Рішення № 99609593, 12.08.2021, Мар'їнський районний суд Донецької області

Справа 189/806/19

Номер провадження 2/237/74/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.08.2021 року м. Курахове

Мар`їнський районний суд Донецької області в складі:

головуючого – судді Сенаторова В.А.,

при секретарі судового засідання Лахно Т.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, –

ВСТАНОВИВ:

Позивач ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» звернувся до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що відповідно до кредитного договору № 11309053000 від 04.03.2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк», відповідачу було надано кредит у розмірі 117000,00 грн. В подальшому між Банком та Боржником було укладено додаткову угоду № 1 від 13.01.2010 року до договору про надання споживчого кредиту № 11309053000 від 04.03.2008 року та додаткову угоду № 2 від 24.02.2011 року до договору про надання споживчого кредиту № 11309053000 від 04.03.2008 року, якими змінено графік погашення кредиту за вказаним договором.

Крім того, 13.01.2010 року було укладено договір поруки № 241787, відповідно до якого ОСОБА_2 зобов`язався відповідати за виконання Боржником зобов`зань за кредитним договором. 24.02.2011 року було укладено додаткову угоду № 1 до договору поруки № 241787 від 13.01.2010 року, за якою поручитель надав свою згоду на зміну основного зобов`язання, яке викладено в додатковій угоді № 2 від 24.02.2011 року до договору про надання споживчого кредиту № 11309053000 від 04.03.2008 року.

Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 04.03.2008 року між Банком та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір, зареєстрований за № 442, відповідно до якого предметом іпотеки є нерухоме майно: житлова квартира загальною площею 46,3 кв.м., житловою площею 28,6 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Ринкова вартість предмету іпотеки становить 156 550,00 грн.

21.09.2015 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» було укладено договір № 27 про відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» набув право вимоги за кредитним договором № 11309053000 від 04.03.2008 року.

Позивач вважає, що заборгованість відповідача за кредитним договором в повному обсязі не погашена, крім того, позивач вважає за необхідне реалізувати своє право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат та 3% річних. Відповідач має перед позивачем заборгованість у розмірі 183 026,87 грн., яка складається з наступного: сума основного боргу за кредитом – 48 502,63 грн., сума простроченого основного боргу за кредитом – 14 262,61 грн., сума прострочених процентів – 12 451,24 грн., сума збитків з урахуванням встановленого індексу інфляції – 99 763,39 грн., 3% річних від простроченої суми – 11 047,00 грн.

Отже, позивач просить в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором № 11309053000 від 04.03.2008 року в розмірі 183 026,87 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки – житлова квартира загальною площею 46,3 кв.м., житловою площею 28,6 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання позивачу права продажу предмета іпотеки від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку», за ціною, встановленою за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, але не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

На доведення обґрунтованості своїх позовних вимог позивач надав суду наступні письмові докази: копію договору про надання споживчого кредиту № 11309053000 від 04.03.2008 року з додатками, копію додаткової угоди № 1 від 13.01.2010 року до договору про надання споживчого кредиту № 11309053000 від 04.03.2008 року з додатками, копію додаткової угоди № 2 від 24.02.2011 року до договору про надання споживчого кредиту № 11309053000 від 04.03.2008 року з додатками, копію договору поруки № 241787 від 13.01.2010 року, копію додаткової угоди № 1 від 24.02.2011 року до договору поруки № 241787 від 13.01.2010 року, копію договору іпотеки від 04.03.2008 року, копію Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки № 44862554 від 01.10.2015 року, копію договору факторингу № 27 від 21.09.2015 року, виписку з реєстру боржників до договору факторингу № 27 від 21.09.2015 року, копію виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ».

Ухвалою судді Покровського районного суду Дніпропетровської області цивільну справу за позовом ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки направлено за підсудністю до Мар`їнського районного суду Донецької області.

Ухвалою Мар`їнського районного суду Донецької області від 18.06.2019 року відкрито провадження по справі, призначено до підготовчого судового розгляду.

