Рішення № 99535372, 10.09.2021, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/8559/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2021 року м. Львів

Шевченківський районний суд міста Львова у складі:

головуючого судді Єзерського Р. Б.,

при секретарі Ваврин М.М.,

з участю прокурора Бучка Р.В.

представника відповідача

Обласного комунального підприємства

Львівської обласної ради

«Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки»

та ОСОБА_1 ОСОБА_3

представника відповідача ОСОБА_1 ОСОБА_2

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (позивач 1 ) та державного підприємства «Львівський завод збірних конструкцій» ( позивач 2) до Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», ОСОБА_1 про визнання незаконними дій Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», скасування державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна

ВСТАНОВИВ:

03 листопада 2021 року до Шевченківського районного суду м. Львова з Верховного Суду направлено за встановленою юрисдикцією позовну заяву за позовом Військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави

Міністерства оборони України в особі Державного підприємства Міністерства оборони України «Львівський завод збірних конструкцій» до Обласного комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» третя особа ОСОБА_1 про визнання дій протиправними.

Судом встановлено, що у грудні 2010 р. позивачем було подано позовну заяву до Львівського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 02.12.2010 р. у справі № 2а-11305/10/1370 таку позовну заяву було залишено без розгляду через порушення строку звернення до суду.

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24.01.2013 р. в справі №2а-11305/10/1370 було скасовано зазначену ухвалу суду першої інстанції та справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 05.02.2013 р. у справі № 2а-11305/10/1370 було відкрито провадження в адміністративній справі за цією позовною заявою.

Постановою від 03.10.2013 р. у справі № 2а-11305/10/1370 у позові було відмовлено повністю: постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.04.2015 р. в справі № 2а-11305/10/1370 було скасовано рішення суду першої інстанції та задоволено позов повністю.

Ухвалою Верховного Суду від 18.07.2017 р. у справі № 2а-11305/10/1370 скасовано всі рішення першої та другої інстанцій та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 11.08.2017 р. прийнято до провадження справу № 2а-11305/10/1370.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 17.10.2017 р. у справі № 2а-11305/10/1370 закрито провадження у справі в частині вимог про скасування реєстраційного посвідчення, яка постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.01.2018 р. залишено без змін, постановою Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 р. змінено в частині мотивації.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 27.11.2017 р. у справі № 2а-11305/10/1370 у позові відмовлено повністю.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.05.2018 р. в справі №2а-11305/10/1370 було скасовано рішення суду першої інстанції та задоволено позов.

Постановою Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30.09.2020 р. у справі № 2а-11305/10/1370 скасовано всі рішення судів нижчих інстанцій і закрито провадження в адміністративній справі (з причин непідсудності спору адміністративним судам).

Ухвалою Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 27.10.2020 р. у справі № 2а-11305/10/1370 справу передано до Шевченківського районного суду міста Львова.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 19 лютого 2021 року у справі № 466/8559/20 (попередній номер № 2а-11305/10/1370) позов заступника військового прокурора Львівського гарнізону залишено без руху та зобов`язано прокурора усунути недоліки вказаної позовної заяви, а саме привести дану позовну заяву у відповідність до норм Цивільного процесуального кодексу України (уредакції від 06.10.2010р.).

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 4 березня 2021 року відкрито провадження у справі за позовом Заступника військового прокурора Львівського гарнізону, в інтересах Міністерства оборони України, Державного підприємства Міністерства оборони України «Львівський завод збірних конструкцій» до Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» про визнання дій протиправними та скасування реєстраційного посвідчення №793 від 19 листопада 1996 року.

У квітні 2021 року до суду від прокурора надійшло клопотання про долучення документів згідно з якими військову прокуратуру Львівського гарнізону реорганізовано у Львівську спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Західного регіону, а також клопотання про залучення співвідповідача у справі - ОСОБА_1 .

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 24 травня 2021 року за клопотанням прокурора залучено до участі у справі у якості співвідповідача ОСОБА_1 .

Також у квітні 2021 року заступником керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону подано заяву від 22 квітня 2021 року про зміну позовних вимог згідно з якою прокурор просить визнати незаконними дії Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» щодо реєстрації за Українсько-канадським спільним підприємством «Коронекс» права власності на ангар загальною площею 360,6 м.кв., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ), скасувати державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна - ангар площею 360,6 кв.м., розташований по АДРЕСА_2 , за Українсько-Канадським спільним підприємством «Коронекс» від 19 листопада 1996 року (реєстраційний запис під номером 793 у реєстровій книзі № 2), за Фірмою «STANEXRORFTS.L» від 10 липня 1998 року, за ТзОВ «ТІВІС» від 7 листопада 2002 року та за ОСОБА_1 від 14 липня 2008 року.

