Рішення № 99794403, 16.09.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 вересня 2021 року м. Київ № 640/15365/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Смолія І.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби України в м.Києві та Київській області, про визнання протиправними та скасування рішення про відмову у наданні статусу біженця,

встановив:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), третя особа Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби України в м.Києві та Київській області (далі - третя особа), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України № 215-20 від 15 червня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства..

Обґрунтовуючи свої вимоги побоюваннями за своє життя та здоров`я внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях збройного конфлікту, а також систематичного порушення прав людини в Афганістані.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.07.2020 відкрито провадження в адміністративній справі (суддя Аверкова В.В.) та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Відповідач та третя особа проти задоволення позовних вимог заперечували, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних у Державній міграційній службі України повноважень, з урахуванням того, що у даному випадку не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.09.2020, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.12.2020, в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27.05.2021 касаційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2020 року у справі № 640/15365/20 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Скасовуючи рішення попередніх судів, Верховний Суд зазначив, що при попередньому розгляді суди не встановили усіх обставин справи та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні походження позивача, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни. Суди не обґрунтували недостатності наявних у позивача підстав для покладення на ГУ ДМС у місті Києві обов`язку визнати його особою, яка потребує додаткового захисту..

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.06.2021 суддею Смолієм І.В. прийнято справу № 640/15365/20 до провадження та призначено до розгляду за правилами спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні).

Розглянувши матеріали адміністративної справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Позивач - ОСОБА_1 , є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, народився в м. Мазарі-Шариф, провінція Балх. За національністю - таджик; за віросповіданням - мусульманин-суніт. Освіта - середня; спілкується мовою дарі (рідна), на початковому рівні володіє англійською мовою, неодружений. Прибув без документів.

З 1997 по 2009 позивач навчався в середній школі ім. Моллана Джалалладіна Балхі у м. Мазарі-Шариф. В подальшому до моменту виїзду із Ісламської Республіки Афганістан працював в магазині посуду, який належав його батькові. Сім`я позивача складається із 7 осіб: він, батьки, три брати та 1 сестра. Всі рідні позивача проживають в м. Мазарі-Шариф.

Позивач повідомив, що 05 серпня 2017 року виїхав із Ісламської Республіки Афганістан, прибув в Казахстан, де віддав свій паспортний документ особі, яка була організатором його перевезення в Україну. Протягом 9 днів потому позивач нелегально прибув в Україну. У процесі розгляду особової справи позивач повідомив, що може для підтвердження особи надати копію паспорту, однак цього не зробив.

15 березня 2018 року громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У заяві позивач зазначив причину, через яку він виїхав із Ісламської Республіки Афганістан, а саме: він повідомив, що в Ісламській Республіці Афганістану спілкувався по телефону з дівчиною, яка за національністю пушту. Він зазначив, що одного разу вони зустрілись. При цьому, позивач повідомив, що в очах братів дівчини він є особою, що порушила закони шаріату, оскільки спілкувався із дівчиною до шлюбу. Позивач свідчив, що у разі повернення до Ісламської Республіки Афганістан, його можуть вбити брати цієї дівчини, оскільки вони були проти цього спілкування і погрожували позивачеві вбивством. При цьому позивач свідчив, що вони скоїли на нього напад і позивач не міг звернутись в поліцію через те, що поліція під контролем пуштунів, які в провінції Балх і м. Мазарі- Шаріф суттєво переважають в етнічному складі населення. Він свідчить: "У цій області живуть пуштуни - тільки вони". Водночас, він додав, що в Ісламській Республіки Афганістан відбуваються військові дії. За порадою батька позивач виїхав із Ісламської Республіки Афганістан.

Позивач стверджував під час співбесід, що не хоче повертатись до Ісламської Республіки Афганістану, оскільки у разі повернення його вб`ють брати дівчини, з якою він спілкувався. Інших причин звернення за захистом позивач не зазначив.

20 травня 2020 року Головним управлінням ДМС України в місті Києві за результатами розгляду справи позивача №2018KV0051 прийнято висновок про відмову у визнанні особою біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до зазначеного висновку згідно зі статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У висновку зазначено про відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, факт існування загрози життю позивача в країні походження взагалі є сумнівним, окрім того, не доведено особистого переслідування в країні громадянської належності.

На підставі вказаного вище висновку 15 червня 2020 року Головним управлінням Державною міграційною службою України в місті Києві видано наказ № 215-20 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 .

24 червня 2020 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 23 червня 2020 року № 203 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

14 червня 2017 року позивач подав до Державної міграційної служби України скаргу на відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи вказане рішення відповідача протиправним, позивач звернувся із цим позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.

Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Відмовляючи в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 біженцем, ГУ ДМС України в м. Києві виходило з того, що надані позивачем твердження мають значні відмінності і виглядають цілком необґрунтованими.

