Рішення № 99221788, 16.08.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 серпня 2021 року м. Київ № 320/1344/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Каракашьяна С.К., при секретарі судового засідання Мині І.І., за участі представника відповідача Самборського В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу:

За позовом ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров`я України про про визнання протиправними рішень

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров`я України, в якому позивач просить суд про визнання протиправними наказів МОЗ України № 521 від 25.02.2020 та №2760 від 30.11.2020.

Позовні вимоги мотивовано протиправністю, на думку позивача оскаржуваних рішень.

При цьому, позивач посилається на те, що чинним законодавством не встановлено порядку внесення до переліку особливо небезпечних хвороб, а оскаржуваний наказ №521 не містить посилання на подання головного державного санітарного лікаря на внесення COVID-19 до переліку. Зазначене позивач мотивує посиланнями на статтю 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних та паразитарних хвороб».

Також позивач посилається на відсутність підстав та порушення порядку прийняття оскаржуваних наказів та порушення, на його думку, прав позивача на безпечне довкілля, у зв`язку з можливим застосуванням операторами мобільного зв`язку стандарту 5G на підставі наказу №2760.

Відповідачем позовні вимоги заперечуються з огляду на правомірність дій та рішень.

Позивач в судове засідання не з`явився, просив справу слухати за його відсутності, представник відповідача підтримав заперечення проти позову, викладені у відзиві на позовні заяву.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, 25 лютого 2020 року наказом Міністерства охорони здоров`я України «Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб» №521, відповідно до статті 6 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», статті 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», підпункту 12 пункту 4, пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року №267, внесено зміну до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 липня 1995 року № 133, та доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39 такого змісту: « 39. COVID-19».

Відповідно до частини третьої статті 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», який було введено в дію з дня опублікування - 8 квітня 1994 року, постановою Верховної Ради України від 24 лютого 1994 року № 4005-ХІІ визначено, що перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, умови визнання особи хворою на інфекційну хворобу або носієм збудника інфекційної хвороби, протиепідемічні і карантинні правила встановлюються Міністерством охорони здоров`я України.

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб затверджено наказом МОЗ України від 19.07.1995 № 133 «Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб».

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24.01.2020 р. № 90, далі за текстом - Положення), Міністерство охорони здоров`я України (МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії BIJI-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань, забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сферах епідеміологічного нагляду (спостереження), імунопрофілактики, промоції здорового способу життя та запобігання факторам ризику, попередження та зниження рівня вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров`я населення, безпеки харчових продуктів, регламентації факторів середовища життєдіяльності населення, гігієнічної регламентації небезпечних факторів, створення національної системи крові, управління системою якості щодо безпеки крові, біологічної безпеки та біологічного захисту, боротьби із стійкістю до протимікробних препаратів, реагування на небезпеки для здоров`я та надзвичайні стани в сфері охорони здоров`я, а також забезпечення формування державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, щодо захисту населення від інфекційних хвороб затверджує санітарно-протиепідемічні правила і норми, методи обстеження та лікування хворих, діагностики та профілактики інфекційних хвороб, інші нормативно-правові акти.

Частина третя статті 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (у редакції що діяла станом 25.02.2020) визначає, що перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, умови визнання особи хворою на інфекційну хворобу або носієм збудника інфекційної хвороби, протиепідемічні і карантинні правила встановлюються в порядку, визначеному законодавством.

Відповідно до пункту 8 Положення, МОЗ у межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України і постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, організовує та контролює їх виконання.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновків, що зазначеними законодавчими актами визначено повноваження МОЗ України на затвердження переліку особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань.

Зазначеними актами не встановлено спеціального порядку внесення змін до такого переліку, зокрема, наявності подання головного державного санітарного лікаря. Не містять таких вимог і норми Закону України «Про захист населення від інфекційних та паразитарних хвороб», чинні на момент видання оскаржуваного наказу.