13.11.2019 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому вона позов не визнала в повному обсязі, зазначила, що позивач не надав достатніх доказів того, що він є належним позивачем у справі, що розглядається, зокрема, не надав належним чином завіреної копії акту приймання-передачі прав вимоги за договором факторингу № 27 від 21.09.2015 року, не надав нотаріально посвідченого договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки. Позивач не повідомив боржника про відступлення банком права вимоги, укладання договорів факторингу та договору про відступлення прав за договором іпотеки. Вважає, що позивач не мав права додавати до суми боргу, яка є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки, нарахування сум індексу інфляції та 3% річних. Зазначає, що позов було подано до спливу терміну погашення кредиту. Повідомлення про дострокове повернення кредиту від Банка або позивача як його правонаступника вона не отримувала. Вказує на те, що ринкова вартість майна, яке є предметом іпотеки, набагато більша за суму основної заборгованості, оскільки на сьогоднішній день ринкова вартість предмету іпотеки складає 601 732,00 грн. Просить застосувати наслідки порушення строків позовної давності до вимог про стягнення 3% річних.

В обґрунтування своїх заперечень відповідачка надала суду такі докази: копію звіту про незалежну оцінку двохкімнатної квартири загальною площею 46,3 кв.м., житловою площею 28,6 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

04.12.2019 року на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій представник позивача зазначив, що всі умови в Договорі про відступлення права вимоги № 27 від 21.09.2015 року були виконані, договір чинний та не оспорений в судовому порядку. З посиланням на п. 37 Постанови ВССУ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 року № 5 зазначив, що невиконання вимог про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов`язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду. Вважає, що неповідомлення боржника про заміну кредитора не є підставою для відмови у позові. З посиланням на ч. 2 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» вказує на те, що іпотекодержатель має право звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду. Не погоджується із запереченнями відповідача щодо суми заборгованості, оскільки відповідачем не було надано розрахунок встановленого індексу інфляції та 3% річних від простроченої суми заборгованості. Зазначає, що звіт про оцінку майна, на підставі якого відповідачем було зроблено висновок щодо вартості предмету іпотеки, не зареєстрований у єдиній базі звітів про оцінку, йому не присвоєно унікального номера, тому такий звіт є недійсним.

04.12.2019 року позивач надіслав на адресу суду клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, в якому просив долучити належним чином завірені копії таких документів: Акту приймання-передачі Прав Вимоги від 22.09.2015 року, договору факторингу № 27 від 21.09.2015 року, договору про відступлення прав вимоги № 2 від 29.09.2015 року за договорами іпотеки до договору факторингу № 27 від 21.09.2015 року, реєстру боржників до договору про відступлення прав вимоги № 2, платіжного доручення № 2635 від 22.09.2015 року, платіжного доручення № 3418 від 18.12.2015 року, звіту про незалежну оцінку двохкімнатної квартири загальною площею 46,3 кв.м., житловою площею 28,6 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 190092456 від 25.11.2019 року

Ухвалою суду від 12.08.2020 року підготовче провадження у вищевказаній справі було закрито, справу призначено до судового розгляду по суті.

10.02.2021 року на адресу суду від представника відповідача – адвоката Гузар А.С. надійшли додаткові пояснення до відзиву на позовну заяву, в яких представник відповідача зазначив, що ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» виключено з Державного реєстру фінансових установ та анульовано свідоцтво про реєстрацію фінансової установи. Крім того, відповідно до розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 1255 від 09.06.2020 року, ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» було анульовано ліцензію у сфері господарської діяльності з надання фінансових послуг, зокрема, надання послуг з факторингу.

До додаткових пояснень представником відповідача було додано такі докази: роздруківку з сайту Національного банку України, копію розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 09.06.2020 року № 1255.

