Ухвала суду № 99520333, 09.09.2021, Радомишльський районний суд Житомирської області

Номер справи 280/1610/15-к

Номер провадження 1-кп/289/1/21

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.09.2021 м. Радомишль

Радомишльський районний суд Житомирської області у складі:

головуючого – судді Сіренко Н.С.

за участю: секретаря судового засідання Галькевич Ю.В.,

прокурора Прищепи І.В.,

обвинуваченого ОСОБА_1 , його захисника адвоката Войтенка С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_1 адвоката Войтенка С.В. про визнання доказів очевидно недопустимими, -

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Радомишльського районного суду Житомирської області знаходиться вказане кримінальне провадження, в судовому засіданні 14.06.2021 захисником обвинуваченого ОСОБА_1 адвокатом Войтенком С.В. подано клопотання про визнання доказів очевидно недопустимими з посиланням на те, що прокурором подано ряд документів, які не являються оригіналами, крім того, вказані копії не завірені належним чином, а тому просить визнати незавірені ксерокопії документів, що надані прокурором – очевидно недопустимими доказами.

В судовому засіданні 09.09.2021 захисник обвинуваченого адвокат Войтенко С.В. заявлене клопотання підтримав та просить задовольнити, обвинувачений ОСОБА_1 підтримав позицію свого захисника.

Прокурор Прищепа І.В. в судовому засіданні проти задоволення клопотання заперечував посилаючись на те, що він має намір надати суду належним чином завірені копії документів, які долучені до матеріалів справи.

Суд, вислухавши думку учасників судового провадження, перевіривши доводи клопотання сторони захисту, приходить до наступного.

Відповідно до ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є: 1) захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень; 2) охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження; 3) забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Указані завдання кримінального провадження вимагають пошуку розумного балансу між необхідністю захистити особу, суспільство і державу від кримінальних правопорушень шляхом забезпечення дієвості кримінальної юстиції та притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності, з одного боку, та потребами забезпечення прав підозрюваного, обвинуваченого в кримінальному провадженні - з іншого. Порушення цього балансу може мати наслідком у крайніх проявах або тотальне нехтування правами людини з боку правоохоронних органів і судів, внаслідок чого кримінальна юстиція може перетворитися на каральний, репресивний механізм, який порушуватиме фундаментальні засади демократичного суспільства і буде небезпечним не тільки для злочинців, але й невинуватих осіб, або навпаки - створення таких надмірних формальних перешкод для діяльності правоохоронних органів, які практично унеможливлять їх ефективну роботу, що призведе до недієвості правоохоронної функції держави в цілому та до значного підвищення рівня злочинності, що так само є небезпечним як для всього суспільства, так і для прав і свобод кожної окремої людини.

Пошук цього балансу, серед іншого, ґрунтується на такій засаді кримінального провадження, як змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Зміст цієї загальної засади кримінального провадження розкрито в ст. 22 КПК України, відповідно до якої кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених КПК України. Суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

Як показує практика, в умовах змагальності процесу в багатьох випадках досить складно передбачити наперед напрямок розвитку подій під час судового розгляду, оскільки сторона захисту може вільно обирати свою тактику від повного визнання вини до повного її заперечення, вона може визнати певні фактичні обставини або навпаки висловити несподівані аргументи, які потребуватимуть перевірки, вона також може заперечувати допустимість чи достовірність одного, кількох або всіх доказів або навпаки не бачити в цьому сенсу тощо.

Саме така непередбачуваність змагального процесу потребує пошуку судом відповідного балансу конкуруючих інтересів держави, потерпілого, обвинуваченого та інших осіб у кожному конкретному випадку для того, щоб забезпечити справедливість процесу в цілому. Це також вимагає застосування такого підходу до тлумачення норм процесуального права, які мають відомий рівень абстрактності, щоб це не створило, ані невиправданих переваг однієї зі сторін процесу, ані невиправданих формальних перепон для реалізації сторонами своїх прав і обов`язків. Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення від 26.07.2007 у справі «Walchli v. France», заява №. 35787/03, § 29).

Крім того, ЄСПЛ звернув увагу, що основним аспектом права на справедливий судовий розгляд є те, що кримінальне провадження, в тому числі елементи такого провадження, пов`язані з процедурою, повинні бути змагальними. Право на змагальність означає, що в кримінальному провадженні як стороні обвинувачення, так і стороні захисту повинна забезпечуватись можливість бути обізнаною про факт подання іншою стороною зауважень та коментувати подані зауваження та докази (рішення ЄСПЛ у справі «Брандштеттер (Brandstetter) проти Австрії», цит. вище, § 66- 67).

При цьому, змагальність процесу передбачає свободу сторін у висловленні своїх заперечень, у тому числі щодо допустимості тих чи інших доказів. Це, зокрема, прямо випливає зі змісту ч. 3 ст. 89 КПК України, яка передбачає, що сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими. Цьому праву кореспондує відповідний обов`язок іншої сторони довести допустимість такого доказу (ч. 2 ст. 92 КПК України).

