Рішення № 99322700, 12.07.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2021 року Справа № 160/7095/21

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кальника В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу за №Ф-9965-53/64 від 06.02.2021 року, -

ВСТАНОВИВ:

05 травня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області, в якому позивач просить суд:

- визнати протиправним рішення про сплату боргу (недоїмки) за №Ф-9965-53/64 від 06.02.2021р. на суму 37788 грн. 74 коп.;

- скасувати вимогу про сплату боргу за №Ф-9965-53/64 від 06.02.2021р. на суму 37788 грн. 74 коп.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 20.04.2021 року позивачу стало відомо, що його включили в реєстр боржників та щодо нього, як ФОП, було відкрите виконавче провадження (ВП №64839461 від 16.03.2021), державний виконавець: ОСОБА_2 , стягувач: ГУ ДПС у Дніпропетровській області (ЄДРПОУ 43145015).

Також 21.04.2021 року позивачем була отримана відповідь від відповідача про те, що дії контролюючого органу про нарахування податкового боргу є законними.

Зазначено, що відповідач 13.11.2018 року прийняв рішення №Ф-9965-53/64 про стягнення 15819,54 грн. станом на 31.10.2018 року, яке було оскаржено позивачем. Проте відповідач продовжував приймати протиправні рішення.

23.12.2020 року позивачем було отримано вимогу від ГУ ДПС від 10.11.2020 № Ф-9965-53/64 на суму 35588 грн. 74 коп. станом на 31.10.2020 та 25.02.2021 року отримано вимогу № Ф-9965-53/64 від 06.02.2021 на суму 37788 грн. 74 коп. станом на 31.01.2021 від ГУ ДПС у Дніпропетровській області. Позивачем зауважено, що він ніколи не працював ФОП та не отримував свідоцтва, підтверджуючого правовідносини щодо ФОП. Вказано, що позивач з 20.07.1999 р. по 23.01.2019 р. працював офіційно, як громадянин та найманий працівник, про що є записи у його трудовій книжці НОМЕР_1 від 17.08.1999 р., його персональні дані відсутні у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань .

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.05.2021 відкрито провадження в адміністративній справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

04.06.2021 року від відповідача до суду надійшов відзив, в якому він послався на норми Закону України №2464 «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та зазначив, що вимога від 06.02.2021 року №Ф-9965-53/64 є законною.

Зазначив, що позивач перебуває на обліку в Лівобережній ДПІ (Індустріальний район м. Дніпро) ГУ ДПС у Дніпропетровській області, з 23.07.1996 року, як фізична особа-підприємець, та перебуває на загальній системі оподаткування. Будучі працевлаштованим, позивач добровільно здійснив реєстрацію фізичної особи-підприємця.

По ФОП ОСОБА_1 автоматично було нараховано єдиного внеску в інтегрованій картці платника по коду бюджетної класифікації 71040000 та станом на 24.05.2021 року заборгованість з єдиного внеску по ФОП ОСОБА_1 складає 37788,74 грн.

Також зазначив, що п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону №2464 передбачено, що платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, які використовують найману працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами. В той час, частиною 1 ст. 4 Закону №2464 визначено, що платниками єдиного внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Отже, роботодавці та фізичні особи-підприємці розглядаються законодавцем як окремі платники ЄСВ.

Також у відзиві відповідач посилався на рішення суду апеляційної інстанції.

09.06.2021 року на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій підтримано позицію, викладену в позовній заяві.

Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що з 23.07.1996 ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_2 ) перебуває на обліку в Лівобережній ДПІ (Індустріальний район м. Дніпро) ГУ ДПС у Дніпропетровській області, з 23.07.1996 року, як фізична особа-підприємець, та перебуває на загальній системі оподаткування.

По ФОП ОСОБА_1 автоматично було нараховано єдиного внеску в інтегрованій картці платника по коду бюджетної класифікації 71040000, а саме:

- за 2017 рік у сумі 8448,00 грн. строк сплати 09.02.2018;

- 1 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., строк сплати 19.04.2018 року;

- 2 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., строк сплати 19.07.2018 року;

- 3 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., строк сплати 19.10.2018 року;

- 4 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., строк сплати 21.01.2019 року;

-1 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати 19.04.2019 року;

- 2 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати 19.07.2019 року;

- 3 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати 21.10.2019 року;

- 4 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати 20.01.2020 року;

-1 квартал 2020 року у сумі 2078,12 грн., строк сплати 21.04.2020 року;

- 2 квартал 2020 року у сумі 1039,06 грн., строк сплати 20.07.2020 року;

- 3 квартал 2020 року у сумі 3178,12 грн., строк сплати 19.10.2020 року;

- 4 квартал 2020 року у сумі 2200,00 грн., строк сплати 29.01.2020 року.

