Рішення № 99248666, 30.08.2021, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2021 р. № 520/12178/21

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тітова О.М., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ :

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (майдан Свободи, буд. 5, Держпром, під. 3, пов. 2,м. Харків,61022, код ЄДРПОУ 14099344 ) в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення відділу призначення пенсій управління пенсійного забезпечення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 09 березня 2021 року за №1285;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області зарахувати ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ), під час обчислення пенсії до стажу за вислугу років період роботи з 02 жовтня 1989 року по 28 грудня 1997 року включно на посаді фельдшера-лаборанта в Русько-Тишківській амбулаторії Харківського району Харківської області;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області зарахувати ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ), під час обчислення пенсії до стажу за вислугу років період роботи з 29 грудня 1997 року по 30 вересня 1998 року включно на посаді маніпуляційної медичної сестри в Русько-Тишківській амбулаторії Харківського району Харківської області;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ), пенсію за вислугу років, як працівнику охорони здоров`я на підставі пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019, починаючи з 02 березня 2021 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення відповідача від 09.03.2021 №1285 прийнято без урахування усіх обставин, що мають значення при визначенні стажу, відтак звернулась до суду з метою захисту порушених прав.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 08.07.2021 відкрито спрощене провадження в порядку передбаченому статтею 263 Кодексу адміністративного судочинства України та запропоновано відповідачу надати відзив на позов.

Копія зазначеної ухвали надіслана та вручена відповідачу, що підтверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення.

Відповідачем 12.08.2021 до суду надано відзив на позовну заяву, згідно з яким останній просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Суддя у період з 04 серпня 2021 року по 20 серпня 2021 року перебував у щорічній відпустці.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

Судом з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 02.03.2021 року звернулась до пенсійного фонду з заявою щодо призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" та розділу XV Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Рішенням від 09.03.2021 № 1285 вирішено відмовити ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» та розділу XV Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у зв`язку із відсутністю необхідного стажу, що дає право на пенсію за вислугу років.

В обґрунтування прийнятого рішення зазначено, що відповідно п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" та розділу XV Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" право на призначення пенсії за вислугу років мають працівники охорони здоров`я незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України від 04.11.1993 № 909, станом на 10 жовтня 2017 - не менше 26 років та 6 місяців. На підставі наданих документів та даних індивідуальних відомостей про застраховану особу загальний страховий стаж ОСОБА_1 складає 39 років 2 місяці 4 дні, в тому числі стаж роботи за вислугу років складає 24 роки 1 місяць 1 день. До спеціального стажу не зараховано періоди роботи з 02.10.1989 по 28.12.1997 у Р.-Тишківській амбулаторій Харківського р-ну Харківської області, оскільки неможливо уточнити, яка посада є основною; з 29.12.1997 по 01.10.1998 - неможливо уточнити, чи залишилася заявниця працювати на 0,5 ставки санітаркою.

Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, шо включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За приписами п.6 ч. 1 ст. 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Статтею 1 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 року №1058-1V визначено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов`язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески.

Згідно ч. 2 ст. 24 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфіковано обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 24 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" періоди трудової діяльності та інші періоди, враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків передбачених цим Законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Згідно до ст. 7 Закону України "Про пенсійне забезпечення", звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію.

Пунктом "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (у редакції до 02.03.2015 року) передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Законом України від 02 березня 2015 року №213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійною забезпечення» (далі - Закон №213- VIII) статтю 55 Закону №1788-ХII викладено в новій редакції.

Так право на пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" вказаної статті мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

Законом України від 24 грудня 2015 року №911-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (далі - Закон №911-VIII) внесені зміни до статті 55 Закону №1788-ХІІ, зокрема у пункті "е" в абзаці першому слова "незалежно від віку" замінено словами та цифрами "після досягнення 55 років і"; доповнено абзацами дванадцятим -двадцять п`ятим.

Отже, пункт "е" у зазначеній редакції визначав, що працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 1 січня 1971 року.

Однак рішенням Конституційного Суду України від 4 червня 2019 року №2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 .№1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року N 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року N 911-VIII.

