Рішення № 99178351, 20.08.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 серпня 2021 року м. Київ № 640/12055/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Маруліної Л.О., вирішивши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі також - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі також - третя особа), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської республіки Афганістан ОСОБА_1 .

- зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та формально досліджено інформацію по країні походження позивача. Зазначено, що влада Афганістану не здатна забезпечити захист позивачеві від небезпеки життю та здоров`ю в умовах внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а позивач вважає, що існує об`єктивна загроза бути вбитим у вказаних умовах.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.07.2019 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

У відзиві, поданому через канцелярію суду 02.08.2019 року, представник Держаної міграційної служби України заперечував проти задоволення позову та зазначив, що оскаржуване рішення прийнято правомірно, на підставі всебічного вивчення усіх документів та доказів, оскільки не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної або політичної партії. Вказано, що елемент переслідування заявника в країні громадянської належності не підтверджений, непереконливий, а відомості, надані позивачем не є правдивими. В прохальній частині відзиву відповідачем зазначено клопотання про розгляд справи за участю представника Державної міграційної служби України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.08.2019 року клопотання представника відповідача Мужецької Катерини Олегівни (довіреність від 15.01.2019 року №126-2019) про здійснення розгляду справи за участі представника відповідача повернуто без розгляду.

У відповіді на відзив, поданій через канцелярію суду 01.08.2019 року, представник позивача наполягає на твердженнях щодо обґрунтованих побоювань позивача стати жертвою переслідувань, вбивства, викрадення, побиття, жорстокого поводження та ув`язнення в умовах внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини в Афганістані..

Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області пояснень на позов не надано.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, проаналізувавши положення чинного законодавства, судом встановлено наступне.

Громадянин Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 21.08.2018 року звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Управління Державної міграційної служби України у Київській області Державної міграційної служби України від 12.09.2018 року №303/2 позивачу прийнято в оформлення документи позивача для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,

За результатами розгляду особової справи позивача Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області затверджено висновок від 25.03.2019 року справа №2018КV0180 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за результатами особової справи ОСОБА_3 , громадянина Ісламської Республіки Афганістан.

Державною міграційною службою України 05.06.2019 року прийнято рішення №207-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1 , про що повідомлено останнього відповідним повідомленням від 13.06.2019 року №165.

Не погоджуючись із рішенням відповідач, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі також - Закон № 3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також визначено поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Відповідно до частини 2 статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Як передбачено у частині 5 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до пункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07.09.2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Положеннями частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма 8 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі також - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з частиною першою статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Як було встановлено вище, оскаржуваним рішенням позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Надаючи оцінку вказаному рішенню, суд зазначає наступне.

Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри ( пункт 5 статті 4 Директиви).

«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом під час розгляду даної справи встановлено, що позивачем в заяві про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було зазначено, що у Афганістані його життя дуже складне, щодня там теракти; кожного дня коли людина виходить з дому, не знає, чи повернеться живою додому. Крім того, зазначено що рідний брат заявника працював з 2008 року по 2018 рік перекладачем на військовій авіабазі США неподалік від проживання їхньої родини. Через це заявник неодноразово отримував погрози від руху «Талібан», зазнавав побиття та отримав попередження про те, що його буде вбито через роботу брата на американців. Також позивач розповів, що виїхав з Афганістану через те, що там війна, постійно відбуваються теракти та про те, що про намір вивезти родину до Узбекистану або Таджикистану раніше говорив і його брат, але не зробив цього. У своїй заяві від 21.08.2018 року позивачем вказано, що він не може повернутись до Афганістану через загальне насильство, оскільки країна знаходиться у стані військового конфлікту. Щодо тверджень позивача, що він на даний час зазнає тиску з боку прибічників «Талібану» через роботу його брата перекладачем на авіабазі США, вказана теза не вважається обґрунтованою, оскільки брат заявника працював на вказаній базі з 2008 року по 2018 рік, а отже, за нових обставин, коли його брат вже не працює на базі США, дана загроза, очевидно, втратила актуальність. При цьому, під час співбесіди в протоколі від 05.11.2018 року позивачем вказано, що вони з братом та матір`ю обговорювали варіанти виїзду з Афганістану задовго до його фактичного виїзду, що вказує на планомірний характер підготовки позивача до еміграції зі своєї країни.