В обґрунтування своїх позовних вимог, прокурор зазначає, що 20 листопада 1995 року на підставі договору № 51, укладеного між 769 Заводом збірних конструкцій (в подальшому державне підприємство Міністерства оборони України «Львівський завод збірних конструкцій» (скорочено -ДП МОУ «ЛЗЗК»)) та Українсько-канадським спільним підприємством «Коронекс» у власність останнього переданий розбірний металевий ангар площею360,6 м.кв., який згідно із специфікацією до цього Договору складається із збірних металевих каркасів.

Вищевказаний ангар розміщений на земельній ділянці ДП МОУ «ЛЗЗК» за адресою: АДРЕСА_3 яка за своїм цільовим призначенням відноситься до земель оборони та перебуває у користуванні ДП МОУ «ЛЗЗК», що підтверджується Державним актом на право постійного користування землею виданого на підставі ухвали 3-ї сесії 3-го скликання Львівської міської ради від 24 грудня 1998 року №108. При цьому ангар не відносився до об`єктів нерухомого майна, не був зареєстрований у ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» як нерухоме майно на момент продажу та відчужувався як рухоме майно без будь-яких прав на земельну ділянку, на якій він знаходився.

Разом з тим, 19 листопада 1996 року ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на підставі вищезгаданого Договору № 51 від 20 листопада 1995 року зареєструвало ангар загальною площею 360,5 м.кв., за новою окремою адресою: АДРЕСА_2 , як нерухоме майно, внісши відповідний реєстраційний запис під номером 793 у реєстрову книгу №2 та видало Українсько-канадському спільному підприємству «Коронекс» реєстраційне посвідчення №793 про право власності.

В подальшому, вказаний ангар відчужений на користь Фірми «STANEXRORFTS.L», потім ТОВ «Науково-виробниче підприємство «ТІВІС», а останнім 7 липня 2008 року перепроданий ОСОБА_1 .

Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно №19514613 від 14 липня 2008 року, виданого ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» вищевказаний ангар загальною площею 360,6 м.кв., зареєстрований на праві приватної власності за ОСОБА_1 та за адресою: АДРЕСА_2 .

Прокурор вважає, що Обласне комунальне підприємство Львівської обласної Ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» не врахувало правового статусу ангару як рухомого майна, не надало належної оцінки поданому до реєстрації договору № 51 від 20 листопада 1995 року, не врахувало факт знаходження земельної ділянки на якій розміщено ангар у володінні ДП МОУ «ЛЗЗК» та вчинило реєстраційні дії стосовно вказаного ангару, якими змінило правовий статус ангару з рухомого майна - розбірний металевий каркас на нерухоме майно, при цьому зазначивши його місцезнаходженням - АДРЕСА_1 ). Вважає, що спірне майно - ангар площею 360,6 кв.м. відноситься до рухомого майна, відчужувався як рухоме майно, на момент відчуження не був зареєстрований як нерухоме майно. Договір міни від 20.11.1995 року є договором за яким відчужено рухоме майно, оскільки не є нотаріально посвідченим, а тому не міг бути підставою для вчинення відповідачем 1 реєстраційних дій.

При цьому, прокурор посилається на порушення Відповідачами положень ст. 77 Земельного кодексу України, ст. 1, 2 Закону України «Про використання земель оборони», ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України», ст. 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14.06.1994 № 18/5, наказу Фонду Державного майна України «Про затвердження типових договорів купівлі-продажу» від 18.11.1996 № 1398, Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої заступником Міністра комунального господарства УРСР від 31 січня 1966 року, Правил державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб» затверджених наказом Державного комітету України по житловому-комунальному господарству № 56 від 13 грудня 1995 року та інші законодавчі акти.

Також прокурор у поданих до суду документах та наданих поясненнях посилається на рішення господарського суду Львівської області від 17.09.2009, яким задоволено позов прокурора та зобов`язано ТОВ "НВП "ТІВІС" повернути ДП МОУ "Львівський завод збірних конструкцій" виробничу площадку загальною площею 583,1 кв.м., а також рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 5 квітня 2017 року у справі № 2-395/11 яким зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою площею 583,1 кв.м., шляхом демонтажу приміщення ангару загальною площею 360,6 кв.м., а також на факт виконання вказаного рішення суду.

Судом при винесенні рішення, досліджено усі обставини, на які покликається прокурор у позові та додатково поданих поясненнях, документах і надано їм відповідну оцінку.