05.07.2021 року на адресу суду від представника відповідача – адвоката Блізнової М.А. надійшли заперечення (в порядку ст.ст. 180, 182 ЦПК України), в яких представник відповідача заявила про застосування позовної давності. Вважає, що позивач довідався про порушення його права саме з дати укладення договору відступлення права вимоги № 27 від 21.09.2015 року. Про збільшення позовної давності сторони не домовлялися. Зауважує, що між відповідачем та первісним кредитором укладалися додаткові угоди № 1 та № 2 стосовно строку повернення кредиту, але ці зобов`язання відповідач брала на себе лише перед Банком. Вважає, що у позивача немає достатнього обсягу цивільної процесуальної дієздатності та він не є стороною договору іпотеки, оскільки на час розгляду справи у позивача було анульовано ліцензію у сфері господарської діяльності з надання фінансових послуг, зокрема, надання послуг з факторингу.

До заперечень представником відповідача було додано копію постанови Верховного суду від 20.03.2019 року у справі № 648/3491/15-ц.

12.08.2021 року до суду від представника відповідача – адвоката Блізнової М.А. надійшла заява, у якій вона просить в задоволенні позовних вимог відмовити. Посилається на те, що на теперішній час позивач не має достатньої цивільної процесуальної дієздатності. Просить застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки позивач довідався про порушення його прав лише 21.09.2015 року. Наполягає на тому, що відповідач не є іпотекодержателем за договором іпотеки. Зазначає, що копія наданих раніше заперечень, надіслана позивачу, повернулась за закінченням строку зберігання, на підтвердження чого додала до заяви конверт, адресований позивачу. Вказане, на її думку, свідчить про незацікавленість позивача у розгляді справи.

Представник позивача у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив.

Відповідач та представник відповідача у судові засідання не з`явились, від представника відповідача до суду надійшла заява про розгляд справи без її участі.

Згідно вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, всебічно, об`єктивно, повно та безпосередньо у судовому засіданні дослідивши наявні у справі докази, оцінюючи ці докази з огляду на їх належність, допустимість, достовірність, кожного окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наданих доказів у їх сукупності, приходить до висновків, які наведені нижче.

Як вбачається з матеріалів справи, 04.03.2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 11309053000. Відповідно до умов договору банк зобов`язався надати ОСОБА_1 кредитні кошти в розмірі 117000,00 гривень терміном по 04.03.2015 року включно, а позичальник зобов`язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредитні кошти та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, зазначених у цьому договорі. Процентна ставка за цим договором встановлена в розмірі 15,00 % річних (а.с. 5-11).

Як вбачається з п. 2.1. кредитного договору та підтверджено договором іпотеки від 04.03.2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Мар`їнського районного нотаріального округу Донецької області Гвоздь М.І., зареєстрованим в реєстрі за № 442, забезпеченням виконання зобов`язань за договором є застава нерухомості, а саме: 2-кімнатна квартира загальною площею 46,3 кв.м., житловою площею 28,6 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка є власністю ОСОБА_1 (а.с. 6, 21-22).

Пунктом 4.1.1. договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов`язання за цим договором або будь-якого іншого зобов`язання, що забезпечено іпотекою за цим договором.

Пунктом 5.2. договору іпотеки встановлено, що позасудове врегулювання здійснюється одним з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки:

5.2.1. передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотеко держателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»;

5.2.2. отримання іпотекодержателем права продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу від імені іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

13.01.2010 року між Публічним Акціонерним товариством «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 1 до договору про надання споживчого кредиту № 11309053000 від 04.03.2008 року, згідно якої сторони домовились про зміну графіка погашення кредиту за договором. Кінцевий термін виконання зобов`язання визначено 04.03.2015 року (а.с. 12-14).

24.02.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 2 до договору про надання споживчого кредиту № 11309053000 від 04.03.2008 року, згідно якої сторони домовились про зміну графіка погашення кредиту за договором. Кінцевий термін виконання зобов`язання визначено 04.03.2020 року (а.с. 15-18).

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори.

