Рішення № 99677647, 15.09.2021, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/14971/20

Провадження № 2/344/61/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2021 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючої-судді Польської М.В.,

секретаря Федоришин М.З., Кріцак Г.В.,

за участю: позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача 1 Луцишин В.М.,

представник відповідача 2 Варшавський О.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в режимі відеоконференцзв`язку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління національної поліції в Івано-Франківській області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся у листопаді 2020р. до суду з позовом до Управління патрульної поліції в Івано-Франківській області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди в розмірі 140 133.33грн., заподіяної бездіяльністю т.в.о начальника Івано-Франківського ВП ГУНП в Івано-Франківській області Білейчука О.Р. про відмову внести відомості до ЄРДР за заявою від 29.05.2020р. про злочин, передбачений ч.2 ст.382 КПК України (невиконання рішення суду від 26.11.2019р. керівником казначейства Смачило В.С., факт чого встановлено ухвалою суду від 24.07.2020р.)

Позов обґрунтував тим, що 26.11.2019р. Івано-Франківський міський суд виніс рішення у справі №344/15690/19, набрало законної сили 27.12.2019р., згідно якого стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету на користь ОСОБА_1 моральну шкоду 2000грн., а 16.01.2020р. видано виконавчий лист. Позивач 23.01.2020р. звернувся до Державної казначейської служби України із заявою про примусове виконання рішення суду, 31.01.2020р. отримано відповідь про направлення такого до Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області. 21.04.2020р. ОСОБА_1 подав до начальника Івано-Франківського ВП ГУНП в Івано-Франківській області Білейчука О.Р. заяву про внесення відомостей до ЄРДР про злочин, передбачений ч.2 ст.382 КПК України (невиконання рішення суду від 26.11.2019р. керівником казначейства Смачило В.С.), останній такі відомості не вніс, обмежившись відповіддю, а тому така бездіяльність була оскаржена в порядку КПК України і ухвалою слідчого судді Івано-Франківського міського суду Антоняка Т.М. від 24.07.2020р. було зобов`язано уповноважену особу Головного управління національної поліції в Івано-Франківській області внести відомості до ЄРДР за заявою від 21.04.2020р. За вимогами ст.1174 ЦК України у випадку порушення деліктного зобов`язання передбачається презумпція вини, яка не повинна доводитись позивачем. Моральну шкоду обґрунтовує тим, що неправомірні дії представника поліції щодо невнесення відомостей до ЄРДР спричинили йому фізичні та моральні страждання, викликали певну психічну реакцію, страх, сором, приниження, і як наслідок ушкодження здоров`я. Керуючись статтями 55,56,129-1 Конституції України, статтями 23, 1167,1172-1174 ЦК України просив позов задовольнити.

Ухвалою судді від 10.11.2020р. позов було залишено без руху.

Ухвалою від 25.11.2020р. (суддя Бабій О.М.) відмовлено у задоволенні заяви про відвід головуючого судді.

Ухвалою від 30.11.2020р. позовну заяву було повернуто позивачу.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 24.12.2020р. ухвалу судді від 30.11.2020р. скасовано, справу направлено для продовження розгляду.

Ухвалою судді від 11.01.2021р. відкрито провадження у справі.

Ухвалою від 21.01.2021р. (головуючий суддя Домбровська Г.В.) відмовлено у задоволенні заяви про відвід головуючого судді.

Ухвалою суду від 11.03.2021р. замінено неналежного відповідача Управління патрульної поліції в Івано-Франківській області на належного - Головне управління національної поліції в Івано-Франківській області.

