Рішення № 99499248, 08.09.2021, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№757/17635/18-ц

провадження 2/201/129/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2021 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем - Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , треті особи Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Національний банк України і приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Гунель Світлана Юріївна про визнання недійсними умов договорів позики,

ВСТАНОВИВ:

АТ КБ «ПриватБанк» 11 квітня 2018 року звернулося до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання недійсними умов договорів позики, позовні вимоги не змінювалися, але уточнювалися і доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що 30 березня 2018 року в ході судового засідання в апеляційному суді Дніпропетровської області по справі № 201/473/17 за позовною заявою ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Національний банк України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про розірвання договорів, відшкодування збитків та моральної шкоди, представником ОСОБА_1 було надано до суду лист від 20 грудня 2016 року з додатками, відповідно до якого ПАТ КБ «ПриватБанк» було повідомлено про внесення обтяжень грошових коштів до Державного реєстру обтяжень рухомого майна на підставі договорів, укладених 20 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .. Зокрема, у викладеному вище листі ідеться про те, що 20 грудня 2016 року за реєстровими номерами № 1959, 1960, 1961, 1962, 1963, 1964, 1965 посвідчено договори позики під заставу грошових коштів, які обліковуються на рахунках за конкретними договорами. Крім того, листом повідомлялося, що згідно з вказаними договорами позики під заставу грошових коштів до Державного реєстру обтяжень рухомого внесено обтяження грошових коштів.

У той же час, 18 грудня 2016 органами державно влади України ухвалено низку рішень щодо позивача, а саме: Радою національної безпеки і оборони України було прийнято рішення «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників», введене в дію Указом Президента України від 18 грудня 2016 року № 560/2016, яким, зокрема, було запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій НБУ питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ «ПриватБанк» та вирішено КМУ за участю НБУ, ФГВФО, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку невідкладно вжити вичерпних заходів щодо недопущення дестабілізації фінансової системи держави та забезпечення захисту прав вкладників. Правлінням НБУ було прийнято рішення № 498-рш/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних». КМУ було ухвалено постанову «Деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи» № 961, якою прийнято пропозицію НБУ щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ КБ «ПриватБанк» у спосіб, визначений пунктом 5 частини 2 статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». ФГВФО було прийнято рішення № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПриватБанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку».

Таким чином, 19 грудня 2016 року, за день до укладення оспорюваних договорів, у ПАТ КБ «Приватбанк» вже діяла тимчасова адміністрація, а оспорювані договори були укладені відповідачами після її введення. Тому вказані договори повинні бути визнані недійсними. При цьому, у заставу за оспорюваними договорами передано грошові кошти, розміщені на депозитних рахунках в банку, у загальному розмірі 15 545 000 доларів США, 1 800 156 євро, 30 000 000 грн., якими забезпечуються вимоги за позиками (основним зобов`язанням) у загальному розмірі 509 692 045 грн..

Отже, наведеними вище нормами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» підтверджується, що вже 19 грудня 2016 року було законодавчо заборонено задовольняти вимоги за Депозитними договорами про повернення вкладів, в тому числі і у порядку звернення на них стягнення як на предмет забезпечувального обтяження. Фактично, вже 19 грудня 2016 року предмет застави не міг вважатися таким, що може бути реалізований для задоволення вимог відповідача, відповідач був позбавлений права на задоволення своїх вимог за Депозитними договорами у спосіб, не встановлений Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», набувши при цьому право на відшкодування коштів за такими вкладами за рахунок коштів Фонду у порядку, встановленому вказаним законом.

13 грудня 2016 року Комісією з питань визначення пов`язаних із банком осіб і перевірки операцій банків прийнято рішення за № 105 «Про визначення осіб пов`язаними з ПАТ КБ «ПриватБанк», яким ОСОБА_1 визнано пов`язаною з ПАТ КБ «Приватбанк» особою. На виконання зазначених вище норм Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та з урахуванням прийнятих Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб рішень було укладено договір про придбання ОСОБА_1 акцій додаткової емісії ПАТ КБ «Приватбанк», які в подальшому ФГВФО продані Державі Україна в особі Міністерства фінансів України.