Принцип диспозитивності (ст. 26 КПК України), який відноситься до основних засад кримінального провадження, передбачає, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, які передбачено КПК, а слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесено на їх розгляд сторонами та віднесено до їх повноважень цим Кодексом (Постанова ВС від 10.03.2020 у справі № 242/3982/16-к).

Конституційний Суд України у рішенні №12-рп/2011 від 20.10.2011 у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України зазначив, що визнаватися допустимими і використовуватися як доказ в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.

Аналогічна позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у інформаційному листі № 223-1446/0/4-12 від 05.10.2012 «Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України», де зазначено, що відомості, матеріали та інші фактичні дані, отримані органом досудового розслідування в непередбаченому процесуальним законом порядку чи з його порушенням, є очевидно недопустимими, а це відповідно до ч. 2 ст. 89 КПК, тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Зазначене правило застосовується і щодо доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 89 КПК) за умови підтвердження сторонами кримінального провадження їх очевидної недопустимості. В іншому випадку суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (п. 8).

Тобто, кримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких докази мають визнаватися недопустимими, а натомість надає право суду вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості у порядку, передбаченому статтею 89 КПК України.

Так, жоден доказ обвинувачення чи захисту не має наперед визначеної сили серед інших доказів, і такі докази, підлягають врахуванню судом на рівні з іншими доказами у справі.

Ознака очевидності чи неочевидності допустимості певного доказу є оціночним поняттям і вирішення даного питання відноситься виключно до дискреційних повноважень суду.

Крім цього особливе значення судом надається підтримці балансу інтересів різних учасників кримінального судочинства в рамках процесу доказування у кримінальному провадженні, що становить основний зміст кримінально-процесуальної діяльності.

Є очевидним, що не допустити відомості, що містяться в матеріалах кримінального провадження, як докази та визнати їх недопустимими доказами суттєво вплине на реальний баланс прав як обвинуваченого, так і сторони обвинувачення.

Вирішення клопотання сторони захисту до видалення суду для ухвалення остаточного судового рішення по суті кримінального провадження, буде обмежувати права однієї зі сторін, оскільки вказане рішення суду не підлягає оскарженню.

Позбавивши права однієї зі сторін на надання та дослідження доказів, суд не забезпечить виконання завдань та засад кримінального провадження і перш за все змагальності сторін, свободи в поданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості.

У даному випадку прийняття і дослідження вказаних доказів як реалізація права сторони не може будь-яким чином непоправно нашкодити іншій стороні, оскільки суд у будь-який час може визнати не допустимим та не належним будь-який доказ. Натомість не прийняття і не дослідження будь-яких доказів на думку суду може непоправно нашкодити інтересам правосуддя, оскільки правила допустимості доказів є як гарантією прав особистості в кримінальному процесі так і гарантією правосуддя.

Окрім того, висловивши свою думку щодо поданих доказів, суд заздалегідь до постановлення остаточного судового рішення висловить свою правову позицію за вказаним кримінальним провадженням, що в цілому може поставити під сумнів неупередженість суду і здатності його об`єктивно розглянути кримінальне провадження.

Отже, для прийняття відповідного процесуального рішення оцінка доказів повинна проводитися не тільки з точки зору їх належності, допустимості та достовірності, а і в їх сукупності, з врахуванням достатності та взаємозв`язку, без відокремлення один від одного в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення згідно з вимогами ч. 1 ст. 89 КПК України, відтак суд вважає, що клопотання стороною захисту подано передчасно, а тому задоволенню не підлягає.

Відповідні положення ст. 290 КПК України передбачають обов`язок сторони обвинувачення надати стороні захисту доступ до матеріалів досудового розслідування, тобто створити можливість для сторони захисту ознайомитися з цими матеріалами, а ч. 11 цієї ж статті зобов’язує сторони кримінального провадження здійснювати відкриття одне одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду. При цьому вказана норма не містить жодних застережень стосовно того, що саме слід вважати «додатковими матеріалами, отриманими до або під час судового розгляду», як і не містить заборони щодо відкриття на стадії судового розгляду процесуальних документів, які доводять допустимість тих чи інших доказів, які не були долучені до матеріалів провадження під час досудового розслідування та відповідно не були відкриті під час закінчення досудового розслідування.

Враховуючи вказані вище норми КПК України та беручи до уваги положення п. 7 ч. 2 ст. 322 КПК України, з метою забезпечення стороні захисту достатнього часу та реальної можливості ефективно здійснювати захист та наводити свої аргументи відносно наданих стороною обвинувачення доказів, судове засідання у вказаному кримінальному провадженні підлягає відкладенню.

Керуючись ст.ст. 86, 87, 89, 94, 290, 322, 369-372 КПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_1 адвоката Войтенка С.В. про визнання доказів очевидно недопустимими.

Відкласти судове засідання для надання сторонам можливості виконати вимоги ч. 11 ст. 290 КПК України.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Заперечення на ухвалу можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення, прийняте за результатами розгляду справи.

Суддя Н. С. Сіренко