Рішення № 99456538, 08.09.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Київ

08 вересня 2021 року справа №640/19413/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомГромадянина Російської Федерації ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) до1. Управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі по тексту - відповідач 1, Управління ДМС в Київській області) 2. Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач 2, ДМС України) 3. Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту - відповідач 3, Центральне міжрегіональне управління ДМС)про1) визнання протиправним та скасування наказу від 23 квітня 2018 року №158, на підставі якого відносно позивача було оформлено повідомлення від 23 квітня 2018 року №70 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 2) визнання протиправним та скасування рішення від 23 серпня 2018 року №79-18, на підставі якого відносно позивача оформлено повідомлення від 19 вересня 2018 року №142 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 3) зобов`язання відповідача 1 продовжити розгляд заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захистуВ С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся з адміністративним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, зазначаючи про протиправність рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ОСОБА_1 , він же ОСОБА_1 (далі по тексту ( ОСОБА_1 ) є громадянином Російської Федерації та перебуває в Україні через побоювання за своє життя та свободу на території Російської Федерації та шукати захист в Україні з огляду на об`єктивні обставини, які викликали у нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я через переслідування з політичних причин та в умовах систематичних порушень прав людини на території Росії. У заяві-анкеті позивач чітко вказав на те, що залишається прихильником незалежності Республіки Ічкерія (Чечня) і саме за це побоюючись затримання російськими силовими структурами з подальшим застосуванням тортур та вбивства, я змінював місце мешкання на території Російської Федерації та згодом покинув її території і більше туди не повертався. Позивач зазначає, що в межах інтерв`ю, яке було проведене з ним співробітником Управління ДМС в Київській області, позивач надав чіткі детальні пояснення таких побоювань, які ґрунтуються на достовірних фактах та даних (незаконні затримання та вбивства знайомих людей на території Ічкерії (сусідів, рідних), переслідування, знущання, зникнення людей, застосування тортур тощо). Позивач звертає увагу, що надав усі відомості, які він мав у своєму розпорядженні на той час та в тих умовах.

На думку позивача, в Законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» відсутні підстави для відмови ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем, а відповідачі порушили право позивача на повноцінний розгляд його заяви. Позивач вважає, що відповідачі 1 не врахував інформації по країні походження та його обґрунтовані побоювання.

Ухвалою від 03 грудня 2018 року Окружний адміністративний суд міста Києва відкрив провадження в адміністративній справі №640/19413/18 та призначив підготовче засідання.

Відповідачі 1 та 3 відзиву на позовну заяву та відповідних доказів до суду не надали.

Відповідач 2 у відзиві на позовну заяву вказав на безпідставність позовних вимог, у зв`язку із відсутністю правових підстав вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. На думку відповідача 2, основним мотивом звернення позивача за захистом в Україні є уникнення кримінальної відповідальності на території Російської Федерації, оскільки вирішується питання щодо його екстрадиції.

Ухвалою від 03 лютого 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва залучено до участі у справі в якості співвідповідача Центральне міжрегіональне управління ДМС.

Ухвалою від 28 вересня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва закрив підготовче провадження та призначив справу №640/19413/18 до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні 29 березня 2021 року суд ухвалив перейти до розгляду справи у письмовому провадженні на підставі частини дев`ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні.

Ухвалою від 08 вересня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва поновив позивачу строк звернення до адміністративного суду.

Дослідивши наявні у справі докази, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив такі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи.

Із особової справи ОСОБА_1 в Управлінні ДМС в Київській області вбачається, що ОСОБА_1 (в дужках вказаний також як ОСОБА_1 ) подав до Управління ДМС в Київській області заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 02 січня 2018 року та анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрована 20 лютого 2018 року.

Наказом Управління ДМС в Київській області від 23 квітня 2018 року №158 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 (в дужках зазначено ОСОБА_1 ) відмовили в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі частин четвертої та шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

Згідно з повідомленням про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23 квітня 2018 року №70 позивача повідомлено про те, що йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку із очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

За результатами оскарження наказу Управління ДМС в Київській області від 23 квітня 2018 року №158 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач 2 прийняв рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23 серпня 2018 року №79-18.

Згідно з повідомленням про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19 вересня 2018 року №142 позивача повідомлено про відхилення його скарги на рішення Управління ДМС в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд встановив, що відмітки про вручення або направлення цього повідомлення позивачу воно не містить.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, Окружний адміністративний суд міста Києва, керується такими мотивами.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Приписами частин першої та другої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частин одинадцятої та дванадцятої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Зі змісту наказу Управління ДМС в Київській області від 23 квітня 2018 року №158 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» та повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23 квітня 2018 року №70 суд встановив, що підставою для відмови у прийнятті заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували положення частин четвертої та шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме - через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо нього смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, тому побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Системний аналіз зазначених вище норм вказує на те, що міжнародно-правові норми та положення законодавства України, яке регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, що звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження.

Тому, на думку суду, достатньо лише наявності правдивої інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі №640/19723/18.

