Рішення № 100008792, 30.09.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 вересня 2021 року м. Київ № 640/3233/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Васильченко І.П. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби

у м. Києві та Київській області,

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598), в якому просить суд:

- визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо винесеного рішення від 22.12.2020 за № 420 стосовно громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 про скасуванням дозволу на імміграцію в Україну разом із дітьми ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 22.12.2020 за № 420 стосовно громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 про скасування дозволу на імміграцію в Україну разом із дітьми ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області винести рішення стосовно громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 на право постійного проживання в Україні, відповідно до раніше виданої посвідки серії НОМЕР_2 від 28.07.2006.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19.02.2021 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позов.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що вона разом із сім`єю більше 15 років проживає на території України на підставі Тимчасової посвідки на постійне проживання на території України, яка видана безстроково Службою громадянська міграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 28.07.2006 серії КИ №002044/114685. При цьому, її діти народилися на території України та мають українське громадянства. Проте, на адресу її проживання та реєстрації надійшло рішення органу міграційної служби про скасування дозволу на імміграцію в Україну разом із дітьми. Підставою для прийняття даного рішення є порушення підпункту 1 пункту 64 «Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання», затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №321. Вказане рішення, позивачка вважає протиправним, оскільки законодавцем визначено вичерпний перелік підстав для прийняття такого рішення. При цьому, позивач зазначає, що не може нести відповідальності за порушення порядку видачі посвідки на постійне проживання, допущені самим органом міграційної служби.

Відповідач проти позову заперечив та просив суд відмовити в його задоволенні, вважає, що рішення прийняте у відповідності до вимог чинного законодавства. В обґрунтування заперечень зазначає, що працівниками ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області було перевірено матеріали справи про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянки Індії ОСОБА_1 та встановлено, що було прийняте рішення про надання дозволу на імміграцію всупереч вимог міграційного законодавства, оскільки на момент подання заяви про надання дозволу на імміграцію у неї були відсутні умови, за яких надається такий дозвіл.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

ОСОБА_1 на підставі Тимчасової посвідки на постійне проживання на території України виданої безстроково Службою громадянства міграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 28.07.2006 серії КИ № 002044/114685, проживає на території України разом із сім`єю - чоловіком та дітьми більше 15 років.

Діти позивачки: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , народилися на території України та є громадянками України.

Разом із сім`єю зареєстрована та мешкає у квартирі по АДРЕСА_1 , яка є її з чоловіком спільною приватною власністю.

Так, на адресу позивача надійшло рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 22.12.2020 року №420, яким на підставі пункту 6 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 26.07.2006 року разом з неповнолітніми дітьми ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вказане рішення прийнято на підставі висновку від 22.12.2020 року перевірки матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію в Україні громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 . Так, відповідно до вказаного висновку відповідачем зазначено, що жодного документа, який би підтверджував наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію згідно підстав, визначених законодавством не подано. Отже, зазначене, на думку відповідача, свідчить про те, що позивачу неправомірно надано дозвіл на імміграцію в Україну від 26.07.2006.

Вважаючи рішення та дії відповідача щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов`язки, що і громадяни України.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

За змістом частини 15 статті 4 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Згідно зі статтею 2 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Статтею 3 Закону №3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України "Про імміграцію" від 07.06.2001 №2491-ІІІ (далі - Закон №2491-ІІІ, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону №2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;

дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;

Згідно з ч.1 ст.4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 8) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; 9) особи, які прослужили у Збройних Силах України три і більше років (ч.2 ст.4 Закону №2491-III).

Пунктом 2 частини 1 статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заява про надання дозволу на імміграцію подається, зокрема, особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.

Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади (ч.2 ст.9 Закону №2491-III).

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання (ч.11 ст.9 Закону № 2491-III).

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 затверджено Порядок формування квоти імміграції (далі - Порядок формування квоти імміграції) та Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень.

Пунктом 1 Порядку формування квоти імміграції встановлено, що квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України, а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо ДМС (пункт 3 Порядку формування квоти імміграції).

Разом з тим, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок №1983) визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.

Так, підпунктом 2 пункту 2 цього Порядку №1983 передбачено, що територіальні органи ДМС приймають рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: осіб, батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію" (п.9 Порядку №1983).

Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (п.10 Порядку №1983).

У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (п.11 Порядку №1983).

Відповідно до п.12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

За змістом п.14 Порядку №1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (п.15 Порядку №1983).

