Рішення № 99303263, 31.08.2021, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 серпня 2021 р. № 400/285/21 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лебедєвої Г.В., розглянувши за правилами загального позовного провадження в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Миколаївського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач) до Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України (надалі - відповідач 1) та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (надалі - відповідач 2) з позовними вимогами про:

- зобов`язання Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (не виплата одноразової грошової допомоги при звільненні за період проходження служби у Головному управлінні військової служби правопорядку Збройних Сил України) за період з 10.06.2016 року по день фактичного розрахунку 04 листопада 2020 року у розмірі 815 963, 52 грн.;

- стягнення з Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 90000,00 грн., завдану внаслідок порушення прав, сильних душевних страждань, суттєвого погіршення стану здоров`я, постійного лікування протягом 5 років, отримання внаслідок цього інвалідності ІІІ групи, приниженні честі та гідності з боку відповідачів.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 10.06.2016 року позивач був звільнений з військової служби з Головного управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України. В день звільнення відповідач провів з позивачем неповний розрахунок, а саме не виплачено ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні. 04.11.2020 року фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України здійснило нарахування та виплату позивачу належних йому сум грошового забезпечення при звільненні, а саме виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні. Але фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України не нарахувало та не виплатило позивачу середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Ненарахування та невиплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивач вважає незаконною, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом. Вказав, що через протиправну бездіяльність відповідачів неодноразово потрапляв до лікувальних закладів з загостренням гіпертонічної та інших хвороб у зв`язку з чим просить стягнути з відповідачів моральну шкоду в розмірі 90000 грн.

Ухвалою від 25.01.2021 року Миколаївський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі № 400/285/21 та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням (виклику) сторін.

11.02.2021 року за вх. № 2849 до канцелярії Миколаївського окружного адміністративного суду від Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що нарахування та виплату допомоги при звільненні позивача здійснювало саме фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України. Вказав, що позивач звертався до суду з іншим позовом до Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України та постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду у справі №400/872/20 зобов`язано Головне управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з 11.06.2016 року до 25.08.2020 року. Зазначив, що відповідальність роботодавця у розмірі середнього заробітку може застосовуватися лише один раз і вона вже застосована постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25.08.2020 року у справі №400/872/20.

02.03.2021 року за вх. № 4327 до канцелярії Миколаївського окружного адміністративного суду від Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що позивачем пропущено строк звернення до адміністративного суду з даною позовною заявою. Також вказав на те, що позивачем не надано доказів завдання йому відповідачем моральної шкоди та обґрунтованості зазначеного в позові розміру.

Ухвалою від 07.04.2021 року суд позовну заяву на підставі ч. 13 ст. 171 КАС України було залишено без руху та позивачу було надано п`ятиденний строк з моменту отримання копії даної ухвали усунути недоліки поданого адміністративного позову шляхом надання суду: заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду та докази поважності причин його пропуску.

До канцелярії Миколаївського окружного адміністративного суду від позивача надійшла заява про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, обгрунтована тим, що на момент звернення до суду з вказаною позовною заявою ОСОБА_1 керувався судовою практикою, відповідно до якої строк звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обчислювався відповідно до статті 233 КЗпП України та складав три місяці з дня фактичного розрахунку. Вказав, що на дату звернення з даним адміністративним позовом не існувало правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 11.02.2021 року у справі № 240/532/20.

Ухвалою від 05.05.2021 року суд клопотання позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду - задовольнив, визнав причини пропуску строку звернення до суду ОСОБА_1 до Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про зобов`язання вчинити певні дії поважними та поновив строк звернення до адміністративного суду з наведеним позовом.

Вказаною ухвалою суд продовжив розгляд справи № 400/285/21 в порядку спрощеного позовного провадження.

Ухвалою від 06.05.2021 року суд вирішив подальший розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про зобов`язання вчинити певні дії, проводити в порядку загального позовного провадження та призначив по справі підготовче засідання на 02 червня 2021 року.

Ухвалою від 02.06.2021 року суд закрив підготовче провадження в адміністративній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про зобов`язання вчинити певні дії та призначив справу № 400/285/21 до судового розгляду по суті на 23 червня 2021 року на 10:45 год.