Крім того, зазначені розбіжності разом із загальною поверхнево наданою інформацією вказують лише на неправдоподібність тверджень позивача, у зв`язку з чим в`їзд позивача на територію України в такому випадку не може бути розглянутий з позиції існування підстав для визнання його біженцем.

Верховний Суд погодився з такими висновками із зазначенням того, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

При цьому зауважив та акцентував увагу на тому, що не аргументовано висновок відповідача в частині оцінки доводів позивача в аспекті наявності умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, у зв`язку з посиланням позивача у анкеті на наявність військових дій на території країни, що розцінюється міжнародною спільнотою як загальнопоширене насилля та порушення прав людини.

Також немає посилань на зібрану та проаналізовану відповідачами або самостійно використану інформацію по країні походження позивача (Афганістан), яка б дозволяла стверджувати про відсутність умов, зазначених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Також зазначено, що бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, вичерпний перелік яких наведено у статті 6 Закону № 3671-VI, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд звертає увагу, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником та її дітьми.

При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

З урахуванням зазначеного, при повторному розгляді даної справи необхідно встановити умови для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону №3671-VI.

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Як було зазначено вище, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Як вбачається з матеріалів справи 15 березня 2018 року громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач стверджував під час співбесід, що не хоче повертатись до Ісламської Республіки Афганістану, оскільки у разі повернення його вб`ють брати дівчини, з якою він спілкувався. Інших причин звернення за захистом позивач не зазначив.

Суд не може встановити єдину концепцію значення релігії у країні-походження позивача, а значення або вплив вчинків, які становлять публічне вираження релігійного переконання, не є тотожними залежно від епохи або контексту. Тому регулювання даного питання може змінюватись залежно від країни і від національних традицій, а також від вимог, які диктує необхідність захистити права й свободи інших осіб і підтримати громадський порядок. Тому вибір обсягу і способу такого регулювання неодмінно має бути певною мірою залишений даній державі, оскільки він залежить від конкретного національного контексту.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення позивача до країни свого походження. Відповідно до положень ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU поняття «серйозна шкода» (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе: смертну кару або приведення її у виконання; тортури, нелюдське або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; серйозну і індивідуальну загрозу життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Відповідачем не проведено в повній мірі перевірку відомостей, викладених у заяві-анкеті та під час співбесід, що свідчить про формальність, необґрунтованість та передчасність висновків щодо відмови позивачу у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також слід зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Зі змісту наведених показів позивача підтверджуються факти того, що в країні його походження тривають переслідування громадян за ознаками порушення закону шаріату. Повернення позивача в країну походження може становити реальну, серйозну та індивідуальну загрозу його життю через нібито протиправну поведінку позивача із людиною протилежної статі.

Також відповідачем не було проаналізовано інформацію по країні походження позивача (Афганістан), яка б дозволяла стверджувати про відсутність умов, зазначених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Суд зазначає, що загально відомою є інформація, що релігійний спосіб життя у країні походження позивача вимагає від корінних жителів, водночас, слідувати релігійним приписам і присвячувати себе релігійній діяльності, які можуть забирати значну частину їхнього часу і іноді набирати радикального вигляду. Зокрема закон шаріату встановлює, що чоловіки, які вважаються такими, що порушують усталені звичаї, можуть також піддаватися ризику жорстокого поводження, особливо у випадках, коли їх звинувачують в перелюбстві і позашлюбних сексуальних відносинах.

Суд звертає увагу на той факт, що пояснення заявника в силу нормативів пункту 196 Керівництва та роз`яснень щодо тягаря та стандарту доведення при розгляді заяв про надання статусу біженця УВКБ ООН від 16.12.98 року - мають прийматися як належний доказ навіть у разі відсутності документального підтвердження, у разі, якщо ці пояснення є логічно послідовними та вірогідними, а також не суперечать загальновідомим фактам.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що внаслідок неповного з`ясування всіх обставин, які можуть бути підставою побоювань позивача щодо загрози її життю і здоров`ю, ДМС України прийняте безпідставне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки таке рішення не ґрунтується на всебічному вивченні та оцінці всіх документів, матеріалів та з`ясуванні всіх обставин, а тому оскаржуване позивачем рішення слід скасувати як протиправне.

Частиною 1 статті 73 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Однак, суд користуючись повноваженнями, наданими частиною другою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, приходить до переконання про захист порушених прав позивача шляхом зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При повторному розгляді заяви відповідачу необхідно врахувати положення вище зазначених вимог законодавства, проаналізувати загальнодоступну інформацію по країні походження заявника та прийняти відповідне рішення з дотриманням вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У зв`язку із тим, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 14 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Адміністративний позов громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470) № 215-20 від 15 червня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 .

Зобов`язати ДМС України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470) повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позивач: громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 );

Відповідач: ДМС України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470).

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішенням суду може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя І.В. Смолій