Міністерство оборони України (Позивач 1) подало відповідь на відзив ОСОБА_1 , у якому підтримало позовні вимоги прокурора та заперечило проти доводів Відповідача 2. Вважає, що спірний ангар є рухомим майном, його слід розглядати як збірну конструкцію, яка виготовляється на відповідному підприємстві і може бути встановлена у тому числі і на фундамент або без нього. Разом з тим, ангар без урахування фундаменту, яким він зазначений у договорі міни від 20.11.1995 року не може бути нерухомим майном.

Судом при винесенні рішення, досліджено усі обставини, на які покликається Позивач 1 у позові та додатково поданих поясненнях, документах і надано їм відповідну оцінку.

Державне підприємство «Львівський завод збірних конструкцій» (Позивач 2) своїм правом на подання заяв по суті спору не скористалось. Подало до суду клопотання у якому повністю підтримало позицію прокурора, вважає, що прокурором буде здійснено належний захист інтересів підприємства у цих спірних відносинах і просить суд розглядати справу за відсутності представника підприємства.

Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (Відповідач 1) у відзиві від 10.06.2021 заперечило проти позовних вимог, та просило відмовити у їх задоволенні. Вважає, що ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» було уповноваженим органом на здійснення реєстраційних дій, наданий для реєстрації договір від 20.11.1995 року був належним документом для здійснення державної реєстрації нерухомого майна, а тому порушень законодавства під час реєстрації не вбачає. Вважає, що прокурором обрано неналежний спосіб захисту права, оскільки запис про проведену реєстрацію є похідним від підстави виникнення в особи речового права, що скасування державної реєстрації не тягне за собою відновлення прав позивачів, що позивачем не пред`явлено вимоги про скасування первинних підстав вибуття спірних об`єктів з володіння, а саме договору міни від 20.11.1995 року №51). При цьому, Відповідач 1 посилається на практику розгляду справ Верховним судом у справах № 338/180/17, № 905/1926/16, № 569/17272/15-ц, № 462/5804/16-ц, 916/3727/15, №372/266/15-ц, №906/538/16 та інші.

Також Відповідач 1 вважає, що прокурором не обгрунтовано підстав для здійснення представництва інтересів держави у суді, необгрунтовано та недоведено бездіяльність компетентного органу - Міністерства оборони України та державного підприємства «Львівський завод збірних конструкцій», а також що заступник військового прокурора Львівського гарнізону неуповноважений підписувати позовну заяву, оскільки не надано доказів відсутності військового прокурора Львівського гарнізону.

Судом при винесенні рішення, досліджено усі обставини, на які покликається відповідач 1 у своєму відзиві та надано їм відповідну оцінку.

ОСОБА_1 (Відповідач 2) у відзиві від 19.07.2021 року заперечила проти задоволення позову. Вважає, що спірний ангар є нерухомим майном, що підтверджується висновком експерта від 14.12.2020 року, звітом про оцінку майна від 4.12.2019, наданими до матеріалів справи, картографічними матеріалами, а також в силу офіційного визнання такого факту, що було встановлено при неодноразовій інвентаризації цього об`єкту та підтверджується матеріалами інвентарної справи БТІ. Акцентує увагу, що ангар було споруджено на фундаменті і в ескізі-абрисі, складеному працівниками БТІ 06.11.1996 року наявна вказівка на бутобетонний фундамент. Договір міни від 20.11.1995 року,на переконання відповідача 2 є договором за яким перейшло право на нерухоме майно, що вбачається з акту прийомки- передачі №1 цього майна. Вказаний договір не потребував нотаріального посвідчення.Також Відповідач 2 вважає помилковими покликання прокурора на законодавство що регулювало порядок відчуження державного нерухомого майна, оскільки відчуження спірного майна не регулювалося вказаними законодавчими актами. Зазначає, що стосовно ангару та стосовно державного підприємства «Львівський завод збірних конструкцій» не приймалося рішення про його приватизацію.

Окрім того, Відповідач 2 заявляє про пропуск позовної давності та просить суд застосувати наслідки спливу строків позовної давності.

Судом при винесенні рішення, досліджено усі обставини, на які покликається відповідач 2 у своєму відзиві та надано їм відповідну оцінку.

У судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав повністю, покликаючись на викладені в позовній заяві, заяві про зміну позовних вимог, відповіді на відзив та поясненнях обставини та просив позов задовольнити.

У судове засідання представник Міністерства оборони України не з`явився, поважних причин неявки не встановлено.

У судове засідання представник Державного підприємства «Львівський завод збірних конструкцій» не з`явився. У поданому раніше клопотанні просить суд розглядати справу за відсутності представника Позивача 2 , позовні вимоги підтримує.

У судовому засіданні представник Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві та поданих документах.

