Рішення № 99817274, 20.09.2021, Господарський суд Запорізької області

номер провадження справи 18/99/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.09.2021 справа № 908/1680/21

м.Запоріжжя Запорізької області

Господарський суд Запорізької області у складі судді Левкут Вікторії Вікторівни, розглянувши матеріали

за позовом акціонерного товариства "МетаБанк" (69006, м. Запоріжжя, пр. Металургів, 30)

до відповідачів:

1. ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; місце реєстрації: АДРЕСА_2 )

2. ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 )

про солідарне стягнення 8015,99 грн.

Без виклику учасників справи

Розглядаються позовні вимоги акціонерного товариства "МетаБанк" про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 8015,99 грн., які складаються з: 2390,49 грн. 3% річних та 5625,50 грн. інфляційних втрат, нарахованих за несплату заборгованості за кредитним договором, встановлену заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12.06.2008.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12.06.2008 задоволено позовну заяву Банку та стягнуто солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором в розмірі 28997,43 грн. та судові витрати. Дане рішення набрало законної сили станом на день подання позову до господарського суду. За доводами позивача, зазначене рішення не виконано, заборгованість за кредитним договором у сумі 28997,43 грн., присуджена рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя, не сплачена. Позивач звернувся до Господарського суду Запорізької області за захистом свого порушеного права з вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних втрат від простроченої суми, встановленої рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12.06.2008. Посилаючись на приписи статей 15, 16, 509, 526, 530, 611, 625, 629, 1054 Цивільного кодексу України та статей 174, 175, 179, 193 Господарського кодексу України, позивач просив позов задовольнити.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.06.2021 справу № 908/1680/21 передано на розгляд судді Левкут В.В.

Ухвалою суду від 14.06.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі № 908/1680/21, присвоєно справі номер провадження 18/99/21, на підставі ст. 252 ГПК України ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та без повідомлення учасників справи; встановлено відповідачу строк для надання суду обґрунтованого письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше 07.07.2021. Встановлено позивачу строк для надання суду відповіді на відзив на позов, а також доказів направлення відповіді на відзив відповідачу - протягом 5 днів з дня отримання відзиву на позов.

Сторони повідомлялись про розгляд справи шляхом направлення ухвали про відкриття провадження у справі від 14.06.2021 на їх адреси.

Ухвалами суду від 15.06.2021 на підставі ч. 6 ст. 176 ГПК України Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради та Центр надання адміністративних послуг Якимівської райдержадміністрації зобов`язувались надати інформацію про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідачів 1 і 2 - фізичних осіб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідно.

Від Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради 30.06.2021 до суду надійшов лист щодо надання інформації про зареєстровану адресу відповідача-1 - ОСОБА_1 та повідомлено, що зазначена особа зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Центром надання адміністративних послуг Якимівської райдержадміністрації листом від 07.07.2021 отриманий судом 19.07.2021) повідомлено, що гр.. ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідач-1 ухвалу від 14.06.2021 про відкриття провадження у справі отримав 24.06.2021, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення.

Направлена на адресу відповідача-2 ухвала суду від 14.06.2021 повернулась до суду з відміткою поштового відділення зв`язку "за закінченням терміну зберігання".

В листі Міністерства юстиції України від 23.01.2018 № 1028/8.4.3/Ін-18 надано роз`яснення, що згідно статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Відповідно до ст. 6 Закону "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Статтею 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" встановлено, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Згідно з п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому відділенні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

У разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії (висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25.06.2018 у справі № 904/9904/17).

Враховуючи повернення до суду поштового відправлення з ухвалою суду з позначкою причин повернення "за закінченням терміну зберігання", ухвала господарського суду вважається врученою відповідачу-2.

Нормами Господарського процесуального кодексу України визначено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає (ч. 7 ст. 120 ГПК України).

В постанові Верховного Суду від 08.04.2019 у справі № 922/2887/16 викладена правова позиція, що сам лише факт не отримання кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, вказує на суб`єктивну поведінку сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що неотримання ухвали суду у даній справі відповідачем-2 та повернення її до суду з відповідною відміткою є наслідком дій /бездіяльності відповідача щодо її належного отримання та неповідомлення суду про зміну свого місцезнаходження, тобто його власною волею (в тому числі внесення актуальних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що забезпечує вручення офіційної кореспонденції та обізнаність з її змістом).

