Рішення № 100044256, 07.09.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

07 вересня 2021 року 11:51 № 640/3379/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., за участю секретаря судового засідання Прокопенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до Київської міської ради

треті особи Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс", Департамент транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департамент фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про скасування рішення

за участі представників сторін:

від позивача - Яценко Я.В.,

від відповідача та третьої особи 2 - Безсмертна М.В.,

від третьої особи 1 - Ковтунець Ю.С.,

від третьої особи 3 - Одноволик О.Г.

ВСТАНОВИВ:

Фізична особи-підприємця ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Київської міської ради, в якому просить визнати протиправним та нечинним рішення Київської міської ради від 24 грудня 2020 року №22/22 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві".

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що оскаржуване рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 прийнято з порушенням процедури, визначеної Законом України «Про засади державної регуляторної політики». Крім того позивач зауважує, що внаслідок прийняття оскаржуваного рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 Комунальним підприємством «Київпастранс» з ним, позивачем, було достроково розірвано договір про надання майданчика для експлуатації, утримання та обладнання, тобто оскаржуване рішення порушило права та інтереси позивача.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2021 року відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання та залучено до участі у справі в процесуальному статусі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" та Департамент транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Представник Київської міської ради у відзиві на позов заперечував проти задоволення позовних вимог та наголошував, що оскаржуване рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 не порушує права позивача. Крім того, представник відповідача вказував, що вимоги Закону України «Про засади державної регуляторної політики» не розповсюджується на спірні правовідносини з посиланням на норми пункту 58 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України.

В подальшому, у підготовчому засіданні 27 квітня 2021 року без виходу до нарадчої кімнати ухвалено про залучення до участі у розгляді справи Департамент фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в процесуальному статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору.

Представник Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у письмових поясненнях наголошував на відсутності порушеного права позивача внаслідок прийняття оскаржуваного рішення та наголошував на тому, що оскаржуване рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 не повинне проходити регуляторну процедуру, визначену Законом України «Про засади державної регуляторної політики» з посиланням на норми пункту 58 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України.

Представник Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" у письмових поясненнях вказував на правомірність оскаржуваного рішення та наголошував на тому, що орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати такі рішення.

Представник Департаменту фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у письмових поясненнях наголошував на відсутності порушеного права позивача внаслідок прийняття оскаржуваного рішення від 24 грудня 2020 року №22/22.

У відповіді на відзив позивача вказував, що внаслідок прийняття оскаржуваного рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 він втратив право на орендований ним паркувальний майданчик, що призвело до матеріальних втрат. Крім того, позивач наголошував, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав, якщо суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни. Також позивач зауважив, що положення пункту 58 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України поширюються виключно на населенні пункти лінії зіткнення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києві від 22 червня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.

В судовому засіданні представник позивача наполягав на задоволенні позову, представник відповідача та представники третіх осіб заперечували проти задоволення позовних вимог.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Між Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс" та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 укладено договір про надання майданчика для експлуатації, утримання та обладнання від 03 лютого 2020 року №ДНП-2020-02/03, відповідно до якого позивачу передано для експлуатації, утримання та облаштування майданчик для паркування транспортних засобів за адресою: місто Київ, Подільський район, вулиця Вишгородська, 47, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва, строк дії якого становить 1095 календарних днів від підписання акту прийому-передачі в експлуатацію майданчика для паркування.

24 грудня 2020 року Київською міською радою прийнято рішення №22/22 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві", яким серед іншого внесено зміни до Таблиці №1 до додатка №5 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 та виключено з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс", паркувальний майданчик за адресою: місто Київ, Подільський район, вулиця Вишгородська, 47, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва.

У зв`язку із прийняттям рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 договір про надання майданчика для експлуатації, утримання та обладнання від 03 лютого 2020 року №ДНП-2020-02/03 розірвано, про що позивача повідомлено листом від 14 січня 2021 року №053/05-119.

Вважаючи рішення Київської міської ради від 24 грудня 2020 року №22/22 протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Згідно з частиною 1 статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Частиною 1 статті 144 Конституції України визначено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (далі - Закон № 280/97-ВР у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин).

Частиною 5 статті 16 Закону № 280/97-ВР визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до статті 17 Закону № 280/97-ВР відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування при здійсненні повноважень у сфері контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення можуть проводити перевірки на підприємствах, в установах та організаціях, що перебувають у комунальній власності відповідної територіальної громади.

Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом (частина 1 статті 18 Закону № 280/97-ВР). Згідно з частинами 1,2 статті 59 Закону № 280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

Рішення сільської, селищної, міської ради у п`ятиденний строк з моменту його прийняття може бути зупинено сільським, селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної ради із обґрунтуванням зауважень. Рада зобов`язана у двотижневий строк повторно розглянути рішення. Якщо рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення двома третинами депутатів від загального складу ради, воно набирає чинності (частина третя статті 59 Закону № 280/97-ВР).

