Рішення № 99518314, 10.09.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/2139

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2021 року м. Київ № 640/22177/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Клочкової Н.В., при секретарі судового засідання Бєсєді А.Ю., за результатами відкритого судового засідання в адміністративній справі за позовом

ОСОБА_1

до відділу примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

про визнання протиправною та скасування постанови,

за участю позивача, представника позивача та представника відповідача

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач) адреса: АДРЕСА_1 до відділу примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (надалі - відповідач) адреса: 01001, місто Київ, вулиця Городецького, будинок 13, в якій позивач просить:

- визнати протиправною та скасувати постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 30 квітня 2021 року ВП № 62455703, винесену державним виконавцем Савкою Л.О.

Підставою позову вказано порушення прав та інтересів позивача, внаслідок протиправних дій суб`єкта владних повноважень.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови, вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання по суті.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на безпідставність винесення державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документу стягувачу, оскільки фактично, за твердженнями позивача, на даний час рішення суду щодо поновлення позивача реально та фактично не було виконано боржником.

Позивач посилається на безпідставність висновків державного виконавця щодо наявності для прийняття оскаржуваної постанови, оскільки, в ході виконавчого провадження самим державним виконавцем було неодноразово зазначено, що боржник, навіть формально виконуючи рішення суду та приймаючи наказ про поновлення позивача на посаді, фактично не виконує таке рішення та вимоги державного виконавця, оскільки боржником було поновлено позивача на посаді, яка навіть не передбачена штатним розписом, та є фактично неіснуючою.

Керуючись викладеним, вважаючи дії та рішення державного виконавця щодо прийняття постанови про повернення виконавчого документу стягувачу в межах виконавчого провадження № 62455703 протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

В подальшому, судом, на підставі заяви позивача ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва замінено відповідача у справі Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на належного відповідача - Bідділ примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

Заперечуючи проти викладених позивачем аргументів та доводів у адміністративному позові, представником відповідача було подано відзив, в якому останній зазначає, що на виконанні у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України перебувало виконавче провадження № 62455703 з примусового виконання виконавчого листа № 640/18993/19 виданого 28 лютого 2020 року Окружним адміністративним судом міста Києва про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного управління Державної служби геології та надр України з 05 вересня 2019 року.

Представник відповідача зазначає, що надалі, в ході виконання виконавчих дій, 20 квітня 2021 року на адресу ОСОБА_1 , було направлено вимогу державного виконавця від 20 квітня 2021 року № 62455703/20.1/22 якою вимагалось: надати до Державної служби геології та над України трудову книжку для внесення відповідного запису про поновлення на посаді.

29 квітня 2021 року до Міністерства юстиції України надійшов лист Державної служби геології та надр України, яким повідомляється, що станом на 29 квітня 2021 року ОСОБА_1 так і не з`явилась до Державної служби геології та надр України, не надала трудову книжку для внесення запису про її поновлення на посаді.

На переконання представника відповідача, з урахуванням викладених обставин, стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій.

Ураховуючи викладене, керуючись пунктом 4 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» 30 квітня 2021 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, представник відповідача зазначає, що державним виконавцем не порушено вимоги Закону, а підстави для визнання протиправною та скасування постанови відсутні. За твердженнями представника відповідача, дана позовна заява необґрунтована, безпідставна, не ґрунтується на нормах законодавства, а тому не підлягає задоволенню.

У судових засіданнях позивач та представник позивача підтримали викладені у позовній заяві аргументи та доводи та просили задовольнити позовні вимоги адміністративного позову.

Представник відповідача у судових засіданнях заперечував проти задоволення позовних вимог адміністративного позову та просив суд відмовити у такому задоволенні з причини безпідставності обґрунтувань позивача про протиправність рішення про повернення виконавчого документу стягувачу.

