Рішення № 99786775, 21.09.2021, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/4975/20

провадження 2/201/388/2021

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2021 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради і ОСОБА_2 , треті особи Головне управління держгеокадастру у Дніпропетровській області і відділ у місті Дніпрі Головного управління держгеокадастру у Дніпропетровській області про визнання незаконним і скасування рішення міськради, записів про право власності,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 29 травня 2020 року звернувся до суду з позовною заявою до відповідачів Дніпровської міської ради і ОСОБА_3 про визнання незаконним і скасування рішення міськради, записів про право власності, позовна заява не змінювалася, але доповнювалася і уточнювалася. Заявник у своєму позові та з представниками посилаються на те, що 2016 року позивач отримав у власність, як дарунок від матері, житловий будинок та земельну ділянку (кадастровий номер 1210100000:03:109:0063, площею 0.06 га, цільове призначення 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договорів дарування. Окрім нерухомого майна, що було розташовано на земельній ділянці у власність позивач отримав огорожу (паркан), який був розташований на неприватизованій земельній ділянці та який значився у технічному паспорті. Цією земельною ділянкою він користується й досі.

Земельну ділянку, на якій розташований паркан, у свою чергу намагалась приватизувати ще його матір, що підтверджується відповідною заявою. Однак, представник Дніпровської міської ради пояснив, що земельну ділянку одразу ж всю приватизувати у неї нема можливості. У її випадку потрібно спершу приватизувати у спрощеному порядку частину земельної ділянки на якій розташований житловий будинок, а потім вже у загальному порядку через проект відведення земельної ділянки іншу чистину земельної ділянки. Дослухавшись до порад, мати позивача після приватизації земельної ділянки площею 0.06 га подарувала цю земельну ділянку та житловий будинок позивачу, іншу ж частину земельної ділянки площею 0.1 га вирішили приватизувати одразу на ім`я останнього. Враховуючи недешеву вартість процедури приватизації земельної ділянки, то з приватизацією земельної ділянки ніхто не поспішав, так як позивач вважав добросовісним користувачем її.

Між тим, у лютому 2019 року позивачу стало відомо, що ОСОБА_2 приватизувала земельну ділянку (кадастровий номер 1210100000:03:109:0069) на якій саме був розташований його паркан (огорожа), та якою він, позивач, добросовісно користується. Земельну ділянку у власність відповідачем набуто на підставі рішення Дніпровської міської ради № 149/18 від 15 лютого 2017 року. Відповідач не поставив до відома, що намагається приватизувати спірну

земельну ділянку, окрім того із позивачем не погодили межі земельної ділянки. Одразу ж після приватизації спірної земельної ділянки відповідачем було здійснено поділ земельної ділянки на два об`єкта з кадастровими номерами 1210100000:03:109:0090 та 1210100000:03:109:0091. Право власності на них було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номерами 27622106 та 27619072. При цьому земельна ділянка з кадастровими номерами 1210100000:03:109:0090 (номер запису про право власності 27622106) перебуває у фактичному користуванні позивача.

Зазначені обставини свідчить по недобросовісність набуття прав на земельну ділянку. Таким чином, відповідачем захоплено майно позивача та порушені його права, а рішення про передачу земельної ділянки у власність та записи про право власності на нерухоме майно підлягають скасуванню, оскільки «порушене право на правомірне очікування».

Враховуючи те що у свій час від матері позивача було зареєстровано заяву про надання у власність спірної земельної ділянки Дніпропетровською міською радою та не було надано жодної відповіді про результат розгляду цієї заяви, - створило правомірне очікування у матері позивача. Таке ж правомірне очікування перейшло й до позивача після отримання в дарунок нерухомого майна. Таким чином, рішенням Дніпровської міської ради порушено право позивача на правомірне очікування.

Також відбулося не погоджено меж земельної ділянки, що передавалась у власність. Складання та підписання акту погодження меж за нормами законодавства є обов`язковим при виготовленні проекту землеустрою, погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками (користувачами) є обов`язковим при виділенні земельної ділянки у власність.

Між тим, позивачу жодним чином не було запропоновано погодити межі спірної земельної ділянки, що призвело до накладання меж земельної ділянки, яка знаходиться у його користуванні.

