Рішення № 99532860, 13.08.2021, Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 183/4421/17

№ 2/183/35/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 серпня 2021 року м. Новомосковськ

Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді Городецького Д.І.

з секретарем судового засідання Нейматовою Я.О.

за участю:

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Новомосковську в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя,-

в с т а н о в и в :

07 вересня 2017 року ОСОБА_1 до суду з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого, з урахуванням уточнених вимог посилалася на те, що 29 жовтня 1994 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Новомосковським міським виконавчим комітетом Дніпропетровської області був зареєстрований шлюб між нею та відповідачем, про актовий запис № 470.

Від даного шлюбу вони мають повнолітню доньку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 вересня 2015 року шлюб між ними був розірваний.

Під час шлюбу вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство.

До укладення шлюбу відповідачу ОСОБА_3 на підставі рішення виконавчого комітету Мар`янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області від 18.02.1993 року виділена земельна ділянка площею 0,25 для будівництва та будинку та господарських споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

13 вересня 1996 (вже після реєстрації шлюбу) відповідачу ОСОБА_3 виданий Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ДП Нв № 003477, площею 0,25 га для будівництва та обслуговування будинку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 3477. Кадастровий номер земельній ділянці не присвоєний, оскільки відповідач не подавав відповідні документи на його отримання.

Позивач зазначає, що в період шлюбу з 1996 року вона з відповідачем на вказаній земельній ділянці розпочали будівництво житлового будинку, інших господарських будівель і споруд, але з відхиленням від проекту, затвердженого при наданні земельної ділянки, тому будинок вважається самочинно збудованим без дозвільного документу на виконання будівельних робіт.

Так, з 1996 року вони придбавали будівельні матеріали та завозили їх на будівельний майданчик та у 2006-2007 роках стали будувати будинок, сарай, вбиральню, літній душ та в 2012 році закінчили будівництво частини будинку, в якому з червня 2013 року (коли відповідач пішов з сім`ї) вона та донька проживають та користуються ним.

В подальшому відповідач ОСОБА_3 зареєстрував на своє ім`я спірний будинок та всі господарські будівлі.

Позивач ОСОБА_1 в останній редакції уточненої позовноїзаяви посилалася на те, що у відповідності до вимог ст.ст. 60,69,70 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу майна, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Оскільки взаємної згоди щодо майна між ними не досягнуто, позивач просить поділити спільне майно подружжя, виходячи з принципу рівності часток.

В зв`язку з наведеним, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у спільній суміснійвласності подружжя, набутого в шлюбі з ОСОБА_3 ;

- ОСОБА_3 залишити у власності 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , набутого в шлюбі з ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 05 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою суду від 18 жовтня 2018 року призначено судову будівельно-технічну експертизу, провадження у справі зупинено до проведення експертизи.

Ухвалою суду від 08 січня 2019 року поновлено провадження у справі.

Ухвалою суду від 17 вересня 2019 року закрито підготовче провадження, розгляд справи призначено до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 10 липня 2020 року позивачу ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні заяви про забезпечення позову щодо накладення арешту на спірний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Представником відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 подано відзив, згідно якого останній заперечує проти задоволення вимог з огляду на наступне. Відповідач ОСОБА_3 , маючи намір побудувати будинок, діючи не в інтересах сім`ї, оскільки в нього на той момент ще її не було, отримав кошти від своїх батьків, сам постійно працював, розпочав будівництво свого будинку та коли вже був в зареєстрованому шлюбі з позивачем ОСОБА_1 , кошти з сімейного бюджету на будівництво спірного будинку не брав. Посилається на те, що позивач ОСОБА_1 за час шлюбу та спільного проживання, ані трудову ані матеріальну участь у створенні спірного майна не брала. Більш того, для набуття спільної сумісної власності необхідна участь не просто в матеріальних, але саме у грошових витратах щодо створення майна. У зв`язку з наведеним та посилаючись на ст. 57 СК України, просив суд відмовити в задоволенні позову, оскільки вважає, що спірний житловий будинок побудований ним за час шлюбу з позивачем, але за його власні кошти є його особистою власністю.

