6.3.3 передбачається обов'язок позивача достроково повернути кредит у разі перевищення ліміту кредитування внаслідок зміни курсу валюти.

Умовами п. 6.11.1. Генеральної угоди передбачено, що позивач зобов'язаний здійснювати валютні операції тільки у відповідача. Умовами п.п. 5.2.12, 6.11.3 генеральної угоди позивача зобов'язано перевести та підтримувати не менше 90 % грошових потоків на рахунки відкриті у відповідача.

Умовами п. 6.11.2. Генеральної угоди на позивача покладено обов'язок реалізувати спільно з відповідачем «зарплатний проект» та підтримувати обслуговування у банку відповідача «зарплатного проекту» для штатних співробітників підприємства. у відповідності з п. 7.1 (в) Генеральної угоди невиконання цього обов'язку є подією невиконання зобов'язань, що обумовлює відповідно до п.7.2 дострокове повернення кредиту.

Позивач у позовній заяві та наданих письмових поясненнях до неї просить визнати недійсним Генеральну угоду № 6807N11 від 19 листопада 2007 року, разом з додатками та договорами, що укладалися в межах генеральної угоди.

В обгрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем в порушення ст. 99 Конституції України, ст. 524 ЦК України, ст.ст. 189, 198 ГК України, ст. 5 Декрету КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», за відсутності індивідуальної ліцензії в жодної із сторін правочину передбачено надання кредиту в іноземній валюті та розрахунки нею на території України.

Позивач також зазначає суду, що в порушення ст. 632 ЦК України та 189 ГК України не було чітко визначено ціну кредиту, а крім того, позивачу були нав"язані послуги, які йому не були потрібні і які він не мав наміру отримувати, а п.п. 5.2.9.7., 5.2.10., 5.2.12. угоди

Позивач вважає, що Генеральну угоду було укладено сторонами для приховування іншого правочину, оскільки до укладення угоди між сторонами діяв інший кредитний договір - № 6807КЗ від 01.02.2007 року, в зв"язку з чим можна вважати її удаваною є втручанням у господарську діяльність позивача..

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

У відповідності до ст. 15, 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Аналогічно ст.20 ГК України передбачає можливість визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом з метою захисту прав і законних інтересів суб'єкта господарювання.

Пунктом 7 та п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, якими передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Отже в даній справі необхідною умовою для визнання Генеральної угоди недійсною є умова щодо встановлення обставин, передбачених ст.215, ст.203 ЦК України.

Таким чином, позивач в силу викладеного та відповідно ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) зобов’язаний довести за допомогою належних та допустимих доказів факт порушення спірним правочином його прав та/або охоронюваних законом інтересів, а також це наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У відповідності до 203 ЦК України (загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину) 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Суд, виходить з того, що позивачем не доведено наявність передбачених законом підстав для визнання правочину недійсним. Положення відсилочних норми ч.1 ст. 203 ЦК України (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства) та норми ч.1 ст. 227 ЦК України (правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним) потребують наявності норми права котра прямо передбачає необхідність одержання індивідуальної ліцензії на вчинення передбаченої правочином господарської операції (наразі –надання кредиту в іноземній валюті).

Проте, в даному випадку такі норми відсутні. Натомість нормами ч. 2 ст. 192, ч.3. ст. 533 ЦК України прямо передбачена можливість використання іноземної валюти на території України, в тому числі при здійсненні розрахунків за зобов'язаннями у випадках, порядку і на умовах, встановлених законом. Такою системою спеціальних норм є блок нормативно-правових актів, які регулюють здійснення банківської діяльності та операцій.

Відповідно до ст. 47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність»банки мають право розміщати залучені кошти від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, здійснювати операції з валютними цінностями. При цьому, відповідно до ст. 2 вищевказаного закону коштами вважаються гроші в національній валюті або іноземній валюті чи їх еквіваленті.