Згідно положень ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей термін.

За змістом статей 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. А за статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Оскільки сторони уклали договір, вони набули взаємних прав та обов`язків.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

«Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним» - закріплено у ст. 1055 ЦК України.

За частинами 1 і 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно ст. 572 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

«Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом» (ст. 574 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 575 ЦК України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Стаття 577 ЦК України встановлює вимоги щодо нотаріального посвідчення договору застави та реєстрації застави. За ч. 1 цієї статті, якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом. За ч. 2 цієї статті, застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.

Отже, судом встановлено, що на підставі кредитного договору № 11309053000 від 04.03.2008 року між відповідачем ОСОБА_1 та первісним кредитором ПАТ «УкрСиббанк» виникли правовідносини зі споживчого кредитування, забезпеченого заставою нерухомого майна (іпотека), які регулюються нормами ЦК України, Законом України «Про споживче кредитування» № 1734-VIII від 15.11.2016 року, Законом України «Про захист прав споживачів» № 1023-XII від 12.05.1991 року, Законом України «Про іпотеку» № 898-IV від 05.06.2003 року тощо.

13.01.2010 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 241787, за яким поручитель зобов`язується перед кредитором ПАТ «УкрСиббанк» відповідати за виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором № 11309053000 від 04.03.2008 року (а.с. 19).

Згідно з п. 1.4 договору поруки, відповідальність поручителя і боржника є солідарною.

Згідно п. 3.1 договору поруки, цей договір діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до погашення поручителем зобов`язань боржника в рахунок виконання зобов`язань за основним договором в сумі та в межах якої поручитель відповідає перед кредитором, тобто до першої із перерахованих подій, яка настане раніше.

24.02.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду № 1 до договору поруки № 241787 від 13.01.2010 року, за якою поручитель надав свою згоду на зміну основного зобов`язання, а саме: графік погашення кредиту, кінцевий термін виконання зобов`язання – 04.03.2020 року (а.с. 20).

Порука є одним із видів забезпечення виконання зобов`язання (статті 546 ЦК України).

Відповідно до ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Отже, судом встановлено, що на підставі договору поруки № 241787 від 13.01.2010 року між боржником ОСОБА_1 , поручителем ОСОБА_2 та первісним кредитором ПАТ «УкрСиббанк» виникли відносини поруки, які регулюються нормами ЦК України.

21.09.2015 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» було укладено договір факторингу № 27, за умовами якого клієнт ПАТ «УкрСиббанк» відступив фактору ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» права вимоги за договорами, укладеними між клієнтом і боржниками, у тому числі за договором № 11309053000 від 04.03.2008 року (а.с. 24-28, 96-99).

Згідно п. 2.2 договору факторингу, права вимоги, які клієнт відступає фактору за цим договором, відступаються (передаються) в розмірі заборгованості боржників перед клієнтом, без права нарахування відсотків, комісій, неустойки, що передбачені умовами первинних договорів, та визначені в реєстрі боржників, що підписується сторонами у паперовому вигляді в день підписання цього договору.

Згідно з п. 4.1. договору факторингу, право власності на права вимоги, які відступаються за цим договором, вважаються таким, що перейшло від клієнта фактору в день підписання Акту приймання-передачі права вимоги (додаток №1,2), за умови виконання фактором зобов`язань, передбачених п.3.1.1. цього договору. Право вимагати від боржників виконання всіх зобов`язань в межах відступлених прав вимог у фактора настає після виконання фактором зобов`язань, передбачених п.3.1.1. цього договору. Акт приймання-передачі права вимоги, підписаний сторонами та скріплений їхніми печатками, у формі, викладеній в додатку 1.2. цього договору, є доказом передачі прав вимоги.

Передання вказаних прав вимоги за договором факторингу засвідчено Актом приймання-передачі Прав Вимоги від 22.09.2015 року (а.с. 95).