Позивач ОСОБА_1 у відповіді на відзив посилалася на обставини, викладені в позовній заяві, зокрема зазначала, що будівництво спірного будинку було розпочате в 1996 році вже після укладення шлюбу з відповідачем, оскільки лише 05.07.1996 року ОСОБА_3 отримав Акт щодо встановлення меж земельної ділянки, яка була передана йому у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. З цього слідує, що будинок почав будуватися вже після встановлення меж земельної ділянки, а не до як вказує у відзиві відповідач та його представник. Посилання відповідача на те, що будинок будувався за кошти його батьків, позивач заперечує, оскільки батьки відповідача жодної копійки на його будівництво не надавали, а лише фізично допомагали. Навіть якби батьки відповідача і надали кошти на його будівництво, то у відповідності до приписів ЦК України, дарунки більш ніж на 100 карбованців повинні були нотаріально бути посвідченими, про що відповідачем та його представником таких доказів суду не надано. З урахуванням наведеного, позивач ОСОБА_1 стверджує, що під час шлюбу вона з відповідачем мали спільний бюджет, вели спільне господарство, тому всі прибутки являлися спільним сумісним майном подружжя, а посилання відповідача на відсутність договору про створення спільної власності, немає під собою ніякого підґрунтя, оскільки майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, а тому кожен з подружжя має рівні права щодо володіння, користування та розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і втому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. У зв`язку з наведеним, просила позов задовольнити.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник, кожен окремо, підтримали вимоги в повному обсязі, посилалася на підстави звернення до суду, викладені в останній редакції уточненої позовної заяви та відповіді на відзив, просили суд позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні посилався на доводи, викладені у відзиві, заперечував проти задоволення позовних вимог, просив в позові відмовити. Зокрема додав, що у 1993 році він отримав у власність земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва будинку та господарських споруд. В цьому ж році був побудований фундамент та закупалися будівельні матеріали. В жовтні 1994 року він та відповідач зареєстрували шлюб. З 1994 року ОСОБА_1 перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною протягом 6-ти років. Проектуванням будинку займався він, наймав людей, тобто самостійно приймав участь у будівництві спірного нерухомого майна. З 2006 року по 2010 рік на будівництво будинку ОСОБА_3 брав кредити (а саме, кредит на внутрішні роботи даху), які сплачує по сьогоднішній день. В 2011 році він із ОСОБА_1 та донькою стали проживати в побудованому будинку, а з 2013 року вони припинили спільно мешкати та у 2015 році розірвали шлюб. Позивач весь цей час проживає в спірному будинку.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та надані сторонами письмові докази, приходить до наступного.

Судом встановлено, що сторони 29 жовтня 1994 року уклали шлюб у Відділі реєстрації актів громадянського стану Новомосковського міського виконавчого комітету Дніпропетровської області, про що в Книзі реєстрації актів про укладення шлюбу зроблено запис за № 470, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 29 жовтня 1994 року.

Від даного шлюбу сторони мають повнолітню дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У відповідності до рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 вересня 2015 року шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 був розірваний. Рішення набрало законної сили 22 вересня 2015 року.

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 160173237 від 19 березня 2019 року вбачається, що державним реєстратором Мар`янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергель С.В.15 березня 2019 року здійснено державну реєстрацію права власності за відповідачем ОСОБА_3 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який складається з: житлового будинку - літ. А-1, загальною площею 61,5 кв.м., житловою площею 24,6 кв.м.; літнього душу - літ.Б; вбиральні - літ.В; сараю - літ.Г;споруд № 1-3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1789750712232, номер запису про право власності: 30766990). Підстава виникнення права власності: технічний паспорт, виданий 28.09.2018 року ТОВ «Приватземлебуд», довідка № 113 від 15.03.2019 року, видана Мар`янівською сільською радою Новомосковського району Дніпропетровської області, підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 46034714 від 19.03.2019 року.

При цьому, з технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , виготовленого станом на 02.08.2017 року ФОП БТІ ОСОБА_6 , вбачається, що житловий будинок складається з: житлового будинку - літ. А-1, загальною площею 61,5 кв.м., житловою площею 24,6 кв.м.; прибудови - літ.а1; тамбуру - літ.а1-1; літнього душу - літ.Б; вбиральні - літ.В; сараю - літ.Г; споруд № 1-2. Роки побудови 2011-2012.

