Ухвала суду № 99287185, 31.08.2021, Галицький районний суд м. Львова

Справа № 461/6348/21

Провадження № 1-кс/461/4319/21

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.08.2021 року, слідчий суддя Галицького районного суду м. Львова Волоско І.Р., секретар Береза П.Р., з участю прокурора Озерової О., особи, щодо якої розглядається скарга ОСОБА_1 , захисника Богуша І.М., перекладача Расулова М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Львові скаргу адвоката Богуша Ігора Михайловича в інтересах ОСОБА_1 на постанову начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Офісу Генерального прокурора Д.Літкевича від 07.07.2021 про видачу (екстрадицію) до Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , -

в с т а н о в и в :

адвокат Богуш І.М. в інтересах ОСОБА_1 звернувся до слідчого судді зі скаргою, в якій просить скасувати постанову начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Офісу Генерального прокурора Д.Літкевича від 07.07.2021 про видачу (екстрадицію) до Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 .

В обґрунтування заявленої скарги покликається на те, що ОСОБА_1 звернувся відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» повторно до ГУ ДМС у Львівській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Станом на день звернення до суду зі скаргою рішення за заявою не прийнято. Вважає, що вказані обставини виключають можливість видачі ОСОБА_1 запитуючій стороні, оскільки звернення до територіального підрозділу ДМС України перешкоджає прийняттю остаточного рішення про видачу особи, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови.

Окрім того, вважає, що остаточно не відбувся розгляд першого звернення ОСОБА_1 судовими органами України; зокрема, він звернувся із касаційною скаргою до Великої палати Верховного суду; з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду в порядку ст.ст.328, 357 КАСУ з приводу оскарження рішення Окружного адміністративного суду міста Києва, постанови Шостого апеляційного адміністративного суду та Ухвали Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду та з позовною заявою до Окружного адміністративного суду м.Києва в порядку ст.361-365 КАСУ за нововиявленими обставинами. Касаційні скарги та позовна заява прийняті до розгляду.

Також адвокат у скарзі покликається на усталену судову та міжнародну практику, відповідно до якої за відсутності остаточного рішення про отримання особою статусу біженця або особи, яка потребує тимчасового захисту, рішення про екстрадицію є передчасним і таким, яке не грунтується на вимогах чинного законодавства.

ОСОБА_1 та його захисник Богуш І.М. в судовому засіданні вимоги скарги підтримали з підстав, викладених у ній, просили скаргу задовольнити. ОСОБА_1 також додатково пояснив, що прибув в Україну в листопаді 2019 року легально; кримінальне провадження щодо нього в Азербайджанській Республіці порушили після його від`їзду, а обвинувачення, яке вважає безпідставним і має на це докази, зокрема, заяви від потерпілого про відсутність будь-яких претензій, висунули в 2020 році. Переконаний, що кримінальне переслідування щодо нього носить виключно політичний характер, оскільки він є блогером та автором понад 20 відеороликів проти Президента Азербайджану, за що переслідується владою держави. На його захист виступили міжнародні правозахисні організації, а також Інститут захисту прав і свобод.

Прокурор Озерова О. в судовому засіданні скаргу заперечила, посилаючись на те, що станом на день прийняття оскаржуваного рішення не існувало обставин, які перешкоджали його прийняттю. Вважає, що рішення на постанову начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Офісу Генерального прокурора Д.Літкевича від 07.07.2021 про видачу (екстрадицію) до Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 відповідає вимогам закону та грунтується на доказах, зібраних під час екстрадиційцної перевірки обставин, що можуть перешкоджати видачі громадянина Азербайджанської Республіки компетентним органам цієї держави для притягнення до кримінальної відповідальності.

Слідчий суддя, заслухавши думку учасників судового провадження, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 541 КПК України процедура видачі (екстрадиції) особи включає перелік дій уповноважених органів, зокрема:

- офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та про видачу цієї особи;

- перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі;

- прийняття рішення за запитом;

- фактична передача такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.

Аналіз наведених складових свідчить, що вказані дії повинні бути послідовними, тобто позитивне вирішення попереднього питання дозволяє перейти до вирішення наступного.

Виконання передбаченого вказаною процесуальною нормою алгоритму покликане забезпечити прийняття рішень, що відповідають міжнародним зобов`язанням України та її національному законодавству, а також гарантують дотримання прав особи, видача якої ініційована заінтересованою стороною.

Отже, фактичній передачі особи мають передувати: отримання запиту іноземної держави, перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі та прийняття рішення за відповідним запитом.