Крім того, 29.09.2015 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» було укладено договір про відступлення прав вимоги № 2 за договорами іпотеки до договору факторингу № 27 від 21.09.2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В., зареєстрований в реєстрі за № 5065, за умовами якого клієнт ПАТ «УкрСиббанк» відступив фактору ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» права вимоги за договорами забезпечення, перелік яких наведений у реєстрі боржників до договору про відступлення прав вимоги № 2. Зокрема, відступлено право вимоги за договором іпотеки від 04.03.2008 року, укладеним між клієнтом та ОСОБА_1 (а.с. 100-104).

Як вбачається з п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до ч. 1 ст. 513 ЦК України, правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Згідно зі ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Договір факторингу між двома суб`єктами підприємницької діяльності укладається в письмовій формі. Саме письмовий договір між фактором і клієнтом про факторинг є доказом виникнення відносин факторингу між суб`єктами підприємництва.

Згідно ч. 3 ст. 1079 ЦК України, фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до п.11 ч.1 ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», факторинг вважається фінансовою послугою.

Згідно ч.ч. 1, 5 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями. Фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог Цивільного кодексу України та цього Закону.

Відповідно до положень ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», чинного на час укладення договору факторингу між первісним кредитором та позивачем, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами: 1) страхової діяльності; 2) діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення; 3) надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів; 4) діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Отже, надання фінансових послуг з факторингу на момент укладення договору факторингу № 27 від 21.09.2015 року не потребувало наявності відповідної ліцензії на здійснення таких послуг.

При цьому, суд зазначає, що 19.10.2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функцій із державного регулювання ринків фінансових послуг» № 79-IX від 12.09.2019 року, яким внесено зміни, зокрема, до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Стаття 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у редакції зазначеного Закону № 79-IX передбачає видачу Національним банком України ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг, окрім іншого, з факторингу.

Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 5 ЦК України, акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Таким чином, суд приходить до висновку, що в даному випадку підлягає застосуванню Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» саме у редакції Закону № 79-IX.

З копії розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 09.06.2020 року № 1255 вбачається, що ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» анульовано ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), а саме на: надання послуг з факторингу, видану згідно з розпорядженням Нацкомфінпослуг від 11.05.2017 року № 1592; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, видану згідно з розпорядженням Нацкомфінпослуг від 06.06.2017 року № 2300 (а.с. 147-148).

Відповідно до матеріалів справи, договір факторингу був укладений 21.09.2015 року, ліцензію на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), а саме на надання послуг з факторингу позивач отримав лише 11.05.2017 року.

Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Позивачем не було доведено наявності у нього необхідного обсягу дієздатності для набуття права вимоги за договором факторингу, в той же час, факт відсутності такого обсягу дієздатності на час укладення договору факторингу, на думку суду, переконливо доведений матеріалами справи та позивачем не спростований.

Згідно вимог частини 2 ст. 203 ЦК України, «особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності».

Статтею 515 ЦК України встановлено, що заміна кредитора не допускається у зобов`язаннях, нерозривно пов`язаних з особою кредитора, зокрема у зобов`язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю.

Хоча перелік таких винятків не є вичерпним, ухвалюючи рішення, суд перш за все виходить із того, що зобов`язання, право вимоги за яким відступається, за своєю правовою природою повинно бути пристосованим до передачі. З огляду на ту обставину, що відносини споживчого кредитування вимагають від кредитора наявності відповідного дозволу (ліцензії) на ринку фінансових послуг, суд дійшов висновку, що зобов`язання із споживчого кредитування хоча не є такими, що нерозривно пов`язані з особою кредитора, проте є такими в яких особа кредитора і обсяг його дієздатності є істотними, оскільки можливість кредитора забезпечити виконання кредитного обов`язку споживача і реалізації його права є запорукою належного виконання кредитного договору відповідно до його умов.

На переконання суду, для визначення характеру спірних правовідносин вирішальним є саме зміст та сутність набутого позивачем зобов`язання (повернення споживчого кредиту), а не шлях (правові підстави), за яким це зобов`язання такими кредиторами набуто (за допомогою укладення договорів доручення, комісії, факторингу, цесії тощо).