У судовому засіданні представники ОСОБА_1 проти задоволення позову заперечили з підстав, викладених у відзиві та поданих документах.

Проаналізувавши матеріали справи та заслухавши пояснення сторін, суд вважає, що позов підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Судом встановлено, що згідно з рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів № 3-С "Об установлении границ земельных участков военных городков на территории г. Львова" від 8 лютого 1985 року надано в тимчасове користування КЕВ Львівського району КЕУ ПрикВО земельну ділянку площею 5,16 га по АДРЕСА_3 .

Згідно технічного звіту з інвентаризації земель і встановлення зовнішніх меж землекористування (паспорт) Заводу збірних конструкцій від 1993 року, КЕВ Львівського району КЕУ ПрикВО надало Заводу збірних конструкцій в тимчасове користування земельну ділянку площею 5,16 га по АДРЕСА_3 .

Право землекористування підтверджується державним актом на право постійного користування землею виданого Державному підприємству МОУ "ЛЗЗК" на підставі ухвали 3-ї сесії 3-го скликання Львівської міської ради народних депутатів від 24.12.1998 № 108 і зареєстрованого 08.06.1999 за №98 в книзі №1-3 довідкою управління земельних ресурсів в м. Львові за вих. № 40/01-15/510 від 05.02.2008.

Відповідно до ст. 77 Земельного кодексу України, землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.

Статтею 1 Закону України «Про використання земель оборони» визначено, що землі оборони - землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.

Частиною 1 ст. 2 Закону України «Про використання земель оборони» визначено, що військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України.

Згідно зі ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України» земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування.

20 листопада 1995 року на підставі договору № 51, укладеного між 769 Заводом збірних конструкцій (на даний час державне підприємство Міністерства оборони України «Львівський завод збірних конструкцій») та Українсько-канадським спільним підприємством «Коронекс» у власність останнього переданий ангар площею 365кв.м. згідно зі специфікацією (додаток №1), що знаходиться за адресою АДРЕСА_3 . У матеріалах справи наявна специфікація до договору №51 від 20 листопада 1995 року, згідно з якою у власність Українсько-канадському СП «Коронекс» передається склад із збірних металевих каркасів у кількості 1 шт.

19 листопада 1996 року ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на підставі вищезгаданого Договору № 51 від 20 листопада 1995 року зареєструвало ангар загальною площею 360,5 м.кв., за адресою: АДРЕСА_2 , як нерухоме майно, внісши відповідний реєстраційний запис під номером 793 у реєстрову книгу №2 та видало Українсько-канадському спільному підприємству «Коронекс» реєстраційне посвідчення №793 про право власності.

З реєстраційного посвідчення, що міститься у інвентаризаційній справі, вбачається про здійснення реєстрації на приміщення загальною площею 360,6 м кв., що знаходиться у АДРЕСА_4 та належить Українсько-Канадському спільному підприємству «Коронекс» на підставі договору про обмін приміщеннями №51 від 20.11.1995 року. Вказане реєстраційне посвідчення видано 19.11.1996 року за №793.

Як засвідчують матеріали справи, приміщення ангару за адресою: АДРЕСА_4 було зареєстровано на праві приватної власності за фірмою «Stanex Rorft S.L.» на підставі договору про перевід боргу від 27.03.1998 року. Вказане реєстраційне посвідчення видано 10.07.1998 року за №793.

В подальшому, цей набувач здійснив продаж приміщення ангару, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_4 , товариству «Тівіс» на умовах договору купівлі-продажу від 28.10.2002 року та акту прийому-передачі від 28.10.2002 року. Реєстраційне посвідчення №793 від 07.11.2002 року. ТзОВ «Тівіс» було втрачено правовстановлюючі документи на приміщення ангару, про що зазначається у рішення господарського суду Львівської області від 13.05.2008 року у справі №24/45. Також у вказаному рішенні зазначається про те, що приміщення ангару розташоване на АДРЕСА_1 ) на виконання розпорядження Міської адміністрації Львівської міської ради народних депутатів від 31.08.1993 року №979. Вказаним рішенням було визнано право власності за ТзОВ «Тівіс» на приміщення ангару площею 360,5 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 ). Об`єкт зареєстровано у Обласному комунальному підприємстві Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 04.07.2008 року в реєстровій книзі №2, номер запису 793, реєстраційний номер 18178246.

За умовами договору купівлі-продажу від 07.07.2008 року право власності на об`єкт набуто за ОСОБА_1 .

Судом встановлено, що Українсько-Канадське спільне підприємство «Коронекс», фірма «StanexRorftS.L.» та ТзОВ «Тівіс» згідно Єдиного реєстру підприємств, установ та організацій, як діючі юридичні особи не існують.

