Рішення № 99984565, 16.09.2021, Теребовлянський районний суд Тернопільської області

Справа № 606/412/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2021 року м. Теребовля

Теребовлянський районний суд Тернопільської області в складі:

головуючої судді Мельник А.В.,

за участю секретаря судового засідання Кавалко В.С.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача адвоката Пацули В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Теребовля цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 через представника адвоката Пацулу В.О. звернулась в суд із позовом до відповідача ОСОБА_2 про виселення з житлового приміщення.

Позов обґрунтовано тим, що позивач є власником будинку АДРЕСА_1 . За вказаною адресою з позивачем проживає ОСОБА_2 (син), ОСОБА_3 (дочка), ОСОБА_4 (зять), ОСОБА_5 (внучка), ОСОБА_6 (внук). Також, у будинку, що їй належить, проживає та зареєстрований, колишній чоловік позивача ОСОБА_2 . Спільне проживання з відповідачем в одному будинку стало нестерпним. Відповідач неодноразово здійснює домашнє насильство під час якого виражається нецензурною лайкою, словесно погрожує, внаслідок чого завдає шкоди фізичному та психологічному здоров`ю позивача. ОСОБА_2 жодним чином в утриманні будинку, його ремонті, оплаті комунальних послуг участі не приймає, користується майном позивача. Позивач неодноразово зверталась до правоохоронних органів щодо вчинення домашнього насильства відповідачем відносно неї та інших членів сім`ї, за що протягом останніх років відповідач часто притягувався до адміністративної відповідальності за порушення 173-2 КУпАП та до кримінальної відповідальності. З цих підстав просить позов задовольнити та виселити відповідача з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою судді від 12 березня 2021 року відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 12 квітня 2021 року, яке в подальшому було відкладено на 13.05.2021 та 30.06.2021.

Ухвалою суду від 30 червня 2021 року закрито підготовче провадження у справі призначено справу до судового розгляду по суті на 14 липня 2021 року, яке в подальшому було відкладено на 02 серпня 2021 року та 16 вересня 2021 року.

Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_7 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили виселити відповідача з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання 16 вересня 2021 року не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, причини неявки суду не повідомив. У судовому засіданні 02 серпня 2021 року відповідач позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні. Вказав, що він не заважає позивачці та іншим членам її сім`ї проживати у будинку, оскільки сам займає окрему кімнату, не заперечував того, що має змогу найняти інше житло, але не хоче цього робити, оскільки він довгий час проживав разом з позивачкою як чоловік та дружина і допомагав їх по господарству.

Суд, дослідивши та оцінивши зібрані у справі докази, встановив наступні обставини.

Згідно довідки, виданої виконкомом Теребовлянської міської ради Тернопільської області за №09-04/2046 від 02 лютого 2021 року, станом на 1981 рік власником будинку був батько ОСОБА_1 - ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.28).

Відповідно до копій свідоцтва про право власності на нерухоме майно за № НОМЕР_1 від 11 лютого 2015 року та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 33448113 від 11 лютого 2015 року, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить ОСОБА_1 (а.с. 15, 16-17).

Рішенням суду від 17 лютого 2009 року було розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який було зареєстровано 18 квітня 1981 року Вербовецькою сільською радою Теребовлянського району Тернопільської області, актовий запис №1 (а.с. 26).

У будинковолодінні, що по АДРЕСА_1 проживають: ОСОБА_1 ; ОСОБА_10 , син, інвалід дитинства; ОСОБА_3 дочка; ОСОБА_4 , зять, який проживає без реєстрації; ОСОБА_5 , внучка; ОСОБА_6 , внук; ОСОБА_2 , співмешканець, про, що свідчить копія довідки, виданої Теребовлянською міською радою Тернопільської області за №09-04/2071 від 22 лютого 2021 року (а.с.29).

Відповідно до копії довідки, виданої Теребовлянською міською радою Тернопільської області за №09-04/2045 від 02 лютого 2021 року, ОСОБА_1 здійснює догляд за інвалідом дитинства ІІ групи ОСОБА_10 (а.с.27).

Згідно відповіді відділення поліції №3 (м.Теребовля) РУП ГУНП в Тернопільській області на запит щодо надання інформації про реєстрацію протягом 2019-2021 років звернень ОСОБА_1 з приводу неправомірних дій стосовно неї зі сторони ОСОБА_2 слідує, що 30 травня 2019 року, 30 грудня 2019 року, 29 квітня 2020 року, 16 червня 2020 року, 21 червня 2020 року, 05 липня 2020 року, 13 серпня 2020 року, 03 вересня 2020 року, 08 жовтня 2020 року, 07 грудня 2020 року, 19 грудня 2020 року на підставі звернень з приводу вчинення домашнього насильства за результатами їх розгляду було складено матеріали відносно вчинення ОСОБА_2 адміністративних правопорушень, пов`язаних із насиллям в сім`ї та внесено відомості в ЄРДР про вчинення кримінальних правопорушень за ст.126-1 КК України та ч.1 ст.125 КК України. Матеріали було направлено на розгляд суду (а.с. 18-19).

Постановами суду від 07 лютого 2020 року, 25 червня 2020 року, 13 серпня 2020 року, 11 листопада 2020 року, 24 грудня 2020 року, 25 січня 2021 року, 17 березня 2021 року відповідача визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень передбачених ч.1 ст. 173-2 КУпАП, ч.2 ст. 173-2 КУпАП, тобто за вчинення домашнього насильства в сім`ї щодо колишньої дружини ОСОБА_1 (а.с. 48-54).

Крім того, вироком Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 11 листопада 2020 року, визнано винним ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 125 КК України. Потерпілою від вчинення кримінального правопорушення вказано ОСОБА_1 (а.с. 47).