Інший висновок суду суперечив би принципу добросовісності та розумності (ч.6 ст.3 ЦК України)

Згідно приписів ч. 2 ст. 129 Конституції України, основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

«…За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає» – такий правовий висновок наведено у постанові Верховного Суду України у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.01.2019 року у справі № 127/13957/16-ц.

Як зазначив Верховний Суд України у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 27.12.2019 року у справі № 641/6191/17, «тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних».

Отже, суд не приймає до уваги доводи представника відповідача в частині того, що позивач на час розгляду справи не має необхідного обсягу дієздатності для того щоб бути кредитором у договорі споживчого кредитування, проте зазначає, що позивач на час укладення договору факторингу не мав необхідного обсягу дієздатності для укладення такого договору, а від так укладений між позивачем і первісним кредитором договір факторингу суперечить вимогам ч. 3 ст. 91 ЦК України, відповідно до яких «юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії)».

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно ст. 589 ЦК України, у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

За визначенням, наведеним у ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека – вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 24 Закону України «Про іпотеку», «відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.

Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням.

Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку».

На підтвердження свого права вимоги за договором іпотеки позивач надав суду копію договору про відступлення прав вимоги № 2 від 29.09.2015 року за договорами іпотеки до договору факторингу № 27 від 21.09.2015 року, укладеного між позивачем та первісним кредитором, нотаріально посвідченого та зареєстрованого у встановленому законом порядку відповідно до вимог ч. 3 ст. 24 Закону України «Про іпотеку» (а.с. 100), та Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки № 44862554 від 01.10.2015 року, згідно якого іпотекодержателем предмета іпотеки, а саме: 2-кімнатна квартира загальною площею 46,3 кв.м., житловою площею 28,6 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» (а.с. 23).

Відповідно до п. 4.3 договору факторингу, клієнт доручає фактору повідомити кожного боржника, а також поручителів і заставодавців за наявності, за однією з адрес, вказаних в реєстрі боржників, від імені клієнта про відступлення права вимоги протягом 20 календарних днів з дати підписання реєстру боржників та виконання фактором зобов`язань, передбачених п. 3.1.1 цього договору.

Частиною 1 ст. 1082 ЦК України визначено, що боржник зобов`язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж.

В той же час, позивачем не надано жодних доказів виконання ним зазначених умов договору факторингу № 27 від 21.09.2015 року та вимог ч. 1 ст. 1082 ЦК України щодо належного повідомлення боржників, поручителів і заставодавців про укладення цього договору протягом 20 робочих днів з дати набрання чинності, тобто письмового повідомлення про відступлення права вимоги.

Крім того, матеріали справи не містять жодних доказів належного повідомлення позивачем боржника про відступлення прав за іпотечним договором у п`ятиденний строк на виконання приписів ч. 2 ст. 24 Закону України «Про іпотеку».

Суд також зазначає, що позовна заява надійшла до Покровського районного суду Дніпропетровської області 15.05.2019 року, до Мар`їнського районного суду Донецької області – 12.06.2019 року, тобто, до спливу кінцевого терміну виконання зобов`язання, встановленого у додатковій угоді № 2 від 24.02.2011 року до договору про надання споживчого кредиту № 11309053000 від 04.03.2008 року, а саме 04.03.2020 року.

Порядок дострокового повернення кредиту за вимогою кредитора встановлений розділом 6 кредитного договору (а.с. 7).

Відповідно до п. 6.1 кредитного договору, кредитодавець, зокрема, має право вимагати від позичальника дострокового повернення всієї суми кредиту та повної сплати плати за кредит.