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п.16 Порядку №1983).

Отже, зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.

Як вбачається з матеріалів справи, дочка позивачки ОСОБА_2 народилася на території України у місті Києві 29.06.1997 року та зареєстрована відділом реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві , набула громадянство України на підставі ч.3 ст. 8 Закону, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_3 виданим 27.02.2014 року.

Також, дочка позивачки ОСОБА_3 народилася на території України у місті Києві 01.10.2003 року та зареєстрована відділом реєстрації актів громадянського стану Деснянського районного управління юстиції у м. Києві , набула громадянство України на підставі ч.3 ст. 8 Закону, що підтверджується паспортом громадянина України № НОМЕР_4 виданим 07.11.2019 року.

Таким чином, на підставі зазначеного позивач 17.05.2006 і звернулася до УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві зі заявою про отримання дозволу на імміграцію в Україну.

Проте, в якості підстави для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію відповідач зазначив, що на час звернення позивачки діти не отримували дозвіл на імміграцію та не набували громадянства України, а тому позивачка, як мати дитини, не мала підстав для отримання дозволу на імміграцію в Україну.

Суд звертає увагу, щ згідно статті 10 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

При цьому, відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

За приписами підпункту 1 пункту 64 Порядку № 321 посвідка скасовується територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію".

З аналізу наведених норм вбачається, що для скасування дозволу на імміграцію відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону № 2491-III, обов`язковою умовою є виявлення свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність стосовно іноземця або особи без громадянства.

Натомість, судом не встановлено, а відповідачем не доведено належними, допустимим та достатніми доказами обставин, що при видачі позивачу у 2007 році дозволу на імміграцію, на підставі якого також було видано посвідку на тимчасове проживання в Україні, позивачем були надані свідомо неправдиві відомості, підроблені документи або документи, що втратили чинність стосовно нього.

Також суд зазначає, що відповідно до пункту 21 Порядку провадження № 1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Пунктом 22 Порядку провадження № 1983 визначено, що для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Згідно з пунктом 23 Порядку провадження №1983 ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Згідно з пунктом 24 Порядку провадження № 1983 рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.

Частиною першою статті 13 Закону № 2491-III передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.

Виходячи з наведеного судом встановлено, що Закон № 2491-III визначає вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта, чого доведено відповідачем не було, як і не встановлено судом.

Більш того, судом встановлено, що питання щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну розглядалось відповідачем, не у зв`язку зі зверненням з цього приводу органів державної влади, а у зв`язку зі зверненням чоловіка позивачки, ОСОБА_4 , зі заявою про обмін посвідки на постійне проживання у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

Таким чином, суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні відомості щодо того, що відповідачем було порушено питання щодо скасування дозволу на імміграцію, виданого позивачу, як і відсутні докази, що останнього було запрошено для надання пояснень з цього приводу.

Поряд з цим, документи, які подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним підрозділом уповноваженого на це органу за місцем проживання позивача, який приймав документи позивача, перевіряв їх достовірність, відповідність вимогам законодавства, залучаючи при цьому й інші органи державної влади, які підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію не виявили, та в результаті було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі № 820/5953/16.

З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про надання дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки документів, а також запрошення для надання пояснень заявників, стосовно яких розглядається це питання.

Проте, відповідач не надав суду жодних доказів того, що ним вчинено будь-які дії з метою з`ясування обставин, які стали підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну.

Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що позивачем надавалися відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність; відповідачем не надано до суду вироку суду, яким позивача засуджено до позбавлення волі, та будь-яких доказів того, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що рішення про скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем також не надано суду жодного доказу, який підтверджував би порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Окремо суд наголошує на тому, що підставою для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну став, зокрема, пункт 6 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію", згідно якого дозвіл на імміграцію може бути скасовано в інших випадках, передбачених законами України. В ході розгляду справи відповідачем не вказано які саме інші випадки, передбачені законами України, стали підставою для прийняття оскаржуваного рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 вересня 2019 року у справі № 815/3420/17.

Отже, відповідачем не надано суду належних доказів існування обставин, що передбачені ст.12 Закону України "Про імміграцію", які надавали б йому підстави для скасування дозволу на імміграцію.

Таким чином, відповідачем не доведено наявність передбачених законами України підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну.

Разом з цим, у контексті зазначеного, суд звертає увагу, що позивачка має двох дітей - громадянок України, про що свідчать паспорти громадянина України, що відповідно до пункту 1 частини 3 статті 4 Закону №2491-ІІІ дає їй позаквотне право на отримання дозволу на імміграцію в Україну.