Суд звернув увагу на відмінності у площі ангару, зазначеній у договорі 365 м.кв. та у реєстраційних документах інвентаризаційної справи (360,6 м.кв.). Разом з тим, з огляду на те, що підставою для здійснення інвентаризації та заведення інвентаризаційної справи став саме договір від 20.11.1995 року №51, у суду немає сумнівів щодо тотожності вказаного об`єкту.

Судом встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 5 квітня 2017 року у справі № 2-395/11 зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою площею 583,1 кв.м., шляхом демонтажу приміщення ангару загальною площею 360,6 кв.м. Рішення мотивовано порушенням з боку ОСОБА_1 права Позивача 2 на користування земельною ділянкою по АДРЕСА_3 через розміщення на ній вищевказаного ангару.

Також судом встановлено, що рішенням господарського суду Львівської області від 17.09.2009 задоволено позов військового прокурора Львівського гарнізону та зобов`язано ТОВ "НВП "ТІВІС" повернути ДП МОУ "Львівський завод збірних конструкцій" виробничу площадку загальною площею 583,1 кв.м.

Стаття 321 ЦК України передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 317 Цивільного кодексу України, право володіння, користування та розпорядження своїм майном належить власнику цього майна.

Як визначено ст. 326 ЦК України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Згідно зі ст. 373 Цивільного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Частиною 1 ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Статтею 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Статтею 393 ЦК України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, якщо позивач не був заявником стосовно оскаржених ним реєстраційних дій, які були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято спірне рішення, здійснено оскаржуваний запис. У постанові Верховного суду від 6 травня 2020 року у справі № 522/12564/17 вказано, що спір про скасування запису щодо державної реєстрації речового права треба розглядати як спір, пов`язаний з порушенням права позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстровано речове право на майно.

Отже, з огляду на предмет спору та позиції сторін, та з урахуванням позицій Верховного суду з метою правильного вирішення даного спору необхідно встановити правову природу договору від 20.11.1995 року №51 та об`єму речових прав які перейшли згідно з цим договором від 769 заводу збірних конструкцій (на даний час державне підприємство Міністерства оборони України «Львівський завод збірних конструкцій») до Українсько-канадського спільного підприємства «Коронекс», а також відповідність дій Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» вимогам чинного на момент здійснення реєстраційних дій законодавства.

Суд зазначає, що станом на момент проголошення незалежності України, у зв`язку з прийняттям Законів України «Про економічну самостійність України» та «Про підприємства, установи, організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», а також прийнятих на їх виконання нормативних документів усе майно державних підприємств, що знаходилось на території України належало до державної власності.

Законодавством, що регулювало питання відчуження об`єктів нерухомого майна державної форми власності на користь приватних осіб, були: Закони України «Про підприємства в Україні», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», а також Положення про порядок відчуження засобів виробництва, що є державною власністю», затверджене наказом Голови Фонду Державного майна України №1020 від 7 серпня 1995 року та інші нормативні акти, видані на їх основі.

Положеннями вищевказаних нормативних актів зазначено, що приватизація державного майна це платне відчуження майна у тому числі разом із земельною ділянкою.

У разі відчуження загальнодержавного майна рішення приймається підприємством. При цьому дозвіл на продаж дає орган державного управління, уповноважений управляти майном або Фонд державного майна України.

769 завод збірних конструкцій (на даний час державне підприємство Міністерства оборони України «Львівський завод збірних конструкцій», є державним підприємством і на нього поширювались норми Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин). Згідно статті 4 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств» продавцями об`єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній та комунальній власності, є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва; органи приватизації створені, місцевими Радами.

Статтею 23 цього Закону встановлено, що право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, який укладається між покупцем та уповноваженим представником відповідного орган приватизації. Договір купівлі - продажу державного майна підлягає нотаріальному посвідченню. Договір купівлі-продажу підлягає реєстрації відповідною місцевою Радою.

Згідно з абз. З ч. З ст. 10 Закону УРСР «Про підприємства в Україні» (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин), відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України.

Відповідно до п. 27 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14.06.1994 № 18/5 (яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов`язкову нотаріальну форму. Відповідно до чинного законодавства обов`язковому нотаріальному посвідченню підлягають договори купівлі-продажу майна державних підприємств (стаття 27 Закону «Про приватизацію майна державних підприємств», стаття 25 Закону «Про приватизацію невеликих державних | підприємств (малу приватизацію)».