При цьому, Конституційний Суд України зазначив, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об`єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов`язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.

Конституційний Суд України вказав, що положення п. "а" ст .54, ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" зі змінами, внесеними Законом № 911 у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у п. "а" ст. 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення", та 55 років для осіб, зазначених у пунктах "е", "ж" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням ст. ст. 1, 3, ч. 3 ст. 22, ст. 46 Основного Закону України.

Також, Конституційний Суд України зазначив, що положення п. "а" ст. 54, ст. 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №213 щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави, з огляду на що, оспорювані положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №213, суперечать положенням ст. ст. 1, 3, 46 Основного Закону України.

Відповідно до п. 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 року №2-р/2019, положення п. "а" ст. 54, ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 зі змінами, внесеними Законами України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02.03.2015 №213-VIII, Про внесення змін до деяких законодавчих актів України від 24.12.2015 №911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Суд зазначає, що законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсії" №2148-VIII від 03 жовтня 2017 року, який набрав чинності 11 жовтня 2017 року Розділ XV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" доповнено пунктом 2-1 та визначено, що особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення".

Тобто вказаною нормою лише збережено гарантії пенсійного забезпечення певної категорії осіб, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" №2148-VIII від 03 жовтня 2017 року мають всі підстави для призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення".

Крім того, вказаною нормою не було внесено жодних змін до статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", а тому остання підлягає застосуванню саме у редакції, яка відновлена за рішенням Конституційного Суду України №2-р/2019 від 04 червня 2019 року, а саме у редакції "право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку".

Разом з тим з матеріалів справи суд вбачає, що відмовляючи в призначенні пенсії позивачу, Головним управлінням зазначено, що право на призначення пенсії за вислугу років мають працівники закладів охорони здоров`я незалежно від віку при наявності спеціального стажу роботи станом на 10.10.2017 - не менше 26 років 6 місяців.

При цьому згідно оскаржуваного рішення стаж позивача складає 39 років 2 місяці 4 дні, в тому числі стаж роботи за вислугу років складає 24 роки 1 місяць 1 день. До спеціального стажу не зараховано періоди роботи з 02.10.1989 по 28.12.1997 у Р.-Тишківській амбулаторій Харківського р-ну Харківської області, оскільки неможливо уточнити, яка посада є основною; з 29.12.1997 по 01.10.1998 - неможливо уточнити, чи залишилася заявниця працювати на 0,5 ставки санітаркою.

Частиною 4 статті 24 Закону №1058-IV) установлено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених раніше чинним законодавством, окрім випадків, передбачених цим Законом.

Відповідно до Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» в редакції Закону України від 03.11.2017 №2148 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» право на пенсію за вислугу років мають особи, які на день набрання чинності Законом №2148 (на 11.10.2017) мають вислугу років та стаж, передбачений статтями 52,54 та 55 Закону України №1788-ХІ1 від 05.11.1991 «Про пенсійне забезпечення». Пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення».

Згідно із розділом 2 Переліку закладів і установ освіти, охорони здоровя та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугою років, затвердженого Постановою КМУ від 04 листопада 1993 року за № 909 (в редакції, чинній на час роботи позивача в спірний період) до спеціального стажу, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховуються періоди роботи на посадах лікарів та середнього медичного персоналу (незалежно від найменування посад) у лікарняних закладах, лікуватьно-профілактичних закладах особливого типу, лікувально-трудових профілакторіях, амбулаторно-поліклінічних закладах, закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги, закладах переливання крові, закладах охорони материнства і дитинства, санаторно-курортних закладах, санітарно-епідеміологічних закладах, діагностичних центрах.

Пунктом 2 примітки до Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугою років, затвердженого Постановою КМУ від 04 листопада 1993 року за № 909 передбачено, що робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.

Згідно із п. 3 примітки до вищевказаного Переліку робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах до 1 січня 1992 р., яка давала право на пенсію за вислугу років відповідно до раніше діючого законодавства, зараховується до стажу для призначення пенсії за вислугу років.