За змістом п. 6.2 кредитного договору, в разі застосування кредитодавцем права дострокового повернення суми кредиту, кредитодавець повинен повідомити позичальника про встановлення нового (дострокового) терміну повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати плати за користування таким кредитом за договором шляхом направлення відповідної письмової вимоги поштою (цінним листом з описом та повідомленням про вручення) за адресою позичальника.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази направлення первісним кредитором або позивачем на адресу відповідача письмового повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту. Відповідачка у своєму відзиві вказала, що такого повідомлення вона не отримувала.

Частиною 4 ст. 16 Закону України «Про споживче кредитування» передбачено, що у разі затримання споживачем сплати частини споживчого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - щонайменше на три календарні місяці кредитодавець має право вимагати повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, в повному обсязі, якщо таке право передбачене договором про споживчий кредит. Кредитодавець зобов`язаний у письмовій формі повідомити споживача про таку затримку із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення, та строку, протягом якого вони мають бути здійснені.

Якщо кредитодавець відповідно до умов договору про споживчий кредит вимагає здійснення платежів, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі платежі або повернення споживчого кредиту здійснюються споживачем протягом 30 календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - 60 календарних днів з дня одержання від кредитодавця повідомлення про таку вимогу. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про споживчий кредит, вимога кредитодавця втрачає чинність.

На переконання суду, звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів» порядок.

Оскільки вимогу про повернення споживчого кредиту ОСОБА_1 не отримувала, суд приходить до висновку, що у позивача не виникло право вимагати достроково повернення кредиту.

Такий висновок суду узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду у справі № 638/13683/15-ц (постанова від 26 травня 2020 року).

Крім того, суд зауважує, що за допомогою банківських платіжних інструментів формуються відповідні документи за операціями з переказу та зарахуванню тих чи інших платежів на користь суб`єктів цивільних, чи господарських відносин. Саме на підставі таких документів проводиться переказ грошей або надаються інші послуги, у тому числі і кредитні послуги.

Також, суд приймає до уваги, що, з огляду на ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правових відносин, розрахункові банківські операції - це рух грошей на банківських рахунках, здійснюваний згідно з розпорядженнями клієнтів або в результаті дій, які в рамках закону призвели до зміни права власності на активи, а відповідно до норм ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти. Тобто, факт надання кредиту у грошовій формі при споживчому кредитуванні співпадає у часі з фактом переходу права власності на кредитні кошти, та фактом виникнення у позичальника обов`язку повернути ці гроші позичкодавцеві у строки, визначені договором, та сплатити відсотки за користування грошима у порядку, встановленому договором, факт повернення кредиту, сплати відсотків, виконання іншого грошового зобов`язання співпадає у часі з переходом права власності на ці грошові кошти або іншого майна, переданого на виконання, зокрема – предмета застави.

З урахуванням пункту 30.1 статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правових відносин, моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою. Згідно із п. 1.3. ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», документом за операцією із застосуванням електронних платіжних засобів є документ, що підтверджує виконання операції із використанням електронного платіжного засобу, на підставі якого формуються відповідні документи на переказ чи зараховуються кошти на рахунки. Аналогічно вирішується питання у разі проведення транзакцій без використання електронного платіжного засобу.

Згідно із ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правових відносин, банки в Україні можуть використовувати як платіжні інструменти платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Платіжні інструменти мають бути оформлені належним чином і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій вони використовуються, правові підстави здійснення розрахункової операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення банком розрахункової операції, що цілком відповідають інструкціям власника рахунку або іншого передбаченого законодавством ініціатора розрахункової операції.

Суд наголошує, що доказами, які можуть підтвердити наявність або відсутність заборгованості відповідача перед позивачем, а також встановлювати розмір зазначеної заборгованості, можуть бути виключно документи первинної бухгалтерської документації, оформлені згідно норм Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Закону України «Про банки і банківську діяльність». Лише одного твердження первісного або нового кредитора про існування боргу у певному розмірі недостатньо для переконливого висновку про порушення відповідачем основного зобов`язання.

Отже, відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати обов`язкові реквізити, виключний перелік яких встановлений у зазначеній статті.