Представник позивача в судове засідання, призначене на 23.06.2021 року, не з`явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, про причини неявки суд не сповістив. Заяв чи клопотань до суду не надходило.

Представники Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України в судовому засіданні 23.06.2021 року проти позову заперечили.

В судовому засіданні, призначеному на 23.06.2021 року, представники відповідачів заявили про подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.

Суд клопотання представників Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України задовольнив та на підставі частини 9 статті 205 КАС України, суд здійснив розгляд справи у письмовому провадженні.

Розглянувши матеріали справи, ознайомившись з заявами учасників справи по суті справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, допитавши свідків, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 проходив військову службу у Головному управлінні Військової служби правопорядку Збройних Сил України з 10.01.2016 року по 10.06.2016 року.

10.06.2016 року позивача, звільненого з військової служби служби за станом здоров`я, наказом начальника Військової служби правопорядку у Збройних Силах України - начальника Головного управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України (по стройовій частині) № 100, виключено із списків особового складу Головного управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України та всіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до Центрального районного військового комісаріату міста Миколаєва.

При здійсненні розрахунків при звільненні Головне управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України не здійснило нарахування та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення при звільненні, а саме одноразової грошової допомоги при звільненні.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 04.05.2020 року у справі № 400/872/20 позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність Головного управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2016 рік, з розрахунку останнього грошового забезпечення на день звільнення 10.06.2016 року та зобов`язано Головне управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2016 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 10.06.2016 року. В решті позову відмовлено.

Разом з тим, постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25.08.2020 року у справі № 400/872/20 рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України про зобов`язання виплатити середній заробіток за час затримки виплати належних сум - скасовано та прийнято у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання виплатити середній заробіток за час затримки виплати належних сум - задоволено частково, а саме зобов`язано Головне управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України нарахувати на виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з 11.06.2016 року до 25.08.2020 року. У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Генерального штабу Збройних Сил України про зобов`язання виплатити середній заробіток за час затримки виплати належних сум - відмовлено. В іншій частині рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020р. - залишено без змін.

Окрім того, р ішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 29.05.2020 року у справі № 400/3684/19 позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано протиправними дії Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 15 Закону України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 60% місячного грошового забезпечення, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889 „Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій" та зобов`язано Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України здійснити перерахунок ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні за 30 календарних років, додатково врахувавши до складу грошового забезпечення грошову винагороду у розмірі 60 % місячного грошового забезпечення, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889 „Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій", та виплатити ОСОБА_1 різницю між раніше виплаченою сумою одноразової грошової домогою в розмірі 145 096,50 грн., та сумою такої допомоги, нарахованої на виконання рішення суду. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Судом встановлено, що лише 04.11.2020 року фінансовим управлінням Генерального штабу Збройних Сил України виплачено ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні.

Разом з тим, середнього заробітку за затримання належних сум при звільненні відповідачами нараховано та виплачено позивачу не було.

Не погоджуючись із бездіяльністю відповідачів щодо не виплати позивачу середнього заробітку, останній звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 1 КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Згідно до частини першої статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Спеціальним законодавством врегульовано правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема: Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року №2262-XII, Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17 липня 1992 року № 393, Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114, Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499.

Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (надалі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Відповідно до п. 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

У даному випадку мало місце виключення позивача зі списку особового складу без проведення остаточного розрахунку, а саме: не виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 810/451/17 висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).

Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Разом з тим, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпПУкраїни). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, іншіобставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, у постанові від 26.02.2020 року у справі № 810/451/17.

Судом встановлено, що рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 29.05.2020 року у справі № 400/3684/19 позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано протиправними дії Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 15 Закону України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 60% місячного грошового забезпечення, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889 „Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій" та зобов`язано Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України здійснити перерахунок ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні за 30 календарних років, додатково врахувавши до складу грошового забезпечення грошову винагороду у розмірі 60 % місячного грошового забезпечення, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889 „Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій", та виплатити ОСОБА_1 різницю між раніше виплаченою сумою одноразової грошової домогою в розмірі 145 096,50 грн., та сумою такої допомоги, нарахованої на виконання рішення суду. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Як вбачається з виписки по рахункам позивача, Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України 04.11.2020 року повністю виплатило грошове забезпечення (одноразової грошової допомоги при звільненні) при звільненні та перерахувало на користь позивача 87 057, 90 грн.