Судом встановлено, що спірний будинок був побудований на земельній ділянці площею 0,25 га, яка відповідачу ОСОБА_3 на підставі рішення виконавчого комітету Мар`янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області від 18.02.1993 року була виділена для будівництва та будинку та господарських споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з паспортом на забудову садиби забудовником є відповідач ОСОБА_3 , якому було надано дозвіл на будівництво житлового будинку по типовому проекту № 184-24-107/І, житловою площею 59,86 кв.м. на 4 кімнати, будівельним обємом 438.65 м3. Термін початку та завершення будівництва: 18.02.1993-18.02.1996 роки. Вказаний паспорт виданий на підставі рішення виконавчого комітету Мар`янівської сільської ради № 3 від 18.02.1993 року. З зазначене також підтверджується довідкою № 818, виданої архітектурно-плановим бюро 10.05.1993 року.

У відповідності до витягу з рішення 14 сесії ХХІ скликання Мар`янівської сільської ради народних депутатів від 06 квітня 1994 року відповідачу ОСОБА_3 передана у приватну власність і користування земельна ділянка площею 0,25 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

13 вересня 1996 відповідач ОСОБА_3 отримав Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ДП Нв № 003477, площею 0,25 га для будівництва та обслуговування будинку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , виданий Мар`янівською сільською радою народних депутатів на підставі рішення 14 сесії ХХІ скликання Мар`янівської сільської ради народних депутатів від 06 квітня 1994 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 3477. Кадастровий номер земельній ділянці не присвоєний.

У відповідності до висновку експерта про проведення судової будівельно - технічної експертизи № 10 від 28.12.2018 року вбачається, що загальна вартість будівельних матеріалів і конструкцій (з урахуванням фізичного зносу будівель і споруд), які були використані при будівництві незакінченого будівництвом житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами з ПДВ складає: 518 163,22 грн. (де 557 164,75 х 0,93). Житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який використовується за цільовим призначенням 100% готовий до вводу в експлуатацію.

Таким чином, на спірні правовідносини поширюються норми ЦК України, СК України та Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі КпШС України, чинного на час будівництва спірного будинку).

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Згідно з нормами статті 319 цього ж Кодексу, власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Майном відповідно до ч. 1 ст. 190 та ст. 179 ЦК України є окремі речі, сукупність речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Відповідно до ч. 2,3 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Системне тлумачення категорій «об`єкт нерухомого майна» (частина перша статті181, пункт 6 частини першої статті 346, статей 350 та 351 ЦК України) та «об`єкт незавершеного будівництва» (стаття 331 ЦК України) дає підстави для висновку, що об`єкт незавершеного будівництва є нерухомою річчю особливого роду, фізичне створення якої розпочате, але не завершене, що допускає встановлення відносно неї суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав у випадках та у порядку визначених цивільним законодавством.

Верховний Суд України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15 вказав, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинку з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року №6-388цс15, від 27 травня 2015 року №6-159цс15.

Як вже встановлено, спірний будинок побудований, використовується за цільовим призначенням, право власності на нього зареєстроване за відповідачем ОСОБА_3 15 березня 2019 року.

Відповідно до статті 22 КпШС України (чинного на час будівництва спірного будинку) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Відповідно до положень ст. 60 СК України - майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Відповідно до ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Згідно ст. 70 СК України, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

В силу ч. 2ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Статтею 369 ЦК України встановлено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини(дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно,витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Норми законодавства свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Як зазначалося вище, відповідач ОСОБА_3 посилався у відзиві на приписи ст. 57 СК України, а саме, що спірний житловий будинок належить йому на праві особистої приватної власності, оскільки побудований ним у період шлюбу за його особисті кошти.

У відповідності до положень ст. 57 Сімейного кодексу України, не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: час набуття такого майна, кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Судом встановлено, що на час будівництва спірного житлового будинку сторони перебували в шлюбі, метою було - спільне проживання однією сім`єю в цьому будинку, ведення спільного господарство та побуту, займались спільним побутом, а джерелом набуття цього майна були спільні кошти обох сторін, які на час будівництва вказаного об`єкту були однією сім`єю.