Проте, позивачем також не надано суду будь-яких доказів порушення відповідачем основного зобов`язання, зокрема будь-яких первинних бухгалтерських документів, які б підтверджували періоди, за які утворилася така заборгованість, її складові та підстави нарахування тощо. Розрахунки, що наведені в позовній заяві, не є первинними бухгалтерськими документами, а є лише твердженням позивача. Отже, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що відповідач зобов`язання за вищезазначеним кредитним договором виконує неналежним чином, що є підставою для виникнення права позивача на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Частиною 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до ч. 4 ст. 33 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки.

Разом із тим, закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, зокрема, в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві.

Зокрема, за змістом ч. 5 ст. 38 Закону України «Про іпотеку», дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. При нотаріальному посвідченні такого договору купівлі-продажу правовстановлюючий документ на предмет іпотеки не подається.

Суд також враховує, що відповідач та первісний кредитор у розділі 5 договору іпотеки встановили застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, зазначивши в п.п. 5.2.2., що отримання іпотекодержателем права продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу від імені іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Таким чином, процедура продажу предмета іпотеки, передбачена ст. 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

Проте звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному ст. 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному ст.38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту.

Враховуючи, зміст п. 5.2.2. договору іпотеки та позовні вимоги, в яких позивач просить про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному ст.38 Закону України «Про іпотеку», суд вважає, що заявлена вимога є неналежним способом захисту.

При цьому суд враховує правові висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29.05.2019 року у справі № 310/11024/15-ц.

Відповідно до ч. 4 ст. 42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Згідно ч. 2 ст. 627 ЦК України, у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року № 39/248 наголошує: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; основними засадами судочинства є, зокрема, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.ст. 24 та 129 Конституції України).

Виходячи зі змісту ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків.

Конституційний Суд України рішенням у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

Проте, ухвалюючи це рішення, суд виходить не лише із того, що споживач зазвичай знаходиться в нерівних умовах і необізнаний про всі аспекти надання кредитних послуг, суд переконаний, що позивач не довів, що його вимоги до відповідача ґрунтуються на законній підставі, зокрема, на правочині (договорі), який відповідає вимогам ч. 3 ст. 91, ч. 1 ст. 203 ЦК України, позивач не переконав суд у тому, що отримана таким чином від первісного кредитора вимога за споживчим кредитом та договором іпотеки є дійсною. Таке переконання суду ґрунтується на досліджених судом доказах, які позивач надав суду в обґрунтування своїх вимог, а відповідач – на доведення своїх заперечень.

За таких обставин суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки слід відмовити в повному обсязі, оскільки позивачем не надано жодних належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, отже, позов є необґрунтованим.

Щодо доводів відповідачки про пропущення позивачем ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» строків позовної давності, суд зазначає, що, відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

За твердженнями представника відповідача, позивач дізнався про його порушене право тільки в день укладення договору про відступлення права вимоги від 21.09.2015 року № 27.

Суд не погоджується з доводами представника відповідача в цій частині, оскільки заміна сторін у зобов`язанні, відповідно до ст. 262 ЦК України, не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Отже, строки звернення до суду для позивача підлягають обчисленню так само, як і для первісного кредитора.

Проте, виходячи з вимог ст. 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Тільки якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує наведення додаткової підстави у вигляді спливу позовної давності.

Крім того, суд зазначає, що усталена практика Європейського суду з прав людини відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, згідно якого у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, рішення від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, оскільки у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 11, 207, 261, 572, 574, 575, 577, 626, 628, 629, 516, 517, 1054, 1055, 1077, 1083 ЦК України та ст.ст. 3, 12, 13, 76-83, 89, 95, 141, 175, 247, 263-265, 280, ЦПК України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд, –

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки – відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Донецького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Мар`їнський районний суд Донецької області протягом 30 днів з дня проголошення судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 20.08.2021 року.

Суддя В.А. Сенаторов