Також, суд звертає увагу, що у судовому засіданні 02 вересня 2021 року представником відповідача було заявлено усне клопотання про залучення третьої особи, а саме - Державну службу геології та надр України. Обґрунтовуючи наявність підстав для залучення третьої особи представником відповідача було зазначена необхідність отримання певних пояснень щодо даних спірних правовідносин від даної особи, водночас у вказаному судовому засіданні судом було відмовлено у задоволенні вказаного клопотання, у зв`язку з відсутністю у поясненнях представника відповідача передбачених приписами Кодексу адміністративного судочинства України обґрунтувань підстав для залучення третьої особи, оскільки відповідач не вказав суду про те, що рішення в даній справі може будь-яким чином вплинути на права та/або обов`язки Державної служби геології та надр України, єдиним мотивом вказувалось необхідність отримання пояснень для всебічного і об`єктивного розгляду цієї справи, які за вимогами КАС України не є підставою для залучення третьої особи.

У судовому засіданні 08 вересня 2021 року, представником відповідача було повторно заявлено клопотання про залучення третьої особи - Державну службу геології та надр України.

В даному випадку суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до частини 1 статті 49 Кодексу адміністративного судочинства України, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, пред`явивши позов до однієї або декількох сторін.

Водночас, оскільки дана справа відкрита за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін, передбачає скорочені строки розгляду та з урахуванням, що перше судове засідання вже було проведено суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення вказаного клопотання та залучення третьої особи.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, заслухавши пояснення сторін, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та проти чого не заперечували сторони, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року позов задоволено повністю, визнано протиправним та скасовано наказ Державної служби геології та надр України від 04 вересня 2019 року № 175-к «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного управління Держгеонадр з 05 вересня 2019 року та стягнуто з Держгеонадр на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 61 663,42 грн, допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного управління Держгеонадр з 05 вересня 2019 року та в частині стягнення з Держгеонадр на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за один місяць в сумі 11 400,00 грн.

28 лютого 2020 року позивачу у справі № 640/18993/19 було видано виконавчі листи в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного управління Держгеонадри з 05 вересня 2019 року та стягнення з Держгеонадр на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за один місяць в сумі 11 400,00 грн.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2020 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року залишено без змін.

На підставі вказаного вище рішення та виданих на підставі нього виконавчих листів, відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України було відкрито виконавче провадження № 62455703 щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного управління Державної служби геології та надр України з 05 вересня 2019 року.

Так, 02 липня 2020 року головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рекашовою Аллою Миколаївною, розглянуто заяву про примусове виконання вказаного рішення та винесено постанову про відкриття виконавчого провадження. Копію постанови надіслано сторонам виконавчого провадження. Крім того, державним виконавцем було також винесено постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження.

Також, у даному виконавчому провадженні, державним виконавцем відділу виноситись вимоги до боржника у зв`язку з невиконанням судового рішення, після цього 17 листопада 2020 року було винесено постанову про накладення штрафу на боржника за невиконання судового рішення у розмірі 5 100 грн, та 21 грудня 2020 року виконавцем повторно винесено постанову про накладення штрафу у розмірі 10 200 грн за невиконання судового рішення.

Проте, надалі, постановою від 30 квітня 2021 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Савкою Ліаною Олегівною на підставі пункту 4 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» повернуто виконавчий документ стягувачу у зв`язку з ніби-то перешкоджанням боржником виконанню рішення суду.

В обґрунтування вказаної постанови, державним виконавцем було зазначено наступне:

«20 квітня 2021 року на адресу ОСОБА_1 направлено вимогу державного виконавця від 20.04.2021 № 62455703/20.1/22 якою вимагалось: надати до Державної служби геології та надр України трудову книжку для внесення відповідного запису про поновлення на посаді.

29 квітня 2021 року до Міністерства юстиції України надійшов лист Державної служби геології та надр України, яким повідомляється, що станом на 29 квітня 2021 року ОСОБА_1 так і не з`явилась до Державної служби геології та надр України, не надала трудову книжку для внесення запису про її поновлення на посаді.