Так, міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989 року, Конвенція (Конвенцію ратифіковано постановою BP №789-ХІІ від 27.02.91 (ст.9).

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ETS №192) (укр/рос) № ETSN192 ,15.05.2003, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано з заявою Законом № 166-V від 20.09.2006 (ст. 4).

Згідно з частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Крім того, згідно із судовою практикою Європейського суду з прав людини "для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання" (постанова по справі "МакМайкл проти Сполученого Королевства" (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995 р., Series A, № 307, р. 55, § 86).

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним, під час прийняття рішення не враховувалась наявність двох дітей та їх законне право на проживання разом з батьками.

Окрім цього, згідно з положеннями статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі № 820/5953/16.

Таким чином, відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли, оскільки при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні відповідач підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну.

Поряд з цим варто звернути увагу, що навіть якщо в 2006 році дозвіл на імміграцію позивачу оформлено через помилку або зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на особу (позивача у справі) є неприпустимим.

Вказана правова позиція також міститься в постановах Верховного Суду від 18.04.2018 року у справі №820/2262/17, від 09.07.2020 року у справі № 823/407/18, від 30.01.2020 року № 2340/2851/18.

З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку, що рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 22.12.2020 щодо громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 є протиправним та підлягає скасуванню.

До того ж, як встановлено судом під час розгляду справи, на підставі оскаржуваного рішення відповідачем було скасовано посвідку на постійне проживання серія НОМЕР_5 від 28.07.2006 року.

Згідно з пунктом 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. №321 (далі - Порядок №321) посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію".

Відповідно до п. 67 Порядку №321 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п`яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.

При цьому, пунктами 68, 72 Порядку №321 передбачено, що іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України в місячний строк з дня отримання рішення про скасування дозволу на імміграцію.

Посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується, зокрема, у разі скасування посвідки.

Згідно з пунктами 74, 75 Порядку №321 недійсна посвідка, виявлена у пункті пропуску через державний кордон, вилучається посадовою особою Держприкордонслужби та протягом 10 робочих днів повертається для знищення до територіального органу / територіального підрозділу ДМС за місцем її видачі.

Посвідки знищуються територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, який їх видав.

Посвідки, визнані недійсними відповідно до наказу ДМС, знищуються територіальним органом, визначеним у наказі.

Пунктами 78, 79 Порядку №321 передбачено, що рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.

ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов`язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів.

Таким чином, оскільки скасування посвідоки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_5 від 28.07.2006 року є наслідком прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, яке визнано судом протиправним та скасовано, суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити видачу посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 .

При цьому, задоволення позову у такий спосіб направлено на ефективний та остаточний захист порушеного права позивача та не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

Згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Таким чином, враховуючи висновок суду про протиправність та скасування рішення відповідача про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 22.12.2020 року №420 громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 , а також оскільки будь-які інші підстави для відмови в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання відповідачем зазначені не були, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція, як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.

Крім того, суд зауважує, що відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача здійснити видачу посвідки на постійне проживання громадянину громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 , є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

При цьому, суд зазначає, що якщо відмова відповідного органу визнана судом протиправною, а іншого варіанту поведінки у суб`єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов`язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача. Отже, застосування судами попередніх інстанцій зазначеного способу захисту права в контексті спірних правовідносин не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження Міністерства оборони України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України в справі №751/9773/16-а від 10.04.2020 року (провадження №К/9901/34344/18).

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірність та обґрунтованість своїх рішень з урахуванням вимог частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Як вбачається з наявної у матеріалах справи квитанції від 10.02.2021 позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн. Відтак, присудженню на користь позивача підлягає судовий збір у межах вказаної суми.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 6-11, 73-77, 79, 90, 139, 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) задовольнити повністю

2. Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо винесеного рішення від 22.12.2020 за № 420 стосовно громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про скасуванням дозволу на імміграцію в Україну.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 22.12.2020 за № 420 стосовно громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про скасування дозволу на імміграцію в Україну.

4. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області винести рішення стосовно громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на право постійного проживання в Україні, відповідно до раніше виданої посвідки серії НОМЕР_2 від 28.07.2006.

5. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) понесені судові витрати у розмірі 908 (дев`ятсот вісім) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, код ЄДРПОУ 42552598).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.П. Васильченко