Рішення № 99176154, 25.08.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/10288/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 серпня 2021 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Радчука А.А.,

розглянувши в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду в порядку спрощеного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу та зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, Державної міграційної служби України, в якій позивач просив:

визнати наказ ГУ ДМСУ в Одеській області № 107 вiд 08.06.2021 р., про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його;

зобов`язати ГУ ДМСУ в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що наказ Управління у справах біженців ГУ ДМСУ в Одеській області є необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.

Позивач зазначає, що він не належить до жодного визначення, яке зазначено у п.6 ст.8 Закону, оскільки заява Позивача не носить характеру зловживання. 31.05.2021 року позивач вперше звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При зверненні за захистом Позивач надав оригінал паспортного документу. Тож Позивач не видає себе за іншу особу та йому не було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до звернення у травні 2021 року.

Позивач зазначає, що у випадку повернення до країни походження існує ризик переслідувань Позивача через його належність до релігійної меншини, яка зазнає переслідувань в Туреччині - православні християни. Також позивач може стати жертвою невибіркового насильства у ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.

Позивач вважає, оскільки він не виїжджав із країни походження через побоювання за своє життя та здоров`я, та не підпадає під визначення, перелічені в п. 6 ст. 8, на який Відповідач посилається, тобто у Позивача наявні умови, зазначені п. 13 ч. 1 Закону, і саме тому заява Позивача про звернення за захистом в Україні не може вважатися необґрунтованою.

Позивач зазначає, що він надав документи, що підтверджували громадянство, зробив реальну спробу обґрунтувати заяву при проведенні співбесід з Відповідачем, надав всі важливі факти та пояснення, що були в його розпорядженні, його твердження є правдоподібними та не суперечать іншій інформації у його справі. В свою чергу ГУ ДМС в Одеській області не встановило неправдивості тверджень Позивача, отже він заслуговує довіри.

Позивач вважає, що ГУ ДМСУ в Одеській області неправильно застосувало положення ст. 8 та 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» і фактично застосувало норму ст. 10 щодо розгляду заяви по суті, замість норми ст. 8 щодо розгляду заяви щодо прийнятності. Отже, мало місце неправильне застосування судом матеріального права.

Таким чином, позивач вважає, що рішення ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним та підлягає скасуванню.

Ухвалою судді від 22.06.2021 року відкрито провадження по справі та повідомлено сторін, що суд розгляне справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, оскільки відсутні підстави для розгляду справи в порядку загального провадження.

Від представника відповідача 21.07.2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову відповідач зазначає, що за результатами аналізу матеріалів клопотання шукача захисту було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є наслідком лише суб`єктивної оцінки ситуації, що склалась в його країні. Душевні переживання та систематичний стрес, які виникли у позивача в наслідок завдання йому фізичної шкоди визвали у нього фіктивне переконання щодо його переслідування за дискримінаційними ознаками.

При цьому відповідач зазначає, що позивач безперешкодно вибув з країни походження - Туреччини, а також безперешкодно відвідав окрім України щонайменш шість інших країн, з метою пошуку захисту

З матеріалів особової справи шукача захисту вбачається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Під час проведення співбесід заявник не надав жодних конкретних фактів або усних тверджень, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, шукачем захисту не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля в країні громадянської належності.

Зважаючи на викладене, можливо дійти висновку, що відносно особи не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Туреччини, оскільки інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Аналізом матеріалів особової справи, можливо встановити заявника, що у випадку повернення до Туреччини йому не можуть загрожувати смертна кара, нелюдське, або таке, що принижує людську гідність поводження або покарання. Позивач не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності.

Відповідач зазначив також, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі її повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Беручи до уваги вищенаведене, відповідач вважає, що наказ № 107 вiд 08.06.2021 року приймався з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

Статтею 258 КАС України визначено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч.1 ст.120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Згідно з ч.6 ст.120 КАС України якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , країна постійного проживання - Туреччина, за віросповіданням - християнин (ортодокс), сімейний стан - неодружений.

23.04.2021р. ОСОБА_1 вилетів з м. Анталія (Туреччина) до м. Кишинів (Молдова), де перебув 10 днів, після чого на автобусі вибув до м. Києва, а до Одеси виїхав через 5 днів.

31.05.2021р. ОСОБА_1 звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної міграції ГУДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою для звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту були наступні обставини. Біля будинку позивача знаходилась мечеть, з якої постійно гучно лунали молитви. Позивач просив зменшити гучність молитв, проте його почали переслідувати. Через місяць після цього його вдарили по голові металевою палкою та розбили голову. При цьому в районі його проживання є багато секретних служб, які можуть атакувати позивача в будь-який час

Наказом Головного управління ДМС в Одеській області №107 від 08.06.2021р., на підставі письмового висновку головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту Микити Осадчого стосовно матеріалів особової справи №2021 ОD0081, відмовлено громадянину Туреччини ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .

Відповідно до зазначеного висновку міграційною службою було встановлено, що з матеріалів особової справи спостерігається, що історія переслідування заявника є необґрунтованою і він не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пп. 1, 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 2011 року. З матеріалів особової справи шукача захисту вбачається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Під час проведення співбесід заявник не надав жодних конкретних фактів або усних тверджень, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, шукачем захисту не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля громадянської належності. Зважаючи на викладене, можливо дійти висновку, що відносно особи не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні. Аналізом матеріалів особової справи, можливо заявника, встановити що у випадку повернення до Туреччини йому не можуть загрожувати смертна кара, нелюдське, або таке, що принижує людську гiднiсть поводження або покарання. Шукач захисту не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до крапни громадянської належності. Крім цього, слід зазначити, що до свого виїзду з Туреччини у 2021 році, він перебував на території інших держав (Сербія, Македонія, Албанія, Білорусь), у тому числі України, у 2020 році, де не здійснював спроби звернення за міжнародним захистом у зв`язку з тим, що він відразу не міг знайти відповідні організації або йому не подобались міста перебування, повернення до Туреччини було мотивовано закінченням грошових засобів

11.06.2021 року Позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за № 5/1-428 від 08.06.2021 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011р. №3671-VI.

Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 4 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Згідно із ч.1 та ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 7 статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно пунктів 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Отже, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Вказані висновки узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 19.09.2018 року по справі №815/2736/17.

Відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Статтею 27 Закону України "Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції належить прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч.ч.2 та 3 ст. 10 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Відповідно до п. 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України № 649 від 07.09.2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом (3671-17): а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Пунктом 2.4 та п. 2.5 зазначених вище Правил, у разі наявності передбачених Законом (3671-17) підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

У разі використання заявником права на оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби невідкладно видає такому заявникові під підпис довідку про звернення за захистом в Україні, про що заносить відповідні відомості до журналу реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні. Підставою для видачі зазначеної довідки є відповідне доручення Державної міграційної служби України або, у випадку оскарження в судовому порядку, відмітка (штамп) суду про прийняття позовної заяви, оригінал чи належним чином завірена копія ухвали суду про відкриття провадження у справі, належним чином оформлена судова повістка. Довідка видається строком на два місяці з подальшим щомісячним продовженням її дії на весь час розгляду скарги. Одночасно орган міграційної служби роз`яснює особі порядок реєстрації за місцем тимчасового проживання.

Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:

- всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;

- відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди;

- особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Той факт, що заявник вже був об`єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду.

У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи 31.05.2021р. ОСОБА_1 звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної міграції ГУДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою для звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту були наступні обставини. Біля будинку позивача знаходилась мечеть, з якої постійно гучно лунали молитви. Позивач просив зменшити гучність молитв, проте його почали переслідувати. Через місяць після цього його вдарили по голові металевою палкою та розбили голову. При цьому в районі його проживання є багато секретних служб, які можуть атакувати позивача в будь-який час.

З міркувань власної безпеки, після вказаної події позивач прийняв рішення щодо переїзду до іншої країни. Спочатку, у 2020 році заявник переїхав до Анталії, де пробув декілька місяців та вибув до Білорусії. На території Білорусії перебував протягом 10 днів та виїхав до України (м. Київ), де знаходився 5 днів та вибув до Албанії. На території Албанії пробув 1 день та виїхав до Сербії через Македонію. У Сербії перебував протягом 10 днів та повернувся до Туреччини. 8-9 місяців проживав в Анталії (Туреччина) та вибув до Молдови, звідки потрапив до України на автобусі. В ході розгляду клопотання позивач повідомив про небажання щодо подальшого повернення до Туреччини через загрозу зазнати розправи з боку колишніх нападників.

Вiдповiдно до проаналізованих матеріалів особової справи, відсутні об`єктивні елементи переслідування особи за ознаками раси, громадянства, віросповідання або політичних переконань у разі повернення до Туреччини, заявника також неможливо віднести до певної соціальної групи. Висловлені побоювання про дискримінацію за релігійною ознакою (належності до християн) не вважаються об`єктивними та, у свою чергу, спростовуються поясненнями особи в ході опитування.

Так з протоколу співбесіди від 08.06.2021 року спостерігається, що починаючи з 2012 - 2013 років мусульмани відвідували родовий будинок позивача та пропагували ідеї мусульманства, залишали йому релігійну літературу для ознайомлення, будь-яких труднощів у нього у цей період не виникало (арк. 4). Крім цього, в ході проведення співбесіди вiд 08.06.2021 року було встановлено, що напад на заявника здійснив житель с. Кую (його змогла ідентифікувати знайома особи, яка була очевидицею інциденту), який проживав з ним по сусідству, однак, вищевказану мечеть не відвідував (арк. 4). Тож, мотиви такого нападу не є очевидними та заявник міг мати особисті взаємини із вказаною особою, які не мають відношення до його історії, враховуючи те, що будь-яких інших конфліктних ситуацій з ним ніколи не траплялось (арк. 4 співбесіди від 08.06.2021 року).