Так, частиною третьою статті 29 вищезазначеного Закону, на яку посилається позивач, визначено, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Суд доходить висновків, що зазначеною правовою нормою передбачено порядок прийняття рішень щодо встановлення карантину, тобто обмежень, які мають застосовуватися органами виконавчої влади, натомість, оскаржуваним актом безпосередніх обмежень не встановлено.

Наказ № 2760 було прийнято відповідно до пункту 5 Заходів з покращення доступу до мобільного Інтернету, затверджених Указом Президента України від 08 липня 2019 року № 497 «Про деякі заходи з покращення доступу до мобільного Інтернету», абзацу третього підпункту 14 пункту 4 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267, пункту 971 Плану заходів щодо дерегуляції господарської діяльності та покращення бізнес-клімату, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04 грудня 2019 року № 1413-р, пункту 166 Плану заходів з виконання Державної програми стимулювання економіки для подолання негативних наслідків, спричинених обмежувальними заходами щодо запобігання виникненню і поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на 2020 - 2022 роки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 травня 2020 року № 534.

Як вбачається з пояснень відповідача, та не спростовується позивачем, у 2020 році встановлені в України гранично допустимі норми випромінювання відрізнялись від рекомендацій Ради Європи № 1999/519 від 12 липня 1999 року про обмеження впливу на населення електромагнітних полів (від 0 Гц до 300 ГГц).

На базі проведених досліджень та рекомендації ICNIRP, Радою Європи було підготовлено рекомендації 1999/519/ЕС, щодо гранично допустимого рівня електромагнітного випромінювання, в діапазоні частот до 300 ГГц, в межах якого застосовуються всі відомі радіотехнології, включаючи 3G, 4G, 5G, Wi-Fi, Bluetooth, супутниковий та радіорелейних зв`язок та багато інших.

Як вбачається з матеріалів справи, проект наказу погоджено без зауважень Міністерством цифрової трансформації України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Державною службою спеціального зв`язку та захисту інформації України. При цьому, Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України зазначило, що проект наказу не потребує погодження, а Державна регуляторна служба України зазначила, що проект наказу не підпадає під сферу Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Процедуру здійснення державної реєстрації в Міністерстві юстиції України наказу № 2760 було дотримано відповідно до «Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731.

Державні санітарні норми і правила захисту населення від впливу електромагнітних випромінювань, затверджені наказом МОЗ від 01.08.1996 за № 239, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29.08.1996 за № 488/1513 із змінами і доповненнями (далі - Правила) регулюють нормування допустимих рівнів електромагнітних полів (ЕМП).

Пунктом 1.3.3. Правил встановлено гранично допустимий рівень (ГДР) для радіотехнічного обладнання, що працює у діапазонах дуже високих, ультрависоких, надвисоких та надзвичайно високих частот, на рівні 100 мкВт/ см2 або 19,42 В/м».

Відповідно до пункту 1.3.4. Правил, рівень ЕМП на території, призначеній для забудови, в приміщеннях житлових і громадських будинків, лікувально-профілактичних, оздоровчих, дитячих дошкільних і шкільних закладів, в будинках інвалідів і престарілих, в місцях відпочинку, на дитячих і спортивних майданчиках і т.п., не повинен перевищувати ГДР, встановлені визначеними Правилами.

З огляду на викладене, суд дійшов висновків, що наказ МОЗ України № 2760 від 30.11.2020 є законним, прийнятим у межах повноважень та відповідно до законодавства.

Решта посилань позивача, викладених у тексті позовної заяви, стосуються доцільності прийняття оскаржуваних актів, та не стосуються кола питань, встановлених частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд приймає до уваги правову позицію Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 25.01.2019 по справі №820/5866/17: "Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Суд вважає, що питання доцільності прийняття відповідачем оскаржуваних рішень є дискреційними повноваженнями відповідача, з огляду на викладене, суд позбавлений можливості надання твердженням позивача правової оцінки, у зв`язку з чим, керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Повний текст рішення складено 27.08.2021.

Суддя С.К. Каракашьян