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію (частина третя статті 59 Закону № 280/97-ВР).

Згідно з частиною дев`ятою статті 59 Закону № 280/97-ВР рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою.

Частиною 12 статті 59 Закону № 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються у порядку, встановленому Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Відповідно до частини 1 статті 60 Закону № 280/97-ВР територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Частиною 5 статті 60 Закону № 280/97-ВР визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 22 Закону України від 15 січня 1999 року №401-XIV «Про столицю України - місто-герой Київ» у зв`язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право встановлювати порядок утримання та експлуатації об`єктів, розташованих у місті, та прилеглої до них території, правила благоустрою, торговельного, побутового, транспортного, житлово-комунального та іншого соціально-культурного обслуговування, визначати особливості землекористування та використання інших природних ресурсів. Організацію та порядок паркування транспортних засобів на вулицях і дорогах населених пунктів регламентують Правила паркування транспортних засобів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1342 (далі - Правила № 1342), пунктом 4 яких визначено, що оператор - суб`єкт господарювання, який здійснює обладнання і утримання майданчика для паркування.

Рішенням Київської міської ради від 26 червня 2007 року № 930/1591 «Про вдосконалення паркування автотранспорту в м. Києві» визначено комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтранспарксервіс" єдиним оператором з паркування транспортних засобів, стягнення паркувального збору та виготовлення єдиних абонементних талонів з паркування автомобільного транспорту.

Рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року № 1051/1051 затверджено Правила благоустрою міста Києва (далі - Правила благоустрою, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), які включають розділ XVII Правила паркування транспортних засобів у м. Києві.

Відповідно до пункту 17.3.1. Правил благоустрою платні місця для паркування транспортних засобів (майданчики для платного паркування) призначені для тимчасової стоянки транспортного засобу зі стягненням плати за паркування у відведених або спеціально обладнаних місцях без відповідальності за збереження транспортного засобу або з такою відповідальністю, якщо можливе оснащення місця для паркування транспортних засобів необхідним обладнанням. Організація та експлуатація місць платного паркування транспортних засобів здійснюється лише оператором або підприємствами, з якими оператор уклав відповідний договір.

Правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності визначено Законом України «Про державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року №1160-IV (далі - Закон №1160-IV, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до частини 1 статті 1 Закону № 1160-IV наведені у ньому терміни вживаються в такому значенні: регуляторний акт - це: прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом; регуляторний орган - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово приймати регуляторні акти. До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти; регуляторна діяльність - діяльність, спрямована на підготовку, прийняття, відстеження результативності та перегляд регуляторних актів, яка здійснюється регуляторними органами, фізичними та юридичними особами, їх об`єднаннями, територіальними громадами в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частин 1,2 статті 8 Закону №1160-IV стосовно кожного проекту регуляторного акта його розробником готується аналіз регуляторного впливу.

Аналіз регуляторного впливу готується до оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень та пропозицій.

Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону, не пізніше п`яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта (частина 4 статті 9 Закону №1160-IV).

Згідно з частиною 1 статті 21 Закону №1160-IV проекти регуляторних актів, які розробляються центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню із уповноваженим органом.

Відповідно до положень статті 36 Закону №1160-IV регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, якщо наявна хоча б одна з таких обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; проект регуляторного акта не був оприлюднений.

У разі виявлення будь-якої з цих обставин орган чи посадова особа місцевого самоврядування має право вжити передбачених законодавством заходів для припинення виявлених порушень, у тому числі відповідно до закону скасувати або зупинити дію регуляторного акта, прийнятого з порушеннями. Із аналізу статті 1 Закон №1160-IV слідує, що регуляторним актом є нормативно-правовий акт, або прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ при відповідності його встановленим вимогам, основними ознаками якого є: встановлення, зміна чи скасування норм права, які регулюють господарські відносини; неодноразове застосування щодо невизначеного кола осіб; спрямування на правове регулювання господарських відносин.

Суд наголошує, що оскаржуване рішення за своєю правовою природою є регуляторним актом.

Отже, виходячи зі встановленої правової природи оскаржуваного рішення від 24 грудня 2020 року №22/22, його винесенню мала передувати визначена Законом №1160-IV процедура прийняття регуляторного акта.

Судом встановлено та відповідачем не заперечується, що оскаржуване рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 прийнято без додержання процедури прийняття регуляторного акту визначеної Законом №1160-IV.

Щодо посилання відповідача та третіх осіб на норми пункту 58 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України, суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 58 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України установлено, що у 2020 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування, населених пунктів на лінії зіткнення про встановлення місцевих податків і зборів, які прийняті на виконання цього Кодексу, не застосовуються вимоги підпункту 4.1.9 пункту 4.1 та пункту 4.5 статті 4, підпункту 12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4 та пункту 12.5 статті 12 цього Кодексу та Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Так, перелік населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення, затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року № 1085-р та серед таких міст відсутнє місто Київ.