Суд приходить до висновку, що відповідачем ОСОБА_3 не надано суду жодного доказу, які б свідчили, що спірний будинок побудований ним у період шлюбу за особисті кошті та є його особистою власністю згідно ст. 57 СК України.

В зв`язку з наведеним, суд приходить до переконання, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Згідно зі ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

У пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Пленумом Верховного Суду України надані роз`яснення, встановлені у п. 25 Постанови № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", що вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення законодавства щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі, коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального розподілу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статті 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (статті 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Зокрема, пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", передбачено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Відповідно до п.30 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК.

При цьому, суд враховує правові позиції ВСУ з аналогічних спорів, в яких ВСУ роз`яснює, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя.

Сторонами не представлено суду доказів витрат особистих коштів на придбання спірного будинку, які б давали підстави для висновку, що його частка у майні подружжя є більшою ніж 1/2 частини.

Враховуючи, що спірний об`єкт збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням; позивач позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджають їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, суд вважає за доцільне провести розподіл належного їм нерухомого майна, виділивши ОСОБА_1 і ОСОБА_3 по 1/2 ідеальної частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який складається з: житлового будинку - літ. А-1, загальною площею 61,5 кв.м., житловою площею 24,6 кв.м.; літнього душу - літ.Б; вбиральні - літ.В; сараю - літ.Г;споруд № 1-3.

Інші доводи сторін суд не приймає до уваги, оскільки вони не спростовують висновків суду.

При цьому, згідно з частинами першою та шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, суд вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

За загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Також слід зазначити, що згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і докази не збирає.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

З урахуванням вищенаведеного, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Суд надає роз`яснення сторонам, що визнання за кожним із них права власності по 1/2 частині на будинок в порядку поділу майна подружжя не позбавляє останніх у подальшому вирішити питання щодо його реального поділу, у тому числі з присудженням грошової компенсації одному із них за 1/2 частки будинку.

Щодо розподілу між сторонами судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, суд зазначає наступне.

В останній редакції уточненої позовної заяви позивач ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача ОСОБА_3 витрати на правову допомогу в розмірі 5 000,00 грн.,витрат на проведення Звіту про незалежну оцінку будівельних матеріалів в сумі 600,00 грн., витрат на проведення судової будівельно-технічної експертизи в сумі 5 500, грн.; додаткових витрат на проведення судової будівельно-технічної експертизи для здійснення обміру і виконавчої схеми будівель і споруд в сумі 1 500,00 грн., а також судовий збір в сумі 2 590,16 грн.

Так, згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом першим частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правової допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат; 3) для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У своїй постанові Верховний Суд КАС від 16 квітня 2020 року у справі № 727/4597/19 зробив висновок про те, що відповідно до положень статті 14 ПК України адвокати здійснюють незалежну професійну діяльність. У свою чергу, Закон №5076-VI не наводить форму та вимоги до документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) адвокату. Закон №265/95-ВР, Положення №13 та Положення №148 не визначають порядок здійснення розрахунків адвокатом зі своїм клієнтом за готівку, оскільки не поширюються на осіб, що здійснюють незалежну професійну діяльність (пункт 35 цієї постанови). Тобто, аналіз спеціального законодавства, щодо діяльності адвоката, дає право зробити висновок, про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа який повинен надати адвокат при сплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форму такого документа (п. 36 постанови). Враховуючи наведене та той факт, що відкриття власного рахунку не є обов`язком адвоката, а тому останній може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо) який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта (п. 37 даної постанови).

Таким чином, якщо стороною має бути документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат.

На виконання приписів ст. 137, 141 ЦПК України позивачем ОСОБА_1 надано докази понесених нею витрат на правничу допомогу в сумі 5 000,00 грн., а саме: квитанції до прибуткового касового ордера № 825832 від 04.09.2017 року на суму 200,00 грн.,№ 825833 від 08.09.2017 року на суму 1 500,00 грн., № 825835 від 06.09.2017 року на суму 300,00 грн. та № 931279 від 24.07.2019 року на суму 3 000,00 грн; договір про надання правової допомоги від 05.09.2017 року та розрахунок гонорару адвоката із зазначенням часу, витраченого ним на виконання адвокатських послуг від 24.07.2019 року.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц зробила висновок про те, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування таких витрат одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

В той же час, відповідачем ОСОБА_3 та його представником не подано відповідних заперечень проти відшкодування витрат на адвоката.