Таким чином, відповідач провів фактичний розрахунок з ОСОБА_1 поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП.

Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати грошової компенсації за неотримане речове майно на підставі статті 117 КЗпП України.

Відповідно до довідки відповідача від 12.02.2021 року №305/301 про середньоденний розмір грошового забезпечення розмір грошового забезпечення за два останні повні календарні місяці позивача, що передували звільненню становить 30953,92 грн. (квітень 2016 року 15476,96 грн. та за травень 2016 року 15476,96 грн.).

Середньоденна зарплата позивача склала 773,85 грн. (30953,92 / 40 (кількість робочих днів за період з квітня 2016 по травень 2016)).

Кількість робочих днів за час затримки виплати за період з 11.06.2016 року по 04.11.2020 року - 1608 дні. Виходячи з цього, середньоденний заробіток становить 850 461, 15 грн. (773,85 грн. х 1099 календарних дні).

Разом з тим, як встановлено судом раніше, постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25.08.2020 року у справі №400/872/20 зобов`язано Головне управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з 11.06.2016 року до 25.08.2020 року.

Суд зауважує, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). В разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності, і цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19.

Таким чином, відповідальність роботодавця у розмірі середнього заробітку може застосовується лише один раз і вона вже частково застосована постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25.08.2020 року у справі №400/872/20, а саме за період з 11.06.2016 року до 25.08.2020 року.

На підставі викладеного суд доходить висновку про зобов`язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (не виплата одноразової грошової допомоги при звільненні за період проходження служби у Головному управлінні військової служби правопорядку Збройних Сил України) за період з 26.08.2020 року по день фактичного розрахунку 04.11.2020 року.

Кількість робочих днів за час затримки виплати за період з 26.08.2020 року по 04.11.2020 року - 50 днів. Виходячи з цього, середньоденний заробіток становить 38 692, 50 грн. (773,85 грн. х 50 робочих днів).

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

За обставин цієї справи судова палата вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.

У цій справі загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 102534,86 гривень, з яких: грошове забезпечення 15 476, 96 гривень (15,09%) та одноразова грошова допомога при звільненні 87 057, 90 гривень (84,91%).

Обрахована судом відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату одноразової грошової допомоги при звільненні, становить 55 717, 20 гривень.

Суд, виходячи з принципу пропорційності, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 32 853, 80 гривень як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (84,91% від 38 692, 50 грн.).

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19 та від 23.12.2020 року у справі №803/1768/17.

Суд зауважує, що виплату допомоги при звільненні позивача здійснювало саме фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України, тому суд доходить висновку про стягнення середнього заробітку саме з фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України. Тому позовні вимоги в цій частині до Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди у сумі 90000,00 грн., суд зазначає наступне.

Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до положень ч.2 ст.23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Суд зазначає, що позивачем у позовній заяві не наведено жодного обґрунтування зазначеної ним суми моральної шкоди та в чому саме полягали моральні страждання ОСОБА_1 , яких він зазнав внаслідок протиправних дій відповідачів.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.

Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений ст.71 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

Висновки аналогічного характеру містяться в постанові Верховного Суду від 25.04.2019 у справі № 818/1429/17.

Оскільки позивачем не наведено обґрунтованого розрахунку суми моральної шкоди, не надано належних та допустимих доказів на її підтвердження, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає позов таким, що підлягає часковому задоволенню.

У відповідності до ч. 1 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Судові витрати по справі відсутні.

Керуючись статтями 2, 9, 72, 76, 77, 78, 80, 120, 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління військової служби правопорядку Збройних Сил України (пр-т Перомоги, 55/2, м. Київ, 03113, ідентифікаційний код 24978880) та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (пр-т Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168, ідентифікаційний код 22990368) про зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити часково.

Зобов`язати Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (не виплата одноразової грошової допомоги при звільненні за період проходження служби у Головному управлінні військової служби правопорядку Збройних Сил України) за період з 26.08.2020 року по день фактичного розрахунку 04.11.2020 року у розмірі 32 853, 80 грн.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 31.08.2021 року.

Суддя Г. В. Лебедєва