Отже, із наведених вище норм Закону 1788-ХІІ та Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугою років, затвердженого Постановою КМУ від 04 листопада 1993 року за № 909 слідує, що право на пенсію за вислугу років мають працівники охорони здоров`я, зокрема, лікарі та середній медичний персонал, які працювали, зокрема, у лікарняних закладах, незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств. установ і організацій» робітники, спеціалісти і службовці державних підприємств, установ і організацій мають право працювати за сумісництвом, тобто виконувати, крім своєї основної, іншу роботу на умовах трудового договору. На умовах сумісництва працівники можуть працювати на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина у вільний від основної роботи час. Установлено, що тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати чотирьох годин на день і повного робочого дня у вихідний день. Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу. Оплата праці сумісників провадиться за фактично виконану роботу.

Згідно записів, які містяться у трудовій книжці серії НОМЕР_2 , виданій 20 вересня 1984 року ОСОБА_1 , зокрема, у період з 02 жовтня 1989 року по 28 грудня 1997 позивача прийнято до Русько-Тишківської амбулаторії Харківського району на посаду фельдшера - лаборанта (0,5 ставки), та на посаду санітарки (0,5 ставки). Крім того, у період з 29 грудня 1997 року по 30 вересня 1998 року включно ОСОБА_1 працювала у Русько-Тишківській амбулаторії Харківського району на посаді маніпуляційної медичної сестри (0,5 ставки).

Відповідно до додатку № 2 «Номенклатура спеціальностей середніх медичних працівників» до Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 23.10.1991 № 146 «Про атестацію середніх медичних робітників» до категорії середніх медичних працівників віднесено посади фельдшера та лаборантів, а також посади медичних сестер.

З наведеного вбачається, що посада фельдшера-лаборанта, на якій ОСОБА_1 працювала в період з 02 жовтня 1989 рік по 28 грудня 1997 рік включно, а також посада маніпуляційної медичної сестри, на якій остання працювала у період з 29 грудня 1997 року по 30 вересня 1998 роки включно, відносилась законодавцем до посад середнього медичного персоналу.

Архівною довідкою, що видана 24 червня 2021 року за № 3-3 Виробничим кооперативом з упорядкування документів установ, організацій та підприємств «Архівіст» Харківського міського архіву додатково підтверджено відомості про вищевказаний стаж позивача.

Крім того, довідкою, виданою 25 червня 2021 року головним лікарем Русько-Тишківської амбулаторії ЗПСМ Харківського району Розсохою Г.Є, №83 підтверджується те, що в період з 02 жовтня 1989 року по 28 грудня 1997 року ОСОБА_1 дійсно працювала на посаді фельдшера-лаборанта (0,5 ставки) та за сумісництвом на посаді санітарки (0,5 ставки) Русько-Тишківської амбулаторії Харківського району, код ЄДРПОУ 25862205, яка була в 2001 році перейменована у Русько-Тишківську амбулаторію загальної практики сімейної медицини Харківського району. При цьому, у вказаній довідці зазначено, що основною посадою, яку займала позивачка у вказаний період, зокрема з 02 жовтня 1989 року по 28 грудня 1997 року, була посада фельдшера-лаборанта.

Відповідно до ст. 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-XII, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 (далі - Порядок № 637), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Пунктом 20 Порядку №637 встановлено, що у випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств або організацій. У довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу: професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, до якого включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка.

Враховуючи вищенаведені норми чинного законодавства, суд зауважує, що оскільки у періоди з 02 жовтня 1989 року по 28 грудня 1997 роки ОСОБА_1 працювала на 0,5 ставки в Русько-Тишківській амбулаторії Харківського району на посаді фельдшера-лаборанта, з 29 грудня 1997 року по 30 вересня 1998 року позивачка працювала на 0,5 ставки в Русько-Тишківській амбулаторії Харківського району на посаді маніпуляційної медичної сестри, внаслідок чого у вказані періоди виконувала роботу, шо дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст, 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», то вказані періоди повинні бути зараховані до спеціального стажу.