Станом на 24.05.2021 заборгованість з єдиного внеску по ФОП ОСОБА_1 складає 37788,74 грн.

Відповідачем сформовано та направлено позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування №Ф-9965-53/64 від 06.02.2021р. на суму 37788,74 грн.

Не погоджуючись із спірною вимогою про сплату боргу (недоїмки), позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи заявлений спір по суті, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 04.12.2020 року у справі № 440/2149/19 викладена наступна правова позиція:

«Пунктом14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дано визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону;

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Суд повторно акцентує увагу на тому, що пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб-підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року), єдиний внесок нараховується:

для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З огляду на предмет спору у даній справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд касаційної інстанції вважає за необхідне сформулювати правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску».

Суд враховує такий висновок Верховного Суду, з огляду на що зазначає, що відомостями про роботу, внесеними до трудової книжки позивача, підтверджується факт його офіційного працевлаштування як найманого працівника з 20.07.1999 по 23.01.2019.

Отже, суд зазначає, що позивач є застрахованою особою в системі державного соціального страхування і платником єдиного внеску за нього у зазначений період був роботодавець.

Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження підприємницької діяльності судом не встановлено.

Відповідач у відзиві на позовну заяву про наявність таких доходів не зазначає, у зв`язку з чим, відповідно до частини першої статті 78 КАС України, обставини відсутності у позивача протягом 1999-2019 року доходу від підприємницької діяльності окремо від доходів, отриманих від роботодавців, не підлягають доказуванню.

Оскільки у вказаний період позивач був застрахованою особою, фактично підприємницької діяльності не здійснював, доходів не отримував, то, на переконання суду, він не мав обов`язку щодо сплати єдиного внеску як фізична особа-підприємець, адже метою сплати такого внеску є саме забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, а не накопичення фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування у будь-який спосіб.

Крім того, відповідно до ч.ч.2, 3 ст.9 Закону №2464-VI, обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Отже, зазначена норма зобов`язує контролюючий орган нараховувати єдиний внесок, сформувавши вимогу про його сплату, на підставі: акта перевірки; звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів; бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до Закону №2464-VI нараховується внесок.

Під час розгляду справи судом встановлено відсутність наведених підстав.

Так, позивач звітності не подавав, відповідачем чи іншим державним органом перевірку щодо позивача проведено не було, бухгалтерські та інші документи у позивача не витребовувалися та, відповідно, ним контролюючому органу не надавалися.

Суд зазначає, що відомості з інтегрованої картки платника єдиного внеску та з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не належать до переліку «інших документів», оскільки не підтверджують суми виплат (доходу).

Такі відомості є підставою призначення перевірки, під час проведення якої у платника внеску виникає право надати пояснення, що становить мінімальний стандарт права особи на участь у процесі прийняття рішення.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що дії відповідача не відповідають критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності та розумності, визначеним у ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вчинені без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав суду доказів, які спростували б доводи позивача, відтак, спірна вимога про сплату боргу (недоїмки) №Ф-9965-53/64 від 06.02.2021р. на суму 37788,74 грн. є протиправною.

Вирішуючи питання про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-9965-53/64 від 06.02.2021р. на суму 37788,74, суд керується таким.

Відповідно до п.2 ч.2 ст.245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Враховуючи те, що позовна вимога в частині визнання протиправною вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-9965-53/64 від 06.02.2021 року задоволено, позовна вимога про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-9965-53/64 від 06.02.2021 року також підлягає задоволенню, як похідна.

Посилання позивача на рішення суду апеляційної інстанції до увагу судом не приймаються, оскільки такі рішення не є рішеннями в розумінні вимог, які в силу приписів ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, враховуються судом при застосуванні таких норм права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, встановлено, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків, слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06).

У практиці Європейського суду з прав людини, серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес"АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014, напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів.

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Частиною першою статті 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень частин першої та другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У цій справі, заперечуючи проти позову, відповідачем не доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення.

Приписами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідач у ході судового розгляду справи не довів, що у спірних відносинах він діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд, враховуючи встановлені обставини справи та положення чинного законодавства, приходить до переконання, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки суд задовольняє позов повністю, то на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати зі сплати позивачем судового збору у сумі 908,00 грн, який перераховано до бюджету згідно з квитанцією від 01.05.2021 №24274.

Керуючись ст. ст. 72-77, 139, 242-246, 250, 255, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу за №Ф-9965-53/64 від 06.02.2021 року – задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу №Ф-9965-53/64 від 06.02.2021р. у розмірі 37788,74 грн.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_2 ) судові витрати у розмірі 908,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Кальник