16.04.2021р. відповідач 1 - Головне управління національної поліції в Івано-Франківській області подало відзив на позов, в якому зазначено, що позовні вимоги є безпідставні. Дійсно, 21.04.2020р. позивач звернувся із заявою про внесення відомостей до ЄРДР про злочин вчинений керівником казначейства за невиконання рішення суду, а 29.05.2020р. заявника було повідомлено про реєстрацію такої заяви в журналі обліку заяв. В процесі проведеної перевірки даної заяви не було встановлено відомостей, які є достатніми для свідчення про вчинення злочину, оскільки в ДКС України відкрито відповідний рахунок для забезпечення списання коштів на виконання рішення суду від 26.11.2019р., кошти по якому списуються з Держбюджету в порядку черговості, тобто відсутнє умисне невиконання рішення суду за ч.2 ст.382 КК України. Жодних підстав та доказів, які б стверджували факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань не надано, а позовні вимоги не обґрунтовані.

22.04.2021р. позивач надав відповідь на відзив, в якій зазначив, що позиція Головного управління національної поліції в Івано-Франківській області щодо їх прерогативи вносити чи не вносити відомості до ЄРДР за заявою про вчинення злочину є помилковою, оскільки за ст.214 КПК України це є їх обов`язком. Внаслідок невиконання обов`язку допущено ними бездіяльність, що встановлено ухвалою суду від 24.07.2020р., яка й спричинила моральну шкоду позивачу.

17.05.2021р. відповідач 2 подав відзив на позов, в якій зазначено, що бюджетні кошти використовуються на цілі, визначені бюджетними призначеннями, за дорученнями відповідного розпорядника коштів, згідно Закону України про Державний бюджет та інших норм чинного законодавства. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану діями відповідних органів врегульовано нормами ст.1176 ЦК України, в якій вказано перелік незаконних дій, а за відсутності підстав застосовується норми ст.1173-1174 ЦК України. Позивач не надав жодних доказів незаконності дій щодо нього відповідачем 1, а сама визначена ним сума також є безпідставною та необгрунтованою.

24.06.2021р. позивач надав додаткові пояснення до позову щодо застосування судом ч.4 ст.10 ЦПК зокрема рішень ЄСПЛ як джерело права у справі «Абрамов проти України» від 18.12.2018р.

Справа призначалась до слухання в судові засідання неодноразово.

Позивач позовні вимоги підтримав повністю, просив позов задовольнити з підстав зазначених у позові та доповнення до позову та усних пояснень.

Представник відповідача 1 позовні вимоги не визнав, просив в позові відмовити. Додатково повідомивши про те, що кримінальне провадження №12020090010001907 від 11.08.2020р. за ч.2 ст.382 КК України закрито на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України.

Представник відповідача 2 вимоги позову заперечив, просив у задоволенні вимог відмовити. Додатково також зазначив, що у червні 2021р. кошти в сумі 2000грн., які стягнуто за рішенням суду від 26.11.2019р., виплачено Державною казначейською службою України стягувачу ОСОБА_1 в порядку списання коштів за рахунок Державного бюджету.

Заслухавши пояснення сторін та дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають до задоволення, з наступних підстав.

Судом встановлено, що згідно рішення Івано-Франківського міського суду від 26.11.2019р. у цивільній справі №344/15690/19, набрало законної сили 27.12.2019р., позов ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди задоволено частково, стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету на користь ОСОБА_1 моральну шкоду 2000грн. (а.с.15-23 т.1).

Як зазначив позивач, 16.01.2020р. було видано виконавчий лист у даній справі №344/15690/19.

Позивач 23.01.2020р. звернувся до Державної казначейської служби України із заявою про примусове виконання рішення суду на підставі виданого виконавчого листа (а.с.24-25 т.1).

31.01.2020р. Головному управлінню Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області був надісланий Державною казначейською службою України отриманий від стягувача виконавчий лист із долученими документами за супровідним листом на підставі п.36 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою КМУ №845 від 03.08.2011р., для здійснення відповідних заходів, копія супровідного листа направлена також до відома ОСОБА_1 (а.с.26 т.1). Відповіді від Головного управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області про результати виконання виконавчого листа заявник, як від доводив перед судом, не отримав.

