Рішення № 99570396, 26.04.2021, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа №520/13136/18

Провадження №2/521/25/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2021 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючий суддя – Плавич І.В.,

секретар судового засідання – Дукіна Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Каблекс-Україна» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

УСТАНОВИВ:

У провадженні вказаного складу суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Каблекс-Україна» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування власної позиції та пояснюючи підстави звернення до суду, сторона позивача вказувала, на те що він, ОСОБА_1 , з 01 червня 2015 року перебував на посаді опресувальника виробів з пластику ТОВ «Каблекс-Україна».

17 вересня 2018 року на його поштову адресу з боку відповідача надійшла трудова книжка позивача, з якої він дізнався, що 29 лютого 2016 року його було звільнено із займаної посади на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням.

Не погоджуючись із ухваленим рішенням відповідача позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та просив: 1) визнати звільнення з роботи ОСОБА_2 незаконним та поновити його на роботі у ТОВ «Каблекс-Україна» на відповідній посаді; 2) стягнути з ТОВ «Каблекс-Україна» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу; 3) стягнути з ТОВ «Каблекс-Україна» на користь ОСОБА_2 компенсацію за заподіяну йому моральну шкоду у розмірі 100 000, 00 грн.; 4) стягнути з ТОВ «Каблекс-Україна» на користь ОСОБА_2 заборгованість з невиплаченої заробітної платні у розмірі 50 000, 00 грн.

01 жовтня 2018 року ухвалою Київського районного суду м. Одеси цивільну справу №520/13136/18 за позовною заявою ОСОБА_1 до ТОВ «Каблекс-Україна» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди було передано за підсудністю до Малиновського районного суду м. Одеси.

14 листопада 2018 року ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси позовну заяву ОСОБА_1 до ТОВ «Каблекс-Україна» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди – було залишено без руху.

07 грудня 2018 року ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси позовну заяву ОСОБА_1 до ТОВ «Каблекс-Україна» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, було повернуто позивачу (із доданими матеріалами), у зв`язку із тим, що позивач, у встановлений судом строк, не виконав ухвалу суду про залишення позовної заяви без руху та позовна заява не відповідає вимогам процесуального закону як за формою так і за її змістом.

Не погоджуючись із ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2018 року позивачем було подано апеляційну скаргу на ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2018 року.

16 липня 2019 року постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково. Ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2018 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2019 року провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ТОВ «Каблекс-Україна» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, було відкрито та запропоновано відповідачу подати відзив на позовну заяву протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження в порядку ст. 178 ЦПК України.

05 лютого 2020 року від представника відповідача у справі – ТОВ «Каблекс-Україна» - надійшов відзив на позовну заяву. Та, окрім цього, разом із відзивом на позовну заяву представником відповідача, також, було подано заяву про застосування строків позовної давності.

Заперечуючи проти позову повністю, представник відповідача, зокрема, посилалася на наступне.

Відповідно до наказу (розпорядження) №7-0000000019 від 01 червня 2015 року ОСОБА_3 ( ОСОБА_1 ) було прийнято на посаду пресувальника виробів із пластмасу Товариства з обмеженою відповідальністю «Каблекс-Україна».

29 лютого 2016 року на підставі власноруч написаної заяви ОСОБА_3 ( ОСОБА_1 ) від 12 лютого 2016 його було звільнено із займаної посади відповідно до наказу (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту) №1- 0000000019 від 29 лютого 2016 року за власним бажанням.

Із наказом (розпорядженням) про припинення трудового договору (контракту) №1- 0000000019 від 29 лютого 2016 року та звільненням його із займаної посади за власним бажанням ОСОБА_3 ( ОСОБА_1 ) було ознайомлено під підпис, що підтверджується відповідною відміткою на вказаному наказі, та вручено копію наказу про звільнення.

Відповідно до відомостей на виплату грошей №2 від 29 лютого 2016 року із ОСОБА_3 було проведено повний розрахунок та виплачено усі суми, що належали йому від відповідача, а саме виплачені кошти у розмірі 1 251,02 грн. Про нараховані суми, належні позивачу при звільненні, його було письмово повідомлено, що підтверджується підписом ОСОБА_3 на відомостях на виплату грошей №2 від 29 лютого 2016 року.