Враховуючи вищенаведене, ОСОБА_1 , розуміючи ризики визнання її пов`язаною особою з ПАТ КБ «Приватбанк» та застосування процедури обміну грошових коштів останньої відповідно до ст. 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», 20 грудня 2016 року, для створення штучних умов для обтяження зобов`язань, уклала з ОСОБА_3 оспорювані договори позики під заставу грошових коштів, які суперечать вимогам законодавства, а тому мають бути визнані судом недійсними в частині застави. Позивач вважає вказані договори протиправним, нікчемним. Позивач вважає вказані договори недійсними, обставини їх укладання - сумнівними, відповідачі при укладанні вказаних договорів діяли не добросовісно; на їх звернення до відповідачів про з`ясування обставин вказаного та укладання договорів, спірне питання вирішене не було, відповідь не отримана, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим їх права, а тому і звернулася в суд з цим позовом. Просили суд визнати недійсними умови вказаних договорів позики в частині застави грошових коштів, задовольнивши уточнений позов в повному обсязі. Представник позивача в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив. Причини їх неявки в судове засідання судом визнаються не поважними, оцінюються судом як спосіб затягування розгляду справи і недобросовісне виконання своїх процесуальних прав та обов`язків, оскільки таке намагання і перенесення слухання справи було вже неодноразово, доказів на підтвердження причини відсутності в засіданні сторона позивача не надавала (з урахуванням зазначеного, відношення сторін до своїх процесуальних прав та обов`язків і тривалості розгляду справи, суд вважає, що чергова заява про перенесення слухання справи і відсутність інших третіх осіб не перешкоджає розгляду справи). Незалежно від явки чи неявки одного представника позивача була неявка іншого представника в судове засідання без поважних причин і навіть не повідомила суд про причини неявки в судове засідання. Отже, суд вважає можливим розгляд справи на підставі наявних матеріалів і доказів, наявного відзиву сторони позивач. При цьому суд звертає увагу на вимоги статті 121 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. При цьому слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто перешкоджає вирішенню цієї справи. Таким чином, суд вважає можливим слухання справи за відсутності представника позивача.

Представники відповідачів позовні вимоги не визнали, вказавши на те, що позовні вимоги банку є безпідставними, надуманими та необґрунтованими, позивач не є стороною їх договорів, договори укладені на законних підставах шляхом, всі істотні умови договорів зазначені і виконані, проведена належна реєстрація. Належних оприлюднень зазначених позивачем в позові рішень і постанов на час укладення спірних договорів не було. Жодних прав та законних інтересів позивача відповідачами не порушувалося, тому просили суд відмовити в повному обсязі в задоволенні позовних вимог.

Представники третіх осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національного банку України і приватний нотаріус ДМНО Гунель С.Ю. в зверненні до суду проти задоволення позову не заперечували, підтримали викладені в ньому обставини та просили позов задовольнити, не заперечували проти можливості слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі.

З`ясувавши думку сторін і третіх осіб, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і громадянина і основоположних свобод передбачено право людини на доступ до правосуддя, а ст. 13 - ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу щодо захисту цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, матиме найбільший ефект.

Судом з позовної заяви з`ясовано, що як стверджує представник АТ КБ «ПриватБанк» 30 березня 2018 року в ході судового засідання в апеляційному суді Дніпропетровської області по справі № 201/473/17 за позовною заявою ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк», треті особи Національний банк України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про розірвання договорів, відшкодування збитків та моральної шкоди, представником ОСОБА_1 було надано до суду лист від 20 грудня 2016 року з додатками, відповідно до якого ПАТ КБ «ПриватБанк» було повідомлено про внесення обтяжень грошових коштів до Державного реєстру обтяжень рухомого майна на підставі договорів, укладених 20 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .. Зокрема, у викладеному вище листі ідеться про те, що 20 грудня 2016 року за реєстровими номерами № 1959, 1960, 1961, 1962, 1963, 1964, 1965 посвідчено договори позики під заставу грошових коштів, які обліковуються на рахунках за наступними договорами: договір SAMDNWFD0070584801501 укладений 21 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0070085808000 укладений 03 березня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071377635501 укладений 30 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071360405200 укладений 28 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071362537000 укладений 31 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071194581500 укладений 08 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071387459700 укладений 18 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD007122011150 укладений 30 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071226039600 укладений 06 липня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071255637800 укладений 02 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071256775600 укладений 03 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071321309100 укладений 29 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071283382100 укладений 31 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк».

Крім того, листом повідомлялося, що згідно з вказаними договорами позики під заставу грошових коштів до Державного реєстру обтяжень рухомого внесено обтяження грошових коштів.