Судом встановлено, з протоколів допиту позивача, що позивач все життя до виїзду в Україну прожив у рідному місті Баграм, упродовж багатьох років мав постійну роботу з 2007 року по 2018 рік, до виїзду із країни, політикою не займався, спільно з родиною користувався постійним житлом з землею та автомобілем. За весь час одного разу позивача побили, але без наслідків для здоров`я, на що вказує його відповідь у анкеті про відсутність проблем зі здоров`ям. Документальних підтверджень цьому також немає. При цьому, з матеріалів особової справи позивача, відсутні ознаки, що можуть вказувати на наявність у нього проблем з представниками державних органів країни громадянської належності, можливість переслідування його близьких родичів за конвенційними ознаками. Встановлено, що позивач проживає у Афганістані разом з матір`ю та родиною свого брата, підтримує регулярний зв`язок з нею.

Суд звертає увагу, що під час співбесіди 04.09.2018 року позивач вказує, що виїхав з Афганістану легально з паспортом, через агенцію, з узбецькою візою прямим літаком турецьких авіаліній Мазар Шеріф - Ташкент, хотів потрапити саме до України, оскільки у нього в Україні був знайомий, який порадив тікати сюди, отже, позивач вважає, Україна є для нього безпечною країною причинами виїзду перш за все позивачем зазначено саме війна та постійні загрози. Крім того, у протоколі допиту позивачем зазначено, що в його країні вже 40 років йде війна та там йому знаходитись небезпечно.

Поряд з цим, суд зазначає, що під час співбесіди позивачем було вказано, що причиною ворожого ставлення «Талібану» до його родини, крім роботи брата, було й те, що його родина не підтримувала цей рух. Зі слів позивача, ситуація в Афганістані є дуже небезпечною для цивільного населення через терор «Талібану».

При цьому, судом з наявних в матеріалах особової справи позивача № 2018KV0180 встановлено, що до позивача не застосовувалися адміністративні заходи, до кримінальної відповідальності він не притягувався, невійськовозобов`язаний. Позивач не був членом політичних, релігійних, військових, громадських організацій, в інцидентах із застосуванням насильства, що пов`язано з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами участь не брав. На території Афганістану ніякої шкоди та переслідувань не зазнавав, до позивача не може бути застосована в Афганістані смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання загальнопоширеного насильства.

Також під час співбесід позивач не зазначав, що саме загрожує його життю у випадку повернення до Афганістану та не підтвердив факту застосовування до нього фізичної сили невідомими людьми, які приходили до нього.

Таким чином, суд зазначає, що причини, які позивач вказує, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Варто зауважити, що при розгляді зазначеної справи слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Доводи позивача про ситуацію загально поширеного насильства та систематичного порушення прав людини в Афганістані не знайшли свого підтвердження а ні в ході перевірки відповідачем, а ні в процесі судового розгляду.

Отже, вказане свідчить про не пов`язаність обґрунтованих побоювань позивача бути вбитим в умовах внутрішнього збройного конфлікту, загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини в Афганістані.

Так, позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.

Крім того, суд зазначає, що згідно абзацу 6 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

З матеріалів справи висновується, що позивач цілеспрямовано покинув територію Афганістану, маючи намір звертатись за захистом в Україні. Виїзд з території Афганістану був спланованим та фінансово забезпеченим, як вбачається з наданої позивачем інформації, що протягом двох років старанно і успішно вивчав на курсах у рідному місці російську мову, яка йому потрібна. Тобто, виїзд з Афганістану до України, очевидно, не був спонтанною реакцією позивача на ситуацію, що виникла у 2018 році, цей виїзд вочевидь планувався позивачем тривалий час і фактично відбувся не як результат індивідуального переслідування ісламістами за певною конвенційною ознакою, а як результат реалізації заздалегідь спланованої дій, яка мала на меті забезпечити виїзд до більш безпечної країни. Як зазначив позивач під час співбесіди в протоколах від 04.09.2018 року та 05.11.2018 року, такою країною він вважає Україну. Крім того, згідно протоколу додаткової співбесіди позивача від 19.03.2018 року, останнім зазначено, що його дядько в Афганістані домовився з одним чоловіком про перенаправлення позивача до України, в результаті позивач через Узбекистан діставався до України. Немає підтверджень, що протягом зазначеного періоду надходили погрози в адресу позивача.

