Рішення № 99178814, 26.08.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 серпня 2021 року м. Київ № 640/26203/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Добрянської Я.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державної служби геології та надр України

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста звернулась ОСОБА_1 з позовом до Державної служби геології та надр України в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби геології та надр України від 09.12.2019р. № 282-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Управління економіки та бухгалтерського обліку - головного бухгалтера Державної служби геології та надр України з дати звільнення;

- стягнути з Державної служби геології та надр України на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що наказ відповідача про звільнення є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки станом на дату винесення наказу волевиявлення позивача на звільнення було відсутнє, адже заяву про звільнення було відкликано останньою.

Відповідач правом на подання відзиву на адміністративний позов не скористався.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 працювала в Держаній службі геології та надр України на посаді начальника Управління економіки та бухгалтерського обліку - головного бухгалтера.

05.12.2019р. позивачем подано заяву до відповідача про звільнення її із займаної посади за згодою сторін з 13.12.2019р.

Наказом Державної служби геології та надр України від 09.12.2019р. «Про звільнення ОСОБА_1 » № 282-к позивача звільнено з посади начальника Управління економіки та бухгалтерського обліку - головного бухгалтера з 13.12.2019р. за угодою сторін відповідно до ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу». Підставою прийняття вказаного наказу зазначено заяву ОСОБА_1 від 05.12.2019р.

При цьому, 09.12.2019р. позивачем направлено на адресу відповідача заяву про відкликання заяви від 05.12.2019р. про звільнення за угодою сторін.

Однак, листом Державної служби геології та надр України від 13.12.2019р. № 24703/01/04-19 позивача повідомлено про те, що наказом Державної служби геології та надр України від 09.12.2019р. «Про звільнення ОСОБА_1 » № 282-к позивача звільнено з посади начальника Управління економіки та бухгалтерського обліку - головного бухгалтера з 13.12.2019р. за угодою сторін, а відтак вказаним наказом була реалізована заява ОСОБА_1 від 05.12.2019р. про звільнення за угодою сторін. При цьому, заява від 09.12.2019р. про відкликання заяви від 05.12.2019р. надійшла до Державної служби геології та надр України 10.12.2019р. за вх. № 23384/02/04-19, тобто вже після винесення наказу про звільнення. З огляду на що, позивача повідомлено про залишення заяви позивача, про відкликання попередньої заяви, без задоволення.

Позивач вважаючи наказ про звільнення незаконним, оскільки станом на момент його прийняття волевиявлення на припинення трудових відносин зі сторони позивача було відсутнє, позивач звернулась до суду для захисту своїх прав, свобод та законних інтересів.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу".

За змістом статті 5 Закону України "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Частиною першою статті 30 Закону України "Про державну службу" передбачені підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими Кодексом законів про працю України, та спеціальними, які наведені в цьому Законі. В цьому випадку до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Загальні підстави припинення трудового договору визначені приписами статті 36 КЗпП України, пунктом 1 частини першої якої підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін.

Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Однією із підстав припинення трудового договору є угода сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України та ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу»).

З матеріалів справи вбачається, що підставою для прийняття оскаржуваного наказу стала особиста письмова заява позивача, що містила прохання звільнити її із займаної посади за угодою сторін.

Зі змісту заяви, датованої 05.12.2019р., яка наявна в матеріалах справи вбачається, що позивачка власноручно написала заяву про звільнення її з посади за угодою сторін з 13.12.2019р.

При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).

За такого правового регулювання основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 814/2853/16, постанові від 19.07.2019 року у справі №452/1839/16.

Так, судом встановлено, що заяву про відмову від заяви про звільнення за угодою сторін позивачка написала 09.12.2019р., з огляду на бажання звільнитись шляхом переведення до органів ДФС України.

При цьому, із долученого до матеріалів справи фіскального чеку АТ «Укрпошта» вбачається, що позивачка направила заяву до відповідача поштовою кореспонденцією 09.12.2019р. о 18:45:56, тобто за межами робочого дня відповідача.

