Рішення № 99416914, 06.09.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 вересня 2021 року м. Київ № 640/7857/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Військової частини А0565

про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Військової частини А0565 (далі по тексту - відповідач), адреса: 03115, місто Київ, вулиця Федора Кричевського, будинок 21, в якій позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльності Військової частини А0565 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 його середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24 грудня 2020 року по 26 лютого 2021 року;

- зобов`язати Військову частину А0565 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24 грудня 2020 року по 26 лютого 2021 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він проходив військову службу у Збройних Силах України.

21 грудня 2020 року наказом командира військової частини А0565 №38-РС (по особовому складу) позивач звільнений з військової служби відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку з закінченням строку контракту).

Наказом командира військової частини А0565 (по стройовій частині) №266 від 24 грудня 2020 року позивача з 25 грудня 2020 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів грошового забезпечення.

Проте, як зазначає позивач, в день звільнення з військової служби, з ним не було проведено остаточного розрахунку, натомість 08 лютого 2021 року йому перераховано на його картковий рахунок відшкодування грошової компенсації вартості неотриманого речового майна у розмірі 20451,00 грн та 26 лютого 2021 року - одноразову грошову допомогу при звільненні при звільненні у розмірі 61438,39 грн.

Таким чином, остаточний розрахунок при звільненні з позивачем відповідач провів лише 26 лютого 2021 року, проте, останнім не нараховано та не виплачено середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні.

У зв`язку з чим позивач звернувся до відповідача з відповідною заявою, відповіді на яку станом на день звернення до суду не отримав.

Позивач вважає бездіяльність відповідача, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті йому середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, протиправною, що стало підставою для звернення до адміністративного суду х вказаною позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що перед звільненням, а саме 24 грудня 2020 року, відповідач повідомляв позивача про те, що кошти будуть йому виплачені після звільнення на його картковий рахунок, що підтверджується рапортом позивача від 24 грудня 2020 року.

Більш того, представник відповідача послався на те, що військова частина є бюджетною організацією, а тому, оскільки відповідач фінансується з Державного бюджету України, джерелом коштів для виплати забезпечення військовослужбовцям є виключно Державний бюджет, а тому, на переконання представника відповідача, відповідач в своїх діях керувався вимогами чинного законодавства та виконав їх у повному обсязі, а особи, які несвоєчасно виплатили позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні, понесли дисциплінарну відповідальність.

Не погоджуючись з доводами представника відповідача, позивач надав суду відповідь на відзив на позовну заяву, в якій, посилаючись на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, просив задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Розглянувши наявні в матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва зазначає наступне.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що відповідно до наказу командира військової частини А0565 (по стройовій частині) від 24 грудня 2020 року №266 з позивачем позивача, звільненого наказом командира військової частини А0565 (по особовому складу) від 21 грудня 2020 року №38-РС у запас відповідно до пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за підпунктом «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) з 25 грудня 2020 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Більш того, з матеріалів справи вбачається, що 08 лютого 2021 року на картковий рахунок позивача відповідачем перераховано грошову компенсацію за неотримане речове майно у розмірі 20 541,73 грн та 26 лютого 2021 року перераховано одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 61438,39 грн.

Також, у матеріалах справи наявна заява позивача (оригінал) з відміткою, що ця заява є копією, з якої вбачається, що позивач 22 березня 2021 року звернувся до відповідача з вимогою нарахувати та виплати йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24 грудня 2020 року по 26 лютого 2021 року.

Між тим, в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що вказана заява була або надіслана відповідачу, або отримана останнім нарочно, що, в свою чергу, дозволяє дійти висновку, що позивачем не доведено, а судом не встановлено факту йому звернення з цією заявою до відповідача.

Крім того, суд наголошує, що до адміністративного суду з вказаною позовною заявою позивач звернувся 22 березня 2020 року, про що свідчить квитанція відділення поштового зв`язку, що, в свою чергу, дає підстави стверджувати, що навіть у випадку, якщо б позивач звернувся до відповідача з вказаною вище заявою, останній не мав би фізично можливості надати відповідь на неї, оскільки строки, встановлені чинним законодавством на надання відповіді не сплинули.

Також, з матеріалів справи вбачається, що 24 грудня 2020 року позивач подав рапорт командиру військової частини А0565, в якому зазначив, що він не заперечує проти того, щоб грошове забезпечення було виплачено йому після звільнення з військової служби.

Вважаючи, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті середнього заробітку за час затримки повного розрахунку, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі по тексту - Закон України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ).