Як вбачається з матеріалів співбесіди, позивач повідомив, що перед виїздом з країни він радився з друзями стосовно вибору країни для переїзду і вони порадили саме Україну, оскільки в Україні до людей, які шукають захист, відносяться добре і дуже добрий народ тут живе.

На шляху до України в позивача була транзитна зупинка в Таджикистані та Узбекистані. Жодна з цих країн не розглядалась як третя безпечна країна.

Позивачем не зазначено обставин, які б перешкоджали йому завернутися за захистом в країнах, де останній перебував до прибуття в Україну, тобто, третіх країнах.

У даному контексті суд зауважує, що, людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині.

Вищевказані обставини дають підстави для висновку, що позивач не мав наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні, а також не скористався альтернативою внутрішнього переміщення.

Отже, позивач мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання.

На думку суду, не може бути залишеним поза увагою і той факт, що в анкеті та протоколі співбесіди позивач зазначає, що прагне спокійно жити та працювати в Україні.

Однак, причини особистого характеру, прагнення змін та покращення рівня життєвих умов, коли особа переїжджає виключно з економічних міркувань, свідчать, що така особа є економічним мігрантом, а не біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вказана правова позиція також викладена в постанові Верховного Суді від 20.06.2019 року по справі №815/5486/16.

За змістом пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення біженця Управління Верховного комісара ООН (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосується статусу біженця) мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися бажанням змін або пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

Таким чином, у розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого Керівництва, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.

Посилання позивача на політичну ситуацію в країні та на адресу веб-сайту Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, на якому розміщено відповідні відомості, носять загально інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, а отже не можуть бути прийняті до уваги.

Позивачем не було надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача, не наведено жодної аргументації своїм побоюванням, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Отже, небажання позивача повертатись в країну громадянської належності саме по собі не є підставою для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За вказаних обставин, суд приходить до переконання, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування розумної можливості того, що позивачу буде спричинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналіз матеріалів особової справи позивача, з урахуванням інформації по країні походження, також, не свідчать про таке.

Також під час співбесід позивач не зазначав, що саме загрожує його життю у випадку повернення до Афганістану та не підтвердив факту застосовування до нього фізичної сили невідомими людьми.

Зокрема, позивачем не надано жодних відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та доказів, що підтверджують переслідування саме позивача.

За вказаних обставин, суд приходить до переконання, що мотивами звернення позивача за захистом на території України є пошук способу легалізації на території України з метою покращення рівня свого життя, а не через побоювання стати жертвою переслідувань чи загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача та співбесід останнього із посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Щодо посилання представника позивача про те, що під час проведення співбесіди був відсутній перекладач, суд зазначає таке.

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов`язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.

Таким чином з наведеного висновується, що перекладач залучається в разі, якщо заявник не володіє українською або російською мовами.

Разом з тим, згідно матеріалів справи, рідною мовою позивача є дарі, однак позивач також володіє англійською та російською мовами. Зазначено, що перекладач не потрібен, позивач все добре розуміє.

У протоколах співбесіди міститься інформація про те, що співбесіда перекладалася з російської мови (тобто з мови, якою володіє позивач) на українську мову, зміст позивачу зрозумілий, заперечень та зауважень позивач не мав. Крім того, під час проведення співбесіди з громадянином Афганістану ОСОБА_1 здійснювався аудіозапис, який, у випадку наявності у позивача сумнівів щодо правильності відображення ходу співбесіди у протоколі, міг би слугувати підставою для наголошення на цій обставині у разі оскарження рішення Державної міграційної служби України. Однак, матеріали справи не містять скарг та відповідних посилань.

Крім того, позивач жодний протокол співбесіди не оскаржував, заперечень на нього не надавав.

Зважаючи на все викладене вище, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19.04.1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 року (справа № 802/2236/17-а).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У відповідності до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування виконав та довів правомірність та обґрунтованість оскаржуваних позивачем рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною трутьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.

Керуючись положеннями статей 2, 5 - 11, 14, 19, 72 - 77, 90, 241 - 246, 255, Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач: громадянин Афганістану ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Державна міграційна служба України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9, код ЄДРПОУ 37508470);

Третя особа: центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598).

Повне судове рішення складено 220.08.2021 року.

Суддя Л.О. Маруліна