Рішення № 99302710, 01.09.2021, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" вересня 2021 р. справа № 300/2002/21

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Микитюка Р.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - селищного голови Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області про скасування розпорядження про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (надалі також - позивач, ОСОБА_1 ), 30.04.2021 звернулася в суд із адміністративним позовом до Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області (надалі також - відповідач), третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - селищного голови Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області про скасування розпорядження селищного голови про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що розпорядженням селищного голови Делятинської селищної ради №83 від 02.04.2021 позивача звільнено із займаної посади спеціаліста I-ї категорії відділу з правової та кадрової роботи апарату Делятинської селищної ради, у зв`язку з прогулом без поважних причин згідно ч. п.4 ч.1 ст. 40 КЗпП України. Звільнення з роботи вважає незаконним та необґрунтованим, дискримінаційним щодо позивача, як інваліда 2-ї групи. Позивач просить скасувати розпорядження селищного голови Делятинської селищної ради №83 від 02.04.2021 "Про звільнення за прогул ОСОБА_1 " за пунктом 4 частини 1 ст. 40 КЗпП України, поновити позивача на посаді спеціаліста I-ї категорії відділу з правової та кадрової роботи апарату Делятинської селищної ради, стягнути з Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та 150 000 гривень завданої моральної шкоди, а також встановити судовий контроль за виконанням судового рішення.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 05.05.2021 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами (а.с.97-98).

На адресу суду надійшло клопотання позивача від 13.05.2021, в якому просила розглядати дану справу в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін (а.с.102-103).

Ухвалою суду від 19.05.2021 залишено клопотання позивача від 13.05.2021 про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін - без задоволення (а.с. 105-106).

Відповідач Делятинська селищна ради Надвірнянського району Івано-Франківської області скористалася своїм правом на подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 28.05.2021. У даному відзиві відповідач проти позову заперечив. Зокрема зазначив, що із долученого позивачкою до позовної заяви листка непрацездатності від 23.03.2021 №436 випливає, що лікарняне в неї закінчилось 01.04.2021 із 02.04.2021 вона повинна була приступити до роботи. При цьому в даному листку непрацездатності немає відмітки про те, що станом на 01.04.2021 позивач продовжує хворіти. Крім того, із долученої позивачкою до позовної заяви переписки із працівником Делятинської селищної ради не випливає, що позивач станом на 02.04.2021 продовжує хворіти. Відповідач зазначає, що позивач 02.04.2021 об 11 год. 23 хв. прийшла до приміщення селищної ради, тобто була відсутня на робочому місці більше трьох годин, про що складено акт. Оскільки позивач у справі пояснень щодо відсутності на робочому місці 02.04.2021 за період з 08 год. 00 хв. не надала, та в 14 год. 10 хв. повторно самовільно залишила робоче місце та не з`являлась на роботі до кінця робочого дня, то селищним головою 02.04.2021 прийнято розпорядження №83 про звільнення за прогул позивача. Просив відмовити у задоволенні позову (а.с.111-118).

Крім того, у відзиві на позовну заяву, відповідачем заявлено клопотання про проведення розгляду даної справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою суду від 02.06.2021 у задоволенні клопотання відповідача від 25.05.2021 про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін - відмовлено (а.с. 189-190).

На адресу суду 14.06.2021 від відповідача надійшло клопотання про долучення документів разом з доданими матеріалами (а.с. 193-222)

На адресу суду 09.08.2021 надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи разом з доданими документами (а.с.230-240).

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами справи, дослідивши письмові докази, зазначає наступне.

ОСОБА_1 є інвалідом II-ої групи загального захворювання (з частковим парезом правої руки та правої ноги, функції яких після післяреабілітаційних післяопераційних заходів до кінця не відновилися), що підтверджується копією пенсійного посвідчення серії НОМЕР_1 , копією довідки до акту огляду МСЕК серії 2ААВ №231749, копією програми реабілітації інваліда ОСОБА_1 (а.с. 22-24)

Як вбачається з трудової книжки ОСОБА_1 від 14.12.2002 серії НОМЕР_2 , позивача на підставі розпорядження голови Делятинської селищної ради від 27.02.2003 №2-5/08 прийнято на посаду спеціаліста-юриста, як переможця конкурсу до Делятинської селищної ради Надвірнянського району, Івано-Франківської області та присвоєно 15 ранг державного службовця. 27.02.2003 позивач прийняла присягу державного службовця (а.с.19).