Крім того, документація із землеустрою не відповідає вимогам законодавства, так як документація була складена станом на 01 січня 2016 року, в цей час власником суміжної земельної ділянки була мати позивача ОСОБА_4 .. У зазначеній документацій вбачається, що в акті встановлення та узгодження меж земельної ділянки (сторінки 27, 28) підпис від імені ОСОБА_4 , який розташований у графі «1. Від В до Г - вул. Панфілова, 1-Б... (підпис)... (ПІБ)» та запис розташований в цій же графі « ОСОБА_4 », виконаний не ОСОБА_4 , а іншою особою. Окрім того, при проведені топографічної зйомки та складанні топографічного плану М 1:500 не було відображено огорожу (паркан) позивача, який розташований на спірній земельній ділянці. Зазначена огорожа була побудована до 2007 році, а в 2015 році була реконструйовано з улаштуванням фундаменту.

Отже, на думку позивача, можливо стверджувати, що оскільки не відображено огорожу (паркан) при проведені топографічної зйомки та складанні топографічного плану М 1:500 були порушені вимоги законодавства. Рішення Дніпровської міської ради прийнято без додержання вимог законодавства.

Вказане порушує його, позивача, права, тому просилв визнати незаконним та скасувати рішення Дніпровської міської ради Дніпропетровської області № 149/18 «Про передачу земельної ділянки у районі АДРЕСА_2 у власність гр. ОСОБА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)» від 15 лютого 2017 року; скасувати запис про право власності 27622106 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:03:109:0090; скасувати запис про право власності 27619072 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:03:109:0091, задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 з представником надала відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що повноваження Дніпровської міської ради щодо прийняття рішення про виділення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд є дискреційними повноваженнями та виключною компетенцією уповноваженого органу. Крім того, надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок не означає, що земельна ділянка виділяється конкретній особі, та не є тотожним поняттю передачі земельної ділянки у власність, а є лише початковою стадією процедури безоплатного одержання у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності. Вважала позовну заяву необгрунтованою і не доведеною і просила в її задоволенні відмовити в повному обсязі.

Представник Дніпровської міської ради зазначила, що вказаним спірним рішенням Дніпровської міської ради дійсно було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без терміну його дії в передбаченому законом порядку; при розгляді заяви ОСОБА_2 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та прийняте за результатом розгляду рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) було повністю дотримано вимог ст. 10, 18 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та дотримано процедуру державної реєстрації, визначену у пункті 81-2 Порядку державної реєстрації на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженому Постановою Кабміну від 25 грудня 2015 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Також у відповідності до вимог ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», позивачем обрано не вірний спосіб захисту прав. Вони діяли в межах своїх повноважень і закону, порушень не допускали, позовні вимоги безпідставні, просила в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Представники третіх осіб проти позовних вимог заперечували і просили в їх задоволенні відмовити, вважаючи їх необгрунтованими і не заперечували проти розгляду справи за їх відсутності.

Вислухавши пояснення представників позивача і представника відповідача, з`ясувавши думку позивача і відповідачів, третіх осіб, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає заявлені вимоги не обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, за наступних підстав.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судом встановлено з позовної заяви і пояснень представників позивача, що дійсно в 2016 році позивач отримав у власність, як дарунок від матері, житловий будинок та земельну ділянку (кадастровий номер 1210100000:03:109:0063, площею 0.06 га, цільове призначення 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договорів дарування. Окрім нерухомого майна, що було розташовано на земельній ділянці у власність, на думку позивача, він отримав огорожу (паркан), який був розташований на неприватизованій земельній ділянці та який значився у технічному паспорті. Цією земельною ділянкою він користується й досі.

Як стверджує позивач, земельну ділянку, на якій розташований паркан, у свою чергу намагалась приватизувати ще його матір. Однак, представник Дніпровської міської ради пояснив, що земельну ділянку одразу ж всю приватизувати у неї нема можливості. У її випадку потрібно спершу приватизувати у спрощеному порядку частину земельної ділянки на якій розташований житловий будинок, а потім вже у загальному порядку через проект відведення земельної ділянки іншу чистину земельної ділянки. Дослухавшись до порад, матір позивача після приватизації земельної ділянки площею 0.06 га подарувала цю земельну ділянку та житловий будинок позивачу, іншу ж частину земельної ділянки площею 0.1 га вирішили приватизувати одразу на ім`я останнього. Враховуючи недешеву вартість процедури приватизації земельної ділянки, то з приватизацією земельної ділянки ніхто не поспішав, так як позивач вважав себе добросовісним користувачем її.