Таким чином стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій."

Не погоджуючись з прийнятою державним виконавцем постановою про повернення виконавчого документа стягувачу та з висновками викладеними державним виконавцем у оскаржувані постанові, позивач звернувся до адміністративного суду з даною позовною заявою.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (надалі - Закон України «Про виконавче провадження»).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

У відповідності до частини 1 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», (частина перша статті 5 Закону).

Державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Так, як вже було встановлено судом вище, на виконанні у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України перебуває виконавче провадження № 62455703 з примусового виконання виконавчого листа № 640/18993/19 виданого 28 лютого 2020 року Окружним адміністративним судом м. Києва про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного управління Державної служби геології та надр України з 05 вересня 2019 року.

В свою чергу, з аналізу матеріалів справи судом було встановлено, що на виконання вказаного вище рішення на підставі якого відкрито виконавче провадження, Державною службою геології та надр України було прийнято наказ від 17 березня 2020 року № 86-к про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Юридичного управління Державної служби геології та надр України з 05 вересня 2019 року.

Водночас, щодо вказаного суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». За змістом статті 65 Закону України «Про виконавче провадження» рішення вважається виконаним боржником із дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувана на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувана, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

У Постанові від 13 серпня 2020 року, справа № 821/3795/15-а, Верховний Суд звернув увагу на те, що «враховуючи приписи частини 1 статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а, отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі».

У судовій практиці вироблений підхід, згідно з яким, у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, роботодавець повинен внести відповідні зміни до чинного штатного розпису - ввести скорочену посаду або поновити працівника на рівнозначній посаді.

У доктрині трудового права поновлення незаконно звільненого працівника на роботі за рішенням суду розглядається як правовідновлювальний юридичний фактичний склад, що утворюється із сукупності відповідних одиничних юридичних фактів, які настають у певній послідовності.

Таким чином, при вирішенні судом спору про поновлення на роботі на користь працівника трудові відносини фактично відновляться, якщо окрім власне рішення суду, матимуть місце волевиявлення працівника і роботодавця у формі відповідних передбачених законом дій, спрямованих на його виконання. Отже, для того, щоб трудові відносини відновилися не достатньо лише рішення суду як правовідновлювального юридичного факту, а й потрібно, зокрема, щоб поновлена особа фактично приступила до роботи. З боку роботодавця для повноцінного відновлення трудових відносин також вимагається вчинення певних дій, спрямованих на виконання відповідного рішення суду, без яких відновлення правового становища працівника, яке існувало до моменту його незаконного звільнення, не може вважатися таким, що відбулося.

За змістом пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» звільнений без законних підстав або з порушенням установленого порядку працівник не поновлюється на попередній роботі лише у випадку, коли поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації.

У Постанові від 24 січня 2019 року у справі № 760/9521/15-ц Верховний Суд роз`яснив, що «негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно забуває властивостей здійснення і піддягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави».

Верховний Суд також дійшов висновку про те, що «законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися».

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується поновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі) (п. 5 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права» від 27 вересня 2012 року № 10-1389/0/4-12.

Виходячи з вище наведеного, роботодавець повинен поновити працівника на попередній роботі незалежно від наявності у штатному розписі цієї посади, зокрема, у разі відсутності цієї посади - внести відповідні зміни до штатного розпису або поновити на рівнозначній посаді Відсутність посади не може бути підставою для невиконання рішення суду, адже роботодавець повинен скасувати наказ про звільнення і відновити становище працівника, яке існувало до порушення права: забезпечити працівнику ті ж самі умови праці, які він мав до незаконного звільнення.

Суд зауважує, що виконання рішення вважається закінченим із моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника.

Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ чи розпорядження про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.

При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення.

Отже, виходячи з викладених вище висновків вбачається, що виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків.

При цьому, працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 06 грудня 2018 року у справі № 465/4679/16, від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17.