У той же час, 18 грудня 2016 органами державно влади України ухвалено низку рішень щодо позивача, а саме: Радою національної безпеки і оборони України було прийнято рішення «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників», введене в дію Указом Президента України від 18 грудня 2016 року № 560/2016, яким, зокрема, було запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій НБУ питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ «ПриватБанк» та вирішено КМУ за участю НБУ, ФГВФО, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку невідкладно вжити вичерпних заходів щодо недопущення дестабілізації фінансової системи держави та забезпечення захисту прав вкладників. Правлінням НБУ було прийнято рішення № 498-рш/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних».

Кабінетом Міністрів України було ухвалено постанову «Деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи» № 961, якою прийнято пропозицію НБУ щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ КБ «ПриватБанк» у спосіб, визначений пунктом 5 частини 2 статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». ФГВФО було прийнято рішення № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПриватБанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку».

Таким чином, на думку позивача, 19 грудня 2016 року, за день до укладення оспорюваних договорів, у ПАТ КБ «Приватбанк» вже діяла тимчасова адміністрація, а оспорювані договори були укладені відповідачами після її введення. Тому вказані договори повинні бути визнані недійсними.

Щодо підстав недійсності договорів позики в частині застави позивач посилається на наступне. Зміст спірних договорів позики в частині застави, на думку сторони позивача, суперечать ч, 1 ст. 576 ТІК України. ст. 4 Закону України «Про заставу», ч. 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» з огляду на наступне.

Частина 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлює, що предметом обтяження може бути рухоме майно, не вилучене з цивільного обороту, на яке згідно із законодавством може бути звернене стягнення.

Так само і ч. 1 ст. 576 ЦК України та ст. 4 Закону України «Про заставу» визначено, що предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Відповідно до п. 16 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з пунктами 1, 2 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.

Таким чином, одним з наслідків запровадження у банку тимчасової адміністрації згідно з ч. 1 ст. 26 та п.п. 1, 2 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є заборона на задоволення вимог вкладників банку та виникнення обов`язку ФГВФО перед вкладниками на відшкодування коштів за їх вкладами. При цьому, ФГВФО набуває прав кредитора банку на загальну суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам такого банку на день початку процедури виведення банку з ринку (ст. 29 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Враховуючи пріоритетність положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відносно інших законодавчих актів України у правовідносинах з банком, в якому введена тимчасова адміністрація, та, оскільки на момент укладення відповідачами оспорюваних договорів у банку вже було запроваджено тимчасову адміністрацію, грошові кошти, що розміщені на депозитних рахунках у банку не могли бути предметом застави взагалі з огляду на приписи ч. 1 ст. 576 ЦК України, ст. 4 Закону України «Про заставу» та ч. 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», бо законодавчо встановлена неможливість звернути стягнення на кошти вкладників банку під час тимчасової адміністрації.

При цьому, як стверджує позивач, положення Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачають виключно право вкладника на одержання відшкодування коштів за вкладами у випадках і порядку, визначеним таким законом. Порядок та/або спосіб звернення стягнення на грошові кошти, що розміщені на депозитних рахунках в банку, щодо якого запроваджено процедуру тимчасової адміністрації, вказаним законом не передбачено, а навпаки, як вже зазначалося, пунктами 1, 2 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, а також примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку під час тимчасової адміністрації не здійснюється.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.

Під час тимчасової адміністрації вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами (а не самих вкладів) за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами за договорами, строк дії яких закінчився станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, та за договорами банківського рахунку з урахуванням вимог, визначених частиною четвертою цієї статті.

Згідно ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

Виходячи з аналізу наведених позивачем вищевикладених норм Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вкладник Банку станом на 19 грудня 2016 року мав право на одержання саме гарантованої суми відшкодування коштів за депозитним договором в межах 200 000 грн., а не на задоволення своїх вимог за таким вкладом. Поняття «виплата гарантованої суми відшкодування» та «виплата вкладу» не є тотожними. Фонд не є стороною договору банківського вкладу/рахунку, а відповідно між Фондом і стороною договору банківського вкладу/рахунку не виникає жодних цивільно- правових зобов`язань за таким договором. Такі цивільно-правові зобов`язання не виникають між цими особами і внаслідок визнання банку неплатоспроможним і введення тимчасової адміністрації або відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку. Відповідно, виплата Фондом гарантованої суми відшкодування є лише виконанням публічного зобов`язання, яке виникло на підставі положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а не виконанням зобов`язання банку за договором банківського вкладу/рахунку (в тому числі щодо виплати вкладу).