При визначенні суми відшкодування витрат на правову допомогу, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Наведена правова позиція викладена в Додатковій Постанові Верховного суду від 24 січня 2019 року у справі № 910/15944/17. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/WestAllianceLimited" проти України", заява N 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

У зв`язку з наведеним, відповідно до приписів ч. 3 ст. 137 ЦПК України, суд дійшов висновку, що визначений позивачем розмір витрат на правову допомогу в розмірі 5 000,00 грн. відповідає складності справи та виконаних адвокатом послуг з урахуванням витраченого ним розумного часу на здійснення певних робіт, а тому зазначена сума повинна бути відшкодована відповідачем позивачу.

Крім того, матеріали справи містять докази понесення позивачем ОСОБА_1 витрат, пов`язаних з розглядом справи, а саме: Звіт про незалежну оцінку будівельних матеріалів від 16.08.2017 року з товарним чеком від 16.08.2017 року на суму 600,00 грн.; Договір про надання послуг № 161018/1 від 16.10.2018 року на проведення судової будівельно-технічної експертизи з квитанцією до прибуткового касового ордера № 10 від 27.10.2018 року на суму 5 500, грн.; Договору про надання послуг № 271018/1 від 27.10.2018 року додаткових витрат на проведення судової будівельно-технічної експертизи для здійснення обміру і виконавчої схеми будівель і споруд з квитанцією до прибуткового касового ордера № 1 від 27.10.2018 року на суму 1 500,00 грн., що на загальну суму складає 7 600,00 грн.

У відповідності до приписів п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судові витрати в розмірі 7 600,00 грн., пов`язані з розглядом справи у разі задоволення позову покладаються на відповідача.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судом встановлено, що позивачем ОСОБА_7 при зверненні до суду з позовом було сплачено судовий збір у розмірі 2 591,47 грн., що підтверджується квитанцією № 0.0.842665143.1 від 06.09.2017 року на суму 892,47 грн. та квитанцією № 3449-0783-1687-2353 від 24.07.2019 року на суму 1 699,00 грн.

Згідно з приписами ст. 141 ЦПК України, сплачена вище позивачем сума судового збору відшкодовується відповідачем на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 60, 61, 63, 69, 70, 71 СК України, ст. ст. 4, 12, 13, 76-78, 81, 89, 141, 259, 263-265, 279, 354 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя,- задовольнити.

Визнати житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_3 .

Провести поділ спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_3 :

-виділити у власність ОСОБА_1 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який складається з: житлового будинку - літ. А-1,загальною площею 61,5 кв.м., житловою площею 24,6 кв.м.; літнього душу - літ.Б; вбиральні - літ.В; сараю -літ.Г;споруді № 1-3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1789750712232);

-виділити у власність ОСОБА_3 /2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який складається з: житлового будинку - літ. А-1,загальною площею 61,5 кв.м., житловою площею 24,6 кв.м.; літнього душу - літ.Б; вбиральні - літ.В; сараю - літ.Г;споруд № 1-3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1789750712232).

Припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 15 191,47 грн. (п`ятнадцять тисяч сто дев`яносто одна грн. 47 коп.), які складається з: судового збору в сумі 2 591,47 грн.; витрат на проведення Звіту про незалежну оцінку будівельних матеріалів від 16.08.2017 року в сумі 600,00 грн., витрат на проведення судової будівельно-технічної експертизи згідно Договору про надання послуг № 161018/1 від 16.10.2018 року в сумі 5 500, грн.; додаткових витрат на проведення судової будівельно-технічної експертизи для здійснення обміру і виконавчої схеми будівель і споруд згідно Договору про надання послуг № 271018/1 від 27.10.2018 року в сумі 1 500,00 грн., а також витрат на правову допомогу в розмірі 5 000,00 грн.

Учасники справи:

-позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 ;

-відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_4 .

Апеляційна скарга на рішення суду може бути поданою до Дніпровського апеляційного суду через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складене 13 серпня 2021 року.

Суддя Д.І. Городецький