Рішення № 99221638, 27.08.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 серпня 2021 року м. Київ № 640/26399/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) доЦентрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вулиця Березняківська, 4-А), Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач) з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (надалі по тексту також - відповідач-1), Державної міграційної служби України (надалі по тексту також - відповідач-2), в якому просить суд:

- скасувати рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну №040698/117570 від 01 жовтня 2020 року;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання НОМЕР_1 від 25 жовтня 2008 року у зв`язку з досягненням 45-річного віку.

Мотивуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначила, що при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію УГІРФО ГУ МВС України проводило перевірку законності залишення позивача на постійне місце проживання на території України та не виявило підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, у зв`язку з чим 22 жовтня 2008 року прийнято рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на імміграцію відповідно до пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію» та задокументовано його посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 25 жовтня 2008 року. Позивач також стверджувала, що навіть якщо в 2008 року дозвіл на імміграцію було надано через помилку чи зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, то перекладати тягар негативних наслідків такої помилки чи зловживання на позивача є неприпустимим.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 листопада 2020 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

У відзиві на адміністративний позов представник відповідача-1 зазначив, що оскаржувані рішення прийняті обґрунтовано та з урахуванням всіх обставин справи, оскільки у позивача не було правових підстав на оформлення дозволу на імміграцію в Україну. Згідно позиції відповідача, при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу були грубо порушені вимоги статей 4 та 9 Закону України «Про імміграцію», що призвело до прийняття рішення без наявних на те підстав та документів, які ці підстави повинні підтверджувати.

Представник Державної міграційної служби України у відзиві на адміністративний позов повідомив, що до останньої не заявлено позивачем вимог та міграційною службою не порушено права та законні інтереси позивача. А оскільки захисту підлягають виключно порушені права заявника, то у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 слід відмовити.

З огляду на викладене вище, справа розглядається в порядку спрощеного провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, на підставі наявних у справі матеріалів.

При цьому, суд враховує подане клопотання позивача про прискорення розгляду справи.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

23 жовтня 2008 року УГІРФО ГУ МВС України в місті Києві прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну гр. Російської Федерації ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) згідно пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію».

25 жовтня 2008 року позивача документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 терміном дії - безстроково.

11 червня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

За результатами розгляду вказаної заяви, 01 жовтня 2020 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області прийнято рішення №80112300003329 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання відповідно до підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321, та підготовлені документи для скасування дозволу на імміграцію та виданої на підставі даного дозволу посвідки на постійне проживання.

01 жовтня 2020 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області прийнято рішення №299 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, згідно якого громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 на підставі пунктів 1 та 6 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 22 жовтня 2008 року.

Також, видана на підставі цього рішення посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 25 жовтня 2008 року скасована на підставі вимог підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321.

Незгода позивача із вказаним рішенням зумовила її звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Конституція України встановлює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26).

Аналогічна норма передбачена частиною 1 статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України від 07.06.2001 № 2491-III «Про імміграцію» (далі Закон № 2491-III), Законом України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі Закон № 3773-VI), Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію в поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим Постановою КМ України від 26.12.2002 №1983 (далі Порядок № 1983), Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321 (далі - Порядок №321).

Статтею 1 Закону № 2491-III визначено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;

Підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону № 2491-III.

Так, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо, зокрема, з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; в інших випадках, передбачених законами України (пункти 1, 6 частини 1 статті 12 Закону № 2491-III, які вказані в оскаржуваному рішенні).

Пунктом 21 Порядку №1983 визначено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (пункт 22 Порядку №1983).

Як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку, затвердженого начальником ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області 01 жовтня 2020 року, проведеною перевіркою матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання встановлено, що 25 березня 2008 року громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 , перебуваючи в Україні на законних підставах звернулася до ВГІРФО Солом`янського РУ ГУМВС України в м. Києві із заявою щодо надання їй дозволу на імміграцію в Україну згідно пункту 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію", оскільки її донька ОСОБА_2 , уродженка міста Києва, Україна.

22 жовтня 2008 року керівництвом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 згідно з пунктом 6 частини 2 статті 4 Закону України "Про імміграцію".

25 жовтня 2008 року іноземку документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 терміном дії безстроково, відповідно до якої іноземець проживає по теперішній час.

