Рішення № 99681493, 16.09.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа№380/1580/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 вересня 2021 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сасевича О.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправною і скасування вимоги про сплату боргу

в с т а н о в и в:

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області із вимогою визнати протиправною та скасувати вимогу №Ф-5271-54-У від 19.08.2019 року про сплату боргу (недоїмки) в сумі 23785,08 грн.

Ухвалою судді від 10.02.2021 року в справі було відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.

Ухвалою судді від 15.03.2021 року було вирішено перейти із спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін до розгляду адміністративної справи за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Сторонами при розгляді справи було подано до суду заяви по суті справи – письмові відзив, відповідь на відзив.

Відповідно до позиції позивача, яка ним висловлена в письмових заявах, що були подані до суду, він вважає, що відповідачем було безпідставно прийнято вимогу від 19.08.2019 року №Ф-5271-54-У про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску.

Позивач вказує на те, що у податкового органу відсутні які-небудь підстави для визначення йому обов`язку зі сплати єдиного внеску як особі, що провадить підприємницьку діяльність. ОСОБА_1 відзначає, що він не є фізичною особою - підприємцем, не здійснює такої діяльності й у встановленому чинним законодавством України такого права не набував (у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідні відомості відсутні). Також позивач зауважує, що в його випадку об`єктивно відсутня можливість визначення йому зобов`язання з єдиного внеску, позаяк база для його нарахування в спірні періоди відсутня, він не визначав її, а контролюючий орган також не здійснив цього (зокрема, в порядку проведення перевірки).

Окрім того, ОСОБА_1 наголошує на тому, що аналогічне питання щодо наявності чи відсутності підстав для справляння ним єдиного внеску як фізичною особою - підприємцем уже було предметом дослідження в справі №1.380.2019.004354, у якій постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.02.2020 року було вирішено це питання на користь позивача. Зокрема, суд встановив, що позивач не набував статусу фізичної особи - підприємця в порядку, визначеному законом у період нарахування йому недоїмки. А тому, в цей час він не був зобов`язаний сплачувати єдиного внеску й обчислення йому недоїмки (заборгованості) з такого платежу, не ґрунтується на нормі закону та не відповідає дійсним обставинам, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції визнав протиправною та скасував вимогу Головного управління ДФС у Львівській області від 14.02.2019 року №Ф-5271-54 про сплату ОСОБА_2 боргу (недоїмки) в сумі 18276,72 грн.

Позивач у цьому контексті також зауважує, що нова вимога від 19.08.2019 року №Ф-5271-54-У про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску фактично включає ті ж нарахування, які охоплювала вимога від 14.02.2019 року №Ф-5271-54, й базується на тих же висновках і підставах, яким критичної оцінки вже було надано судом.

У зв`язку з чим, ОСОБА_1 вважає, що оспорювана вимога від 19.08.2019 року №Ф-5271-54-У є протиправною і підлягає скасуванню.

Відповідно до позиції відповідача, яка ним висловлена у письмових заявах, що були подані до суду, він вважає вимоги позивача безпідставними.

А саме, відповідач зазначає, що відповідно до відомостей із облікових даних контролюючого органу, позивач перебуває на обліку як фізична особа - підприємець і платник єдиного внеску. Відповідач вказує на те, що ОСОБА_1 був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності ще 14.11.2003 року. При цьому, в силу подальших законодавчих змін саме позивач повинен був вчинити дії для включення відомостей про таку підприємницьку діяльність до відповідного Єдиного державного реєстру. Однак, факт не вчинення цього не позбавляє його статусу підприємця з усіма відповідними наслідками.

Таким чином, на переконання відповідача, ОСОБА_1 був зобов`язаний сплачувати єдиний внесок у силу наявного статусу фізичної особи - підприємця (незалежно від доходу). Проте він цього не здійснив, що спричинило видачу відповідних вимог про сплату недоїмки, яка числиться за позивачем.

У зв`язку з чим, відповідач вважає, що ним було правомірно та обґрунтовано прийнято спірну вимогу, а тому, підстав для задоволення позовних вимог не вбачає.

В судовому засіданні, яке відбулось 07.06.2021 року, суд ухвалою без виходу до нарадчої кімнати постановив поновити позивачу строк для звернення до суду із відповідним позовом та відмовив в задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду.

У судових засіданнях представник позивача заявлені позовні вимоги підтримала, надала пояснення аналогічні тим, які викладені у письмових заявах до суду, просила позов задовольнити.