Позивач зазначає, що у лютому 2019 року йому стало відомо, що ОСОБА_2 приватизувала земельну ділянку (кадастровий номер 1210100000:03:109:0069) на якій саме був розташований його паркан (огорожа), та якою він добросовісно користується. Земельну ділянку у власність відповідачем набуто на підставі рішення Дніпровської міської ради № 149/18 від 15 лютого 2017 року. Відповідач не поставив до відома, що намагається приватизувати спірну

земельну ділянку, окрім того із позивачем не погодили межі земельної ділянки.

Одразу ж після приватизації спірної земельної ділянки відповідачем було здійснено поділ земельної ділянки на два об`єкта з кадастровими номерами 1210100000:03:109:0090 та 1210100000:03:109:0091. Право власності на них було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номерами 27622106 та 27619072. При цьому земельна ділянка з кадастровими номерами 1210100000:03:109:0090 (номер запису про право власності 27622106), її частина, перебуває у фактичному користуванні позивача.

Зазначені обставини, на думку позивача, свідчить по недобросовісність набуття прав на земельну ділянку, відповідачем захоплено майно позивача та порушені його права, а рішення про передачу земельної ділянки у власність та записи про право власності на нерухоме майно підлягають скасуванню, оскільки 1. Порушене право на правомірне очікування.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна (постанова Верхового суду від 01 серпня 2018 року у справі № 369/6516/16-ц).

Зокрема Верховний Суд підкреслив, що правомірне очікування повинне враховуватися уповноваженими органами при прийнятті розпорядчих рішень про виділення земельних ділянок іншим особам. Простіше кажучи: «виділяючи комусь земельну ділянку сьогодні - перевір, чи не пообіцяв ти цю ж земельну ділянку чи її частину раніше іншому.»

Враховуючи те що у свій час від матері позивача було зареєстровано заяву про надання у власність спірної земельної ділянки Дніпропетровською міською радою та не було надано жодної відповіді про результат розгляду цієї заяви, це створило правомірне очікування у матері позивача. Таке ж правомірне очікування, на думку позивача, перейшло й до нього після отримання в дарунок нерухомого майна.

Верховний суд у постанові від 11 квітня 2018 року по справі № 806/2208/17 підкреслює, що бездіяльність органу державної влади не перешкоджає праву громадянина розпочати розробку проекту землеустрою за принципом мовчазної згоди, який передбачений ст. 118 ЗК України.

Таким чином, на думку позивача, рішенням Дніпровської міської ради порушено право позивача на правомірне очікування. Не погоджено меж земельної ділянки, що передавалась у власність, складання та підписання акту погодження меж за нормами законодавства є обов`язковим при виготовленні проекту землеустрою.

Позивачу, як він стверджує, не було запропоновано погодити межі спірної земельної ділянки, що призвело до накладання меж земельної ділянки, яка знаходиться у його користуванні. При цьому за нормами статті 186-1 Земельного кодексу України, у разі невідповідності проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, відповідний орган зобов`язаний надати висновок про відмову погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а у разі не усунення недоліків відмовити у погодженні цього проекту.

Оскільки, у проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки не може міститься підпис позивача або його матері, Дніпровська міська рада, на думку позивача, повинна була надати оцінку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в частині погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами, та надати висновок про відмову у погодженні, а у разі не усунення недоліків відмовити у погодженні цього проекту. Отже, при виділенні земельної ділянки у власність підпис суміжного землевласника у акті погодження меж земельної ділянки є обов`язковим.

Документація із землеустрою, на думку позивача, також не відповідає вимогам законодавства, оскільки була складена станом на 01 січня 2016 року, в цей час власником суміжної земельної ділянки була мати позивача ОСОБА_4 .. У зазначеній документацій вбачається, що в акті встановлення та узгодження меж земельної ділянки (сторінки 27, 28) підпис від імені ОСОБА_4 , який розташований у графі «1. Від В до Г - вул. Панфілова, 1-Б... (підпис)... (ПІБ)» та запис розташований в цій же графі « ОСОБА_4 », виконаний не ОСОБА_4 , а іншою особою. Окрім того, при проведені топографічної зйомки та складанні топографічного плану М 1:500 не було відображено огорожу (паркан) позивача, який розташований на спірній земельній ділянці. Зазначена огорожа була побудована до 2007 році, а в 2015 році була реконструйовано з улаштуванням фундаменту. Отже можливо стверджувати, на думку позивача, що оскільки не відображено огорожу (паркан) при проведені топографічної зйомки та складанні топографічного плану М 1:500 були порушені вимоги законодавства.