Оцінюючи форму договору №51, суд також звертає увагу на те, що реєстрація об`єктів нерухомого майна станом на момент укладення договору №51 від 20.11.1995 року була врегульована Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженою Міністерством комунального господарства УРСР від 31 січня 1966 р. Згідно з пунктом 7 вказаної інструкції реєстрація провадиться на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів) згідно з додатком № 1. У вказаному додатку №1 серед іншого у пункті 18вказано, що підставою для реєстрації можуть бути нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу, дарування, міни будинків (домоволодінь), договори про відчуження будинків (домоволодінь) на умовах довічного утримання продавця покупцем.

Отже, укладення сторонами договору №51 від 20.11.1995 року без дотримання вимоги про нотаріальне посвідчення свідчить про усвідомлення сторонами суті цього правочину, як такого, що спрямований на передачу прав стосовно рухомого майна яке не передбачає подальшої реєстрації в БТІ.

Таким чином, суд приходить до висновку, що договір № 51 від 20 листопада 1995 року за текстом, за формою, за способом укладення та особою відчужувача не відповідав ознакам правочину щодо відчуження державного нерухомого майна. З чого випливає, що предметом міни у вказаному договорі був ангар, як рухоме майно.

Суд частково погоджується з зауваженнями Відповідача 2 щодо того, що законодавство про приватизацію не поширювалося на спірні відносини з огляду на таке. Дійсно на момент укладення договору від 20.11.1995 року Законом України «Про приватизацію невеликих державних | підприємств (малу приватизацію)» не передбачалося продажу індивідуально визначеного майна. Разом з тим, суд не погоджується з позицією Відповідача 2 щодо того, що, відсутність вказівки у згаданому законі на можливість відчуження у порядку приватизації індивідуально визначеного майна доводить можливість його відчуження у загальному порядку.

Відповідно до абз. З ч. З ст. 10 Закону УРСР «Про підприємства в Україні» відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України.Відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР від 25 листопада 1990 року «Про захист суверенних прав власності Української РСР» до введення в дію закону про роздержавлення майна встановлено мораторій на території республіки на будь-які зміни форм власності і власника державного майна. Вказана Постанова Верховної Ради УРСР втратила свою силу на підставі постанови Верховної Ради України від 4 березня 1992 року, якою введено в дію Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств».

Комплексне тлумачення зазначених норм, у поєднанні з принципом діяльності державних органів, установ, підприємств та організацій «Дозволено лише те, що прямо вказано у законі» свідчить про неможливість застосування довільного способу відчуження державного майна, тобто відсутність у законодавстві прямої вказівки на можливість відчуження певного виду державного майна (індивідуально визначеного майна) означає неможливість відчуження такого майна.

Також суд, відхиляє посилання Відповідача 2 на матеріали інвентаризаційної справи, висновок експерта та звіт про оцінку, а також інші документи, які фактично грунтувалися на матеріалах інвентаризаційної справи, як докази належності спірного майна до нерухомого, оскільки інвентаризаційна справа БТІ і усі подальші акти і дії були створені на підставі оскаржуваних у даній справі дій ОКП «БТІ та ЕО» щодо первинної реєстрації права власності на ангар 19 листопада 1996 року, а тому є похідними від цього юридичного акту і не можуть обгрунтовувати його законність.

Аналогічно не приймаються судом посилання відповідачів на факт наявності фундаменту під ангаром, оскільки у специфікації до договору №51 від 20.11.1995 року і у самому договорі не зазначено, що до складу передаваного ангару входить фундамент. Зі змісту специфікації вбачається, що передається склад зі збірних металевих каркасів.

Досліджуючи відповідність дій обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» вимогам законодавства чинного на момент здійснення реєстраційних дій суд виходить з наступного.

Станом на момент вчинення реєстраційних дій порядок реєстрації прав на нерухоме майно регулювався Правилами державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженими наказом №56 від 13.12.1995 року Державного комітету України по житлово-комунальному господарству.

Зазначені Правила розроблені з метою впровадження державної

системи реєстрації, обліку та оцінки вартості нерухомого майна, атакож системи нагляду і контролю за його використанням та утриманням.

Згідно з пунктом 1.2. Правила встановлюють порядок державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб.

Відповідно до пункту 1.4. Державну реєстрацію об`єктів нерухомого майна здійснюють державні підприємства - бюро технічної інвентаризації місцевих органів державної виконавчої влади на підставі відповідних правовстановлюючих документів (додаток N 1), за рахунок коштів власників нерухомого майна.

Згідно з пунктом 1.5. до об`єктів нерухомого майна, що підлягають державній реєстрації, відносяться: а) жилі будинки (домоволодіння) розташовані на земельній ділянці, під окремим порядковим номером по вулиці, площі,

провулку; б) нежилі будинки, дачі, садові будинки, гаражі, будівлівиробничого, господарського, соціально-побутового та іншогопризначення, розташовані на окремих земельних ділянках; в) вбудовані в жилі будинки нежилі приміщення (як частини цього будинку); г) квартири багатоквартирних будинків.