Однак, відповідно до вказаної законодавчої норми дозвіл на імміграцію в Україну надається в межах квоти імміграції батькам, чоловікові (дружині) іммігранта та його неповнолітнім дітям.

Згідно пункту 6 частини шостої статті 9 Закону України "Про імміграцію" та враховуючи той факт, що донька іноземки є неповнолітньою, заява в установленому порядку, на думку відповідача-1, не могла бути оформлена, що суперечить вимогам законодавства.

Тобто, на думку відповідача, жодного документа, який би підтверджував наявність у іноземки підстав для отримання дозволу на імміграцію у відповідності до вимог імміграційного законодавства, подано не було.

Аналіз змісту висновку від 01 жовтня 2020 року свідчить, що оскаржуване рішення прийняте з підстав того, що на думку відповідача, у неповнолітньої доньки позивача не було правових підстав для отримання дозволу на імміграцію в Україну за територіальним походженням; позивачем не вказана підстава, згідно якої вона мала право на отримання дозволу на імміграцію в Україну; позивачем не було надано УГІРФО ГУ МВС України в місті Києві жодного документа, який би підтверджував наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію.

Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Пунктом 6 частини другої статті 4 Закону № 2491-III визначено, що квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Пунктом 3 частини 3 статті 4 Закону № 2491-III (в редакції станом на момент надання позивачу дозволу на імміграцію) передбачено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Відповідно до частини 4 статті 7 Закону України «Про громадянство» особа, ? ?, ? ?, , .

, 24 1991 , подано зобов`язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників (частина 3 статті 8 Закону України «Про громадянство»).

Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983 (далі по тексту - Порядок № 1983).

У відповідності до підпункту 2 пункту 2 цього Порядку № 1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи Департаменту в головних управліннях, управліннях МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає Департамент), а саме, зокрема, батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.

Згідно пункту 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:

- формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;

- надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції Департаменту чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;

- здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

З наведених норм вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України "Про імміграцію", центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.

Згідно з пунктом 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію", (у редакції, яка була чинною на момент видачі позивачу дозволу на імміграцію), квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Як встановлено судом, позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію".

Однак, відповідачем при опрацюванні заяви позивача від 11 червня 2020 року, зроблено висновок, що при видачі посвідки на постійне проживання на території України серії НОМЕР_1 від 25 жовтня 2008 року суб`єктом владних повноважень вчинено дії з порушенням норм чинного, на момент видачі, законодавства.

З огляду на що, відповідач прийшов до висновку про наявність підстав для скасування позивачу дозволу на імміграцію.

З огляду на те, що судом надається правова оцінка законності оскаржуваного рішення, проте таке рішення прийнято на підставі висновку відповідача, яке є передумовою прийняття оскаржуваного рішення, суд вважає за необхідне надати правову оцінку обом підставам.

У висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу зазначено, що у 2008 році позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію", як особі, яка є матір`ю народженої на території України дитини.

Отже, відповідач, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні, проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача, та керуючись пунктом 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачу, визначених в Законі України "Про імміграцію", не виявив, у зв`язку з чим видав посвідку на постійне місце проживання в Україні, що підтверджується дозволом на імміграцію в Україну від 22 жовтня 2008 року.

Посилаючись на пункт 6 частини першої статті 12 Закону України "Про імміграцію", як у висновку так і у відзиві, відповідач зазначає, що дозвіл на імміграцію позивача підлягає скасуванню, оскільки донька іноземця є неповнолітньою, заява у встановленому законом порядку не могла бути оформлена, що суперечить вимогам законодавства.

Таким чином, на думку відповідача, документ, який слугував підставою для прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу в 2008 році є неправомірним, оскільки суперечить вимогам імміграційного законодавства України.

Суд, не погоджується з такими доводами, оскільки подавши в 2008 році документи для отримання дозволу на імміграцію в Україну, позивач не повинен бути обтяженим покладенням на нього відповідачем додаткових обов`язків.

Крім того, судом встановлено, що відповідачем не надано будь-яких доказів на підтвердження прийняття рішення на підставі не чинних документів в 2008 році, а також доказів порушення позивачем норм чинного законодавства при подачі заяви для надання дозволу на імміграцію, оскільки важливим є дослідження питання щодо чинності поданих документів саме на момент подачі заяви 2008 році, а не на момент прийняття висновків відповідачем.

Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеною в постанові від 16 травня 2018 року у справі №802/864/16-а провадження №К/9901/11374/18.