З огляду на викладене, суд вважає безпідставним посилання відповідача та третіх осіб на пункту 58 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України як на підставу для не застосування Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

В контексті наведеного, суд вважає за необхідне зауважити, що одним з основоположних принципів державної регуляторної політики є принцип передбачуваності, згідно з яким місцева рада як регуляторний орган не пізніше 15 грудня поточного року має затверджувати план діяльності з підготовки проектів регуляторних актів на наступний календарний рік (далі - План). Зазначений План має містити конкретну інформацію про види і назви проектів рішень, цілі їх прийняття, строки підготовки та структурні підрозділи, відповідальні за їх розробку.

Таке інформування надає суб`єктам господарювання можливість планування та організації своєї господарської діяльності.

Європейський Суду з прав людини серед елементів принципу правової визначеності називає запобігання випадкам набрання чинності положеннями законодавства Співтовариства до моменту їх публікації. Така можливість є винятковою, коли це обумовлено цілями відповідного законодавства та у випадку, якщо законні очікування тих, на кого воно поширюється, належним чином забезпечені (рішення у справах Racke н Hauptzollamt Mainz (1979) та Hauptzollamt Landau (1979). Венеціанська комісія визначає, що для забезпечення принципу передбачуваності закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків. Коли особа переконана у досягненні запланованого результату, має легітимні (законні) очікування, діючи згідно з нормами права, їй має бути гарантований захист цих очікувань. Близькою до окресленого принципу є презумпція незворотності дії закону в часі й неможливості застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування.

В рішенні у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ вказав на те, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява № 29979/04, пункт 70).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункт 74).

Щодо доводів позивача про порушення його прав та інтересів оскаржуваним рішенням, суд зазначає таке.

Право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об`єднань і посадових осіб.

Свою позицію щодо застосування Конституції України при здійсненні правосуддя Верховний Суд України свого часу відобразив у постанові Пленуму «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року №9. Зокрема, в пункті 8 цієї постанови зазначено, що правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно з частинами 1 і 2 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов`язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).

У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).

Суд також враховує вже зазначену позицію Європейського суду з прав людини у справі «Голдер проти Сполученого Королівства», згідно з якою саме «небезпідставність» доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду.

У пункті 30- 32 рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками цивільного характеру (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 36, Series A №18). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, п. 117, та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, п. 132). Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A №93). Встановлюючи такі правила, договірна держава користується певною свободою розсуду, однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява №40877/98, п. 54, та рішення у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).

Конвенція призначена для гарантування не теоретичних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених статті 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, п. 45). У п. 54 рішення у справі «Креуз проти Польщі (Kreuz v. Poland, заява №28249/95) Суд також погодився, що можуть бути справи, в яких майбутній позивач повинен мати попередній дозвіл до того, як йому дозволять процедуру подання позову (див. рішення суду у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), серія A, №93, п. 59).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (висновок, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16).

Судом встановлено та сторонами не заперечується, що оскаржуване рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Подільський район, вулиця Вишгородська, 47, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва слугувало підставою для дострокового розірвання договору про надання майданчика для експлуатації, утримання та обладнання від 03 лютого 2020 року №ДНП-2020-02/03, укладеного позивачем з Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс".

При цьому, умовами договору не передбачено компенсації понесених позивачем витрат при облаштуванні та обладнанні майданчика для паркування.

З урахуванням викладеного суд вважає обґрунтованими доводи позивача, що рішення Київської міської ради від 24 грудня 2020 року №22/22 в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Подільський район, вулиця Вишгородська, 47, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва порушує права та інтереси останнього.

З урахуванням наведеного вище, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання нечинним рішення Київської міської ради від 24 грудня 2020 року №22/22 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві" в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Подільський район, вулиця Вишгородська, 47, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва, позаяк Київською міською радою порушено процедуру прийняття зазначеного рішення як регуляторного акта, вказана частина якого, у свою чергу, стосується прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірність та обґрунтованість прийняття оскаржуваного рішення в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Подільський район, вулиця Вишгородська, 47, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва, з урахуванням вимог частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-243, 250Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати нечинним рішення Київської міської ради від 24 грудня 2020 року №22/22 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві" в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Подільський район, вулиця Вишгородська, 47, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва.

3. Відмовити в задоволенні решти позовних вимог.

4. Стягнути на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 за рахунок Київської міської ради (01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) судовий збір в сумі 1135 (одна тисяча сто тридцять п`ять)грн 00 коп.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко

Повний текст рішення виготовлено 20 вересня 2021 року