Представник відповідача у судових засіданнях позов не визнав, ствердив про його безпідставність, а тому, просив у задоволенні позову відмовити.

Представники сторін не заперечили щодо переходу до письмового провадження, внаслідок чого суд ухвалою без виходу до нарадчої кімнати постановив перейти до письмового провадження для подальшого розгляду справи та ухвалення рішення.

Заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, розглянувши їхні доводи та заперечення, дослідивши зібрані в справі докази, об`єктивно оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд приходить до висновку, що позов слід задоволити, виходячи з наступного.

Матеріалами справи засвідчується, що ОСОБА_3 було видано свідоцтва про державну реєстрацію субєкта підприємницької діяльності - фізичної особи відповідно до розпорядження Миколаївської районної державної адміністрації від 14.11.2003 року №471.

У той же час, відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, станом на 05.08.2019 року записи в реєстрі про ОСОБА_1 відсутні (не знайдені), що вбачається з витягу від 05.08.2019 року №24687859. У матеріалах справи відсутні також докази реєстрації позивача як фізичної особи - підприємця з унесенням відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Судом установлено, що позивач перебуває на податковому обліку в Миколаївській ДПІ Стрийського управління головного управління ДПС у Львівській області зі станом платника « 0» як платник податків за основним місцем обліку. Дата взяття на облік 14.11.2003 року за №471.

Також ОСОБА_1 перебуває на обліку як платник єдиного внеску за категорією фізична особа - підприємець. Дата взяття на облік 09.12.2003 року за реєстраційним №1711-02934.

Відповідно до даних облікової картки платника, за позивачем числиться недоїмка з єдиного внеску – на 09.02.2018 року 8448,00 грн, на 19.04.2018 року 10905,18 грн, на 19.07.2018 року 13362,36 грн, на 19.10.2018 року 15819,54 грн, на 21.01.2019 року 18276,72 грн, на 19.04.2019 року 21030,90 грн, на 19.07.2019 року 23785,08 грн.

Матеріалами справи засвідчується, що 14.02.2019 року Головним управлінням ДФС у Львівській області було винесено стосовно ОСОБА_1 вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-5271-54, якою зобов`язано сплатити заборгованість зі сплати єдиного внеску в розмірі 18276,72 грн.

У подальшому, постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.02.2020 року у справі №1.380.2019.004354 таку вимогу було визнано протиправною та скасовано.

Судом установлено також, що Головним управління ДПС у Львівській області було прийнято наступну вимогу від 19.08.2019 року №Ф-5271-54-У, якою зобов`язано ОСОБА_1 сплатити борг (недоїмку) з єдиного внеску в сумі 23785,08 грн (сума боргу визначена станом на 31.07.2019 року).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач не погодився з таким рішенням (вимогою) суб`єкта владних повноважень і звернувся до ДФС України зі скаргою від 23.12.2020 року, яка була не задоволена (рішення ДПС від 14.01.2021 року №715/6/99-00-06-02-01-06).

Зважаючи на подальшу незгоду з рішенням суб`єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду з цим позовом, у якому оскаржує відповідну вимогу, стверджуючи, що вона прийнята протиправно, з порушенням вимог закону та за відсутності підстав для цього, а також усупереч уже встановленим судовим рішенням обставинам.

У зв`язку з чим, аналізуючи спірні правовідносини, суд відзначає наступне.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 року №2464-VI (надалі – Закон України №2464-VI).

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України №2464-VI, виключно його нормами визначаються, зокрема, платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Стаття 4 Закону України №2464-VI окреслює вичерпне коло платників єдиного внеску.

Зокрема, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України №2464-VI, платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Що кореспондує обставинам даного спору, при якому єдиний внесок було визначено контролюючим органом ОСОБА_1 як суб`єкту підприємницької діяльності за період часу з 01.01.2017 року по 31.07.2019 року.

У зв`язку з чим суд підкреслює, що до кола платників єдиного внеску станом на час виникнення та існування спірних правовідносин (2017-2019 роки) віднесено фізичних осіб, які мають спеціальний статус, а саме, є підприємцями.

При цьому, як визначено чинною на час спірних правовідносин редакцією ч. 1 ст. 128 Господарського кодексу України, громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 Господарського кодексу України.

Саме на такого громадянина-підприємця ч. 6 ст. 128 Господарського кодексу України покладає обов`язок своєчасно надавати органам доходів і зборів декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію), інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов`язкових платежів; сплачувати податки та інші обов`язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

Частиною 1 ст. 58 Господарського кодексу України визначено, що суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, їхньої символіки (у випадках, передбачених законом), громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, регулює Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15.05.2003 року №755-IV (надалі – Закон України №755-IV).