При цьому державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку. Для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстратору, який здійснює таку реєстрацію, подається зокрема оригінал документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки, зокрема проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок (стаття 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

За положеннями статті 50 Закону України «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок серед іншого включають матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування.

Якщо подані документи не відповідають вимогам законодавства це є підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки (абзац 4 частини 6 статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

Спираючись на вище викладене, на думку позивача, рішення Дніпровської міської ради прийнято без додержання вимог законодавства.

Вказане порушує його права, тому просила визнати незаконним та скасувати зазначене рішення Дніпровської міської ради, скасувати запис про право власності 27622106 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно ОСОБА_2 , на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:03:109:0090; скасувати запис про право власності 27619072 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:03:109:0091, а оскільки вказані питання не вирішені самостійно в добровільному порядку, то виник спір і позивач вимушений звертатися з позовом до суду про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень та зобов`язання вчинити певні дії.

Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…». Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Конституції України, Земельного кодексу України, Закону України «Про землеустрій», інших законів та підзаконних актів у сфері земельних відносин. Крім того, спірні правовідносини стосуються майнових прав та їх офіційного визнання органами державної реєстрації.

Відповідно до ст. 2, 72, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Дніпровська міська рада є представницьким органом місцевого самоврядування, який відповідно до ст. 1, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення та здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Органи місцевого самоврядування, згідно зі ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України та ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю. Отже, право комунальної власності на землю (земельні ділянки), виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону. Виходячи з вимог ст. 83 Земельного кодексу України презюмується належність земельних ділянок на території міста Дніпро територіальній громаді міста з визначенням її власником Дніпровської міської ради.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно вимог ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України.

Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних1 ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради. Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина статті 21 ЦК України).

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Згідно зі статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України (частина восьма статті 118 цього Кодексу) (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина дев`ята статті 118 ЗК України).

Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Умовами статті 126 ЗК України визначено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Таким чином, земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування та державної реєстрації права власності на неї.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) зазначено, що у дозволі на виготовлення проекту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Конкретизується ж земельна ділянка у проекті землеустрою. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель); матеріали погодження проєкту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України «Про землеустрій»).

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.

Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проекту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проекту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. Вказана правова позиція сформована у постанові КЦС ВС від 15 червня 2021 року у справі № 635/2555/16-ц .

Суд вважає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами неправомірність набуття права власності відповідачем ОСОБА_2 , що виключає позбавлення останнього такого права. Зокрема, позивач не зазначив у своєму позові, які підстави для скасування запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 , як і не наведено підстав для зобов`язання третьої особи скасувати такий запис.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позивач у своєму позові зазначає, що лише у лютому 2019 року йому стало відомо проте, що відповідачка ОСОБА_2 приватизувала спірну земельну ділянку, однак, позивачем не надано взагалі будь-яких доказів на підтвердження цього.

Крім того, вищевказані обставини не відповідають дійсності, оскільки після державної реєстрації права власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1210100000:03:109:0069, яка знаходиться в районі АДРЕСА_2 ), а саме у квітні 2017 року ОСОБА_2 поїхала на вказану земельну ділянку, під час її перебування на спірній земельній ділянці вона познайомилась з позивачем та повідомила йому про те, що вона є власником вказаної земельної ділянки. Таким чином, позивачу про те, що спірна земельна ділянка приватизована відповідачкою, стало відомо ще у квітні 2017 року, а не у лютому 2019 року, як він зазначає у позові.

Враховуючи вищевикладене, позивачем було пропущено трирічний строк позовної давності для звернення з вказаним позовом, оскільки, про порушення начебто його права йому стало відомо ще у квітні 2017 року, а з позовом він звернувся лише у травні 2020 року, тобто з пропуском трирічного строку, у зв`язку з чим відповідачка просить суд застосувати строк позовної давності до вказаних позовних вимог.