21.04.2020р. ОСОБА_1 подав до начальника Івано-Франківського ВП ГУНП в Івано-Франківській області Білейчука О.Р. заяву про внесення відомості до ЄРДР про злочин, передбачений ч.2 ст.382 КПК України (невиконання рішення суду від 26.11.2019р. керівником Головного управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області Смачило В.С.), заява зареєстрована 28.04.2020р. в Журналі єдиного обліку заяв та повідомлень про вчинені правопорушення та інші події (дані встановлені рішенням (ухвалою) слідчого судді), начальник Івано-Франківського ВП ГУНП в Івано-Франківській області, як стверджує позивач, такі відомості не вніс, обмежившись відповіддю від 29.05.2020р. про те, що відсутні підстави для внесення відповідних відомостей до ЄРДР за відсутності достатніх даних, що вказують на суспільно-небезпечне діяння, так як відкрито рахунок з метою забезпечення списання коштів державного бюджету за відшкодування завданої йому шкоди і таке здійснюється в порядку черговості (а.с.27-30 т.1).

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Бездіяльність по невнесенню до ЄРДР була ОСОБА_1 оскаржена в порядку визначеному КПК України.

Ухвалою слідчого судді Івано-Франківського міського суду Антоняка Т.М. від 24.07.2020р. було зобов`язано уповноважену особу Головного управління національної поліції в Івано-Франківській області внести відомості до ЄРДР за заявою ОСОБА_1 від 21.04.2020р. щодо можливого кримінального правопорушення (а.с.31-33 т.1).

Суд зазначає, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України).

За змістом статті 1174 ЦК України, на яку посилається позивач, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою.

Тобто відповідачем у зазначених категоріях справ є держава Україна, а не посадова особа, орган державної влади чи орган місцевого самоврядування.

Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Частиною другою статті 1167 ЦК України визначено перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 зазначеної частини передбачає наявність інших випадків передбачених законом.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Позивач ОСОБА_1 обґрунтовував позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди - бездіяльністю посадових осіб ГУНП щодо невнесення до ЄРДР його заяви про злочин від 21.04.2020 року. Це ним і підтверджено на запитання суду щодо визначення ним підстав позовних вимог про завдання йому моральної шкоди.

Згідно пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17.

У даній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження – емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір, а суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Згідно ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, який здійснюється судом у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 76, ч. 1 ст. 77 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи. Обов`язок доказування покладається на сторін, суд не може збирати докази за власною ініціативою.

Предметом доказування у даній цивільній справі зі сторони позивача було те, що протиправна бездіяльність ГУНП в Івано-Франківській області щодо невнесення до ЄРДР відомостей за його заявою про кримінальне правопорушення завдала позивачу моральних страждань та втрат немайнового характеру, а тому наявні правові підстави для відшкодування державою позивачу завданої моральної шкоди в сумі 140 133.33грн..

Водночас, однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, зараз і надалі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до змісту частини першої статті 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення.

За правилом частини другої статті 307 КПК України ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування може бути про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов`язання припинити дію; 3) зобов`язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.

Таким чином, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності. Втім наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб саме по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди.

Такий висновок зроблено Верховним Судом України постановою від 27 листопада 2019 року у справі № 641/2198/17, провадження № 61-34966св18. Також, Суд у постанові зазначив, що для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення, зокрема належні та допустимі докази на підтвердження заподіяння позивачу моральної шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою (в даній справі бездіяльність НАБУ за невнесення відомостей до ЄРДР та вчинення іншої бездіяльності, дій, рішень уже під час досудового розслідування) та моральною шкодою.

Причинний зв`язок між неправомірною поведінкою і моральною шкодою, з`ясовується між причиною, тобто протиправністю поведінки, та шкодою, як наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є наслідком саме його поведінки. Це відповідає концепції причини - умови, яка існує у праві. Тобто, зміст причинного зв`язку полягає у тому, що вчинена неправомірна дія є головною причиною, яка призвела до завдання моральної шкоди.