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України №755-IV, державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (далі – державна реєстрація) – офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об`єднання, професійної спілки, її організації або об`єднання, політичної партії, організації роботодавців, об`єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом України №755-IV.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України №755-IV, Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі – Єдиний державний реєстр) – єдина державна інформаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, обробку, захист, облік та надання інформації про юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадські формування, що не мають статусу юридичної особи.

Відповідно до п.п. 1, 7 ч. 1 ст. 4 Закону України №755-IV, державна реєстрація базується на таких основних принципах як обов`язковість державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі; об`єктивність, достовірність та повнота відомостей у Єдиному державному реєстрі.

Частиною 4 ст. 10 Закону України №755-IV обумовлено, що відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, використовуються для ідентифікації юридичної особи або її відокремленого підрозділу, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, фізичної особи - підприємця, у тому числі під час провадження ними господарської діяльності та відкриття рахунків у банках та інших фінансових установах.

У зв`язку з чим, суд зазначає, що в періоді спірного нарахування єдиного внеску дані про ОСОБА_1 як про фізичну особу - підприємця були відсутні в Єдиному державному реєстрі. Й зазначена обставина свідчить про те, що спеціальний підприємницький статус позивача не був визнаний державою й у встановленому порядку відомості про це не були відображені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Відтак, суд приходить до переконання про безпідставність твердження про віднесення позивачки до платників єдиного внеску відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України №2464-VI, позаяк, не маючи статусу фізичної особи - підприємця, визнаного в установленому чинним законом порядку, особа не може бути платником єдиного внеску відповідно до даного припису.

Окрім того, суд бере до уваги доводи сторони позивача в частині неможливості самостійного визначення контролюючим органом розміру єдиного внеску.

Так, відповідно до п. 2 ст. 7 Закону України №2464-VI, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 Закону України №2464-VI, – на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Частиною 5 ст. 8 Закону України №2464-VI визначено, що єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 Закону України №2464-VI, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 Закону України №2464-VI бази нарахування єдиного внеску.

У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.

При нарахуванні заробітної плати (доходів) фізичним особам з джерел не за основним місцем роботи ставка єдиного внеску, встановлена цією частиною, застосовується до визначеної бази нарахування незалежно від її розміру.

Як встановлено ч. 2 ст. 9 Закону України №2464-VI, обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Аналогічні положення містить Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затверджена наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 року №449 (надалі – Інструкція №449).

Відтак, суд приходить до висновку, що норми Закону України №2464-VI обумовлюють визначення бази для справляння єдиного внеску, а також його конкретний розмір саме платником єдиного внеску, який (платник) зобов`язаний визначити базу нарахування внеску та визначити суму єдиного внеску (яка не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, але, вочевидь, може за бажанням платника перевищувати такий розмір).

Відповідно до вимог п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону України №2464-VI саме платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

У той же час, серед повноважень органу доходів і зборів, що визначені в ст. 13 Закону України №2464-VI відсутнє право самостійно визначати базу нарахування єдиного внеску для певного платника та паво визначити суму єдиного внеску.

Пункт 7 ч. 1 ст. 13 Закону України №2464-VI передбачає лише право органу доходів і зборів стягувати з платників несплачені суми єдиного внеску, що слід розуміти як можливість стягнення тих сум єдиного внеску, які вже були нараховані на відповідну базу, однак, із певних причин не сплачені до бюджету.

Таким чином, суд не знаходить підстав для висновку про правомірність рішення контролюючого органу, який самостійно визначив позивачу суму єдиного внеску.

Більш того навіть у разі якби Закон України №2464-VI передбачав право органів доходів і зборів самостійно обчислювати для платника суму єдиного внеску, це може здійснюватися виключно на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до Закону України №2464-VI нараховується єдиний внесок.

Однак, у нашому випадку відсутні будь-які докази проведення відповідачем перевірки правильності нарахування та сплати ОСОБА_1 єдиного внеску, відсутні посилання контролюючого органу на аналіз звітності позивачки, її бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) нараховується єдиний внесок.

Натомість у оспорюваній вимозі зазначено лише, що сума недоїмки була визначена контролюючим органом на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, проте, доказів правомірності формування таких даних у згаданій інформаційній системі не надано.