Статтею 1 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно частини 2 статті 12 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Абзацом 1 частини 1 статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

У відповідності до положень частини 2 статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

При вирішенні спірних правовідносин, суд, відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України враховує правовий аналіз можливості застосування статей 117 та 118 Кодексу законів про працю України у відносинах публічної служби, в постановах Верховного Суду: від 01 березня 2018 року по справі №806/1899/17, від 31 травня 2018 року по справі №823/1023/16, від 26 червня 2019 року по справі №826/15235/16, від 29 січня 2020 року по справа №320/6808/18, від 28 лютого 2020 року по справі №817/1427/17, від 06 березня 2020 року по справі №1240/2162/18, від 03 червня 2020 року по справі №809/366/17, - щодо подібних правовідносин із виплати компенсацій за затримку розрахунку при звільненні.

Зокрема, Верховний Суд зазначив, що пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

У вказаних справах Верховний Суд дійшов висновку, що положення статей 117, 118 Кодексу законів про працю України поширюють дію на відносини публічної служби, якщо інше не передбачене вимогами спеціального законодавства.

Тобто, враховуючи, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці посадових осіб військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Так, відповідно до частини 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно зі статтею 117 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлена статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно з якою в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року по справі №821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року по справі №400/2884/18, від 16 липня 2020 року по справі №812/1259/17, від 16 липня 2020 року по справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року по справі №140/2006/19, від 13 серпня 2020 року по справі №808/610/18.

Верховний Суд у постанові від 22січня 2020 року по справі №620/1982/19 зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.

Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Отже, оскаржувана бездіяльність відповідача є триваючим проступком, що закінчився датою остаточної виплати позивачу спірних сум коштів (26 лютого 2021), пов`язаних із проходженням публічної служби та не відповідає закону з часу його звільнення до часу фактичного повного розрахунку.

Зважаючи на відсутність належних, допустимих і достовірних доказів відсутності вини відповідача у несвоєчасному розрахунку з позивачем, право позивача на отримання, на підставі вимог статті 117 Кодексу законів про працю України, середнього заробітку за весь період затримки розрахунку доведене.

З приводу посилань відповідача на те, що позивачем подано рапорт 24 грудня 2020 року, в якому останній не заперечував проти того, щоб грошове забезпечення було виплачено йому після звільнення зі служби, суд зазначає, що відсутність заперечень з боку працівника жодним чином не звільняє роботодавця, в даному випадку, відповідача від виконання свого обов`язку в частині нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Таким чином, суд погоджується з позицією позивача щодо наявності ознак протиправної бездіяльності відповідача, з підстав викладених вище.

Щодо розміру середнього заробітку, суд зазначає наступне.

Так, судом встановлено, що позивач звільнений з військової служби з 25 грудня 2020 року, а остаточний розрахунок при звільненні з ним проведений лише 26 лютого 2021 року.

Так, середній заробіток працівника згідно з частиною 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок №100).

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

У відповідності до довідки про середньоденну заробітну плату позивача, яка розрахована відповідачем відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» середньоденне грошове забезпечення позивача становить 398,85 грн.

Зважаючи на кількість робочих днів у період з дня звільнення позивача по день остаточного розрахунку, яка складає 42 дні (4 робочих дні у грудні 2020 році, 19 робочих днів у січні 2021 року та 19 робочих днів у лютому 2021 року), то розмір середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні становить 16 751,70 грн (398,85 грн*42).

Під час судового розгляду даної адміністративної справи судом встановлено не нарахування та не виплату відповідачем 26 лютого 2021 року середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що, своєю чергою, є підставою для відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Враховуючи викладене вище в сукупності, зважаючи на розмір недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення вказаних позовних вимог, проте, з визначенням іншого періоду, а саме, про наявність правових підстав для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні, починаючи з першого робочого дня після виключення зі списків особового складу частини (28 грудня 2021 року) по 25 лютого 2021 року (дата, що передує проведенню повного розрахунку при звільненні), виходячи з середньоденного розміру грошового забезпечення позивача у 398,85 грн.

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх часткового задоволення.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Відповідно до частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.

На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини А0565 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А0565 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні.

3. Зобов`язати Військову частину А0565 (03115, місто Київ, вулиця Федора Кричевського, будинок 21, код ЄДРПОУ 07669166) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 28 грудня 2020 року по 25 лютого 2021 року, виходячи з розміру грошового забезпечення останнього у 398,85 грн (триста дев`яносто вісім гривень 85 копійок).

4. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

5. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя К.Ю. Гарник