В ході опитування також встановлено, що заявник та його матір сповідують християнство (арк. 1 заяви від 31.05.2021 року, арк. 1, 2 анкетування від 08.06.2021 року), в ході проживання на території Туреччини шукач захисту не зазнавав будь-якої дискримінації з боку турецької влади, зокрема мав вільний доступ до освіти (арк. 3 анкети від 08.06.2021 року), в подальшому безперешкодно займався сімейним бізнесом, який станом на теперішній час продовжують підтримувати члени його родини (арк. 3 анкети від 08.06.2021 року; арк. 4 співбесіди від 08.06.2021 року). Додатково, з протоколу співбесіди спостерігається, що права заявника та його рідних у Туреччині жодним чином не порушувались, будь-яких проблем з представниками влади в них ніколи не виникало (арк. 4, 5).

Крім того, як зазначає позивач, під час його перебування в Анталії у 2020 - 2021 роках, він знову зазнав фізичного насильства з боку невідомого, який наніс йому удар у живіт, після чого позивач втік (арк. 3 співбесіди від 08.06.2021 року). Позивач вважає, що зазначений інцидент є продовженням згаданого конфлікту з мусульманами (які, з його слів є членами якоїсь секти), так як, удар був схожим на попередній. Прокоментувати, що спільного між ударами тупим предметом (палкою) по голові та кулаком у живіт він не зміг (арк. 3-5 співбесіди від 08.06.2021 року). Крім цього, позивач не зміг належним чином описати нападника, як і сам момент другого нападу, його передумови та інші важливі обставини (арк. 3-6 співбесіди від 08.06.2021 року). Крім цього, слід зазначити, що з приводу вказаних ситуацій з нанесенням особі тілесних пошкоджень, він до правоохоронних органів Туреччини не звертався, вважаючи зазначені органи небезпечними (арк. 5 співбесіди від 08.06.2021 року).

При цьому, члени родини позивача (матір та брат) станом на теперішній час жодних труднощів на Батьківщинi не зазнають, місця проживання не змінювали, продовжують займатись сiмейним бізнесом на території Туреччини (арк. 3-5 співбесіди від 08.06.2021 року). Було повідомлено про смерть старшого брата заявника, який, зі слів позивача, через погане самопочуття потрапив до лікарні та після лікування повернувся додому, де майже відразу помер. На думку позивача, його брату навмисно зробили укол (невідомого походження), який призвів до його смерті (арк. 4 співбесіди від 08.06.2021 року). За відсутності будь-яких об`єктивних доказів суд критично ставиться до зазначених обставин, оскільки на момент потрапляння до лікарні брату позивача було приблизно 70 років (арк. 2 анкетування від 08.06.2021 року).

Також, у відповідності до наданих пояснень, молодший брат позивача покинув територію Туреччини так як його почали розпитувати невідомі про місце перебування позивача (арк. 4 співбесіди від 08.06.2021 року).

Зважаючи на те, що позивачу достовірно невідомі дата та об`єктивні обставини виїзду його брата за межі Туреччини і те, що ще один брат продовжує проживати у його рідному селі, не зазнаючи при цьому труднощів, рахувати зазначений елемент у якості підтвердження існування загрози життю позивача у випадку повернення на Батьківщину не передбачаються можливим.

З огляду на вищезазначене суд вважає історію переслідування позивача необґрунтованою, та виходячи з аналізу ІКП, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров`ю особи в країні громадянської належності, суд вважає, що позивач має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання.

Суд зазначає, що позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією "Про статус біженців" від 28 липня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання біженцем відповідно до умов, передбачених п.1 ч. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Також, позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження.

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Згідно з Позицією УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказів у біженців 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, позивач не надав інформацію про реальні чинники, які можуть загрожувати завданням фізичної або моральної шкоди у країні громадянської належності, не обґрунтував та не вказав неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто, згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців позивач є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці; він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру; якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

Таким чином, на підставі встановлений фактів суд вважає, що аналіз наданих матеріалів особової справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача підтверджує той факт, що заява ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, оскільки у нього відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Тобто, з урахуванням зазначеного, позивачу правомірно було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 107 від 08.06.2021 року, є обґрунтованим та законним, в зв`язку з чим заявлені позовні вимоги не належать до задоволення.

Решта доводів висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу та зобов`язання вчинити дії - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.

Суддя А.А. Радчук

.