В свою чергу, з матеріалів даної справи, судом було встановлено, що ОСОБА_1 при виконанні виконавчого провадження № 62455703, відкритого на підставі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року, було поновлено на посаді начальника юридичного управління Державної служби геології та надр України з 05 вересня 2019 року.

Водночас на момент виконання рішення суду, що було відомо державному виконавцю, штатний розпис, яким була передбачена посада начальника Юридичного управління, затверджений наказом Держгеонадр від 04 жовтня 2017 року № 439 «Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби геології та надр України» визнано таким, що втратив чинність згідно з наказом Держгеонадр від 26 грудня 2018 року № 518 «Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби геології та надр України», тобто посада, на якій прийнято наказ поновити стягувача відсутня в штатному розписі.

Тобто, з аналізу вказаного можна прийти до висновку, що на момент поновлення ОСОБА_1 чинним був штатний розпис Держгеонадр, затверджений наказом Держгеонадр від 07 лютого 2020 року № 36, з аналізу якого вбачається, що така посада, як начальник Юридичного управління у ньому відсутня, водночас, вказаним штатним розписом від 07 лютого 2020 року була передбачена рівнозначна за функціональними обов`язками та кваліфікацією посада, а саме - директора Юридичного департаменту.

Крім цього, з аналізу матеріалів справи судом встановлено, що відповідно до копії вимоги Відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 31 липня 2020 року № 62455703/20.1/22, в вбачається наступне:

«До відділу надійшла заява Державної служби геології та надр України за підписом Голови Опімаха Р.Є. про закінчення виконавчого провадження, якою повідомляється про виконання рішення суду. До заяви додано копію наказу Державної служби геології та надр України від 17.03.2020 № 86-к, яким скасовано наказ Державної служби геології та надр України від 04.09.2019 № № 5-к «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Юридичного управління з 05.09.2019.

Докази внесення відповідного запису до трудової книги стягувача боржником не надані.

Стягувачем ОСОБА_1 повідомлено відділ про те, що вона фактично не поновлена на посаді, оскільки наказом Держгеонадр від 04.10.2017 № 439 «Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби геології та надр України», де існувала посада начальника Юридичного управління, визнано таким, що втратив чинність відповідно до наказу Держгеонадр від 26.12.2018 № 518 «Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби геології та надр України», що підтверджується копіями зазначених наказів.

Також стягувачем надано до відділу копію наказу Держгеонадр від 07.02.2020 «Про введення в дію штатного розпису Державної служби геології та надр України», яким введено в дію з 1 січня 2020року штатний розпис Державної служби геології та надр України на 2020 рік, погоджений Міністерством фінансів України від 04.02.2020. Згідно витягу зі штатного розпису на 2020 рік посада начальника Юридичного управління в структурі відсутня.

З наведеного вбачається, що боржником видано наказ про поновлення стягувача на неіснуючій посаді, а отже, фактичного виконання рішення суду не відбулось.

Разом з тим, уразі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розпису - ввести скорочену посаду».

Також, судом було встановлено, що до аналогічного висновку дійшов Шостий апеляційний адміністративний суд в постанові від 15 жовтня 2020 року у справі № 640/18993/19 якою було апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 липня 2020 року скасовано, заяву ОСОБА_1 про визнання протиправними рішень, дій та бездіяльності та порушення прав позивача у справі № 640/18993/19 задоволено частково та визнано протиправною бездіяльність Державної служби геології та надр України щодо невиконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києві від 24 лютого 2020 року у справі № 640/18993/19 в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді.

У вказаній вище постанові колегією суддів ШААС було зазначено, що ОСОБА_1 слід поновити на посаді начальника юридичного управління Держгеонадр, в той же час, колегія суддів зауважила, що у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розпису.

Частиною 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Постановою ШААС у справі 640/18993/19 встановлено наступні обставини:

"Колегія суддів звертає увагу на те, що з наданих пояснень апелянта, відповідача та матеріалів справи встановлено те, що Державною службою геології та надр України видано наказ від 17.03.2020 №86-К «Про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Юридичного управління Державної служби геології та надр України з 05 вересня 2019 року».

