Рішення № 99416764, 06.09.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 вересня 2021 року м. Київ № 640/16168/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Вєкуа Н.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління ДПС у м. Києві

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 01.04.2020, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) з позовом до Головного управління ДПС у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 43141267), в якому просить суд визнати протиправним та скасувати повністю податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у м. Києві від 01.04.2020 №1178489-3313-2615.

Позовні вимоги мотивовано тим, що Позивач не має у власності розташованої за адресою: АДРЕСА_2 земельної ділянки або земельної частки (паю), а також не має прав користування земельною ділянкою, оформлених у встановленому порядку, а тому не є платником земельного податку. Також, Позивач зазначив, що йому не було повідомлено про порядок та підстави обрахунку податкового зобов`язання, визначеного оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.07.2020 відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення учасників справи (письмове провадження), встановлено відповідачу строк для надання відзиву та витребувано від останнього докази та відповідні матеріали.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК України, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 був нарахований земельний податок з фізичних осіб за 2020 рік на суму 46301,73 грн та сформоване податкове повідомлення - рішення форми «Ф» ( далі - ППР), від 01.04.2020 № 1178489-3313-2615 та направлено рекомендованим листом з повідомленням про вручення, який ОСОБА_1 отримав 15.05.2020.

Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини 3 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, розгляд яких проводився за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), заявами по суті справи є позов та відзив.

Розглянувши подані позивачем документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідно до податкового повідомлення-рішення Головного управління ДПС у м. Києві від 01 квітня 2020 року №1178489-3313-2615 згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 та відповідно до пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України ОСОБА_1 визначено суму податкового зобов`язання із земельного податку з фізичних осіб за 2020 рік у розмірі 46 301, 73 грн.

Сума податкового зобов`язання із земельного податку визначена позивачу за користування земельною ділянкою, що знаходиться під належними позивачу нежилими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 , не погоджуючись з податковим повідомленням-рішення від 01.04.2020 №1178489-3313-2615, вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано наступні обставини справи та норми чинного законодавства.

Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Податковим кодексом України (далі - ПК України).

Згідно ч.1 ст.67 Конституції України, кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Відповідно до п.п. 14.1.72 і 14.1.73 п. 14.1 статті 14 ПК України, земельним податком визнається обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

В силу п.п. 269.1.1 і 269.1.2 п. 269.1 статті 269 ПК України, платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України, об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

За пунктом 287.7 статті 287 ПК України, у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

У частинах першій та другій статті 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно ст. ст. 125 і 126 цього Кодексу, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України.

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об`єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов`язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

Платником земельного податку є особа, яка володіє відповідним речовим правом на земельну ділянку (правом власності або правом користування).

З моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (нежитлового приміщення), обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.

У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 ПК України, платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Аналогічну позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 08 червня 2016 року (№21-804а16) та підтримано Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у постановах від 16 травня 2018 року у справі № П/811/1839/16, від 13 грудня 2018 року у справі № К/9901/54914/18, від 29 серпня 2019 року у справі №824/866/17-а, від 20 травня 2021 року у справі №826/5220/17.

У справі, що розглядається встановлено, що відповідно до договору дарування від 12.12.2011 ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 прийняв в дар нежилі приміщення №40 (з№1 по№12), загальною площею 172, 50 кв.м (літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з витягом Комунального підприємства Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна про державну реєстрацію прав від 19.12.2011 №32564887 за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на нежилі приміщення №40 (з№1 по№12), загальною площею 172, 50 кв.м (літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , про що вчинено запис 947-П в книзі д. 12п-72. Дата прийняття рішення про державну реєстрацію - 19.12.2011.

Суд зауважує, що до 2013 року реєстрація права власності на майно проводилася в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, який зараз є архівною складовою частиною Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав).

Водночас, ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно розпочато з 01.01.2013.