З огляду на викладене, представник відповідача вважає, що звільнення позивача із займаної посади відбулося відповідно до вимог ст. 36, 38, 47, 116 КЗпП України за його власним бажанням, що підтверджується, на думку відповідача, заявою про звільнення від 12 лютого 2016 року, наказом (розпорядженням) про припинення трудового договору (контракту) №1- 0000000019 від 29 лютого 2016 року за власним бажанням та підписом на відомостях на виплату грошей №2 від 29 лютого 2016 року щодо проведення повного розрахунку із позивачем у день його звільнення.

Окрім цього, відповідачем до суду було подано заяву про застосування строків позовної давності, в обґрунтування якої відповідач зазначив, що позивач ознайомився та отримав копію наказу (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту) №1- 0000000019 від 29 лютого 2016 року в день його складення, а саме 29 лютого 2016 року, отже, строк звернення до суду, відповідно до вимог ст. 233 КЗпП України, сплив ще 29 березня 2016 року.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2020 року було закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач ОСОБА_1 та його представник у відкрите судове засідання з`явились, підтримали позов у повному обсязі, присили його задовольнити.

Представник ТОВ «Каблекс-Україна» у відкрите судове засідання з`явилась, просила суд відмовити у задоволенні позову повністю.

Вивчивши наявні матеріали справи у їх сукупності, взявши до уваги пояснення сторін, дослідивши долучені до матеріалів справи письмові докази, надавши належну юридичну оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, - суд доходить наступного висновку.

Під час судового розгляду судом установлено, що позивач 01 червня 2015 року був прийнятий на посаду пресувальника виробів із пластмас Товариства з обмеженою відповідальністю «Каблекс-Україна», що підтверджується наказом (розпорядження) №7-0000000019 від 01 червня 2015 року.

Як убачається із матеріалів справи, 29 лютого 2016 року на підставі власноруч написаної заяви ОСОБА_3 ( ОСОБА_1 ) від 12 лютого 2016 року останнього було звільнено із займаної посади.

Слід зазначити, що 21 липня 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , після укладення якого чоловікові присвоєно прізвище « ОСОБА_5 ».

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідності до вимог ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із ст. 81, 83 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

На підставі ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Ст. 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно із ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до п. 4 ст. 36 Кодексу законів про працю України підставою припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України).

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року №14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року №8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року №2-рп/2008 зазначав, що визначене ст. 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації.

З наказом (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту) №1- 0000000019 від 29 лютого 2016 року та звільнення його із займаної посади за власним бажанням ОСОБА_3 ( ОСОБА_1 ) було ознайомлено під підпис, що підтверджується підписом на вказаному наказі, та вручено копію наказу про звільнення.

Отже, суд доходить висновку, що дії позивача свідчать про його бажання звільнитися із займаної посади.

У ході судового розгляду позивач неодноразово посилався на той факт, що ним вказана заява до відповідача не надавалася та ним вона не підписувалася, водночас, перевірити дане твердження не вбачається можливим за відсутності доказів на підтвердження такого факту.

Як указувалось раніше, відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ст. 102 Цивільного процесуального кодексу України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту, заявляти відвід експерту, давати пояснення експерту, знайомитися з висновком експерта, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу.

Відтак, в ході розгляду даної справи з боку позивача не було заявлено жодних клопотань, у тому числі щодо проведення відповідних експертиз, таким чином, вказані доводи з боку позивача, що ним вказана заява до відповідача не надавалася та ним вона не підписувалася суд вважає безпідставними та не підтвердженими жодними доказами.

Щодо позовних вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення заборгованості з невиплаченої заробітної плати у розмірі 50 000, 00 грн. суд доходить наступного.