З огляду на вказане, лише 10.12.2019р. тобто вже після прийняття оскаржуваного наказу, заява позивачки була отримана відповідачем.

При цьому, відповідачем не висловлено згоди щодо анулювання раніше досягнутої домовленості про звільнення позивача, про що позивачку повідомлено листом від 13.12.2019р. № 24703/01/04-19.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Так, серед підстав для припинення трудового договору КЗпП України у статті 36 окремо виділяє угоду сторін та розірвання трудового договору з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП).

Основною відмінністю між звільненням за угодою (або ж згодою) сторін та звільненням з ініціативи працівника є вираження бажання обох сторін одночасно у випадку угоди сторін та, відповідно, наявність бажання лише працівника у випадку припинення трудових відносин за його ініціативою.

Тобто, звільнення за угодою сторін передбачає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк. У свою чергу, звільнення з ініціативи працівника не передбачає обов`язкової наявності згоди роботодавця на таке звільнення, оскільки в даному випадку працівник реалізовує своє право, передбачене трудовим законодавством, а роботодавець вимушений погодитись зі звільненням працівника незалежно від свого бажання.

Отже, законність припинення трудових відносин за угодою сторін фактично поставлено у залежність від наявності взаємної згоди працівника та роботодавця на таке звільнення.

Разом із тим, за пунктом 1 статті 36 КЗпП України безстроковий трудовий договір може бути припинено у будь-який строк, стосовно якого досягли домовленості працівник та роботодавець. Такий строк може бути як меншим, так і перевищувати встановлений для звільнення за власним бажанням двотижневий період.

При цьому, дату припинення трудових відносин за угодою сторін сторони (працівник і роботодавець) визначають за взаємною домовленістю.

Верховний Суд України у постанові Пленуму від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» наголосив, що при досягненні домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді на це роботодавця і працівника (пункт 8).

У контексті зазначеного, суд приходить до висновку, що відкликання заяви позивачкою від 09.12.2019р. (вх. № 23384/02/04-19) про звільнення із займаної посади за угодою сторін могло б мати місце лише у випадку на це згоди Державної служби геології та надр України та Голови Державної служби геології та надр України.

Тому, враховуючи ненадання такої згоди голови Державної служби геології та надр України на погодження заяви позивачки про відкликання її заяви про звільнення за угодою сторін від 13.12.2019р. та враховуючи надходження такої заяви вже після прийняття рішення про звільнення, суд вважає, що звільнення позивачки відбулося у порядку та спосіб, що визначені законодавством про працю.

Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 19.07.2019р. у справі №452/1839/16-а, адміністративне провадження №К/9901/23922/18.

Щодо доводів позивачки про звільнення її з роботи в період тимчасової непрацездатності, суд зазначає наступне.

Так, чинним трудовим законодавством визначено, що працівник не може бути звільнений з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, окрім звільнення за п.5 ст. 40 КЗпП України, а також перебування у відпустці.

Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не повинно проводитись, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний лист про його тимчасову непрацездатність.

Чинний Кодекс Законів про працю України не містить прямої норми яка б забороняла звільнення працівника в період перебування на лікарняному у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Окрім того, як вже зазначено судом вище, серед підстав для припинення трудового договору КЗпП України у статті 36 окремо виділяє угоду сторін та розірвання трудового договору з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП).

У справі, що розглядається, позивачка виявила бажання припинити трудовий договір за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), про що свідчить зміст поданої нею заяви про звільнення.

У постанові Верховного Суду від 02.09.2019 року (КЦС) у справі № 401/30/17-ц та постанові Верховного Суду від 22.11.2019 року (КАС) у справі №813/740/17 суд зазначає, що доводи позивачів на те, що їх звільнили у період тимчасової непрацездатності, є «безпідставними», адже в даному разі мало місце звільнення за угодою сторін, тому таке звільнення є цілком правомірним.

За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що наказ про звільнення є законним та обгрунтованим, а відтак підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.

Одночасно, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Керуючись ст. 242, 243, 251, 255 КАС України, -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 255 КАС України та може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська