Рішення № 99888049, 27.09.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

27.09.2021Справа № 910/11929/21

Господарський суд міста Києва у складі судді Комарової О.С. розглянув в порядку спрощеного позовного провадження

позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «ДЖОІН.ТУ.АЙТІ»

до фізичної особи-підприємця Арбабіана Мілада Рєзовича

про стягнення 180 000, 00 грн

Без повідомлення (виклику) учасників судового процесу

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ДЖОІН.ТУ.АЙТІ» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до фізичної особи-підприємця Арбабіана Мілада Рєзовича про стягнення 180 000, 00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не дотримано умов договору про надання послуг в галузі ІТ № 23/03/01 від 01.03.2021 щодо порядку його розірвання, у зв`язку з чим позивач просить стягнути з відповідача неустойку у розмірі 3 000, 00 грн за кожен день скорочення строку повідомлення замовника про розірвання вказаного договору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.07.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

04.08.2021 від відповідача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи.

16.08.2021 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він вказує, що договір про надання послуг в галузі ІТ № 23/03/01 від 01.03.2021, за яким заявлено вимоги про стягнення грошових коштів є удаваним правочином з метою приховування трудових відносин з відповідачем та ухилення від сплати за нього єдиного соціального внеску. Також відповідач вказує, що на договорі міститься підпис Арбабіана Мілада Рєзовича як фізичної особи, а не фізичної особи-підприємця. Крім цього, заявник зазначає, що пункт 8.2 договору, який передбачає нарахування неустойки, яка є предметом даного позову, суперечить вимогам законодавства, оскільки, як вважає відповідач, неустойкою може забезпечуватись лише зобов`язання, яке підлягає виконанню. У відзиві також містилось клопотання про розгляд справи з викликом сторін.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.08.2021 відмовлено у задоволенні клопотання фізичної особи-підприємця Арбабіана Мілада Рєзовича про розгляд справи з викликом учасників справи.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,

ВСТАНОВИВ:

01 березня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ДЖОІН.ТУ.АЙТІ» (замовник) та фізичною особою-підприємцем Арбабіаном Міладом Рєзовичем (виконавець) було укладено договір про надання послуг в галузі IT № 21/03/01 (далі - Договір), предметом якого є виконання виконавцем робіт на користь замовника щодо комп`ютерного програмування код КВЕД 62.01 (п. 2.1 Договору).

Згідно п. 2.4 Договору за виконання робіт, що вказані в п. 2.1 цього Договору, замовник сплачує виконавцю винагороду, передбачену п. 5 Договору.

У пункті 9.3 Договору сторони узгодили, що листування між сторонами, направлення актів приймання-передачі послуг та додаткових угод до Договору здійснюється з обов`язковим накладенням КЕП з використанням сервісу Paperless (https://paperless.com.ua/).

Відповідно до п. 8.2 Договору, даний Договір може бути розірваний на вимогу виконавця, що містить КЕП, та яка має бути отримана замовником не пізніше ніж за 60 робочих днів до дати розірвання Договору. У разі порушення зазначеної умови, виконавець сплачує замовнику штраф у розмірі 3 000, 00 грн за кожен день скорочення вказаного строку. При цьому виконавець не може відмовлятися від виконання нових і поточних замовлень замовника на протязі періоду у 60 робочих днів, якщо не сплачено штраф у розмірі 3 000, 00 грн за кожен день скорочення вказаного строку.

Договір набирає чинності з дня накладення сторонами на нього КЕП, та зберігає чинність протягом 1 (одного) року (п. 9.1 Договору).

В подальшому виконавець направив замовникові заяву від 27.04.2021, підписану за допомогою КЕП 28.04.2021, про дострокове розірвання Договору за власним бажанням з 27.06.2021.

Аналогічним чином, виконавець направив замовникові заяву від 27.04.2021, підписану за допомогою КЕП 30.04.2021, про дострокове розірвання Договору за власним бажанням з 26.07.2021.

Згодом, виконавцем направлено заяву від 26.05.2021 про дострокове розірвання Договору за станом здоров`я з 27.05.2021.