Тобто, до 2013 року реєстрація права власності на квартири, житлові будинки, нежитлові приміщення та інше нерухоме майно, проводилася Бюро технічної інвентаризації, із видачою про це документів (Витягів) або проставленням відповідних штампів (відміток) на самому документі, при цьому, повторно реєструвати такі права в Державному реєстрі прав не потрібно.

Разом з тим, у випадку відчуження об`єкта нерухомості, вся інформація про таку реєстрацію повинна бути перенесена (внесена) до Державного реєстру прав, для синхронізації баз даних.

В 2011 році за позивачем було зареєстровано право власності на нежилі приміщення №40 (з№1 по№12), загальною площею 172, 50 кв.м (літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , про що було складено відповідний витяг Комунального підприємства Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна про державну реєстрацію прав від 19.12.2011 №32564887, копія якого наявні в матеріалах справи.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів того, що позивачем в подальшому відчужувались відповідні нежитлові приміщення та право власності на них передавалось третім особам.

Позивачем не надано суду відповіді на відзив, яка б містила заперечення чи доводи на спростування тверджень відповідача щодо наявності за позивачем права власності на нежилі приміщення №40 (з№1 по№12), загальною площею 172, 50 кв.м (літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

З інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29.07.2020 номер довідки 218233129 вбачається , що право власності ОСОБА_1 на нежилі приміщення за адресою: АДРЕСА_2 було зареєстровано ще і в новому Державному реєстрі прав - 12.02.2020, проте. Обставини щодо внесення відповідної інформації до нового Реєстру лише 012.02.2020 не спростовують встановленого вище факту реєстрації права власності за позивачем на відповідні приміщення ще у 2011 році, у відповідності з нормами законодавства, чинними на той час.

Таким чином, позивач є власником нежилих приміщень №40 (з№1 по№12), загальною площею 172, 50 кв.м (літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

Як зазначалося, за земельну ділянку, під якою розташоване вказане нерухоме майно, відповідач оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням нарахував земельний податок.

Таким чином, суд зазначає, що незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належним йому на праві власності нежитловим приміщенням, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК України, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі №826/5220/17, від 12 листопада 2020 року у справі № 826/9673/18, від 06 листопада 2020 року у справі № 826/10186/17, від 17 грудня 2019 року у справі № 804/4739/16, від 21 березня 2019 року у справі № 826/15276/17, від 16 травня 2018 року у справі № П/811/1839/16, від 12 вересня 2017 року у справі №21-3078а16, від 17 травня 2018 року у справі №П/811/1839/16.

Бездіяльність щодо нездійснення державної реєстрації права користування земельною ділянкою, на переконання суду, не скасовує обов`язок особи сплатити земельний податок за таку земельну ділянку.

Щодо посилання позивача на не обґрунтування правомірності розрахунку податку в оскаржуваному податковому повідомленні - рішенні, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 286.1 статті 286 ПК України, підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Базою оподаткування є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом (підпункт 271.1.1 пункту 271.1 статті 271 ПК України).

Згідно пункту 58.1 статті 58 Податкового кодексу України, до податкового повідомлення-рішення додається розрахунок податкового зобов`язання (за наявності) та штрафних (фінансових) санкцій.

Вказаною нормою не встановлено прямого обов`язку надсилання податковим органом розрахунку податкового зобов`язання. Такий розрахунок додається до податкового повідомлення-рішення за наявності такого.

Крім того, у відзиві на позовну заяву податковим органом наведено розрахунок грошового зобов`язання, заперечень щодо якого позивачем не надано.

Окрім зазначеного суд, звертає увагу на те, що відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент. Тому за наведених вище підстав, якими Суд обґрунтував своє рішення, не вбачається необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у справі.

Таким чином, суд дійшов до переконання, що відповідачем правомірно прийнято податкове повідомлення рішення від 01.04.2020 №1178489-3313-2615, а отже підстави для його скасування - відсутні.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про відмову в задоволенні позовних вимог.

У зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог, підстави для розподілу судових витрат - відсутні.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили у порядку та строки, встановлені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.Г. Вєкуа