При цьому, у заставу за оспорюваними договорами передано грошові кошти, розміщені на депозитних рахунках в банку, у загальному розмірі 15 545 000 доларів США, 1 800 156 євро, 30 000 000 грн., якими забезпечуються вимоги за позиками (основним зобов`язанням) у загальному розмірі 509 692 045 грн..

Отже, на думку сторони позивача, наведеними вище нормами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» підтверджується, що вже 19 грудня 2016 року було законодавчо заборонено задовольняти вимоги за Депозитними договорами про повернення вкладів, в тому числі і у порядку звернення на них стягнення як на предмет забезпечувального обтяження. Фактично, вже 19 грудня 2016 року предмет застави не міг вважатися таким, що може бути реалізований для задоволення вимог відповідача, відповідач був позбавлений права на задоволення своїх вимог за Депозитними договорами у спосіб, не встановлений Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», набувши при цьому право на відшкодування коштів за такими вкладами за рахунок коштів Фонду у порядку, встановленому вказаним законом.

Положеннями ч. 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Відповідно до вимог частини 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. З ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Оскільки, зміст оспорюваних договорів в частині застави грошових коштів суперечить ч. 1 ст. 576 ЦК України, ст. 4 Закону України «Про заставу», ч. 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» з огляду на законодавчо встановлену неможливість звернути стягнення на Предмет застави, то на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України такі договори в частині застави має бути визнано судом недійсним.

Крім того, позивачем зазначаються обставини щодо пов`язаності ОСОБА_1 з ПАТ КБ «ПриватБанк». Згідно статті 56 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк видає нормативно-правові акти та розпорядчі акти.

Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Національний банк видає розпорядчі акти з питань організаційно- розпорядчого характеру або індивідуальної дії, які не є нормативно-правовими актами.

Частиною 21 статті 9 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що Національний банк України здійснює контроль за операціями між учасниками банківської групи та їх пов`язаними особами, які не є фінансовими установами.

Встановлення факту пов`язаності осіб із банком здійснюється Національним банком України у відповідності до статті 52 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та Положення про визначення пов`язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 315 від 12 травня 2015 року.

У відповідності зі статтею 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Положенням про визначення пов`язаних із банком осіб, затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 315 від 12 травня 2015 року, 13 грудня 2016 року Комісією з питань визначення пов`язаних із банком осіб і перевірки операцій банків прийнято рішення за № 105 «Про визначення осіб пов`язаними з ПАТ КБ «ПриватБанк», яким ОСОБА_1 визнано пов`язаною з ПАТ КБ «Приватбанк» особою.

Частиною 6 статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що у день отримання рішення Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку відповідно до пункту 5 частини 2 статті 39 цього Закону Фонд у строки, встановлені цією частиною, вживає заходів до додаткового розміщення акцій нової емісії.

Зокрема, у строк не пізніше двох робочих днів після прийняття загальними зборами рішення про збільшення статутного капіталу неплатоспроможного банку здійснюється укладення уповноваженою особою Фонду договорів від імені пов`язаних осіб такого банку про придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку. Якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов`язань на акції додаткової емісії банку залишається від`ємним чи нульовим, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України у повному обсязі за одну гривню.

На виконання зазначених вище норм Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та з урахуванням прийнятих Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб рішень було укладено договір про придбання ОСОБА_1 акцій додаткової емісії ПАТ КБ «Приватбанк», які в подальшому ФГВФО продані Державі Україна в особі Міністерства фінансів України.

Враховуючи вищенаведене, ОСОБА_1 повинна була розуміти ризики визнання її пов`язаною особою з ПАТ КБ «Приватбанк» та застосування процедури обміну грошових коштів останньої відповідно до ст. 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», 20 грудня 2016 року, але для створення штучних умов для обтяження зобов`язань, уклала з ОСОБА_3 оспорювані договори позики під заставу грошових коштів, які суперечать вимогам законодавства, а тому мають бути визнані судом недійсними в частині застави.