Стосовно обгрунтувань суті позовних вимог. Ст. 41 Конституції України та ч. 1 ст. 321 ЦК України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у здійсненні. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав лишим і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності е як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції нм. цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Відповідно до статті 152 Земельного Кодексу України забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав есті на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може і усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці ня не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на і ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану ї ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Статтею 21 ЦК України передбачено що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Згідно зі статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Частиною 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Згідно положень статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої знади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, зазначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 118 ЗК України, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування а Україні» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

ОСОБА_2 на підставі рішення Дніпропетровської міської ради № 149/18 від 15 лютого 2017 року була приватизована земельна ділянка розташована в районі АДРЕСА_2 (кадастровий номер 1210100000:03:109:0069), право власності на яку було зареєстровано 02 березня 53017 року, яка в подальшому була поділена на два об`єкта (кадастровий номер 1210100000:03:109:0090) та (кадастровий номер 1210100000:03:109:0091), право власності на які було зареєстровано 20 серпня 2018 року.

Підстави для скасування рішення Дніпровської міської ради № 149/18 від 15 лютого 2017 року відсутні, оскільки при постановленні вказаного рішення не було порушено процедуру передачі у власність спірної земельної ділянки і позивачем не надано доказів на спростування вказаного факту.

Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється ш засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини и). які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Посилання позивача у позові на те, що він окрім нерухомого майна отримав у власність паркан розташований на спірній земельній ділянці не відповідає дійсності та спростовується доказами наданими самим позивачем, оскільки, згідно п.п. 1, 2 договору дарування від 10 березня 2016 року гр. ОСОБА_4 безоплатно передала у власність гр. ОСОБА_1 належний їй на праві власності житловий будинок АДРЕСА_3 АДРЕСА_1 . Опис об`єкта: житловий будинок літ. А-1 загальною площею 72.4 кв. м., житловою площею 32.2 кв. м., літня кухня літ. Б, б, гараж літ. В, погріб з шийкою літ. Д, а згідно п. 1.1. договору дарування від 10 березня 2016 року гр. ОСОБА_4 безоплатно передала у власність гр. ОСОБА_1 належну їй на праві приватної власності земельну ділянку 0.06 га, кадастровий номер 1210100000:03:109:0063, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Будь-яких інших доказів щодо отримання у власність паркану, який знаходиться на спірній земельній ділянці позивачем надано не було.

Твердження позивача проте, що спірну земельну ділянку намагалась приватизувати його мати, що підтверджується відповідною заявою, є безпідставними, оскільки будь-якими доказами не підтверджується. Надана позивачем копія заяви гр. ОСОБА_4 від 30 серпня 2011 року вказаного також не підтверджує, оскільки згідно вказаної заяви остання зверталась з метою передання їй у приватну власність безкоштовно земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на якій розташований житловий будинок з господарськими спорудами, а не щодо земельної ділянки, яка є предметом розгляду у вказаній справі.

Таким чином, посилання позивача на те, що рішенням Дніпровської міської ради було порушено право позивача на правомірне очікування є безпідставними, оскільки з матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що мати позивача чи сам позивач звертались до Дніпровської міської ради з приводу приватизації спірної земельної ділянки.

Доводи позивача проте, що відповідачка жодним чином не поставила його до відома, що намагаюсь приватизувати спірну земельну ділянку є безпідставними, оскільки чинним законодавством не передбачено такого обов`язку.

Стосовно посилань позивача щодо непогодження з ним меж спірної земельної ділянки хочу зазначити, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовлення землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами». Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж - слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Тобто, при добросовісному виконанні набувачем земельної ділянки обов`язків щодо узгодження меж з користувачами чи власниками суміжних земельних ділянок, у разі, якщо користувач чи власник суміжної земельної ділянки безпідставно ухилився від погодження меж та не підписав акт, сама відсутність такого акта погодження меж не свідчить про незаконність рішення про затвердження проекту землеустрою та про передачу земельної ділянки у власність.

Вказана позиція викладена у постанові Верховного суду від 20 березня 2019 року справа № 350/67/15-ц.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Стаття 41 Конституції України гарантує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною третьою статті 13 Конституції України власність зобов`язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству.

Суд погоджується з думкою відповідачів про те, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тобто, таке визнання здійснюється на підставі правовстановлюючих документів, відповідно до закону.

Частиною 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

З урахуванням викладеного, суд не вбачає підстав для задоволення вимог.

Стосовно вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 листопада 2018 року по справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256 цс 18 зробила правовий висновок. «Щодо вимоги про скасування запису Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Щодо вимог позивача про визнання незаконним та скасування рішення Дніпровської міської ради, суд не вбачає підстав для їх задоволення.