Отже, судом вжито необхідних та достатніх заходів для повідомлення відповідача-2 про відкриття провадження у справі № 908/1680/21 та розгляд справи.

Судом також враховано, що відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні у справі "Пономарьов проти України" від 03.04.2008, сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Таким чином, не лише на суд покладається обов`язок належного повідомлення сторін про час та місце судового засідання, але й сторони повинні вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Про хід розгляду справи відповідач-2 міг дізнатись з офіційного веб-порталу Судової влади України "Єдиний державний реєстр судових рішень"://reyestr.court.gov.ua/. Названий веб-портал згідно з Законом України "Про доступ до судових рішень" № 3262-IV від 22.12.2005 є відкритим для безоплатного цілодобового користування.

У відповідності до ст. 42 ГПК України учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Від відповідача-1 15.07.2021 (направлений 14.07.2021) до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач-1 проти позову заперечив з підстав непідсудності даного спору в порядку господарського судочинства. Просить у позовних вимогах відмовити в повному обсязі та закрити провадження у справі. За доводами відповідача-1, зважаючи на припинення ОСОБА_1 підприємницької діяльності 27.08.2013 за рішенням суду та власним рішенням, суб`єктний склад заявленого позову не відповідає вимогам ст. 1 ГПК України. У відзиві відповідач-1, посилаючись на неотримання копії позовної заяви, просить поновити пропущений процесуальний строк на подачу відзиву на позов.

З огляду на приписи ст. 119 ГПК України, зважаючи на встановлені в Україні карантині обмеження та приймаючи до уваги пояснення відповідача-1 щодо причин пропуску процесуального строку, з метою дотримання принципу господарського судочинства щодо рівності та змагальності сторін, строк подачі відзиву на позов судом поновлений.

Від позивача 20.07.2021 надійшла відповідь на відзив, якій останній відзначив, що належність даного спору до вирішення в порядку господарського судочинства встановлено висновками Великої Палати Верховного Суду (постанова від 13.03.2018 у справі №415/2542/15-ц). Відносно неотримання відповідачем-1 копії позовної заяви позивач вказав, що при зверненні до суду ним належним чином виконані вимоги ст. 172 ГПК України та направлено копію позовної заяви з доданими до неї документами на адресу відповідача-1, однак, 23.06.2021 поштовий конверт повернувся з відміткою «за закінченням терміну зберігання». Зважаючи на направлення відповідачем-1 на адресу позивача відзиву на позов 14.07.2021, процесуальний строк щодо надання відповіді на відзив позивачем не порушений.

Від відповідача-2 відзив у встановлений в ухвалі суду від 14.06.2021 процесуальний строк для подачі відзиву не надійшов, як і будь-яких клопотань чи заяв до суду від відповідача-2 у цей строк не надходило.

Згідно ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Щодо строку розгляду справи по суті суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Згідно з ч. 2 ст. 252 ГПК України розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Провадження у даній справі відкрито 14.06.2021. Отже, суд мав розпочати розгляд справи по суті після 14.07.2021 та закінчити 13.08.2021.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2020 № 255 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 №211" з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), установлено з 12 березня до 24 квітня 2020 року на всій території України карантин, дія якого неодноразово продовжувалася і наразі не припинена.

З 17.07.2020 набрав чинності Закон України від 18.06.2020 № 731-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)", яким внесено зміни до пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" ГПК України, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином".

За період дії карантину звернень щодо необхідності реалізації своїх прав у більш тривалий строк від учасників справи не надходило.

Оскільки карантинні заходи в Україні не скасовані, з метою недопущення безпідставного затягування строку розгляду справи, враховуючи те, що сторонам надана можливість подати свої процесуальні заяви, навести доводи та заперечення суду з урахуванням строку дії карантину, зважаючи на знаходження судді-доповідача у справі Левкут В.В. у щорічній відпустці по 13.09.2021 та у відрядженні по 18.09.2021, суд ухвалив розпочати розгляд справи по суті та прийняти рішення у справі 20.09.2021 за наявними в ній матеріалами, яких достатньо для вирішення спору по суті, без повідомлення (участі) у судовому засіданні представників позивача та відповідачів.