Встановлення певних обставин, що унеможливлюють видачу особи, виключають прийняття позитивного рішення за запитом про видачу.

Частиною 2 статті 589 КПК визначені обставини, за наявності яких приймається рішення про відмову у видачі особи іноземній державі, до таких обставин з-поміж іншого, віднесено надання особі статусу біженця або статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

У розвиток гарантій забезпечення захисту осіб, які є шукачами притулку, частиною 4 статті 590 КПК України прямо заборонено прийняття рішення про видачу особи, якщо вона подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у випадку оскарження нею рішення про відмову у наданні їй такого статусу.

Враховуючи викладені вище норми, слідчий суддя зазначає, що фактичній видачі особи, відповідно якої надійшов запит від іншої держави, передує вчинення ряду процесуальних дій.

Постановою начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Офісу Генерального прокурора Д.Літкевича від 07.07.2021 прийнято рішення про видачу (екстрадицію) до Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 .

Постанова мотивована, тим, що екстрадиційна перевірка Київської міської прокуратури не встановила обставин, передбачених ст. 589 КПК та міжнародними договорами, для відмови у видачі ОСОБА_1 . Зокрема, враховано, що останній не має статусу біженця.

Водночас встановлено, що ОСОБА_1 21.08.2020 року звернувся до Цетрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захситу.

Державною міграційною службою України 03.11.2020 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Стороною захисту оскаржено дане рішення ДМС до Окружного адміністративного суду Києва.

Рішенням суду від 24.02.2021 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено, 20.05.2021 року Шостим апеляційним адміністративним судом апеляційну скаргу на рішення від 24.02.2021 року залишено без задоволення.

Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 11.06.2021 відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.02.2021 та Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.05.2021 року.

ОСОБА_1 -о звернувся до Великої палати Верховного суду та до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду із касаційною скаргою на вищеозначені судові рішення. Рішення по касаційних скаргах на даний час не прийняті.

Окрім того, ОСОБА_1 -о подано до Окружного адміністративного суду міста Києва заяву про перегляд судового рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами, з підстав виявлення істотних для справи обставин, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи, протягом тридцяти днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про існування таких обставин.

Відповідно до положень ч.1 ст.17 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, якій відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, у разі виникнення зазначених умов може повторно звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У зв`язку із нововиявленими обставинами, що не були предметом попередніх розглядів в органах ДМС та судових інстанціях, ОСОБА_1 , 25.07.2021 повторно звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Львівській області.

Як убачається із змісту відповіді ГУ ДМС у Львівській області від 10.08.2021, для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту необхідна особиста участь ОСОБА_1 . На даний час така участь є неможливою у зв`язку із утриманням останнього під вартою.

Захисник Богуш І.М. 13.08.2021 звернувся до прокуратури міста Києва з приводу надання дозволу працівникам відділу з питань шукачів захисту ГУ ДМСУ у Львівській області на відвідування в УВП №19 заявника ОСОБА_1 .

Дане звернення не розглянуто.

Відтак, питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 ГУ ДМС у Львівській області не вирішено.

Набуття особою, відносно якої надійшов запит іноземної держави про видачу, статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, виключає її видачу.

Не дивлячись на те, що ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС у Львівській області після прийняття оскаржуваної постанови про видачу особи, однак зазначена обставина унеможливлює фактичну передачу ОСОБА_1 до прийняття відповідного рішення, оскільки у протилежному випадку буде допущено порушення прав останнього.

Приймаючи рішення про можливість екстрадиції, Україна як запитувана Держава може зіштовхнутися з конфліктом зобов`язань. З одного боку, обов`язок провести екстрадицію випливає з двосторонньої чи багатосторонньої угоди про екстрадицію, стороною якої є запитувана Держава і Держава, що подає запит, чи відповідно до положень міжнародних або регіональних актів, що встановлюють обов`язок провести екстрадицію чи законне переслідування. Україна як запитувана Держава пов`язана своїми зобов`язаннями щодо невидворення відповідно до міжнародного права стосовно біженців і прав людини, що виключає екстрадицію біженця чи шукача притулку в Державу, що подає запит, на розглянутих умовах.

У таких ситуаціях відповідно до усталеної міжнародної практики заборона на видачу особи за міжнародним правом щодо біженців і прав людини має переважну силу перед зобов`язанням провести екстрадицію.

При цьому, пріоритет зобов`язань з прав людини не залежить від наявності конкретних положень про це в договорі, яким установлюється зобов`язання про екстрадицію. Скоріше, перевага цих зобов`язань перед зобов`язаннями за договорами про екстрадицію обумовлена їхньою правовою природою і місцем в ієрархії міжнародного правопорядку. На відміну від договорів, що створюють винятково суб`єктивні, взаємні права й обов`язки між Державами, акти з прав людини і захисту біженців установлюють «особливий правопорядок, що включає об`єктивні зобов`язання захищати права людини» (справа №757/23964/20-к/).

Правовідносини між Україною та Азербайджанською Республікою щодо екстрадиції осіб регулюються Європейською конвенцією про видачу правопорушників 1957 року та Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивівльних, сімейних і кримінальних справах 1993 року, які є чинними для обох держав.

Відповідно до ст.1 Європейської конвенції про видачу правопорушників, договірні Сторони зобовязуються видавати одна одній, з урахуванням положень та умов, викладених у цій Конвенції, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою.

Крім того, відповідно до статей 55(с), 56 Статуту ООН члени ООН зобов`язуються вживати як спільні, так і самостійні заходи для досягнення цілей ООН, включаючи загальну повагу і дотримання прав людини й основополодних свобод усіх без винятку, незалежно від їх раси, статі, мови та релігії.

Щодо реалізації принципу невислання, то цей принцип вважається частиною звичаєвого міжнародного права і відображений у ст.33 Конвенції про статус біженців 1951 року, відповідно до якої «договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання».

Також принцип невислання знайшов своє втілення у ст.3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких,нелюдських чи принизливих видів поводження і покарання 1984року, якою встановлено, що жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

Дія означеної норми Конвенції поширюється на всіх людей,які знахзодяться під юрисдикцією держави, у тому числі біженців, осіб, які потребують додаткового захисту, шукачів захисту та іенших категорій осіб. Більше цього ця норма не допускає виключень.

Принцип невислання також знайшов своє відображення у практиці Європейського суду з прав людини, який застосовує цей принцип в аспекті ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі Сорінг проти Сполученого Королівства (заява №14038\88, рішення від 07 липня 1989 року) ЄСПЛ констатував, що ст.3 Конвенції забороняє вислання іноземця, якщо було виявлено серйозні підставивважати, що екстрадиція цієї особи спричинить для нього реальну загрозу бути підданим катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

У законодавстві Українипринцип невислання закріплений у ст.3 Закону України від 08 липня 2011 року № 3671-У1 «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Україна надає захист іноземним громадянам і особам без громадянства,які його шукають на її території,у порядку, визначеному Законом № 3671-У1шляхом:визанння біженцем; визнання особою, яка потребує додаткового захисту; визнапння особи, яка потребує тимчасового захисту.

Водночас згідно із законодавством України заборона вислання (екстрадиція) біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, не перешкоджає проведенню щодо них екстрадиційної перевірки.

Відповідно до вимог ч.4 ст.590 КПК України, рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, виключається можливість фактичної передачі особи під юрисдикцію запитуючої держави до остаточного розгляду заяви у порядку, встановленому законодавством України.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернувся за захистом в Україні, повторно вирішується питання отримання останнім статусу біженця або особи, яка потребує тимчасового захисту, остаточне рішення з цього приводу не прийнято та не завершена процедура оскарження судових рішень, прийнятих за зверненням особи.

В судовому засіданні ОСОБА_1 пояснив, що є особою яку переслідують правоохоронні органи Азербайджанської Республіки за його політичні погляди та надав докази, які на його думку, підтверджують цю обставину.

Тому доводи ОСОБА_1 підлягають, на думку суду, відповідній перевірці.

Таким чином, на підставі викладеного, слідчий суддя вважає, що постанова начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Офісу Генерального прокурора від 07.07.2021 про видачу (екстрадицію) до Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 є передчасною та такою що не грунтується на вимогах чинного законодавства та міжнародних договорах України, відтак, підлягає скасуванню.

Не дивлячись на те, що ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС у Львівській області після прийняття рішення Департаментом міжнародно-правового співробітництва Офісу Генерального прокурора про його видачу, однак, зазначена обставина унеможливлює фактичну передачу останнього до остаточного рішення, оскільки у протилежному випадку буде допущено порушення його прав.

Враховуючи викладене, керуючись ст. 541, 589, 590, 591 КПК України, слідчий суддя

У Х В А Л И В :

скаргу задоволити.

Скасувати постанову начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Офісу Генерального прокурора Д.Літкевича від 07.07.2021 про видачу (екстрадицію) до Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 .

Ухвала може бути оскаржена до Львівського апеляційного суду протягом п`яти діб з дня її проголошення.

Слідчий суддя І.Р.Волоско