Рішення № 99476218, 02.09.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

02 вересня 2021 р. Справа № 802/268/15-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Мультян М.Б., суддів Дончика В.В., Сала П.І.,

за участю:

секретаря судового засідання: Компанієць Р.Р.

представника позивача: Арустамян А.Е.

представника відповідача 2: Господарець А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом МВС України від 28.10.2014 №2253 о/с «По особовому складу» його, начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю Управління МВС України у Вінницькій області, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) лише з підстав перебування на посаді, яка визначена в Законі України "Про очищення влади", чим порушені конституційні принципи та гарантії притягнення до індивідуальної відповідальності та звужено зміст прав.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду 09.02.2015 відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати колегіально. Зазначено, що питання про залучення до участі у справі в якості третьої особи - Вінницької обласної організації профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України та щодо визнання поважними причини пропуску строку звернення до адміністративного суду із позовом буде вирішено у судовому засіданні.

10.02.2015 відповідно довідки про автоматичний розподіл справ між суддями (повторний розподіл) визначено колегію суддів з розгляду даної справи головуючий суддя Богоніс М.Б., судді Комар П.А., Сало П.І.

Ухвалою суду від 10.02.2015 закінчено підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою суду від 23.02.2015, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до журналу судового засідання, клопотання представника позивача задоволено та відкладено розгляд справи на іншу дату. Неявку позивача визнано такою, що вчинена із неповажних причин.

У зв`язку із тим, що суддя Комар Павло Анатолійович станом на 16.03.2015 перебував у відряджені відповідно наказу №009 від 19.03.2015, на підставі частини 1 статті 24 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), підпунктів 3.1.13, 3.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 року, здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 802/268/15-а для продовження її розгляду.

Довідкою про автоматичний розподіл справ між суддями (повторний розподіл) від 16.03.2015 року визначено склад колегії для розгляду справи № 802/268/15-а, а саме: головуючий суддя Богоніс М.Б., судді Дончик В.В., Сало П.І.

Ухвалою суду від 16.03.2015 у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду із адміністративним позовом у справі № 802/268/15-а відмовлено. Визнано таким, що не пропущений строк звернення ОСОБА_1 до суду із адміністративним позовом у справі № 802/268/15-а.

Ухвалою суду від 16.03.2015, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до журналу судового засідання, у задоволенні клопотання позивача про залучення до участі у справі в якості третьої особи - Вінницької обласної організації профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України, відмовлено та оголошено перерву у судовому засіданні, відповідно клопотання представника позивача.

Ухвалою суду від 18.03.2015 клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі № 802/268/15-а задоволено. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов`язання вчинити дії зупинено до вирішення Конституційним Судом України питання про відкриття конституційного провадження за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції (конституційності) ч. 3 ст. 1, п.п. 7-9 ч. 1, п. 4 ч. 2 ст. 3, п. 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" положенням ч. 3 ст. 22, ст.ст. 38, 58, ч. 2 ст. 61, ч. 1 ст. 62, ч. 1 ст. 64 Конституції України.

Ухвалою суду від 03.04.2015 провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов`язання вчинити дії поновлено.

Ухвалою суду від 22.04.2015 клопотання позивача про зупинення провадження у справі № 802/268/15-а задоволено. Зупинено провадження у справі № 802/268/15-а за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов`язання вчинити дії до набрання законної сили рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України та 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII.

У зв`язку із тим, що п`ятирічний строк повноважень судді Богоноса Михайла Богдановича закінчився 23.01.2017, на підставі статей 15-1, 26, 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), підпунктів 2.3.2, 2.3.21, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.10 року, здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 802/268/15-а для продовження її розгляду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.01.2017 року визначено склад колегії для розгляду справи № 802/268/15-а, а саме: головуючий суддя Мультян М.Б., судді Дончик В.В., Сало П.І.

Ухвалою суду від 26.01.2017 суддею Мультян М.Б. прийнято до свого провадження адміністративну справу № 802/268/15-а за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов`язання вчинити дії.

28.01.2021 через канцелярію суду від позивача надійшло клопотання про поновлення провадження у справі, яке обґрунтовано тим, що хоча й не відпали обставини, які зумовили зупинення провадження, однак кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку, тому просив поновити провадження у справі.

Ухвалою суду від 25.02.2021 поновлено провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання. Витребувано в управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області та зобов`язано надати у строк до 05.04.2021 року довідку про середньомісячний та середньоденний заробіток ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 05.04.2021 підготовче судове засідання відкладено на підставі клопотань сторін.