При цьому суд зауважує, що з огляду на конкретні обставини справи, справа розглянута судом у розумний строк, який є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, правильного вирішення справи по суті та застосування норм матеріального права.

Розглянувши матеріали справи, суд

ВСТАНОВИВ:

Акціонерним банком "Металург", правонаступником якого є Акціонерне товариство "МетаБанк" (Банк, позивач у справі) та приватним підприємцем ОСОБА_1 (Позичальник, відповідач-1 у справі) 18.12.2006 укладений кредитний договір №32-10-06/0167-МК (надалі - Кредитний договір), відповідно до умов якого Банк видає Позичальнику кредит у сумі 25000,00 гривень на термін по 15 серпня 2008 року включно, у порядку і на умовах, визначених цим договором (п. 1.1 Кредитного договору).

Кредит надається Позичальнику на ціль: поточна підприємницька діяльність (п. 1.2 Кредитного договору).

Відповідно до п. 1.3 Кредитного договору забезпеченням виконання зобов`язань Позичальника за цим договором є порука громадянина ОСОБА_2 , згідно з відповідним договором поруки, який укладається між останнім та Банком.

Відповідно до п. 3.1 Кредитного договору позичальник зобов`язаний, зокрема, повністю погасити Банку кредит, отриманий за цим договором, у перший робочий день, наступний за днем, передбаченим у п. 1.1 цього договору. На протязі дії цього договору щомісячно здійснювати погашення кредиту частинами по 1040,00 грн. не пізніше передостаннього робочого дня місяця, починаючи з вересня 2006 року; сплатити банку відсотки за користування кредитом та комісію за надання кредиту в розмірі та порядку, визначеному у п.п. 4.2-4.3 цього договору.

Згідно п. 4.2 Кредитного договору позичальник сплачує Банку відсотки за користування кредитом у розмірі 24% відсотків річних.

У відповідності до п. 5.2, п. 5.3 Кредитного договору в разі порушення Позичальником строків погашення кредиту, сплати відсотків, комісій, він зобов`язався сплачувати пеню в розмірі 0,5% від простроченої суми за кожен день прострочення.

Також акціонерним банком "Металург", правонаступником якого є акціонерне товариство "МетаБанк" (далі - Банк) та ОСОБА_2 (далі - Поручитель) 16.08.2006 укладений договір поруки № 32-10-06/0167-МК/П (далі - Договір поруки).

Відповідно до п. 3 договору поруки у разі невиконання або неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором по погашенню кредиту, сплаті відсотків за кредитом, комісій, сум неустойки і нанесених збитків та інших платежів за Кредитним договором, Поручитель, як солідарний боржник Банку, зобов`язується погасити Банку заборгованість позичальника за Кредитним договором протягом двох робочих днів з дня, наступного за днем порушення позичальником строку погашення заборгованості за Кредитним договором.

Позивач свої зобов`язання за Кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши відповідачу-1 кредитні кошти в обсязі, обумовленому Кредитним договором, які отримані останнім, що підтверджується меморіальним ордером № КР16110822 від 16.08.2006.

Відповідач-1 в порушення умов Кредитного договору свої зобов`язання з повернення кредиту не виконав, у зв`язку із чим позивач звернувся до Комунарського районного суду м. Запоріжжя з позовом про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором №32-10-06/0167-МК від 16.08.2006 у розмірі 28997,43 грн., яка складається з 20712,56 грн. заборгованості по простроченому кредиту, 3263,78 грн. заборгованості по простроченим відсоткам, 5021,09 грн. пені по кредиту та відсоткам, зазначивши, що боржник за кредитним договором - ПП ОСОБА_1 добровільно не виконує умови кредитного договору, тому просив стягнути в солідарному порядку з боржника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як поручителя, згідно договору поруки, заборгованість в розмірі 28997,43 грн.

Заочним рішенням від 12.06.2008 у справі № 2-126/08 Комунарського районного суду м. Запоріжжя позов задоволено, стягнуто в солідарному порядку з ПП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "МетаБанк" суму заборгованості по кредитному договору № 32-10-06/0147-МК від 16.08.2006 у розмірі 28997,43 грн. та судові витрати.