Суд зазначає, що зарахування до спеціального стажу періоду роботи з 02 жовтня 1989 року по 28 грудня 1997 роки у який ОСОБА_1 працювала на 0,5 ставки в Русько-Тишківській амбулаторії Харківського району на посаді фельдшера-лаборанта не повинно залежати від того, чи була вказана посада основною.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у постановах від 11 квітня 2018 у справі №456/1310/17, від 17.06.2020 у справі №357/11458/17, та від 21.10.2019 у справі №295/8391/15-а.

Крім того, суд зауважує, що відсутність у трудовій книжці позивача запису про те, що у період з 29 грудня 1997 року по 30 вересня 1998 року включно ОСОБА_1 працювала на 0,5 ставки в Русько-Тишківській амбулаторії Харківського району на посаді санітарки, не повинно бути підставою для відмови в зарахуванні відповідачем вказаного періоду роботи до спеціального стажу, оскільки у вказаний період позивач працювала у вказаному закладі на 0,5 ставки маніпуляційної медичної сестри, що підтверджується відповідним записом у трудовій книжці.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для зарахування позивачу вищевказаних періодів роботи до спеціального стажу роботи.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеній у постанові №754/14898/15-а від 06.03.2018.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі "Стреч проти Сполучного Королівства" (Stretch v. the United Kingdom, № 44277/98).

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини "Щокін проти України" (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про "закон", стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі "Шпачек s.r.о." проти Чеської Республіки" (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic, № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy № 33202/96).

Аналізуючи поняття "якість закону", Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі "Солдатенко проти України" 9№ 2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.

З огляду на встановлені обставини, рішення відповідача від 09.03.2021 № 1285 підлягає скасуванню, та з метою належного способу порушених прав позивача слід зобов`язати зарахувати ОСОБА_1 під час обчислення пенсії до стажу за вислугу років періоди роботи з 02.10.1989 по 28.12.1997 та з 29.12.1997 по 30.09.1998 в Русько-Тишківській амбулаторії Харківського району Харківської області.

Щодо частини позовних вимог зобов`язального характеру.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Але ж в даному випадку зобов`язання відповідача надати дозвіл є виправданим, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивача.

Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

Натомість, у цій справі відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, прийняти відмову або надати дозвіл. Безперечно, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин.

При цьому, слід зазначити, якщо відмова відповідного органу визнана судом протиправною, а іншого варіанта поведінки у суб`єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов`язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача. Отже, застосування судами зазначеного способу захисту права не можливо вважати втручанням у дискреційні повноваження такого суб`єкта владних повноважень.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово посилався на те, що "ефективний засіб правового захисту" повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 у справі № 826/14016/16, від 11 лютого 2019 у справі № 2а-204/12).

Тобто, законодавець передбачив обов`язок суду змусити суб`єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави, а статтею 8 Конституції України закріплено що в Україні визнається і діє принцип верховенство права.

Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.

З огляду на вказане, керуючись ст. 245 КАС України, суд дійшов до висновку про задоволення частини позовних вимог про зобов`язання відповідача призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років, як працівнику охорони здоров`я на підставі пункту «е» статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019, починаючи з 02.03.2021.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про задоволення адміністративного позову.

Розподіл судових витрат здійснюється з урахуванням норм ст. 139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 246, 257, 258, 263, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (код ЄДРПОУ 14099344, 61022, м. Харків, майдан Свободи, Держпром, 3-й під`їзд, 2-й поверх) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення відділу призначення пенсій управління пенсійного забезпечення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 09 березня 2021 року за №1285.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області зарахувати ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ), під час обчислення пенсії до стажу за вислугу років період роботи з 02 жовтня 1989 року по 28 грудня 1997 року включно на посаді фельдшера-лаборанта в Русько-Тишківській амбулаторії Харківського району Харківської області.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області зарахувати ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ), під час обчислення пенсії до стажу за вислугу років період роботи з 29 грудня 1997 року по 30 вересня 1998 року включно на посаді маніпуляційної медичної сестри в Русько-Тишківській амбулаторії Харківського району Харківської області;

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ), пенсію за вислугу років, як працівнику охорони здоров`я на підставі пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019, починаючи з 02 березня 2021 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області судовий збір у розмірі 908 (дев`ятсот вісім) грн. 00 коп.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.М.Тітов