Суд зазначає, що оскаржуване рішення прийняте, зокрема, на підставі пункту 1 частини 1 статті 12 Закону №2491-III, тобто за умови, якщо з`ясується, що дозвіл на імміграцію надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Вимогами частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства).

Водночас, всупереч покладеного на відповідача обов`язку, останній не підтвердив належними та допустимими доказами наявності підстав для анулювання дозволу на імміграцію, визначених пунктом 1 частини 1 статті 12 Закону №2491-III, а саме в чому полягають свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи які документи, на підставі яких видано дозвіл, втратили чинність.

Крім того, оскаржуване рішення від 01 жовтня 2020 року №299 про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну прийнято на підставі пункту 6 частини першої статті 12 Закону №2491-III (інші випадки, передбачені законами України).

В той же час, оскаржуване рішення не містить посилань на встановлений міграційним органом інший випадок, передбачений Законом України «Про імміграцію». Доказів надання позивачем при отриманні дозволу на імміграцію не повного пакету документів, передбачених законом, приховування даних щодо сімейного стану, відповідачем не надано. Також не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з`явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені статтею 12 Закону України «Про імміграцію».

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 року в справі №820/5953/16, від 26.06.2020 року №820/1861/17, від 13.03.2018 року №820/3610/17, від 25.09.2019 року в справі №813/119/16, які в силу норм частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України підлягають врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що рішення відповідача про скасування дозволу на імміграцію з підстав, визначених пунктом 6 частини 1 статті 12 Закону №2491-III, без наведення прямої норми іншого закону, яка регламентує причини скасування такого рішення, що надає право іноземцю та особі без громадянства на імміграцію, не може вважатися правомірним та обґрунтованим.

З урахуванням наведеного в сукупності, судом вбачаються підстави для скасування оскаржуваного рішення від 01 жовтня 2020 року №299.

Наявними матеріалами справи підтверджується, що рішення про відмову в оформленні посвідки на постійне проживання від 22 червня 2020 року №80112300003329 видане на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку №321, а саме дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію.

В той же час, як встановлено вище, відповідачем не вказано в чому саме полягають невідповідність та відсутність підтвердження необхідної інформації, а наведені твердження спростовані фактичними обставинами справи.

Суд бере до уваги п. 75 постанови Верховного Суду від 17.12.2018 по справі №509/4156/15-а (адміністративне провадження №К/9901/7504/18), де міститься правовий висновок, у силу якого адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб`єктом владних повноважень для доведення правомірності («виправдання») свого рішення.

До того ж, на законодавчому рівні розмежовуються поняття «обмін» посвідки та її «оформлення». Під різне нормативне регулювання підпадає як порядок розгляду заяви, так і підстави для прийняття рішення і кінцевий результат розгляду заяви.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернулася до відповідача з заявою саме про обмін посвідки на постійне проживання у зв`язку з досягненням 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія) до п.7 Порядку № 321, додавши до заяви необхідний перелік документів.

Суд зазначає, що приписи Порядку №321 не надають право відповідачу при розгляді заяви про обмін посвідки перевіряти обґрунтованість підстав її оформлення.

Щодо частини позовних вимог про зобов`язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання НОМЕР_1 від 25 жовтня 2008 року, суд зазначає, що оскільки вирішення питання про здійснення оформлення (обміну) та видачі посвідки на постійне проживання в Україні є компетенцією органів міграційної служби (його дискреційними повноваженнями), суд вважає, що в задоволенні вимоги про зобов`язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання на території України - належить відмовити.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Частиною 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У даному випадку належним та достатнім способом захисту позивача у спірних правовідносинах є зобов`язання відповідача вирішити питання щодо оформлення та видачі ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання в порядку обміну у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Разом з тим, відповідач-1 як суб`єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності прийнятого оскаржуваного рішення.

За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Беручи до уваги положення частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, на користь позивача підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача здійсненні ним судові витрати пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області №299 від 01 жовтня 2020 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого ОСОБА_1 22 жовтня 2008 року.

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області вирішити питання щодо оформлення та видачі громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) нової посвідки на постійне проживання в Україні в порядку обміну у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

В іншій частині адміністративного позову відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) понесені нею судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 800 (вісімсот) гривень 00 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вулиця Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598).

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя А.Б. Федорчук