Відповідно до ч. 4, 5, 6 ст. 186-1 ЗК розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту, а щодо земельної ділянки зони відчуження або зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, розробник подає оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на погодження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, а до органів, зазначених у частині третій цієї статті, - завірені ним копії проекту.

Органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері.

Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

У разі якщо проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає обов`язковій державній експертизі землевпорядної документації, погоджений проект подається замовником або розробником до центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, або його територіального органу для здійснення такої експертизи.

Частиною першою та другою статті 198 ЗК України визначено, що кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Кадастрова зйомка включає: а) геодезичне встановлення меж земельної ділянки; б) погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; в) відновлення меж земельної ділянки на місцевості; г) встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; ґ) виготовлення кадастрового плану.

Згідно частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Однак, суд не знайшов підстав для визнання незаконним або скасування зазначеного рішення Дніпровської міської ради № 149/18 від 15 лютого 2017 року та вважає, що під час оформлення права власності на вказану земельну ділянку процедура відповідачами не порушена.

Майнові права позивача на етапі відведення земельної ділянки не сформовані, а тому фактично не порушені. Позивач, реалізовуючи свої право на безоплатне набуття у власність земельної ділянки, допустив порушення норм земельного законодавства, яке стосується визначення меж земельної ділянки, що не дозволило йому у належний спосіб набути таке право. А саме шляхом затвердження належного проекту землеустрою виконавчим органом міської ради у сфері містобудування та архітектури.

Отже, реалізовуючи свої повноваження орган місцевого самоврядування в особі Дніпровської міської ради порушень законодавства не встановлено. Крім того, орган у сфері архітектури та містобудування також діяв у межах наданих повноважень та відповідно до закону.

Аналогічна позиція в спірних правовідносинах викладена в постанові КЦС ВС від 16 червня 2021 року у справі № 303/5074/17.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Наведений перелік способів захисту цивільних прав та інтересів не є вичерпним, оскільки суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 425/2737/17 та від 23 січня 2019 року № 807/45/17.

Згідно висновків, викладених у постанові Верховного суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Відповідно до ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Правовідносини, що виникли між сторонами законодавчо врегульовані наступним чином.

Відповідно до ст. 143 Конституції України органи місцевого самоврядування вирішують питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції.

Згідно зі ст. 144 Конституції України та ст. 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування при виконанні своїх функцій приймають рішення, які є обов`язковими для виконання на відповідній території.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Статтею 16 зазначеного Закону встановлено, що міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відповідальність перед громадою.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Такий висновок випливає з положень статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України, якими врегульовано порядок розпорядження землею.

Україна є демократичною, правовою державою, в якій визнається і гарантується місцеве самоврядування що є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (стаття 1, 7, частина перша статті 140 Основного закону України).

Згідно зі статтею 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конституції України, земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого це право здійснюють органи державної влади і органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією, іншими законодавчими актами України.

Статтею 12 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, але не виключно розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність та користування громадян та юридичних осіб відноситься до повноважень міської ради.

Стаття 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на землю.

Згідно ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи громадян захищаються судом.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтями 15, 16, 18 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суд може захистити цивільне право способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що учасник справи в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов`язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов`язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на своїх позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до Дніпровської міської ради і ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення міськради, записів про право власності відмовити.

Таким чином обставини позову не знайшли своє об`єктивне підтвердження в ході судового засідання, не доведені, а тому позовна заява не обгрунтована і підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 11, 19, 35, 55, 92, 124, 129 Конституції України, ст. 3-5, 11, 60, 203, 215, 216, 236, 258, 259, 263-265, 268, 331, 376, 377, 387, 526, 527, 530 ЦК України, ст. 80, 83, 116, 122, 211, 212 Земельного кодексу України, ст. 26, 60, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 1, 3, 4, 26, 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 1, 2, 4, 6, 10, 16, 18-1, 26, 27-1, 28, 60, 63, 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Дніпровської міської ради і ОСОБА_2 , треті особи Головне управління держгеокадастру у Дніпропетровській області і відділ у місті Дніпрі Головного управління держгеокадастру у Дніпропетровській області про визнання незаконним і скасування рішення міськради, записів про право власності відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 21 вересня 2021 року.

Суддя -