Рішення № 99413388, 07.09.2021, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" вересня 2021 р. справа № 300/2713/21

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Матуляка Я.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області про визнання протиправним та скасування розпорядження від 07.05.2021 за № 103, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області про визнання протиправним та скасування розпорядження від 07.05.2021 за № 103, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем протиправно не повідомлено позивача про наступне вивільнення, не запропоновано рівнозначної або нижчої посади, а також не ознайомлено з оскаржуваним розпорядженням особисто.

За наявності таких порушень трудового законодавства, допущених відповідачем, позивач просить заявлені позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14.06.2021 відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

19.07.2021 від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву (а.с.29-34), у якому представник відповідача щодо задоволення позовних вимог заперечив, вказавши, що прав позивача не порушив, просив в задоволенні позову відмовити.

Позивач своїм правом на подання відповіді на відзив не скористалась.

Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог статті 262 КАС України, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, судом встановлено таке.

У період з 02.02.2021 по 11.05.2021 ОСОБА_1 працювала на посаді спеціаліста відділу соціального захисту населення Делятинської селищної ради із збереженням 13 рангу посадової особи місцевого самоврядування (а.с.13).

26.11.2020 рішенням Делятинської селищної ради за №4-1/2020 затверджено структуру та чисельність апарату ради та її виконавчих органів (а.с.19).

Рішенням Делятинської селищної ради від 05.03.2021 за №188-6/2021 внесено зміни до рішення від 26.11.2020 за №4-1/2020 та затверджено структуру та чисельність апарату ради та її виконавчих органів в новій редакції (а.с.16).

Розпорядженням Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області від 10.03.2021 за №60 для забезпечення відповідності фактичної чисельності штату працівників граничній, відповідно до п.1 ст.40 КЗпП України попереджено ОСОБА_1 про наступне вивільнення у зв`язку із скороченням штату працівників (а.с.15).

11.05.2021 позивач звільнена з роботи у зв`язку із скороченням штату працівників та неможливістю подальшого працевлаштування згідно п.1 ст.40 КЗпП України, розпорядженням Делятинської селищної ради від 07.05.2021 за №103 (а.с.14).

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору зокрема є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Згідно з частиною третьою статті 36 КЗпП України при зміні власника підприємства, а також при його реорганізації (злитті, приєднанні, поділу, виділу, перетворенні) дія трудового договору продовжується. Припинення трудового договору за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу можливе тільки у разі скорочення чисельності чи штату працівників.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення із зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 6 листопада 1992 року № 9розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Підставою для розірвання трудового договору за ініціативи власника або уповноваженого ним органу є зміни в організації виробництва і праці, які у свою чергу можуть мати місце у випадках ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. При цьому, під змінами в організації виробництва і праці, які можуть бути підставою для розірвання трудового договору слід розуміти, в тому числі скорочення чисельності або штату працівників, що призводить до скорочення займаної працівником посади та зумовлює його звільнення у випадку неможливості переведення працівника на іншу посаду.

Статтею 49-2 КЗпП України визначено процедуру вивільнення працівників.

Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Отже, власник або уповноважений ним орган зобов`язані повідомити працівника про наступне вивільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці не пізніше ніж за два місяці та одночасно запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

З аналізу викладеної норми, слід дійти висновку, що законодавець передбачив на випадок відсутності роботи (вакантної посади) за відповідною професією, спеціальністю, кваліфікацією, працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Законодавець передбачив, що Державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі потреби особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства (ч.5ст.49-2 КЗпП України).

Аналізуючи доводи позивача стосовно того, що відповідачами не запропоновано інших вакантних посад, то суд зазначає, що виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої і третьої статті 49-2 КЗпП України власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

В свою чергу, реалізація обов`язку запропонувати іншу роботу на тому ж підприємстві, установі, організації, має містити не формальну пропозицію іншої роботи, а повинно забезпечувати реальну можливість працівнику зайняти вакантну посаду, місце роботи за відповідною професією, кваліфікацією, спеціальністю.

Суд критично ставиться до доводів позивача стосовно того, що відповідачем не було запропоновано їй іншої вакантної посади, з огляду на таке.

Судом встановлено, що на період звільнення позивача, у виконавчому комітеті Делятинської селищної ради були вакантні посади головного спеціаліста відділу бухгалтерського обліку та звітності, начальника відділу соціального захисту населення, адміністратора - віддалене робоче місце, головного спеціаліста відділу соціально-економічного розвитку, туризму, інвестицій та проектної роботи.

Однак, позивач за своєю спеціальністю, кваліфікацією та освітою не могла виконувати цю роботу, тому відповідачами не запропоновано таких посад, оскільки для її зайняття необхідним є освіта, кваліфікація, спеціальні навички, відмінні від наявних у позивача та проведення конкурсного відбору, в якому позивача не приймала участь.

В іншому випадку пропозиція зайняття вакантних посад містила б формальний характер, а у разі згоди працівника, була б неможлива для реального працевлаштування.

Згідно з ч.1 ст.42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку суд при розгляді трудового спору повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників.

При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій ст.42 КЗпП України.

Отже, за змістом статті 42 КЗпП України інші критерії, перелічені у цій статті, беруться до уваги тільки після визначення і тільки у тому випадку, якщо кваліфікація та продуктивність працівників є рівною.

Під час розгляду справи, було встановлено, що єдина вакантна посада, яку б за професією, спеціальністю, кваліфікацією могла обійняти позивач у Делятинській селищній раді запропонована ОСОБА_2 після проведення порівняльного аналізу продуктивності праці та кваліфікації (а.с.48).

Твердження позивача щодо порушення з боку відповідача в частині непопередження ОСОБА_1 про наступне вивільнення та неознайомлення з оскаржуваним розпорядженням, спростовуються наявними в матеріалах справи Актом про відмову від ознайомлення з розпорядженням від 10.03.2021 №60 "Про попередження про наступне вивільнення" від 10.03.2021 за №2, листом-попередженням від 11.03.2021 разом із доказами поштового відправлення та Актом про відмову від ознайомлення з розпорядженням від 07.05.2021 №103 "Про звільнення ОСОБА_1 " від 11.05.2021 за 7 (а.с.43-47,50).

З огляду на викладене, суд доходить до висновку, що наведені твердження позивача не можуть свідчити про протиправність оскаржуваного розпорядження Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області від 07.05.2021 за №103.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява №63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно з частиною 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Враховуючи те, що представником відповідача належним чином обґрунтовано та підтверджено відповідними доказами правомірність оскаржуваного розпорядження, то суд доходить висновку про безпідставність позовних вимог та таких, що задоволенню не підлягають.

Враховуючи наведене, на підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 241-246, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області (код ЄДРПОУК 04354539, вул. 16 Липня, 273, смт. Делятин, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 78442) про визнання протиправним та скасування розпорядження від 07.05.2021 за № 103, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статтей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Матуляк Я.П.