Вина заподіювача шкоди є суб`єктивним елементом. Тут діє презумпція заподіювача шкоди (за аналогією майнової шкоди). Ця презумпція полягає не у звільненні позивача від доведення вини заподіювача шкоди, а лише розподіляє обов`язки з доказування.

Особливі випадки цивільно-правової відповідальності – це відшкодування моральної шкоди незалежно від вини. Це випадки, передбачені ч. 2 ст. 1167 ЦК: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Перелік цих випадків не є вичерпним. Розмір відшкодування моральної шкоди входить до предмета доказування. Розглядаючи визначення розміру моральної шкоди, слід зазначити, що це питання вирішується лише судом, проте сторони можуть пропонувати суду свої варіанти.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від: характеру правопорушення, глибини фізичних та духовних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, з урахуванням інших обставин, які мають суттєве значення (ч. 3 ст. 23 ЦК України). А також: стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих та виробничих обставинах, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо (п. 9 постанови Пленуму ВСУ про моральну шкоду).

Моральну шкоду позивач обґрунтовує тим, що неправомірні дії представника національної поліції щодо невнесення відомостей до ЄРДР спричинили йому фізичні та моральні страждання, викликали певну психічну реакцію, страх, сором, приниження, і як наслідок ушкодження здоров`я. При цьому, жодних належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння позивачу моральної шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою ГУНП та моральною шкодою, позивач не надав до матеріалів даної справи. При цьому, що від часу поданої ним заяви до ГУНП 28.04.2020р. про внесення відомостей до ЄРДР та постановленою ухвалою слідчого судді 24.07.2020р., на підставі якої такі відомості зобов`язано внести, минув незначний час (близько трьох місяців), і щодо даного періоду чи іншого періоду часу завдання шкоди, позивач не надавав пояснень, обмежившись загальними обставинами, зазначених у змісті позовної заяви та факту відсутності для нього необхідності доводити вину представників ГУНП щодо завдання йому моральної шкоди.

Представником відповідача 1 до матеріалів справи долучено докази на підтвердження вчинення органами досудового розслідування певних дій щодо такої заяви та її розгляду, зокрема згідно рапорту, складеного за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 28.04.2020р. (а.с.203-204 т.1) та довідки №3127 від 26.05.2020р. (а.с.207-209 т.1) представник ГУНП за фактом відвідування керівника (заступника) Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області отримав від нього усне пояснення про наявність вчинення дій для відкриття рахунку в ДКС України на ім`я ОСОБА_1 для подальшого списання коштів державного бюджету, згідно рішення суду, в порядку черговості. Про що також повідомлено ОСОБА_1 відповіддю від 29.05.2020р.(а.с.211 т.1).

Як вбачається з матеріалів цивільної справи, постановою слідчого СВ Івано-Франківського ВП ГУНП України в Івано-Франківській області від 28.12.2020р. закрито кримінальне провадження за №1202009001907 (досудове розслідування якого розпочате на підставі ухвали слідчого судді від 24.07.2020р.), за відсутністю в діяннях складу злочину, передбаченого ч.2 ст.382 КК України (а.с.205-206, 210 т.1). Повідомлення про прийняття постанови про закриття кримінального провадження за №1202009001907 направлено ОСОБА_1 28.12.2020р. (а.с.60 т.2). Під час розгляду цивільної справи позивач ОСОБА_1 заперечив отримання такої постанови та подав лист до органу слідства, на який було подано йому відповідь від 25.06.2021р. (а.с.59 т.2). На час ухвалення рішення суду по даній цивільній справі, позивач не повідомляв суд про оскарження такої постанови слідчого СВ Івано-Франківського ВП ГУНП України в Івано-Франківській області від 28.12.2020р. про закриття кримінального провадження за №1202009001907, яке внесено до ЄРДР на підставі ухвали слідчого судді Івано-Франківського міського суду Антоняка Т.М. від 24.07.2020р.