Ст. 55 Конституції України наголошує, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» №95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконано, чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано, чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій ст. 94 КЗпП України.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у п. 4 частини 1 Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Ч. 1 ст. 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

На підставі ст. 15 ЗУ «Про оплату праці» оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці, а згідно ст. 24 цього Закону своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

За вимогами ч. 1ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

До тверджень позивача про те, що розрахунок з ним проведений не був та не було виплачено йому заробітну плату за виконання ним трудових обов`язків, суд ставиться критично, оскільки відповідно до відомостей на виплату грошей №2 від 29 лютого 2016 року, наявних у матеріалах судової справи, із ОСОБА_3 було проведено повний розрахунок та було виплачено грошові кошти у розмірі 1 251,02 грн. Про нараховані суми, належні позивачу при звільненні, його було письмово повідомлено, що підтверджується підписом ОСОБА_3 на відомостях на виплату грошей №2 від 29 лютого 2016 року.

Однією із засад судочинства, регламентованих ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості

Доказів щодо спростування даних обставин до суду з боку позивача надано не було, тому позивач безпідставно вважає, що відповідачем не було проведено розрахунку із позивачем в день його звільнення, окрім цього позивачем не було надано до суду детального розрахунку як середнього заробітку на відповідній посаді так і детального розрахунок заборгованості по заробітній платі із зазначенням конкретних часових періодів, тому посилання позивача на наявність заборгованості по заробітній платі з боку відповідача у розмірі 50 000,00 грн. суд вважає недоведеним та необґрунтованим.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідачів на користь позивача моральну шкоду у розмірі 100 000, 00 грн. суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає (ч. 2 ст. 23 ЦК України): 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Таким чином, до загальних підстав відповідальності, встановлених ст. 1167 ЦК України, для покладення відповідальності на заподіювача моральної (немайнової) шкоди, відповідно, необхідна сукупність чотирьох умов, а саме: наявність шкоди; протиправність дій заподіювача; причинний зв`язок між протиправною поведінкою заподіювача і шкодою; вина в заподіянні шкоди.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Проаналізувавши матеріали судової справи, оцінивши у сукупності докази, надані сторонами у ході розгляду справи, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для такого відшкодування, так як позивачем не доведено протиправність дій з боку відповідача та наявність причинного зв`язку в діях відповідача та наявністю моральної шкоди, крім того, позивач не довів суду в чому саме полягала спричинена йому моральна шкода.

Щодо заявленої відповідачем заяви про застосування позовної давності суд виходить із наступного.

Згідно із положенням статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Нормою ч. 3 ст. 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Тлумачення ч. 3 ст. 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.

Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми ч. 3 ст. 267 ЦК України, як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Як вбачається із поданої відповідачем заяви, відповідач вважає, що позивачем було заявлено вимоги щодо яких минув строк позовної давності, оскільки позивач ознайомився та отримав копію наказу (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту) №1- 0000000019 від 29 лютого 2016 року в день його складення, а саме 29 лютого 2016 року, отже, строк звернення до суду із позовом про поновлення його на роботі у справі про звільнення минув - 29 березня 2016 року.

Суд зазначає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі №509/3589/16-ц (провадження № 61-16895св18).

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Зважаючи на непредставлення до суду з боку позивача належних та допустимих доказів, що підтверджують порушення прав позивача з боку відповідача, суд доходить висновку про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, відтак, доходить висновку щодо необхідності відмови у задоволенні позову саме з підстав необґрунтованості позовних вимог, таким чином, заява відповідача, щодо застосування строків позовної давності, підлягає залишенню без задоволення.

У параграфі 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» («Seryavin and Others v. Ukraine», заява №4909/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява №18390/91, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» («Suominen v. Finland», заява №37801/97, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland», заява №49684/99, п. 30).

Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів доходить висновку, що позов не підлягає задоволенню.

Керуючись ст. 10, 11, 12, 13, 19, 76, 81, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, п. 8, 15.5 розділу ХІІІ ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Каблекс-Україна» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду через Малиновський районний суд м. Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Дата складення повного судового рішення: 26 квітня 2021 року.

Повні відомості про учасників справи згідно з п. 4 ч. 5 статті 265 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 - паспорт НОМЕР_2 від 04 вересня 2017, місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2

Відповідач: ТОВ «Каблекс-Україна» - код ЄДРПОУ 33398849, місцезнаходження: 02232, м. Київ, проспект Маяковського, будинок 68, офіс 233

Суддя: І.В. Плавич