28.05.2005 позивачу присвоєно 14 ранг посадової особи органу місцевого самоврядування (а.с.19).

27.07.2007 ОСОБА_1 присвоєно 13 ранг посадової особи органу місцевого самоврядування (а.с.20).

Розпорядженням селищного голови Делятинської селищної ради №34 від 27.03.2018 позивача за її згодою переведено на посаду спеціаліста відділу з правової та кадрової роботи в апарат Делятинської селищної ради об`єднаної територіальної громади і збережено 13 ранг посадової особи органу місцевого самоврядування (а.с.20).

Розпорядженням селищного голови Делятинської селищної ради №50 від 02.05.2019 позивача призначено на посаду спеціаліста I-ї категорії відділу з правової та кадрової роботи апарату Делятинської селищної ради об`єднаної територіальної громади в порядку переведення, як таку, що успішно пройшла стажування і збережено 13 ранг посадової особи органу місцевого самоврядування (а.с.20).

Рішенням Делятинської селищної ради №13-1/2020 від 26.11.2020 Делятинську селищну раду об`єднаної територіальної громади перейменовано на Делятинську селищну раду (а.с.20).

Розпорядженням селищного голови Делятинської селищної ради №83 від 02.04.2021 позивача звільнено із займаної посади спеціаліста I-ї категорії відділу з правової та кадрової роботи апарату Делятинської селищної ради, у зв`язку з прогулом без поважних причин згідно ч. п.4 ч.1 ст. 40 КЗпП України (а.с.21, 42).

Надаючи правову оцінку даним правовідносинам, суд виходив з наступного.

Згідно з статтею 61 Закону України Про державну службу № 889-VІІІ (далі - Закон № 889) службова дисципліна державних службовців забезпечується, зокрема, шляхом дотримання у службовій діяльності вимог цього Закону та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби та виконання правил внутрішнього службового розпорядку.

Стаття 38 Закону № 889-VIII вказує на те, що поняття проходження державної служби охоплює прийняття на державну службу, просування по службі державних службовців, вирішення Інших питань, пов`язаних із службою, зокрема і питань притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців, регламентованих розділом VIII цього Закону.

Частиною 1 статті 64 Закону № 889-VIII визначено, що за невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, визначених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами у сфері державної служби, посадовою інструкцією, а також порушення правил етичної поведінки та інше порушення службової дисципліни державний службовець притягається до дисциплінарної відповідальності у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини 1 статті 65 Закону № 889-VIII підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи прийняття рішення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні державним службовцем своїх посадових обов`язків та інших вимог, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, за яке до нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення.

Дисциплінарним проступком, згідно з пунктом 5 частини 2 статті 65 Закону № 889-VIII, є невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень.

Відповідно до статті 66 Закону № 889-VIII, до державних службовців застосовується один із таких видів дисциплінарного стягнення: 1) зауваження; 2) догана; 3) попередження про неповну службову відповідність; 4) звільнення з посади державної служби.

Пункти 3 та 4 частини 2 статті 66 Закону № 889-VIII вказують, що у разі допущення державним службовцем дисциплінарних проступків, передбачених п.4, п.5, п.12 та п.15 ч.2 ст. 65 цього Закону, суб`єктом призначення або керівником державної служби такому державному службовцю може бути оголошено догану. А у разі допущення державним службовцем дисциплінарних проступків, передбачених п. 2 та п.8 ч.2 ст. 65 цього Закону, а також вчинення систематично (повторно протягом року) дисциплінарних проступків, передбачених п.4 та п.5 ч.2 ст.65 цього Закону, суб`єкт призначення або керівник державної служби може попередити такого державного службовця про неповну службову відповідність.

Статтею 69 Закону № 889-VIII визначено, що для здійснення дисциплінарного провадження з метою визначення ступеня вини, характеру і тяжкості вчиненого дисциплінарного проступку утворюється дисциплінарна комісія з розгляду дисциплінарних справ.

Відповідно до частин 9, 10, 11 статті 69 Закону № 889-VIII, дисциплінарна комісія розглядає дисциплінарну справу державного службовця, сформовану в установленому цим Законом порядку. Результатом розгляду дисциплінарної справи є пропозиція Комісії або подання дисциплінарної комісії, які мають рекомендаційний характер для суб`єкта призначення. Суб`єкт призначення протягом 10 календарних днів зобов`язаний прийняти рішення на підставі пропозиції Комісії або подання дисциплінарної комісії або надати вмотивовану відмову протягом цього строку.

Згідно із статтею 73 Закону № 889-VIII з метою збору інформації про обставини, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження, для визначення дисциплінарною комісією ступеня вини, характеру і тяжкості цього дисциплінарного проступку комісією, дисциплінарною комісією формується дисциплінарна справа.

Дисциплінарна справа повинна містити: 1) дату і місце її формування; 2) підстави для відкриття дисциплінарного провадження; 3) характеристику державного службовця, складену його безпосереднім керівником, та інші відомості, що характеризують державного службовця; 4) відомості щодо наявності чи відсутності дисциплінарних стягнень; 5) інформаційну довідку з викладенням обставин щодо вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку; 6) пояснення державного службовця щодо обставин, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження; 7) пояснення безпосереднього керівника державного службовця з приводу обставин, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження; 8) пояснення інших осіб, яким відомі обставини, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження; 9) належним чином завірені копії документів і матеріалів, що підтверджують та/або спростовують факт вчинення дисциплінарного проступку; 10) відомості про причини і умови, що призвели до вчинення проступку, вжиті або запропоновані заходи для їх усунення чи обставини, на підставі яких з державного службовця знімають звинувачення; 11) висновок за результатами службового розслідування (у разі його проведення); 12) висновок про наявність чи відсутність у діях державного службовця дисциплінарного проступку та підстав для його притягнення до дисциплінарної відповідальності; 13) опис матеріалів, які містяться в дисциплінарній справі.

Результатом розгляду дисциплінарної справи є пропозиції Комісії, подання дисциплінарної комісії у державному органі, які мають рекомендаційний характер для суб`єкта призначення.

Стаття 74 Закону № 889-VIII передбачає, що дисциплінарне стягнення має відповідати ступеню тяжкості вчиненого проступку та вини державного службовця. Під час визначення виду стягнення необхідно враховувати характер проступку, обставини, за яких він був вчинений, обставини, що пом`якшують чи обтяжують відповідальність, результати оцінювання службової діяльності державного службовця, наявність заохочень, стягнень та його ставлення до служби.

Дисциплінарне стягнення може бути накладено тільки у разі встановлення факту вчинення дисциплінарного проступку та вини державного службовця.

Відповідно до статті 75 Закону № 889-VІІІ, перед накладенням дисциплінарного стягнення суб`єкт призначення повинен отримати від державного службовця, який притягається до дисциплінарної відповідальності, письмове пояснення. Пояснення державного службовця має відображати час, місце, обставини та причини вчинення ним дисциплінарного проступку, його усвідомлення чи заперечення провини, а також інші питання, які мають значення у справі.

Статтею 77 Закону № 889-VIII зазначено що рішення про накладення на державного службовця дисциплінарного стягнення чи закриття дисциплінарного провадження приймає суб`єкт призначення протягом 10 календарних днів з дня отримання пропозицій Комісії, подання дисциплінарної комісії у державному органі. Рішення оформляється відповідним актом суб`єкта призначення. Державному службовцю видається під розписку належним чином завірена копія наказу (розпорядження) про накладення на нього дисциплінарного стягнення чи закриття дисциплінарного провадження не пізніше наступного робочого дня після прийняття відповідного рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2018 року у справі №810/1224/17 з метою забезпечення єдності правозастосовчої практики надала тлумачення, зокрема, поняття триваючого правопорушення. Так, за загально прийнятим у теорії права визначенням триваючим вважають правопорушення, яке починається з будь-якої протиправної дії чи бездіяльності, коли винна особа не виконує конкретний покладений на неї обов`язок або виконує його неповністю чи неналежним чином, а потім така бездіяльність триває протягом певного проміжку часу до моменту виконання установлених обов`язків або виявлення правопорушення.

Верховний Суд у постановах від 12 грудня 2018 року у справі №818/501/16, від 3 жовтня 2019 року у справі №818/3584/15 та від 16 жовтня 2019 року у справі №805/3724/15-а також дійшов висновку, що прогул є триваючим правопорушенням. Зокрема, у постанові від 3 жовтня 2019 року Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що достатньо навіть відсутності працівника на робочому місці протягом попереднього робочого дня до дня застосування дисциплінарного стягнення для висновку про правомірність накладення стягнення за прогул.

Більш того, в рамках дисциплінарних проваджень за фактом відсутності позивача на робочому місці обидва дисциплінарних стягнень були накладені в місяці такої відсутності. Тобто строки в даному випадку ніяк не могли бути порушені. Така позиція також підтверджується і сталою практикою Верховного Суду у постанові від 03.03.2021 по справі № 813/1475/17.Згідно ст. 4 Конвенції №158 Міжнародної організації праці "Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року" (далі також - Міжнародна Конвенція №158), спрямованої на захист прав працівника, трудові відносини з працівником не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, зв`язаних зі здібностями або поведінкою працівника.

У відповідності до ст. 9 Міжнародної Конвенції №158, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як визначено у статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.

У статті 43 Конституції України визначено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Як зазначалося судом вище, позивач є інвалідом II-ї групи загального захворювання.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно ч. 1-2 ст. 2 зазначеного Закону, особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється.

У відповідності до ч. 1 ст. 4 Закону України "про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", діяльність держави щодо осіб з інвалідністю виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших умов для забезпечення їхніх прав і можливостей нарівні з іншими громадянами для участі в суспільному житті і полягає у виявленні, усуненні перепон, бар`єрів, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб, у тому числі стосовно доступу до об`єктів громадського та цивільного призначення, благоустрою, транспортної інфраструктури, дорожнього сервісу, транспорту, інформації та зв`язку, також з урахуванням індивідуальних можливостей, здібностей та інтересів - до освіти, праці, культури, фізичної культури і спорту, охороні здоров`я, соціальному захисті, забезпеченні виконання індивідуальної програми реабілітації осіб з інвалідністю, наданні пристосованого житла, сприянні громадській діяльності.

Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування визначаються Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування".

У відповідності до ст. 7 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування", правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування визначається Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про статус депутатів місцевих рад", "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", цим та іншими законами України. Посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України "Про запобігання корупції" та законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Згідно ч.ч. 1 ст. 4 ст. 20 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування", крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", цим та іншими законами України, а також у разі порушення посадовою особою місцевого самоврядування присяги, передбаченої статтею 11 цього Закону, порушення умов реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування (ст. 5 цього Закону), виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов`язаних із проходженням служби в органах місцевого самоврядування (стаття 12 цього Закону), досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування (стаття 18 цього Закону).

Рішення про припинення служби в органах місцевого самоврядування може бути оскаржено посадовою особою місцевого самоврядування у порядку, визначеному законом.

Суд зазначає, що позивач не заперечує того факту, що вона не перебувала на робочому місці 2 квітня 2021 року. Щодо поважності причин відсутності, позивач зазначає, що з 09.02.2021 по 31.03.2021 як інвалід II - групи, перебувала у відпустці без збереження заробітної плати строком 50 днів, що підтверджується копією розпорядження селищного голови №6 від 09.02.2021 "Про надання відпустки ОСОБА_1 " (а.с.205).

З 23.03.2021 по 01.04.2021 позивач перебувала на лікарняному, що підтверджується копією листка непрацездатності від 30.07.2021 серії АЛБ №935095 (а.с.232).

З 02.04.2021 позивач повинна приступити до роботи, однак продовжила хворіти, і з 02.04.2021 по 05.04.2021 позивач перебувала на лікарняняному. Даний факт підтверджується копією листка непрацездатності виданого 02.04.2021 серії АЛБ №935610 (а.с.38).

З 06.04.2021 по 15.04.2021 позивач перебувала на лікарняному, що підтверджується копією листка непрацездатності серії АДУ №889844 (а.с.39).

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу законів про працю України).

Статтею 5-1 Кодексу законів про працю України визначено гарантії забезпечення права громадян на працю.

Так, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (пункт 6 частини 1 статті 5-1 Кодексу законів про працю України).

Відповідно до статті 36 Кодексу законів про працю України підставами припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу.