28.05.2021 позивач направив ФОП Арбабіану М.Р. претензію № 1, в якій вимагав сплатити штраф у розмірі 180 000, 00 грн на підставі пункту 8.2 Договору.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач доводить, що відповідачем не дотримано умов Договору щодо порядку його розірвання, у зв`язку з чим просить стягнути з відповідача неустойку у розмірі 3 000, 00 грн за кожен день скорочення строку повідомлення замовника про розірвання вказаного договору, що становить 180 000, 00 грн.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач вказує, що пункт 8.2 Договору, який передбачає нарахування неустойки, яка є предметом даного позову, суперечить вимогам законодавства, оскільки, як вважає відповідач, неустойкою може забезпечуватись лише зобов`язання, яке підлягає виконанню.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Як вбачається з правовідносин, що виникли між сторонами, їм притаманні ознаки, що характеризують цивільні відносини, які виникають з договорів про надання послуг.

Згідно ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

За приписами статті 907 ЦК України договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін. Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом.

У статті 627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, який полягає у визначенні за суб`єктом цивільного права можливості укладати договір або утримуватися від його укладання, а також визначати його зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторонами в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Визначальним для вирішення даного спору є встановлення наявності підстав для стягнення з боржника неустойки за односторонню відмову від договору.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі № 559/1605/18 зроблено висновок по застосуванню пункту 3 статті 3, статті 627 ЦК України та вказано, що «свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:

наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини п`ятої статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);

якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов`язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);

якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов`язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту».

Згідно статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання (частина перша статті 549 ЦК України).

Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ст. 193 ГК України та ст. 526 ЦК України, зобов`язання мають виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За приписами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що по своїй суті неустойка - це конструкція, яка є видом забезпечення виконання зобов`язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). У статті 549 та в § 2 глави 49 ЦК України регулювання неустойки відбувається тільки з позицій забезпечення виконання зобов`язання. Неустойка (штраф чи пеня) може бути передбачена для забезпечення виконання зобов`язання. При цьому навіть визначення неустойки дозволяє констатувати, що законодавець пов`язує її стягнення саме з порушенням зобов`язання. Це підтверджується застосуванням таких понять та словосполучень, як «забезпечення зобов`язання», «порушення зобов`язання». Тому недопустимим є встановлення неустойки (штрафу чи пені) за правомірну відмову від виконання зобов`язання або односторонню відмову від договору.

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року в справі № 591/3176/17.

За висновком Верховного Суду, який викладено у постанові від 08 жовтня 2020 року в справі № 910/11397/18, одностороння відмова від договору є юридичним фактом, який зумовлює його розірвання, отже є правочином, який має юридичні наслідки у вигляді припинення господарських правовідносин. Розірвання господарського договору може здійснюватися за згодою сторін і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак, окремі види договорів допускають можливість одностороннього розірвання договору. Крім того, право сторони на одностороннє розірвання договору може бути встановлене законом або безпосередньо у договорі.

У випадках, коли право на односторонню відмову у сторони відсутнє, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін (частина 4 статті 188 Господарського кодексу України).

За встановленими обставинами справи, відповідач скористався наданим йому правом, передбаченим пунктом 8.2 Договору, та заявив про намір розірвати Договір.

Позивачем же нараховано та заявлено до стягнення неустойку, на підставі цього ж пункту Договору, за дострокове розірвання договору (односторонню відмову) на вимогу виконавця, що фактично суперечить сутності неустойки, оскільки її встановлення не допускається за правомірну відмову від виконання зобов`язання або односторонню відмову від договору.

За таких обставин, позивачем заявлено вимоги, які суперечать положенням цивільного законодавства, що вказує на безпідставність позовних вимог.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 в справі «Проніна проти України» зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

В контексті викладеного, суд вважає, що аргументи сторін, про те, що укладений між сторонами Договір містить ознаки удаваного правочину з метою приховування трудових відносин, а також доводи про порушення відповідачем зобов`язань за Договором не мають визначального значення для правильного вирішення спору, а відтак суд не вбачає за необхідне детально аналізувати кожен аргумент сторін.

Враховуючи викладене в сукупності, зважаючи на зміст позовних вимог, обставини, встановлені під час розгляду справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення позову.

Витрати зі сплати судового збору за подання позову покладаються на позивача у відповідності до вимог статті 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів в порядку, передбаченому ст.ст. 253-259, з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України.

Рішення в повному обсязі складено 27.09.2021.

Суддя О.С. Комарова