Суд дослідив наявний у справі ОСОБА_1 протокол співбесіди від 17 квітня 2018 року, у якому серед іншого зазначено, що позивач залишається прихильником незалежності Республіки Ічкерія (Чечня), і тому, побоюючись затримання російськими силовими структурами з подальшим застосуванням тортур та вбивства, він змінював місце мешкання на території Російської Федерації та згодом покинув її територію і більше туди не повертався. Позивач повідомив про вбивства його знайомих та сусідів з боку російських силовиків та про своє сприяння військовим незалежної Ічкерії у вигляді перевезення поранених бійців, передачі одягу, ліків тощо. На переконання позивача, він виїхав з Російської Федерації по політичним причинам, тому що підтримував іншу країну і через це почали зникати люди. Позивач також вважає, що у разі передачі до Російської Федерації його очікують катування.

Відповідачі 1 та 2 у своїх рішеннях вказують, що заявник не надав доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що позивач не приймав участі у релігійній, військовій чи громадській організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавав.

Однак, як зазначено вище, побоювання означає, що особа не обов`язково має постраждати від дій, які змусили її покинути країну, тому побоювання можуть випливати не з власного досвіду заявника, а з досвіду інших людей.

Крім того, відповідно до абзацу третього пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 жовтня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Із мережі Інтернет суд встановив, що за повідомленнями засобів масової інформації, наприклад на сайті Вікіпедія за посиланням https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D1%83%D0%B3%D0%B0_%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D1%87%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0 наведено короткий опис подій Другої російсько-чеченської війни, зокрема про таке:

«За оцінками правозахисної організації Amnesty International, Друга російсько-чеченська війна супроводжувалася систематичними порушеннями прав людини, включаючи позасудові страти і тортури, які здійснювалися як співробітниками силових структур, так і чеченськими повстанцями. Велика частина злочинів залишається безкарними, хоча в окремих випадках постраждалим вдалося отримати компенсацію від російського уряду за рішеннями Європейського суду. В ході найактивнішої фази Другої чеченської війни, в 1999- 2002 роках загинули 6000 військових російської армії. У 2003 році втрати були на рівні 3000 людей. Втрати серед мирного чеченського населення оцінюються в 15 000-24 000 жителів».

Суд зауважує, що відповідач 1, як суб`єкт владних повноважень, не довів правомірності та обґрунтованості оскаржуваного рішення про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та не надав суду будь-яких доказів на підтвердження своїх висновків.

Як визначає частина шоста статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Проте, відповідач 1 не надав будь-яких доказів, які б підтверджували наявність у межах спірних правовідносин підстав для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відношенні ОСОБА_1 .

Суд відхиляє доводи відповідача 2 про те, що основним мотивом звернення позивача за захистом в Україні є уникнення кримінальної відповідальності на території Російської Федерації, оскільки вирішується питання щодо його екстрадиції, зокрема щодо причетності позивача до скоєння тяжких та особливо тяжких злочинів у період з 2002 по 2004 роки на замовлення на території Москви, оскільки вони не підтверджуються належними та допустимими доказами.

Так у справі відсутня належним чином засвідчена копія вироку відповідного суду, яким би позивача визнано винуватим у вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів.

Крім того, надані відповідачем 2 матеріали особової справи ОСОБА_1 містять копії постанов Генеральної прокуратури Російської Федерації у відношенні ОСОБА_1 , проте, вони не засвідчені належним чином, що позбавляє їх статусу доказів у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач подав до суду додаткові пояснення від 20 липня 2021 року, де вказав, що інформація про ОСОБА_1 , чию особу правоохоронні органи встановили як ОСОБА_1 , видалено із бази даних Інтерполу, на підтвердження чого надав суду копію відповідного повідомлення Генерального секретаріату Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол від 14 травня 2021 року.

Також суд звертає увагу, що в матеріалах особової справи ОСОБА_1 відсутні докази звернення відповідача 1 при розгляді заяви позивача із відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи позивача з метою отримання додаткової інформації із даного питання.

Суд враховує, що позивач називає себе різними іменами - ОСОБА_1 та ОСОБА_1 , однак, звертає увагу, що зазначені обставини не стосуються предмета спору, позаяк не вважаються спірними та не досліджувались відповідачами.

Враховуючи викладене, наказ Управління ДМС в Київській області від 23 квітня 2018 року №158 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» прийнятий без дослідження обставин, які змусили позивача звернутись за захистом в Україні та за відсутності обставин, що передбачені частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту», а тому є протиправним та підлягає скасуванню.

Позивач також просить зобов`язати відповідача 1 продовжити розгляд заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вирішуючи спір у цій частині суд звертає увагу, що відповідач 1 вже розглянув заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами якого прийняв оскаржуваний наказ. Таким чином, продовжити завершений розгляд заяви неможливо, а тому в цій частині позову слід відмовити.

У той же час за правилами частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийте за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Суд також враховує, що відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалось примусове виконання рішення.

На думку суду, з метою повного та ефективного захисту прав позивача необхідно вийти за межі позовних вимог та зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС повторно розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у відношенні ОСОБА_1 з урахуванням висновків цього рішення.

Разом із цим, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23 серпня 2018 року №79-18, оскільки це рішення саме по собі не створює правових наслідків для позивача та не породжує для нього прав чи обов`язків.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачі не довели правомірність відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 23 квітня 2018 року №158 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

3. Відмовити в іншій частині адміністративного позову.

4. Вийти за межі позовних вимог та зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відношенні Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 з урахуванням висновків цього рішення.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків не відомий);

Управління Державної міграційної служби в Київській області (04073, м. Київ, вул. Петропавлівська, 11; ідентифікаційний код 37826158);

Державна міграційна служба України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9; ідентифікаційний код 37508470);

Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а; ідентифікаційний код 42552598).

Суддя В.А. Кузьменко