Зазначене заочне рішення набрало законної сили 24.06.2008.

У зв`язку з тим, що визначену заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя заборгованість відповідачами не погашено, позивачем нараховано та заявлено до стягнення 2390,49 грн. 3% річних та 5625,50 грн. інфляційних втрат.

Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 27.08.2013 за власним рішеням припинена господарська діяльність, про що внесено відповідний запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Відповідно до статті 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями.

Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

За частиною першою статті 173 ГК України зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

За положеннями статті 51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Відповідно до статті 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, частини восьмої статті 4 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Отже позивач, звертаючись до господарського суду, обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача-1 із втратою його статусу як ФОП не припинились.

Проаналізувавши норми чинного законодавства, оцінивши надані докази, суд визнав позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави (позика), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Статтею 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Норми права аналогічного змісту містить ст. 526 ЦК України.

У відповідності до приписів ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання є недопустимою, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у справі №444/9519/12 від 28.03.2018.

Обставини виконання сторонами умов кредитного договору та договору поруки були предметом дослідження Комунарського районного суду м. Запоріжжя у справі № 2-126/08.

Зокрема, заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя встановлено, що Банк зі свого боку умови кредитного договору виконав в повному обсязі, але відповідач-1, в порушення умов договору свої зобов`язання в частині погашення заборгованості та відсотків за користування кредитом не виконував, станом на 07.06.2007 заборгованість по простроченому кредиту та відсоткам, а також пеня за порушення строків повернення кредиту та сплати процентів у ОСОБА_1 становить 28997,43 грн. Вимоги ПАТ "МетаБанк" до ПП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнані законними, доведеними та обґрунтованими.

Згідно з ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, факт порушення з боку відповідачів зобов`язань за кредитним договором № 32-10-06/0147-МК від 16.08.2006 щодо сплати 28997,43 грн. остаточно встановлено заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12.06.2008 у справі №2-126/08.

В силу приписів ст. 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Під належним виконанням зобов`язання розуміють виконання належній особі, в належному місці, в належний строк (термін), з додержанням усіх інших вимог і принципів виконання зобов`язань. Якщо учасники зобов`язання порушують хоч би одну з умов його належного виконання, зобов`язання не припиняється, а трансформується (змінюється), оскільки в такому разі на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обов`язки у вигляді відшкодування збитків, сплати неустойки тощо. Виконання таких додаткових обов`язків, як правило, не звільняє боржника від виконання зобов`язання в натурі. Лише після того, як сторони здійснять усі дії, що випливають із зобов`язання, воно вважатиметься припиненим. Виконання, яке припиняє зобов`язання, має бути належним чином оформлене (підтверджене).

Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

На особу, яка допустила неналежне виконання зобов`язання, покладаються додаткові юридичні обов`язки, в тому числі передбачені статтями 611, 625 ЦК України.

На підставі ст. 625 ЦК України, за прострочення відповідачем виконання грошових зобов`язань, встановлених рішеннями господарського суду, позивач нарахував та заявив до стягнення 2390,49 грн. 3% річних за період з 01.08.2018 по 30.04.2021 та 5625,50 грн. інфляційних втрат за період з серпня 2018 року по квітень 2021 року за невиконання рішення у справі № 2-126/08.

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З аналізу зазначеної норми законодавства вбачається, що три проценти річних є платою за користування коштами, що не були своєчасно сплачені боржником, тобто три проценти річних не можна розцінювати як заходи відповідальності за порушення зобов`язань, які можуть бути узгоджені сторонами, оскільки ця норма законодавства є імперативною. Таким чином, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Річні проценти за своєю правовою природою є складовою частиною боргу та підлягають стягненню разом із сумою основного боргу на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Оскільки заборгованість, остаточно визначену заочним рішенням суду, не сплачено, тому нарахування позивачем сум 3% річних та інфляційних втрат від знецінення грошових коштів є правомірним. Такого ж висновку дійшов Верховний суд України в ухвалі від 12.03.2009 у справі № 6-9743сво08, в якій зазначено, що саме по собі ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не здійснене, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Стосовно періоду нарахування 3% річних та інфляційних втрат позивач зауважив, що ним була врахована позиція Верховного Суду, що викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц зазначила, що погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі №918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Позивач з позовом звернувся до суду 08.06.2021, про що свідчить штамп вхідної кореспонденції суду.