Позивач вважає вказані договори протиправним, нікчемним. Позивач вважає вказані договори недійсними, обставини їх укладання - сумнівними, відповідачі при укладанні вказаних договорів діяли не добросовісно; на їх звернення до відповідачів про з`ясування обставин вказаного та укладання договорів, спірне питання вирішене не було, відповідь не отримана, була відмова, звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Згідно з ч.1, 2 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до п. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 640 ЦК України (момент укладення договору) передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Також у ст. 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в п. 7 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Судом з`ясовано, що дійсно 20 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено за реєстровими номерами № 1959, 1960, 1961, 1962, 1963, 1964, 1965 і посвідчено договори позики під заставу грошових коштів, які обліковуються на рахунках за наступними договорами: договір SAMDNWFD0070584801501 укладений 21 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0070085808000 укладений 03 березня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071377635501 укладений 30 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071360405200 укладений 28 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071362537000 укладений 31 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071194581500 укладений 08 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071387459700 укладений 18 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD007122011150 укладений 30 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071226039600 укладений 06 липня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071255637800 укладений 02 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071256775600 укладений 03 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071321309100 укладений 29 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк»; договір SAMDNWFD0071283382100 укладений 31 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк». Крім того, згідно з вказаними договорами позики під заставу грошових коштів до Державного реєстру обтяжень рухомого внесено обтяження цих грошових коштів. Зазначені договори укладені і виконані.

Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам і циільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша ст. 215 ЦК України).

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо їх недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України). З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 4, 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно з вимогами ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із ст. 77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Ст. 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Положеннями ст. 15 ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.

Суд також відзначає, що у нього відсутні повноваження на визнання правдивою чи неправдивою інформацію у вказаних оспорюваних договорах, дійсною нотаріальної чи інш. дії або інш., оскільки така дія (укладення договорів) була вчинена і це самим позивачем не оспорюється. Та обставина, що не учасник спірних правовідносин (банк) вказує на недостовірність інформації, упередженість дій при підписанні правочину (відповідачів) не може слугувати підставою для визнання її в судовому порядку не дійсною.

Банк (позивач) вважає, що ОСОБА_1 повинна була розуміти ризики визнання її пов`язаною особою з ПАТ КБ «Приватбанк» та застосування процедури обміну грошових коштів останньої відповідно до ст. 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», 20 грудня 2016 року, але начебто для створення штучних умов для обтяження зобов`язань уклала з ОСОБА_3 оспорювані договори позики під заставу грошових коштів, які начебто суперечать вимогам законодавства, а тому мають бути визнані судом недійсними в частині застави.

Але в такому випадку і банк повинен був розуміти свої ризики при застосуванні вказаних ним норм і належним чином оприлюднити вищезазначені зміни до законів з метою унеможливлення укладення спірних договорів, але позивачем, третіми особами вказаного зроблено не було. Крім того, подаючи позов про визнання договорів недійсними, позивач навіть не надав суду цих спірних договорів або їх належним чином оформлених копій.

Відповідно до ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Судом з`ясовано, що сторони спірних договорів виконали умови вищезазначених норм закону і не порушували права та охоронювані законом інтереси позивача; належних оприлюднень зазначених позивачем в позові рішень і постанов на час укладення спірних договорів не було, доказів цього суду не надано.

Вирішуючи даний спір, суд має встановити три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Приписами ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 Листопада 2009 року № 9 судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Стосовно пов`язаності осіб з позивачем, то це питання не є предметом спору в цій справі. Крім того, ОСОБА_3 не є пов`язаною особою з банком (позивачем) і стосовно неї такі рішення не приймалися, але чомусь позивач ставить питання про визнання договорів недійсними і стосовно неї, не обгрунтовуючи належним чином вказане.

Посилання позивача на умисність і неправомірність дій відповідачів при укладенні вказаних спірних договорів не знайшла свого підтвердження в засіданні належними доказами (відсутні будь-які рішення або вироки судів, що набрали законної сили; встановлені в передбаченому законом порядку преюдиційні факти чи інш.).

Вiдповiдно до ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідачі заперечують будь-якi (крім передбачених законом і договірних) домовленості i зобов`язання стосовно позивача і відносно спірних договорів, предмета спору, а позивач не довів незаконність дій відповідачів. Твердження позивача про наявнiсть будь-яких iнших зобов`язань стосовно позовних вимог - є припущенням.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Не може суд прийняти до уваги позицію сторони позивача стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим АТ комерційний банк «ПриватБанк» в задоволенні позову до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання недійсними умов договорів позики відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання недійсними умов договорів позики в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3, 5, 15, 16, 60, 22, 203, 215, 216, 234, 526, 527, 530, 617, 626, 627-629, 638-640 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» в задоволенні позову до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , треті особи Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Національний банк України і приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Гунель Світлана Юріївна про визнання недійсними умов договорів позики відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 08 вересня 2021 року.

Суддя -