22.04.2021 на адресу суду надійшов відзив управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області стосовно заявлених позовних вимог, відповідно до якого просив у задоволенні адміністративного позову відмовити. На думку відповідача Закон України «Про очищення влади» є беззастережним, а його норми мають виключно імперативний характер виконання. Обмеження права позивача обіймати посаду здійснено відповідно до вимог Закону, так відповідно до пункту 8 частини 1 статті 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Оскільки позивач у період з лютого 2010 року по липень 2011 року перебував на посаді заступника начальника ГУМВС України у Вінницькій області – начальник УБОЗ у Вінницькій області, втручання в його право обіймати посаду здійснено на підставі законодавчо встановленої вимоги і з метою захисту прав і свобод осіб, а саме відновлення довіри громадян до влади.

На виконання вимог ухвали суду від 25.02.2021, управлінням Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області надано витребувані документи, а саме до відзиву долучено довідку про середньомісячний та середньоденний заробіток ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 22.04.2021, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання, у задоволенні клопотання представника позивача про заміну неналежного відповідача відмовлено.

Також у підготовчому судовому засіданні представник позивача просила залишити без розгляду подане нею 22.04.2021 клопотання про витребування додаткових доказів.

Ухвалою суду від 22.04.2021, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання, зобов`язано представника відповідача надати особову справу позивача для огляду у судовому засіданні. Також клопотання представника позивача задоволено та оголошено перерву у судовому засіданні.

Ухвалою суду від 31.05.2021 підготовче судове засідання відкладено на підставі клопотання представника позивача.

Ухвалою суду від 29.07.2021 у задоволенні клопотань представників Міністерства внутрішніх справ України та управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області про відкладення розгляду справи - відмовлено. У задоволенні клопотання представника Міністерства внутрішніх справ України про продовження строку для подання відзиву - відмовлено. У задоволенні клопотання представника позивача про проведення підготовчого засідання без її участі – відмовлено. Повторно витребувано та зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України та управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області надати до 20.08.2021 суду особову справу ОСОБА_1 для огляду у судовому засіданні. Підготовче судове засідання відкладено.

Ухвалою суду від 26.08.2021 з метою повного та всебічного з`ясування обставин справи, на необхідність дослідження яких вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.06.2021 року у справі № 800/527/14, запропоновано відповідачам у строк до 30 серпня 2021 надати суду письмові пояснення та докази на їх підтвердження щодо того, чи були рішення, дії або бездіяльність позивача ОСОБА_1 під час проходження служби на посаді начальника УБОЗ УМВС України у Вінницькій області в період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року такими, що були спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, тобто охоплюються метою здійснення очищення влади (люстрації), визначеною частиною першою статті 1 Закону України "Про очищення влади" та закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

30.08.2021 та 01.09.2021 відповідачами надано письмові пояснення щодо поставленого перед ними питання ухвалою суду від 26.07.2021.

У судовому засіданні 02.09.2021 представник позивача просила адміністративний позов задовольнити, з підстав викладених у позовній заяві

Представник відповідача управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області проти позову заперечив, вказавши на його безпідставність та правомірність звільнення позивача.

Водночас представник Міністерства внутрішніх справ України у судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце його проведення був повідомлений завчасно та належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

Позивач з 1984 року по жовтень 2014 року проходив службу в органах внутрішніх справ України, обіймав різні посади рядового і начальницького складу.

Наказом МВС України від 01.07.2009 року № 1459 о/с позивач був призначений на посаду Першого заступника начальника ГУМВС України у Вінницькій області - начальник УБОЗ УМВС України у Вінницькій області.

Наказом МВС України від 09.06.2010 року № 988 о/с позивач був призначений на посаду Першого заступника начальника ГУМВС України у Вінницькій області - начальник УБОЗ УМВС України у Вінницькій області.

Наказом МВС України від 05.10.2010 року № 1716 о/с позивач був призначений на посаду Першого заступника начальника УМВС України у Вінницькій обласні начальник УБОЗ УМВС України у Вінницькій області.

Наказом МВС України від 06.07.2011 № 854 о/с полковник міліції ОСОБА_1 був призначений на посаду начальника УБОЗ УМВС України у Вінницькій області.

Отже, в період з лютого 2010 року по липень 2011 року позивач займав посаду - першого заступника начальника Управління МВС України у Вінницькій області - начальник УБОЗ УМВС України у Вінницькій області.

Наказом МВС України від 28.10.2014 №2253 о/с "По особовому складу" згідно з підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) полковника міліції ОСОБА_1 .