Таким чином, приймаючи до уваги правову позицію Верховного Суду, строк за який можливе застосування положень ст. 625 ЦК України в даній справі, починається з 08.06.2018.

Суд зауважує, що в розрахунку 3% річних та інфляційних витрат позивач нарахування здійснив виходячи з загальної суми заборгованості, до якої включено стягнуту за заочним рішеннями Комунарського районного суду м. Запоріжжя суму пені.

Разом з тим, позивачем не прийнято до уваги, що три проценти річних повинні нараховуватися на суму основного боргу, до якої також відноситься сума прострочених відсотків, а тому нарахування 3% річних та інфляційних втрат на суму 5021,09 грн. пені є безпідставним, оскільки пеня є мірою відповідальності за невиконання зобов`язання. Стягнення пені за рішенням суду не змінює правову природу цих коштів.

Аналогічних висновків щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат лише на суму основного боргу дійшов Верховний Суд у складі Першої палати Касаційного цивільного суду у постановах від 10.10.2018 у справі № 758/7649/16 та від 10.01.2019 у справі № 718/2081/17.

Перевіривши правильність розрахунку 3% річних за заявлений позивачем період (з 01.08.2018 по 30.04.2021 за невиконання заочного рішення), за допомогою юридичної інформаційно-пошукової системи "Законодавство", судом встановлено, що розмір річних процентів, які нараховуються на суму 23976,34 грн. (20712,56 грн. заборгованість по простроченому кредиту та 3263,78 грн. заборгованість по простроченим відсоткам) складає 1976,57 грн. і в цій сумі вимоги щодо стягнення 3% річних підлягають задоволенню. В решті заявлених вимог про стягнення 3% річних (413,92 грн.) слід відмовити через необґрунтованість.

При перевірці розрахунку позивача за вимогою про стягнення втрат від інфляції суд виходив з наступного:

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому, в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Перевіривши розрахунок інфляційних втрат за допомогою юридичної інформаційно-пошукової системи "Законодавство" за заявлений позивачем період (з серпня 2018 року по квітень 2021 року), судом встановлено, що розрахунок позивача є неправильним з огляду на включення позивачем до суми заборгованості стягнутої заочним рішенням суду пені.

За вказаний період сума інфляційних втрат складає 5095,53 грн. і в цій сумі вимога про стягнення інфляційних втрат підлягає задоволенню. В решті заявлених вимог про стягнення інфляційних втрат (529,97 грн.) суд відмовляє, як заявлених необґрунтовано.

Також судом встановлено, що позивачем в забезпечення виконання відповідачем-1 зобов`язань в повному обсязі (повернення кредиту, сплати відсотків, комісій, пені, штрафів за Кредитним договором, укладений договір поруки з ОСОБА_2 (Поручитель, відповідач-2).

За умовами вказаного договору поруки Поручитель зобов`язується відповідати перед Кредитором за виконання Боржником зобов`язань в повному обсязі (погашення кредиту, сплати процентів та комісій за користування кредитом, сум неустойки і нанесених збитків та інших платежів за кредитним договором) Поручитель та Боржник несуть солідарну відповідальність перед кредитором.

Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Закон не забороняє укладання договору поруки на забезпечення виконання зобов`язання, яке може виникнути в майбутньому.

З урахуванням абзацу першого частини другої статті 207, частини першої статті 547 та статті 553 ЦК України договір поруки є чинним за умови його укладення у письмовій формі та підписання кредитором і поручителем.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України).

Відповідно до статті 543 ЦК України кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від боржника та поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо.

Відтак, з огляду на солідарний обов`язок перед кредитором боржника за основним зобов`язанням і поручителем, кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.

Позовні вимоги в даній справі є однорідними та нерозривно пов`язаними з обов`язком належного виконання основного зобов`язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача є можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд впливає, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних відносин.

Захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника і поручителя у межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз`єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов`язання залежно від суб`єктного складу останнього.

Господарський процесуальний кодекс України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонам якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (п. 1 частини першої статті 20 ГПК України).

З 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду: спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Така юрисдикція визначається, враховуючи суб`єктний склад основного зобов`язання.