Належні до вказаних об`єктів допоміжні будівлі та споруди реєструються у складі цих об`єктів.

Згідно з пунктом 1.6. державній реєстрації підлягають тільки ті об`єкти, які закінчені будівництвом та прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, незалежно від форм власності і відомчого підпорядкування та при наявності матеріалів інвентаризації.

Додатком № 1 до Правил державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб встановлено Перелік

правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб.

Згідно з цим переліком доправовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація об`єктів нерухомого майна відносяться документи, що посвідчуються згідно з чинним законодавством державними нотаріальними конторами і зокрема, договори купівлі-продажу, міни,дарування,

довічного утримання.

Суд погоджується з посиланням прокурора на норми наказу Фонду Держмайна України №1398 від 18.11.1996 та постанови Кабінету Міністрів України №961 від 15.08.1996р. та відхиляє заперечення з цього приводу Відповідача 2, оскільки зазначений нормативний акт був чинним на момент здійснення БТІ реєстраційних дій.

Суд зазначає, що договір №51 від 20.11.1995 року, на підставі якого здійснилася державна реєстрація складу із збірних металевих конструкцій, не відноситься до Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація об`єктів нерухомого майна, оскільки не відповідає вимогам щодо нотаріального посвідчення, як згідно з законодавством чинним на момент здійснення реєстраційних дій, та і законодавством, чинним на момент укладення цього договору.

З врахуванням наведених обставин, суд вважає, що дії обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та оцінки» щодо реєстрації ангару площею 360,6 кв.м по АДРЕСА_1 як об`єкту нерухомого майна з видачею реєстраційного посвідчення від 19.11.1996 року №793 вчинені з порушенням законодавства, що діяло на момент здійснення реєстрації, що є підставою для скасування реєстрації у судовому порядку.

З огляду на викладене, суд вважає, що необхідно відхилити доводи Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» що прокурором обрано неналежний спосіб захисту права, оскільки запис про проведену реєстрацію є похідним від підстави виникнення в особи речового права, а саме договору від 20.11.1995. З наведеного вище вбачається, що договір від 20.11.1995 року не є правочином щодо набуття права на нерухоме майно, а вчиняючи реєстраційні дії на підставі цього договору Відповідач 1 порушив вимоги чинного законодавства.

Також суд зазначає, що у постанові Великої палати Верховного суду від 20 лютого 2020 року у справі № 813/2417/17 колегія суддів зазначила, що спір про скасування реєстрації права на майно є спором про цивільне право.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц.

Законом України від 05.12.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній з 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Зі змісту зазначеної правової норми вбачається, що чинна редакція встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи:

1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав;

2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав;

3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.06.2020 у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19, від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19, від 16.09.2020 у справі № 352/1021/19, від 04.11.2020 у справі № 910/7648/19.

Посилання Відповідача 2 на судову практику у справах №1540/3952/18, № 557/1209/16-ц, № 623/214/17 є помилковим, оскільки вказані судові акти стосуються інших правовідносин.

Щодо посилань Відповідача 1 на необгрунтування прокурором підстав для представництва суд зазначає, що відповідно до ст. 185 ЦПК України (чинного на момент надходження справи № 2а-11305/10/1370 до Шевченківського районного суду з Верховного суду - редакція від 13.08.2020 року) у разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку господарського чи адміністративного судочинства, суд перевіряє наявність підстав для залишення позовної заяви без руху відповідно до вимог цивільного процесуального закону, чинного на дату подання позовної заяви. Отже питання підставності звернення прокурора з даним позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, вирішено судом при прийнятті позову до розгляду згідно із законодавством чинним на момент подання позову, тобто станом на листопад 2010 року. Чинний на той момент Цивільно-процесуальний кодекс України не містив вимог та передумов для застосування прокурором представницьких повноважень, на які посилається Відповідач 1. Водночас, слід зазначити, що у позовній заяві, поданій прокурором на виконання вимог ухвали суду від 19 лютого 2021 року визначено орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, а також доведено факт нездійснення цим органом захисту порушених інтересів держави.