Підставою звільнення позивача стало те, що він у період з лютого 2010 року по липень 2011 року обіймав посаду першого заступника начальника Управління МВС України у Вінницькій області - начальник УБОЗ УМВС України у Вінницькій області.

Вважаючи наказ МВС України протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з адміністративним позовом до суду.

Визначаючись щодо позовних вимог, суд керується та виходить з наступного.

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

У частині 2 статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року» № 475/97-ВР, який набрав чинності з 11.09.1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13.06.1986 (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2009 № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 статті 3 КАС України встановлено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи, керується принципом верховенством права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Згідно статті 7 КАС України, у разі невідповідності правового акту Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно статті 46-2 Закону №1789-XII, який був чинний станом на час виникнення спірних правовідносин, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження.

Відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є - підстави передбачені Законом України "Про очищення влади".

Так, 16.10.2014 набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року №1682-VII (далі - Закон №1682-VII).

В розумінні статі 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону №1682-VII).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина 2 статті 1 Закону №1682-VII).

Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).

Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту шостим частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.

Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до частин першої, четвертої, пункту 1 частини п`ятої статті 5 Закону №1682-VII особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону (далі - заява).

Організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка.

Перевірці підлягають достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону.

Згідно підпункту 1 пункту 14, пункту 15 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону №1682-VII, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563 відповідальний структурний підрозділ протягом десяти днів з дня надходження заяви особи, яка підлягає перевірці, на підставі відомостей, наявних в особовій справі такої особи, перевіряє достовірність відомостей, зазначених у заяві, щодо незастосування до неї заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону, на основі критеріїв, визначених пунктами 1-8 частини другої, пунктами 1 і 2 частини четвертої статті 3 Закону: заборони, яка застосовується до осіб, що обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 р. по 22 лютого 2014 р. та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: <…> керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури <…>.

У разі виявлення відповідальним структурним підрозділом відомостей щодо застосування до особи, яка підлягає перевірці, заборони, передбаченої пунктом 14 цього Порядку, керівник органу не пізніше ніж на третій день з дня виявлення таких відомостей приймає рішення про звільнення такої особи і в той самий день надсилає його копію до Мін`юсту в паперовій та електронній формі (скановану копію у форматі pdf) разом з відомостями про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою статті 1 Закону (прізвище, ім`я, по батькові, дата та місце народження, серія та номер паспорта громадянина України, ким і коли виданий, реєстраційний номер облікової картки платника податків, місце проживання, місце роботи, посада на час застосування положення Закону, інформація про критерій, на підставі якого застосовано заборону), в паперовій та електронній формі (у форматі Microsoft Word), які протягом трьох днів з дня їх надходження вносяться до Реєстру.

Відповідно до частини 14 статті 5 Закону №1682-VII керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.

Згідно пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону №1682-VII, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Отже, наведеними положеннями визначено, що звільнення осіб, до яких застосовується заборона передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною другою статті 3 Закону України «Про очищення влади», проводиться у зв`язку із виявленням відповідних відомостей про особу, за наслідками проведення перевірки на підставі відповідного висновку.

Водночас, Закон України «Про очищення влади» передбачає можливість звільнення без здійснення відповідної перевірки осіб, до яких застосовується заборона передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною першою статті 3 Закону України «Про очищення влади» (пункт 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону України «Про очищення влади») на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб.

Можливості звільнення осіб до яких застосовується заборона передбачена частиною 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» без проведення перевірки, на підставі лише відомостей, наявних в особових справах цих осіб, норми пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону України «Про очищення влади» не передбачають.

Разом із тим, стаття 2 Закону № 1682-VII містить перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), а стаття 3 цього ж Закону визначає критерії, на яких ґрунтується очищення влади (люстрація).

Водночас чіткий перелік посад начальницького складу органів внутрішніх справ окремо визначено у переліку посад у пункті 6 частини першої статті 2 Закону №1682-VII.

Системний аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу органів внутрішніх справ за критерієм перебування на керівних посадах (керівників і заступників керівників) регіональних органів.

Як встановлено судом, позивач з лютого 2010 року по липень 2011 року обіймав посаду першого заступника начальника Управління МВС України у Вінницькій області - начальник УБОЗ УМВС України у Вінницькій області, що сукупно складає більше одного року.

Термін «посади», який використовується у Законі № 1682, у тому числі і в пункті 2 «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, необхідно розуміти у значенні, наведеному у частині першій статті 1 Закону №1682-VII, відповідно до якої цей термін використовується як скорочення від термінів «певні посади (перебування на службі)».