Основне зобов`язання в даній справі з надання кредитних коштів виникло між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем, наявність фізичної особи поручителя в даному випадку не є вирішальною для визначення суб`єктної юрисдикції справи у спорі.

Даний спір відноситься до юрисдикції господарських судів.

Жодної з підстав для припинення дії договору поруки, визначених ст. 559 ЦК України судом не встановлено.

Разом з цим, в процесі розгляду справи судом встановлено, що зобов`язання за кредитним договором відповідачем-1 не виконані, у зв`язку з чим станом на день винесення рішення позичальник має заборгованість у сумі 23976,34 грн., встановлену заочним рішенням суду (сума простроченого кредиту та відсотків). Отже, зобов`язання по кредитному договору не припинилися, а оскільки договір поруки укладено сторонами для забезпечення виконання зобов`язань по кредитному договору, то не припинилася і дія договору поруки.

Згідно із ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів (ст. 74 ГПК України).

Відповідачі визнані судом обґрунтованими позовні вимоги не спростували, доказів, які могли б свідчити про звільнення їх від відповідальності за невиконання обов`язку щодо сплати визначеної заочним рішенням суду заборгованості не надали.

Доводи відповідача-1 щодо непідсудності даного спору в порядку господарського судочинства суд відхилив як необґрунтовані з підстав, наведених вище.

Таким чином, дослідивши матеріали справи та надані учасниками справи докази, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, а саме: в частині стягнення 1976,57 грн. 3% річних та 5095,53 грн. інфляційних втрат. В решті заявлених вимог (413,92 грн. 3% річних та 529,97 грн. інфляційних втрат) суд відмовляє в позові через необґрунтованість.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторін пропорційно розміру визнаних судом обґрунтованими позовних вимог шляхом стягнення з відповідачів на користь позивача 2002,70 грн. судового збору.

При цьому суд враховує, що згідно п. 4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" у разі коли позов немайнового характеру задоволено повністю стосовно двох і більше відповідачів або якщо позов майнового характеру задоволено солідарно за рахунок двох і більше відповідачів, то судові витрати також розподіляються між відповідачами порівну. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

Отже, судовий збір підлягає розподіленню порівну між відповідачами (1001,35 грн. + 1001,35 грн.)

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 46, 74, 76-80, 129, 233, 236-242, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; місце реєстрації: АДРЕСА_2 ; ІПН НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) солідарно з фізичною особою ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ; ІПН НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на користь акціонерного товариства "МетаБанк" (69006, м. Запоріжжя, пр. Металургів, 30, ідентифікаційний код 20496061) 1976,57 грн. (одну тисячу дев`ятсот сімдесят шість грн. 57 коп.) 3% річних та 5095,53 грн. (п`ять тисяч дев`яносто п`ять грн. 53 коп.) інфляційних втрат. Видати наказ.

3. Стягнути з фізичної особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ; ІПН НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) солідарно з фізичною особою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; місце реєстрації: АДРЕСА_2 ; ІПН НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь акціонерного товариства "МетаБанк" (69006, м. Запоріжжя, пр. Металургів, 30, ідентифікаційний код 20496061) 1976,57 грн. (одну тисячу дев`ятсот сімдесят шість грн. 57 коп.) 3% річних та 5095,53 грн. (п`ять тисяч дев`яносто п`ять грн. 53 коп.) інфляційних втрат. Видати наказ.

4. Стягнути з фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; місце реєстрації: АДРЕСА_2 ; ІПН НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь акціонерного товариства "МетаБанк" (69006, м. Запоріжжя, пр. Металургів, 30, ідентифікаційний код 20496061) 1001,35 грн. (одну тисячу одну грн. 35 коп.) судового збору. Видати наказ.

5. Стягнути з фізичної особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ; ІПН НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на користь акціонерного товариства "МетаБанк" (69006, м. Запоріжжя, пр. Металургів, 30, ідентифікаційний код 20496061) 1001,35 грн. (одну тисячу одну грн. 35 коп.) судового збору. Видати наказ.

6. В іншій частині позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до п. 17.5 Перехідних положень ГПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне рішення оформлено і підписано у відповідності до вимог ст.ст. 240, 241 ГПК України 23.09.2021.

Суддя В.В. Левкут