Про те, зазначає, що рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 лютого 2020 року у справі №640/18993/19 фактично не виконано, оскільки не надано місце на роботі та не внесено зміни в штатний розпис посади позивача відповідно до якої її поновлено.".

Також, суд звертає увагу, що вказані вище висновки викладені судом підтримуються висновками науково-правової експертизи від 20 серпня 2020 року № 126/160-е, проведеної Радою Науково-правових експертиз при Інституті держави та права ім. В.М. Корецького НАН України, у якому експерти дійшли висновку про те, що: «видання роботодавцем наказу про поновлення працівника на скороченій посаді, яка на час видання такого наказу не передбачена штатним розписом установи, не може вважатися належним виконанням рішення суду про поновлення працівника. Таким чином, наказ Держгеонадр від 17 березня 2020 року № 86-к про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Юридичного управління Державної служби геології та надр, яким ОСОБА_1 поновлено на посаді, що не передбачена внутрішніми організаційно-управлінськими документами роботодавця, зокрема штатним розписом, не забезпечує відновлення порушених прав особи та не відповідає законодавчо встановленим гарантіям. При цьому, відсутність посади у чинному штатному розписі не може бути підставою для невиконання рішення суду, адже роботодавець зобов`язаний скасувати незаконний наказ про звільнення і відновити становище працівника, яке існувало до порушення права, а саме забезпечити працівнику ті ж самі умови праці, які він мав до незаконного звільнення. Отже, поновлення є можливим виключно шляхом введення до чинного штатного розпису скороченої посади або поновлення згідно з чинним штатним розписом на рівнозначній посаді.»

Враховуючі викладені вище обставини, беручи до уваги викладені вище висновки, суд приходить до висновку, що державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Савка Ліана Олегівна приймаючи постанову про повернення виконавчого провадження від 30 квітня 2021 року на підставі пункту 4 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», діяла всупереч вимогам чинного законодавства та обставинам, які свідчать про відсутність підстав для закінчення виконавчого провадження, оскільки на момент прийняття оскаржуваної постанови рішення щодо поновлення позивача на займаній посаді так і не було виконано належним чином, з урахуванням тих висновків, які були викладені в постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 640/18993/19 та у висновку науково-правової експертизи від 20 серпня 2020 року № 126/160-е, проведеної Радою Науково-правових експертиз при Інституті держави та права ім. В.М. Корецького НАН України.

При цьому, суд зауважує, що посилання державного виконавця на те, що стягувачем-позивачем було вчинено перешкоджання проведенню виконавчих дій, не беруться судом до уваги, оскільки відповідачем на підтвердження вказаних посилань не було надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивачем і справді вчинювались дії які перешкоджали виконанню рішення щодо поновлення позивача на посаді.

Не надано відповідачем разом із матеріалами виконавчого провадження доказів того, що боржник надав державному виконавцю докази направлення стягувачу наказу про поновлення, запрошення прибути на роботу. Наявні в матеріалах виконавчого провадження листи про це надані боржником без доказів поштового направлення стягувачу, а тому державний виконавець з невідомих суду причин цю інформацію не перевірив.

Крім цього, суд звертає увагу на те, що фактично обставини за яких державний виконавець за одних і тих самих обставин притягував за невиконання судового рішення боржника, направляв йому вимоги, штрафи, вказував, що наданий боржником наказ про поновлення на роботі не є належним виконанням судового рішення, без введення посади до штатного розпису, ініціював порушення кримінального провадження щодо боржника за невиконання судового рішення, а потім, з невідомих суду причин, прийняв інше рішення - направив вимогу стягувачу надати трудову книжку боржнику та, не перевіряючи достеменно фактів, викладених в листі боржника про ніби-то ненадання такої трудової книжки, повернув виконавчий документ стягувачу, ніби-то у зв`язку з перешкоджанням виконанню судового рішення самим стягувачем, хоча об`єктивні обставини виконавчої справи не змінились, посада так і не була введена до штатного розпису на момент прийняття відповідачем оскаржуваної постанови, а тому запис про таку посаду в трудовій книжці, без реального відновлення порушених прав позивача не призвів би до фактичного, реального і належного виконання судового рішення.