Щодо підписання позову заступником військового прокурора, а не прокурором суд вважає помилковими такі доводи Відповідача 1, оскільки згідно зі ст. 46 ЦПК України (в редакції станом на 2010 рік) правом подання позовної заяви наділений прокурор,що кореспондується з ч. 3 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру» ( в редакції станом на 2010 рік), а у ст. 56 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції станом на 2010 рік)визначено зміст поняття «Прокурор», та вказано, що під поняттям "прокурор" у частині третій статті 20 та статтях 21, 23 та 24 цього Закону слід розуміти: Генеральний прокурор України, перший заступник, заступники Генерального прокурора України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, спеціалізованих прокуратур (на правах обласних), їх перші заступники, заступники, міжрайонні прокурори, прокурори міст, районів, районів у містах та прирівняних до них спеціалізованих прокуратур, їх перші заступники і заступники.

Оцінюючи заяву Відповідача 2 про застосування строків позовної давності суд виходить з наступного.

Зміст статті 261 ЦК України, якою регулюється початок перебігу позовної давності, вказує на те, що правильність обчислення цього строку пов`язується як із суб`єктивним критерієм, тобто коли про порушене право довідалася або могла довідатися особа (позивач), так і з об`єктивним - можливістю особи знати про ці обставини. Презумпція обізнаності особи про порушення її прав може бути спростована іншою стороною у справі, що кореспондується зі змістом статті 81 ЦПК України щодо обов`язку сторони цивільного процесу довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

З матеріалів справи вбачається та сторонами не спростовано, що прокурору як і позивачам стало відомо про факт реєстрації ангару як нерухомого майна під час розгляду справи №2/20, провадження у якій відкрито 14 липня 2008 року щодо зобов`язання ТОВ «НВП «Тівіс» повернути земельну ділянку. З цього моменту слід відраховувати строк позовної давності. Позов же був заявлений у 2010 році в межах загального трирічного строку позовної давності.

Окрім того, відповідно до пункту 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України, яка діяла станом на момент подання позову позовна давність не поширюється на вимогу про визнання незаконним правового акту органу державної влади чи місцевого самоврядування яким порушено право власності або інше речове право.

Також слід зазначити, що питання строків позовної давності було предметом окремого розгляду у 2010 році. Так, Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 02.12.2010 р. у справі № 2а-11305/10/1370 таку позовну заяву було залишено без розгляду через порушення строку звернення до суду. Однак, Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24.01.2013 р. в справі №2а-11305/10/1370 було скасовано зазначену ухвалу суду першої інстанції та справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Щодо позовних вимог заявлених згідно з заявою про зміну позовних вимог від 22 квітня 2021 року, то вони за своєю суттю є похідними та підлягають задоволенню лише у разі задоволення первісних позовних вимог. З іншого боку скасування усіх подальших реєстраційних дій у випадку скасування первинної реєстрації є закономірним та відповідає наведеній вище практиці Верховного суду, щодо належному способу захисту порушеного права.

З огляду на викладене суд не знаходить підстав для задоволення заяви про застосування позовної давності до спірних відносин.

Судом досліджено усі інші доводи та докази, подані сторонами та наявні у матеріалах справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що відповідачами не спростовано доводів позовної заяви, хоч їм було створено усі можливості для надання заперечень, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору

Досліджені докази у своїй сукупності дають підстави суду дійти до висновку про обгрунтованість позовних вимог, у зв`язку з чим суд ухвалює рішення про повне задоволення позовних вимог.

Керуючись: Законом України «Про використання земель оборони», ст.ст. 21, 261, 268, 317, 321, 326, 386, 393 ЦК України, ст. ст. 76, 77, 81, 89, 141, 258, 263, 265, 373 Цивільного процесуального кодексу України,

УХВАЛИВ:

позовні вимоги заступника військового прокурора Львівського гарнізону (вул. Клепарівська, 20 м. Львів, 79007) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (пр-кт Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168) та державного підприємства «Львівський завод збірних конструкцій» (вул. Городоцька, 222, м. Львів, 79040) до Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» ( вул. Липинського, 54, м. Львів, 79024) та ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 ) про визнання незаконними дій Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», скасування державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна - задовольнити повністю.

Визнати незаконними дії Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» щодо реєстрації за Українсько-канадським спільним підприємством «Коронекс» права власності на ангар загальною площею 360,6 м.кв., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ).

Скасувати державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна - ангар площею 360,6 кв.м., розташований по АДРЕСА_2 , за Українсько-Канадським спільним підприємством «Коронекс» від 19 листопада 1996 року (реєстраційний запис під номером 793 у реєстровій книзі № 2), за Фірмою «STANEXRORFTS.L» від 10 липня 1998 року, за ТзОВ «ТІВІС» від 7 листопада 2002 року та за ОСОБА_1 від 14 липня 2008 року.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова може бути оскаржено безпосередньо до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 10.09.2021 року.

Суддя Р. Б. Єзерський