Водночас, позивач додатково повідомив у судовому засіданні 15.09.2021р. про те, що у червні 2021 року йому було виплачено за рішенням Івано-Франківського міського суду від 26.11.2019р. у цивільній справі №344/15690/19, та стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 2000грн.

Оцінюючи всі докази кожен зокрема та в сукупності, суд приходить до висновку, що до позовної заяви не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння позивачу душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру саме з боку відповідача 1, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань.

Разом із тим суд погоджується з тим фактом, що внаслідок саме невнесення даних до ЄРДР він можливо й пережив неприємні емоції, однак скористався правом оскарження бездіяльності в судовому порядку за вимогами КПК України. Проте, в позовній заяві та в ході розгляду справи позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що дані негативні емоції досягли рівня страждання та/або приниження внаслідок протиправних дій поліцейського і являються підставою для відшкодування моральної шкоди та стягнення грошових коштів.

Сам факт наявності судового рішення, яким зобов`язано внести відомості до ЄРДР, не являється на переконання суду прямим доказом заподіяння позивачеві моральної шкоди та безумовною підставою для її відшкодування.

З огляду на те, що "розумність"і "справедливість" що зазначена у ст. 23ЦК України, які є оціночними поняттями, та суди, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди (вказана позиція викладена у Постанові ВС КАС України №750/750/6330/17 від 27 листопада 2019 року).

Вимога ефективності судового захисту перекликається з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ часто використовує інші способи залагодження моральної шкоди, нематеріальні. У справі Аміхалай проти Молдови (20.04.2004) зазначено, що сам факт визнання порушення є достатньою компенсацією моральної шкоди. Те саме зазначено у рішення Білуха проти України (09.11.2006).

У справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

У п. 54. рішення ЄСПЛ "Перна проти Італії"від 25 липня 2001 року, суд звернув увагу на те, що визнання факту порушення саме по собі є достатньою справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, завданої заявникові. Аналогічна позиція у рішенні ЄСПЛ "Нільсен і Йонсен проти Норвегії".

Що стосується доводів позивача про застосування судом як джерела права рішення ЄСПЛ у справі «Абрамова проти України» від 18.12.2018р., то слід зазначити таке.

Заявниця у даній справі скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції, як на порушення свого права на доступ до суду, а саме, що національні суди не розглянули її цивільний позов по суті, та відповідно позбавили її права на доступ до суду (предметом спору було захист честі, гідності та ділової репутації, зокрема стверджуючи, що подання прокурора містило недостовірну інформацію про здійснення нею службових обов`язків, а ця негативна оцінка її ставлення до роботи принижувала її честь, гідність та ділову репутацію). За наслідком розгляду цивільної справи 6 лютого 2008 року Верховний Суд України закрив провадження, встановивши, що справа не підлягала розгляду у порядку цивільного судочинства. А тому, за доводів заявниці, що вона була потерпілою від порушення її права на доступ до суду і як наслідок їй завдано моральної шкоди, було прийняте дане рішення ЄСПЛ у справі «Абрамова проти України» від 18.12.2018р. Цитуючи п.40 даного рішення ЄСПЛ про те, що право на доступ до суду має бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним або ілюзорним», це зауваження особливо стосується гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке займає у демократичному суспільстві право на справедливий суд, позивач вважав що саме дане рішення ЄСПЛ слід застосувати у його спірних відносинах, однак суд в повній мірі не може з таким погодитись.

Згідно з ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свогоособистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 13 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України суд, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Зважаючи на все вищезазначене, позов в цілому є недоведений перед судом.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12,19,81,82,89,133,141,259,264,265,273 ЦПК України, ст.ст.23,1173-1174 ЦК України, постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», суд,-

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління національної поліції в Івано-Франківській області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди в сумі 140 133.33 грн. за бездіяльність поліції – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржено до Івано-Франківського апеляційного суду через Івано-Франківський міський суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення виготовлено 17.09.2021 року.

Суддя Мирослава ПОЛЬСЬКА