Отримуючи численні листи від боржника з вимогами закрити виконавче провадження, оскільки наказ про поновлення стягувача прийнято, листи про це ніби-то направлено, відповідач, не погоджуючись з цим, накладав на боржника штрафи, і в серпні 2020 не виносив вимоги щодо стягувача надати трудову книжку, за тих самих обставин, які не змінились за період з 17.03.2020 до 20.04.2021.

В судовому засіданні представник відповідача зазначив, що у державного виконавця не було підстав ставити під сумнів листи боржника, хоч вони і без доказів направлення стягувачу, а от заяви стягувача потрібно перевіряти, в разі надходження, чи дійсно вони направлялись боржнику. Щодо зміни позиції державного виконавця в межах одного виконавчого провадження, за відсутності змін обставин справи, представником відповідача було надано суперечливі пояснення, що ніби-то підставою для такої зміни стало звернення боржника із заявою до виконавця направити вимогу про надання трудової книжки стягувачеві, які були спростовані на стадії дослідження доказів, оскільки таке звернення у матеріалах справи відсутнє, а лист боржника від 29.04.2021 надійшов після вимоги державного виконавця від 20.04.2021. Після чого, відповідачем було змінено позицію та вказано про те, що державний виконавець самостійно визначає, які постанови приймати.

В свою чергу, суд вважає за необхідне звернути увагу, що належне виконання судових рішень є важливим і невід`ємним елементом ефективного захисту прав і свобод людини.

Європейський Суд з прав людини звертав увагу, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (рішення у справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovaki), № 2132/02, пп. 24-27, від 13.06.2006 р., пп. 18 рішення «Ліпісвіцька проти України» № 11944/05 від 12.05.2011 р.).

Крім того, у рішеннях Європейського Суду з прав людини у справах «Бурдов проти Росії» від 07.05.2002 р., «Ромашов проти України» від 27.07.2004 р., «Шаренок проти України» від 22.02.2004 р. зазначається, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла щоб остаточне зобов`язувальне рішення залишалося бездієвим на шкоду одній із сторін; виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має вважатися невід`ємною частиною судового процесу.

Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26.04.2005 р., та у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19.02.2009 р.).

Таким чином, враховуючи вищевикладене в сукупності, суд приходить до висновку, що державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України повертаючи виконавчий документ стягувачу та приймаючи відповідну постанову порушила принцип правової визначеності, та винесла постанову всупереч попередньо прийнятим в цьому ж виконавчому провадженні постановам, не перевіривши викладені боржником заяви та їх відповідність дійсним обставинам, всупереч вимогам чинного законодавства, що дає підстави суду для висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання протиправною та скасування постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 30 квітня 2021 року ВП № 62455703, винесену державним виконавцем.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 06.09.2005; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18.07.2006; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10.02.2010; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994, пункт 29).

Згідно з частини 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування не виконано та не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних дій з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з наявної у матеріалах справи квитанції, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн. Відтак, враховуючи розмір задоволених позовних вимог, суд присуджує на користь позивача судові витрати у розмірі 908,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до відділу примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови - задовольнити.

2. Визнати протиправною та скасувати постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 30 квітня 2021 року ВП № 62455703, винесену державним виконавцем Савкою Л.О.

3. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені нею судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 908,00 грн (дев`ятсот вісім гривень 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань відділу примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (адреса: 01001, місто Київ, вулиця Городецького, будинок 13, код ЄДРПОУ 00015622).

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому частиною 1 статті 272 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини 6 статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення та оскаржені у порядку, передбаченому статтями 292, 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Клочкова