Пунктом 2 частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Публічна служба це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Статтею 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Суд звертає увагу на те, що звільнення за вказаною підставою допускається тільки в тому випадку, якщо працівник здійснив прогул або був відсутній на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважної причини.

Отже, суд зазначає, що позивач у період з 02 квітня 2021 року по 05 квітня 2021 року перебувала на лікарняному.

У відповідності до статті 147 КЗпП України, за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Згідно ст. 148 КЗпП України, дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявлення проступку, але не пізніше одного місяця з дня виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути складене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Відповідно до положень ст. 149 КЗпП України, до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок і попередньо роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Із роз`яснень, що містяться в п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 "Про практику розгляду судами трудових спорів", вбачається, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч.3 ст. 40 КЗпП України) стосуються як передбачених статтями 40, 41 (1) КЗпП України, так і інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установленому законом випадках) про його тимчасову непрацездатність.

У відповідності до роз`яснень, що містяться в п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 "Про практику розгляду судами трудових спорів", зазначається, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст. 40 п.1 ст. 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147 (1), 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок і попередня робота працівника.

Згідно роз`яснень, що містяться в п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 "Про практику розгляду судами трудових спорів", зазначається, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до метвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення без роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Невихід працівника на роботу в зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин. Працівник, який відмовився від переведення на більш легку роботу, якої він відповідно до медичного висновку потребував за станом здоров`я, не може бути звільнений за п.3 чи п.4 ст. 40 КЗпП України. Власник або уповноважений ним орган можуть у зв`язку з цим розірвати трудовий договір за п. 2 ст. 40 КЗпП України, якщо наявні передбачені ним умови.

Перевіривши матеріали справи, судом встановлено, що за порушення вимог ст. ст. 147-149 КЗпП України, під час звільнення позивача з роботи відповідачем не було з`ясовано причини її відсутності на роботі, не відібрано у позивача письмові пояснення. Відповідачем не було враховано ступінь тяжкості проступку (прогулу), обставину, що це не заподіяло нікому матеріальної чи моральної шкоди, не враховано обставини щодо незадовільного стану здоров`я позивача 02.04.2021, попередню роботу позивача - понад 17 років служби в органах місцевого самоврядування, а також будь-яких дисциплінарних стягнень за цей період, щомісячне та щорічне преміювання позивача. Протилежного матеріалами справи не підтверджено.

Крім того, суд звертає увагу, що розпорядження селищного голови №83 від 02.04.2021 про звільнення позивача з роботи безпосередньо ОСОБА_1 не оголошувалося, під розписку позивача - не повідомлялося. Про те, що 02.04.2021 позивача звільнено з роботи, ОСОБА_1 дізналася з листа, який на адресу позивача надійшов від відповідача 09.04.2021, що підтверджується інформацією із сайту укрпошти та конвертом (а.с.41-46).

Враховуючи те, що ОСОБА_1 згідно оскарженого розпорядження селищного голови Делятиської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області №83 від 02.04.2021 звільнено з посади спеціаліста I-ї категорії відділу з правової та кадрової роботи Делятиської селищної ради з 16.04.2021, то згідно вимог частини 1 статті 235 КЗпП України, ОСОБА_1 слід поновити на посаді спеціаліста I-ї категорії відділу з правової та кадрової роботи Делятиської селищної ради з 16.04.2021 року (оскільки згідно листків непрацездатності серії АЛБ №935610 від 02.04.2021 та серії АДУ №889844 від 06.04.2021 позивач перебувала на лікарняному).

Правові наслідки незаконного звільнення працівника з роботи передбачені частиною 2 статті 235 Кодексу законів про працю України. Так, вказана стаття передбачає, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вимушений прогул у зв`язку з незаконним звільненням ОСОБА_1 рахується судом з 16.04.2021 по 01.09.2021 (день ухвалення судом цього рішення) та становить 139 днів.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України за №100 від 08.02.1995 (далі - Порядок №100).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку №100, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пункту 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

Пунктом 8 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з довідкою Делятинської селищної ради від 24.05.2021 за №18, розмір заробітної плати позивача за останні 2 календарні місяці роботи складає 6085,86 грн. (а.с. 127).