Нормою ст. 3 Декрету КМУ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» встановлено статус валюти України (яка є таким засобом платежу на Україні, що приймається для оплати без обмежень) і статус іноземної валюти, яка також є засобом платежу і може виступати предметом договору. Однак, такі операції мають окремий дозвільний порядок (за умови отримання ліцензії НБУ). Зокрема, в п. «в» ч. 4 ст. 5 Декрету передбачено «надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті». При цьому, якщо терміни і суми таких кредитів не перевищують встановлених законодавством меж, то ліцензія не вимагається.

В Генеральній угоді грошова сума в іноземній валюті є предметом договору, за користування яким боржник (позивач) зобов'язаний сплачувати відсотки, розмір і порядок сплати яких встановлено договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Нормою ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Відповідно до п.п. в), г) ч.4 ст.5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Водночас, відповідно до п. 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або одержувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Матеріалами справи (відзив з доданими до нього документами, вх. 13377) встановлено наявність у ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" Банківської ліцензії, виданої Національним банком України на право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність", дозволу № 2-3 на право здійснення операцій, визначених пінтами 1-4 частини четвертою статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність", згідно з додатком до якого (додаток до дозволу з переліком операцій, які має право здійснювати Банк), у тому числі операції з валютними цінностями.

Станом на час вчинення спірного правочину і досьгодні межі, про які йдеться в п.п. в), г) ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (щодо термінів і сум валютних кредитів перевищення яких потребує ліцензії) не визначені. Отже законодавчого припису який міг би бути наразі порушений операцією з видачі валютного кредиту не існує.

Така правова позиція суду узгоджується із позицією Національного банку України, викладеною у листі від 07.12.2009р. № 13-210/7871-22612 "Про правомірність, укладання кредитних договорів в іноземній валюті". НБУ, зокрема, роз'яснив, що, оскільки на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті, то операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Щодо посилань позивача в обгрунтування заявлених позовних вимог на п. 6.3.3. Генеральної угоди про безпідставність покладення на нього ризику зміни валютного курсу, то суд зазначає, що вони не приймаються до уваги як неспроможні. Курсові коливання є нормальним явищем ринкової економіки, що не міг не знати і не усвідомлювати позивач, обираючи собі валюту кредитування долари США і одночасно знижену, порівняно із кредитами в гривні, відсоткову ставку по кредитам в доларах США.

Суд зазначає, що ризик погіршення умов господарювання є нормальним явищем. Ризик є однією із ознак підприємництва (згідно ст.42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку). Більш того принцип комерційного розрахунку та власного комерційного ризику є одним із принципів господарської діяльності (ст. 44 ГК України). Отже складнощі, які виникли у позивача із виконанням спірного кредитного договору охоплюються його (позивача) підприємницьким ризиком. Тому у суду немає правових підстав перекладати комерційний ризик позивача на відповідача шляхом звільнення позивача від виконання прийнятих на себе обов’язків за договором.

Посилання позивача на недійсність договору внаслідок відсутності у ньому істотних умов ("чіткої ціни кредиту"), порушення вільного волевиявлення ("нав'язування з боку відповідача умов договору) є також юридично неспроможним виходячи з наступного:

Законодавчо не визначено такої істотної умови кредитного договору як "ціна кредиту", а крім того, розміри плат за кредитними зобов 'язаннями визначено у тексті кредитного договору, що є невід'ємною частиною Генеральної угоди, зокрема, у п.п. З.2.6., 3.2.8. - 3.2.10., 3.5., 3.7.5., ст. 4 Кредитного договору.

Щодо нав'язування з боку відповідача умов договору, то згідно ч. 1 статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 179 ГК України, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

З урахуванням викладеного суд приходить до висновку про відсутність обох необхідних умов для визнання спірної генеральної кредитної угоди від 14.06.2007р. №646 недійсною (порушення права, інтересу позивача та порушення норми закону), а отже і про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та, відповідно, до висновку про необхідність відмови в позові в повному обсязі.

Втім, наразі всупереч вимог ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) позивачем не надано доказів існування обставин, які могли б примусити учасника до укладення спірного договору всупереч його волі.