Відтак, суд приходить до переконання щодо безпідставності та необґрунтованості складення відповідачем оспорюваної вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 19.08.2019 року №Ф-5271-54-У, яка, в зв`язку з цим, підлягає визнанню протиправною та скасуванню, а відповідна позовна вимога підлягає до задоволення.

Окремо суд також відзначає, що судами вже розглядався та вирішувався спір між позивачем і контролюючим органом із подібних підстав і аналогічного предмету – в справі №1.380.2019.004354, у якій ОСОБА_1 було оскаржено вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 14.02.2019 року №Ф-5271-54, винесену про сплату внеску в сумі 18276,72 грн, що числився як недоїмка на 31.01.2019 року.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.02.2020 року у справі №1.380.2019.004354 позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено повністю й визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 14.02.2019 року №Ф-5271-54.

При цьому, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що доводи відповідача про наявність у ОСОБА_1 статусу фізичної особи - підприємця не базується на фактичних обставинах та нормах права. Надані ж позивачем докази цілком доводять відсутність у нього такого статусу, а надані відповідачем докази абсолютно не спростовують цього факту. Восьмий апеляційний адміністративний суд підкреслив, що буквальний зміст релевантних положень нормативно-правових актів, дає підстави для висновку, що навіть у разі набуття особою статусу фізичної особи-підприємця до початку функціонування Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, внесення відомостей про таку особу до Єдиного державного реєстру забезпечується державою, через відповідні органи, тому в обов`язковому порядку містяться у такому реєстрі. У зв`язку з чим, за висновком суду апеляційної інстанції, така обставина вказує на те, що ОСОБА_1 не є страхувальником у розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та не має обов`язку щодо сплати єдиного соціального внеску, а отже, вимога про сплату боргу, прийнята стосовно позивача, є необґрунтованою та протиправною.

Такі висновки суду в справі №1.380.2019.004354 уповні кореспондують висновкам, що наведені вище при вирішенні цієї справи та базуються на зібраних у її межах матеріалах.

Більш того, обставини, встановлені судом у справі №1.380.2019.004354, у силу ч. 4 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України звільняються від повторного доказування та є преюдиційними (зокрема, щодо відсутності в позивача статусу фізичної особи - підприємця, відсутності підстав для сплати єдиного внеску в певний період, відсутності недоїмки (боргу) з такого платежу в період, що був спірним).

При цьому, суб`єкт владних повноважень - відповідач, знехтувавши таким судовим рішенням, повторно безпідставно ствердив про наявність у ОСОБА_1 статусу підприємця та підстав для справляння єдиного внеску за період до 31.01.2019 року (досліджуваний у справі №1.380.2019.004354) і включив ці ж нарахування внеску (які вже були предметом протиправної вимоги від 14.02.2019 року №Ф-5271-54) до складу недоїмки за актуальною вимогою від 19.08.2019 року №Ф-5271-54-У, що не може визнаватися обґрунтованим і законним.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд, вирішуючи даний спір, також відзначає, що відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, висловленій, зокрема, у п. 45 рішення в справі «Бочаров проти України», п. 53 рішення в справі «Федорченко та Лозенко проти України», п. 43 рішення в справі «Кобець проти України», при оцінці доказів і вирішенні спору суду слід керуватися критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, встановлюючи істину в справі слід базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву.

Зібрані і досліджені матеріали цієї справи повністю підтверджують та обґрунтовують позовні вимоги, з якими до суду звернувся позивач. При цьому, відповідачем не доведено повністю правомірність свого рішення у відповідності до вимог, встановлених ч. 2 ст. 19 Основного Закону та ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відтак, беручи до уваги все вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами й іншими учасниками справи докази, а також їх письмові доводи, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що позов є підставним й підлягає до задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з нормами ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких від носяться витрати на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

У зв`язку з чим, суд розподіляє обґрунтовані та підтверджені судові витрати на сторони шляхом віднесення їх на відповідача.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 14, 73-78, 90, 132, 139, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Львівській області (вул. Стрийська, 35, м. Львів; ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 43143039) про визнання протиправною і скасування вимоги про сплату боргу задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати вимогу №Ф-5271-54-У від 19.08.2019 року про сплату боргу (недоїмки) в сумі 23785,08 грн.

Стягнути з Головного управління ДПС у Львівській області (вул. Стрийська, 35, м. Львів; ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 43143039) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати по сплаті судового збору у сумі 908 (дев`ятсот вісім) грн 00 коп.

Відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295-297, пп. 15.5 пп. 15 п. 1 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 5 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України, датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено – повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Суддя Сасевич О.М.