Тривалість вимушеного прогулу позивача, суд вважає необхідним обраховувати з 16 квітня 2021 року по день постановлення судового рішення - 01 вересня 2021 року, минуло 139 календарних днів.

При цьому суд вважає, що для здійснення розрахунку за вказаний період, необхідно застосувати розмір середньоденної заробітної плати у сумі 103,15 грн./день (28 - кількість календарних днів у лютому 2021, перед звільненням з роботи): 31 (кількість календарних днів у березні 2021, перед звільненням з роботи) = 59 (6085,86 : 59 = 103,15).

Отже, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу позивача, який мав місце з 16.04.2021 по 01.09.2021, становить 14337,85 грн. (103,15 грн. x 139 календарних днів), з утриманням з цієї суми податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць. З урахуванням наведеного, в частині стягнення заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу) за один місяць в сумі 3042 (три тисячі сорок дві) гривні 93 копійки (6085,86 : 2 = 3042,93 грн.) з утриманням з цієї суми податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, рішення суду підлягає негайному виконанню.

Стосовно вимог позивача про стягнення моральної шкоди суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Отже, в позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає моральна шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. В матеріалах справи відсутні документи, які б підтверджували факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, обґрунтування розміру заявленої моральної шкоди, а також інші обставини, що мають значення для вирішення цієї вимоги.

Таким чином в частині відшкодування моральної шкоди позовна заява задоволенню не підлягає.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 2. ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно з ч. 1 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-VI, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. А відповідно до частини 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Положеннями частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Зокрема, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31.07.2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини, у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Згідно з ч.1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З приписів наведеної норми вбачається, що встановлення судового контролю за виконанням судового рішення у справі є правом суду, а не його обов`язком, при цьому, суд вважає, що для вжиття таких заходів повинні існувати об`єктивні обставини, які б викликали сумнів щодо добровільного виконання відповідачем рішення суду.

Суд наголошує на тому, що відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 14 КАС України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Позивачем не обґрунтовано необхідність встановлення судового контролю за виконанням судового рішення у цій справі, а з матеріалів справи не вбачається об`єктивних обставин, які б викликали сумнів щодо добровільного виконання відповідачем рішення суду у цій справі.

За наведених обставин, у задоволенні клопотання позивача про зобов`язання відповідача надати звіт про виконання судового рішення, яке було заявлено у позовній заяві, суд відмовляє у зв`язку з його необґрунтованістю.

Крім того, суд звертає увагу на те, що питання про переведення позивача не було предметом розгляду у даній справі, а предметом позову було звільнення позивача за прогул у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Щодо розподілу судових витрат суд відзначає, що позивач на підставі пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнена від сплати судового збору під час розгляду справи.

Згідно вимог абзацу 2 частини 5 статті 139 КАС України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Аналіз вказаної правової норми свідчить, що основною умовою для стягнення судових витрат з іншої сторони на користь особи, є понесення таких витрат особою.

Суд не стягує з відповідача витрати по сплаті судового збору так як останні позивачем фактично не понесені.

Учасниками справи не подано до суду будь-яких доказів про понесення ними інших витрат, пов`язаних з розглядом справи, відповідні клопотання не подано, відтак у суду відсутні підстави для вирішення питання щодо їх розподілу.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) до Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області (код ЄДРПОУ 04354539, вул. 16 Липня, 273, смт. Делятин, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 78442), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - селищний голова Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області (код ЄДРПОУ 04354539, вул. 16 Липня, 273, смт. Делятин, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 78442) про скасування розпорядження про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження голови Делятинської селищної ради №83 від 02.04.2021 "Про звільнення за прогул ОСОБА_1 ".

Поновити ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) на посаді спеціаліста I-ї категорії відділу з правової та кадрової роботи Делятинської селищної ради з 16.04.2021.

Стягнути з Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області (код ЄДРПОУ 04354539, вул. 16 Липня, 273, смт. Делятин, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 78442) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 14337 (чотирнадцять тисяч триста тридцять сім) гривень 85 копійок з утриманням з цієї суми податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) на посаді спеціаліста I-ї категорії відділу з правової та кадрової роботи Делятинської селищної ради та в частині стягнення заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу) за один місяць в сумі 3042 (три тисячі сорок дві) гривні 93 копійки з утриманням з цієї суми податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування звернути до негайного виконання.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Микитюк Р.В.