Так, позивачем не надано доказів вчинення фізичного або психологічного впливу на особу - представника учасника угоди з метою спонукання його до укладення угоди, ні доказів здійснення інших неправомірних заходів, які б були спрямовані на пригнічення його (представника) дійсної волі і примушення (всупереч його бажанню) до укладення спірного договору. Не надано також доказів перекручення, спотворення волі представника щодо укладення спірного правочину.

Так само, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження обставин, передбачених ч.1 ст.232 ЦК України (зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною).

Щодо посилань позивача на втручання п.п. 5.2.9.7., 5.2.10., 5.2.12. угоди у господарську діяльність відповідача, то суд виходить з наступного:

Частиною 1 ст. 346 України передбачено право банку попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

Відповідно до ч. 5 ст. 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність", Банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

Вимоги щодо оцінки фінансового стану позичальника, викладені в главі 4 «Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків», затвердженого постановою Правління НБУ від 06.07.2000 р. N 279.

П.п. 5 п. 4.1. Постанови №279, передбачено обов'язок Банку здійснювати оцінку фінансового стану позичальника з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості не рідше ніж один раз на три місяці.

Відповідно до п.п. 9 п. 4.1. Постанови №279, банки мають право самостійно встановлювати додаткові критерії оцінки фінансового стану позичальника, що підвищують вимоги до показників з метою адекватної оцінки кредитних ризиків та належного контролю за ними.

Таким чином, пункти договору, на які посилається позивач є такими, що жодним чином не суперечать вимогам законодавства.

Суд критично ставиться до зауважень позивача, що Генеральна угода має ознаки удаваного правочину у відповідності до ст. 235 ЦК України. Позивач зазначає, що укладенням оспорюваних договорів сторони приховали раніше укладені кредитні договори.

У відповідності до ст. 235 ЦК України Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Наведений у статті 1 Кредитного договору термін «попередня кредитна заборгованість» визначає перелік кредитних договорів, укладених з Відповідачем за якими Позивач мав заборгованість на дату укладення оспорюваних договорів, а у статті 1 Генеральної угоди термін "загальний ліміт заборгованості за Генеральною угодою" означає Граничну суму позичкової заборгованості за всіма кредитними договорами, в межах якої позичальник може користуватися кредитами згідно з цією Генеральною угодою.

Ствердження позивача щодо приховування раніше вчинених правочинів спростовуються фактом посилання сторонами у тексті кредитного договору на реквізити інших кредитних договорів та врахування зобов'язань за ними при укладення оспорюваної Генеральної угоди.

Також суд зазначає, що закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Позивач у наданих додаткових письмових поясненнях в обгрунтування позовних вимог посилається також на те, що Генеральна угода, вчинена під-час існування кредитного договору № 6807№К3 без припинення дії цього договору, тому є недійсною.

Однак у відповідності до ст.ст. 203, 215 ЦК України це не є підставою для визнання договору недійсним, а щодо припинення дії Генеральної угоди чи її розірвання позивачем позовні вимоги заявлені не були.

Предмет позову – це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, які перелічені у статті 16 ЦК України. Належним чином оформлених заяв про зміну позивачем предмету позову з визнання недійсним Генеральної угоди на припинення чи її розірвання матеріали справи не містять. Зміна предмету позову судом та розгляд позовних вимог, які не були заявлені позивачем у справі є порушенням приписів ст. 83 ГПК України.

За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не відповідають вимогам чинного законодавства України і є необґрунтованими.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином судові витрати у даній справі покладаються на позивача.

На підставі викладеного, на підставі ст.ст. 6, 8, 19, 58, 124, 129 Конституції, ст.ст. 6, 15, 16, 20, 203, 215, 227, 232, 235, 533, 627 Цивільного кодексу України, керуючись, ст. ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 43, 44-49, 75, 82–85 ГПК України, суд –

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Суддя

/Справа №59/92-10

повний текст рішення підписано та

оголошено 16.06.2010р./