Беручи до уваги, що позивач працював у вказаному періоді на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ, суд приходить до висновку про те, що на посади, які позивач обіймав протягом означеного періоду, поширюється дія Закону №1682-VІІ, оскільки пункт 8 частини першої статті 3 цього Закону необхідно тлумачити у системному зв`язку із положеннями частини першої статті 1 та пункту 6 частини першої статті 2 цього Закону.

При цьому суд вважає, що для правильного вирішення спору необхідно вирішити питання чи достатньо самого факту перебування позивача на вказаних посадах протягом сукупного строку більше одного року для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону №1682-VІІ, що є визначальним для вирішення цього публічно-правового спору.

Тому, оцінюючи спірний наказ крізь призму необхідності втручання у право позивача у демократичному суспільстві, суд вказує на таке.

Верховний Суд у рішенні від 18.09.2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Вказані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.01.2019 року у справі № 800/186/17.

У справі № 800/186/17 Верховний Суд вказав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03.06.2020 року, і у справі №826/17805/14 (№К/9901/3181/21, №К/9901/2027/21), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 23.04.2021 року, та і у подальшій своїй практиці у цій категорії спорів.

Разом з тим необхідно врахувати, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті, що враховано судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи.

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв.

По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію.

По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що так само, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.

Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону № 1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, захищене статтею 8 Конвенції.

У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон №1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах: 1) їх звільнили з державної служби; 2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років; 3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.

За оцінкою ЄСПЛ поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної та професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).

У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону № 1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону № 1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

За висновком ЄСПЛ його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом № 1682-VII заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов`язаних з переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджувальними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.

Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ аналізував ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента В.Януковича, який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент В.Януковича, незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв`язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувальна загроза, яку широке коло осіб, до яких застосовувалися передбачені Законом "Про очищення влади" заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці зі спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 275).

ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Zhdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292-293).

Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ, у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом № 1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).

ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону № 1682-VII. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).

У ситуації заявників у справі "Полях та інші проти України" ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом № 1682-VII заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_3 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_4 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом № 1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_4 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 299-300).

Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом № 1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону № 1682-VII (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 301-302).

У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

У цій справі до позивача, який обіймав посаду аналогічну посаді одного із заявників у справі "Полях та інші проти України", був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України", оскільки за висновками ЄСПЛ саме Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.

Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон № 1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону № 1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо й дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

Тож заборона перебування на зазначених у Законі № 1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону № 1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.

Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів Касаційного адміністративного суду від 03.06.2020 року (справа № 817/3431/14), та від 23.04.2021 (справа №826/17805/14).

Повертаючись до обставин цієї справи, випливає, що позивача було звільнено з посади на підставі Закону № 1682-VII за критерієм перебування на цій посаді більш ніж один рік із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація).

Матеріали справи не містять відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірний наказ з посади не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

Звільнення позивача проведено на підставі відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідних посадах. При цьому відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.

У питанні застосування заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.

Суд уважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною другої статті 2 КАС України.

Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У вищезгаданій постанові від 03.06.2020 року (справа № 817/3431/14) Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Оцінюючи пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до позивача щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.

Тому, звільнивши позивача з посади лише з обставин відповідності його критерію визначеному в пункті 8 частини 1 статті 3 Закону № 1682-VII, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками та без надання індивідуальної оцінки його діям, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.

За таких обставин дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Таким чином, з огляду на недоведеність застосування до позивача заборон, передбачених Законом № 1682-VII, суд приходить до висновку про протиправність прийняття оскаржуваного наказу та про задоволення позовних вимог у цій частині.

Водночас щодо покликань позивача на факт свого членства у профспілці та не застосування внаслідок цього гарантій, передбачених статтею 41 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності, суд зазначає, що пунктом 3 Перехідних та прикінцевих положень Закону України "Про очищення влади" передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення законодавства в частині обов`язкового погодження роботодавцем звільнення члена профспілки з первинним органом профспілкової організації в даному випадку не застосовуються.

Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , у силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній посаді.

При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині 1 статті 235, статті 240-1 Кодексу законів про працю України, а відтак, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Як встановлено судом вище, ОСОБА_1 обіймав посаду начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю Управління МВС України у Вінницькій області.

Отже, враховуючи скасування наказу про звільнення позивача, суд дійшов висновку, що позовна вимога про поновлення його на посаді підлягає задоволенню шляхом поновлення на посаді начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю Управління МВС України у Вінницькій області, що свідчитиме про ефективний спосіб захисту порушеного права позивача.