Вироком Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 25 січня 2021 року, визнано винним ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 126-1 КК України. Потерпілою від вчинення вказаного кримінального правопорушення є ОСОБА_1 (а.с. 46).

Згідно довідки-характеристики від 07 липня 2020 року, виданої Теребовлянською міською радою, ОСОБА_2 характеризується з негативної сторони по місцю свого проживання.

До спірних правовідносин суд застосовує наступні правові норми.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту.

Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:

- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

- виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій;

- абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.

Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частиною першою статті 383 ЦК України закріплено положення, відповідно до якого громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Як встановлено судом, позивач є власником будинку в якому проживає вона та її колишній чоловік, їхні діти, зять та внуки.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Якщо відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Такого висновку дійшла Велика палата Верховного Суду в справі №686/11782/17-ц від 15 січня 2020 року. Аналогічний по суті висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц, що користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України, Верховним Судом у складі колегії суддів Другої цивільної палати Касаційного цивільного суду у постановах від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц (провадження № 61-25371св18), від 16 жовтня 2019 року у справі 243/9627/16-ц (провадження № 61-34009св18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 766/12748/16-ц (провадження № 61-31405св18).

Відповідно до статті 150 Житлового кодексу Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок, квартиру, користуються нею для особистого проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Відповідно до статті 157 Житлового кодексу Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Згідно частини першої статті 116 Житлового кодексу Української РСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

З аналізу вказаної норми можна зробити висновок про те, що для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, тощо.

Систематичність порушення правил співжиття визначається, виходячи з кількісного показника протягом необмеженого проміжку часу. Такий висновок зробив ВС в постанові від 22 січня 2020 року у справі №679/1657/18. При цьому суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними.

Верховним Судом також зазначено про необхідність враховувати та належним чином перевіряти доводи позивача про систематичне порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з ним в одному будинку. Крім того, для правильного вирішення справи суди повинні встановити, що попередні заходи запобігання виявились безрезультатними.

Отже, при розгляді даної справи судом встановлено, що відповідач є колишнім чоловіком позивача, шлюб між ними розірваний судовим рішенням у 2009 році, спільним побутом вони не пов`язані, своїми систематичними діями, що виразились у порушені правил співжиття та вчиненні домашнього насильства щодо позивача відповідач робить неможливим проживання з ним у спірному будинку позивача та інших членів її сім`ї.

ОСОБА_2 неодноразово притягався до адміністративної відповідальності за ст.173-2 КУпАП, тобто за вчинення домашнього насильства щодо своєї колишньої дружини ОСОБА_1 та до кримінальної відповідальності за ст. 126-1, ч.1 ст.125 КК України, потерпілою в яких була ОСОБА_1 , що свідчить про істотну суспільну шкідливість особи.

Крім того, вирішуючи спір про виселення відповідача, суд бере до уваги висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні від 03 вересня 2020 року у справі Левчук проти України.

У даному рішенні ЄСПЛ зазначено про те, що там, де особа достовірно стверджує про те, що вона зазнавала неодноразових актів домашнього насильства, якими б незначними поодинокі випадки не були, національні органи влади повинні оцінити ситуацію у всіх аспектах, включно з ризиком повторення подібних інцидентів. Серед іншого, ця оцінка повинна належним чином брати до уваги особливу вразливість жертв, які часто емоційно, фінансово чи іншим чином залежать від своїх кривдників, а також психологічний вплив можливого повторного знущання, залякування та насильства на їхнє повсякденне життя. Якщо встановлено, що на конкретну особу націлені систематичні дії, і за ними ймовірно йтимуть подальші випадки насильства, окрім реагування на конкретні випадки, органам влади може бути запропоновано вжити відповідних заходів загального характеру для боротьби з основною проблемою та запобігання жорстокому поводженню в майбутньому.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позивачкою ОСОБА_1 , доведено, що протягом тривалого періоду часу вона зазнавала домашнього насильства з боку колишнього чоловіка відповідача ОСОБА_2 , що підтверджує порушення останнім правил співжиття, а вжиті заходи офіційного застереження не призвели до припинення такого насилля, тому наявний ризик повторення в майбутньому такого насильства, якщо сторони продовжуватимуть жити під одним дахом, отже суд вважає, що виселення відповідача у даному випадку буде переслідувати легітимну мету та враховувати баланс інтересів позивачки.

При прийнятті рішення судом враховується, що виселення є найбільш крайнім заходом втручання у права людини, однак застосування такого заходу може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших осіб. Більше того, у справах про домашнє насильство, права винних не можуть замінювати права потерпілих, зокрема, фізичну та психічну цілісність.

Попередні заходи запобігання та накладення судом адміністративних стягнень виявились безрезультатними. Відповідач заважає позивачці вільно користуватись належним їй на праві приватної власності житлом та в добровільному порядку виселятись не збирається.

Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зазначила, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Разом з тим, за матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_2 чинить перешкоди у користуванні власністю ОСОБА_1 , систематично порушує правила співжиття, робить неможливим для інших проживання з ним в одному будинку.

Отже, з урахуванням встановлених обставин та наданих доказів, суд дійшов висновку, що наявні достатні докази на підтвердження систематичного порушення правил співжиття відповідачем та наявності і необхідності підстав для втручання в право відповідача на житло шляхом його виселення.

У зв`язку з викладеним суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивачки про виселення ОСОБА_2 з житлового будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 10, 12, 13, 80, 81, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення задовольнити.

Виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з житлового будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене, шляхом подання апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ;

Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Повний текст рішення суду складено 27 вересня 2021 року.

Суддя А.В.Мельник