При цьому, на думку суду, позивач підлягає поновленю на роботі з 29.10.2014, оскільки за змістом наказу №2253 о/с «По особовому складу», 28.10.2014 вважається останнім робочим днем ОСОБА_1 , за який йому нараховано та виплачено заробітну плату.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік (частина 2 статті 235 Кодексу законів про працю України).

Відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати (надалі - Порядок №100).

За приписами абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Пунктом 3 Порядку визначено складові, які враховуються при обчисленні середньої заробітної плати. Натомість, у пункті 4 Порядку йдеться про виплати, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати.

Особливості обрахунку розміру середньої заробітної плати за останні два місяці роботи наведено у пункті 8 Порядку, згідно із яким нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Довідкою Управління МВС України у Вінницькій області вих. №58 від 20.04.2021 про доходи ОСОБА_1 підтверджується те, що у серпні 2014 року та у вересні 2014 року (два останні календарні місяці роботи, що передували звільненню позивача) йому нараховано 8711,28 гривні та 8471,52 гривні відповідно. При цьому, позивач у серпні 2014 року фактично відпрацював 31 днів, а у вересні 2014 року – 30 днів. У довідці також зазначено, що середньоденний заробіток у вказаному періоді становив 281,68 гривні.

Перевіривши вірність проведення прокуратурою розрахунку середньоденної заробітної плати позивача, суд пересвідчився у його правильності, адже при формуванні враховано усі вимоги Порядку №100.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в цьому випадку з 29.10.2014 по 02.09.2021 року.

Відтак, на користь позивача з Управління МВС України у Вінницькій області слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 29.10.2014 по 02.09.2021 у розмірі 481954,48 (чотириста вісімдесят одну тисячу дев`ятсот п`ятдесят чотири гривні 48 копійок) з відрахуванням встановлених законом загальнообов`язкових платежів (1711 днів вимушеного прогулу х 281,68 гривні середньоденний заробіток).

При цьому, вимога щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 28.10.2014 задоволенню не підлягає, оскільки позивач підлягає поновленню з 29.10.2014, тоді як 28.10.2014 є останнім робочим днем позивача в Управлінні МВС України у Вінницькій області за який він отримав заробітну плату.

Враховуючи вищенаведені норми, суд дійшов висновку, що наявні підстави для поновлення позивача на посаді начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю Управління МВС України у Вінницькій області з 29.10.2014, з мотивів, наведених у позові та, як наслідок, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 29.10.2014 по 02.09.2021.

Окрім того, з урахуванням положень пунктів 2 та 3 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, а також в частині стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах одного місяця, слід допустити до негайного виконання.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Міністерства внутрішніх справ України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади", колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону №1682-VII відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 №1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за №1280/26057 затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Положення №1704/5), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», а також надання відомостей з нього.

Так, пункт 9 вказаного положення передбачає, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

Згідно з пунктом 4 Положення №1704/5 держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення №1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.

Судом встановлено, що на виконання вказаних положень Міністерством юстиції України внесена відповідна інформацію про позивача до Реєстру.

Підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку про наявність підстав для зобов`язання Міністерства внутрішніх справ України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади".

Підсумовуючи, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку про те, що вимоги позивача є законними та обґрунтованими, такими, що підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору. Відтак позивачем при подачі позову до суду судовий збір не сплачувався, а отже не підлягає відшкодуванню.

Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 28.10.2014 №2253 о/с «По особовому складу» в частині звільнення з органів внутрішніх справ ОСОБА_1 , начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю Управління МВС України у Вінницькій області, у запас Збройних Сил України (із поставленням на військовий облік).

Поновити ОСОБА_1 в органах внутрішніх справ на посаді начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю Управління МВС України у Вінницькій області з 29.10.2014.

Стягнути з Управління МВС України у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29.10.2014 по 02.09.2021 у розмірі 481954,48 (чотириста вісімдесят одну тисячу дев`ятсот п`ятдесят чотири гривні 48 копійок) з відрахуванням встановлених законом загальнообов`язкових платежів.

Зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади".

В задоволені решти позовних вимог відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.

Відповідно до статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

Міністерство внутрішніх справ України (вул. Академіка Богомольця, 10, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 00032684)

Управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області (вул. Театральна, 10, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 08592106)

Копію рішення у повному обсязі виготовлено 09.09.2021.

Головуючий суддя Мультян Марина Бондівна

Судді: Сало Павло Ігорович Дончик Віталій Володимирович