Рішення № 99148221, 25.08.2021, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 серпня 2021 року м. Київ № 320/5784/20

Суддя Київського окружного адміністративного суду Панченко Н.Д., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

до суду звернувся ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) з позовом до Головного управління Національної гвардії України (код: 08803498, адреса: 03151, м. Київ, вул. Народного ополчення 9а) в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо невиплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені;

- зобов`язати Головне управління Національної гвардії України виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені з 28.08.2019 по 30.06.2020.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що проходив військову службу в Головному управлінні Національної гвардії України та наказом командувача Національної гвардії України №137 о/с від 09.08.2019 був звільнений з військової служби у запас за станом здоров`я і наказом №179 від 28.08.2019 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. При цьому, за твердженням позивача, при звільненні відповідач протиправно не виплатив йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період 2015-2019 років, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Оскільки належні до виплати позивачу кошти у подальшому були виплачені відповідачем на підставі рішення Київського окружного адміністративного суду від 07.05.2020 по справі №320/2161/20, останній звернувся до суду з даним адміністративним позовом з метою зобов`язання відповідача здійснити виплату середнього заробітку за час затримки виплати відповідачем вказаної вище компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період 2015-2019 років.

Ухвалою суду від 13.07.2020 відкрито провадження у справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи. Зазначеною ухвалою запропоновано відповідачу протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати відзив на позовну заяву.

У зв`язку з недостатнім фінансуванням та відсутністю коштів на укладення нових договорів для закупівлі знаків поштової оплати та/або оплату послуг з пересилання поштової кореспонденції Київського окружного адміністративного суду, станом на 07.07.2020 тимчасово припинилось відправлення поштової кореспонденції суду, про що була складена відповідна довідка № 03-52/3516/20 від 12.05.2020.

З урахуванням відсутності фінансування на відправлення поштової кореспонденції, судом 20.07.2020 о 12:27 год. на електронну адресу ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) відповідача була направлена ухвала суду про відкриття провадження по справі від 13.07.2020.

Отримання відповідачем даної ухвали підтверджується сформованим автоматизованою системою документообігу суду звітом від 20.07.2020 о 12:27 год. про успішне доставлення електронної пошти, який наявний в матеріалах справи.

Відтак 15-ти денний строк для подання відзиву, з урахуванням поштового перебігу, сплинув 07.08.2020.

Протягом вказаного строку та, зокрема, станом на час розгляду справи відзив від Головного управління Національної гвардії України не надходив.

Частиною 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Враховуючи, що відповідач по справі своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, суд визнав за можливе розгляд справи здійснювати за наявними матеріалами.

Дослідивши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України, про що свідчить паспорт громадянина України № НОМЕР_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 . Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_3 , позивач має право на пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій. Крім того, відповідно до посвідчення серії НОМЕР_4 , позивач є інвалідом другої групи.

Наказом Командувача Національної гвардії України від 09.08.2017 № 137 о/с ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за підпунктом "б" (за станом здоров`я).

Наказом Командувача Національної гвардії України № 179 від 28.08.2019 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу, всіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до Києво - Святошинського районного військового комісаріату Київської області.

Оскільки позивачеві, згідно викладеного у позовній заяві, на момент звільнення відповідачем не було виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015 по 2019 роки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", позивач 03.03.2020 звернувся до Київського окружного адміністративного суду із вимогами про визнання бездіяльності відповідача протиправною щодо невиплати належної позивачеві компенсації та зобов`язання здійснити виплату останньої, у тому числі за вказаний період.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07.05.2020 по справі №320/2161/20 позов задоволено частково та, зокрема, зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачеві грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28.08.2019.

Як зазначено позивачем, рішення Київського окружного адміністративного суду від 07.05.2020 по справі №320/2161/20 виконано відповідачем добровільно шляхом зарахування 30.06.2020 належних позивачеві сум у розмірі 50920,95 грн. на картковий рахунок позивача.

Однак, зважаючи на те, що вказаним рішенням суду було також визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2019 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28.08.2019, то за доводами позивача відповідач повинен виплатити йому середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені, тобто з 28.08.2019 по день фактичного зарахування компенсації 30.06.2020.

Отже, предметом даного спору є стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні позивача за визначений період.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, застосовуючи нормативно-правові акти, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, суд виходить з наступного.

Так, приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною 1 статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість настання відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 88952400) підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

При цьому, у постанові від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) Верховний Суд, погодившись з висновком Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16) підтвердив відмінність вимог про стягнення заробітної плати та вимог про стягнення з роботодавця відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Зокрема, у пункті 60 постанови від 26.06.2019 по справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) (надалі - Постанова), колегія суддів Великої Палати Верховного Суду зазначила, що відповідно до частини 1 статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.

Водночас Велика Палата Верховного Суду врахувала, що звернення працівника про стягнення відшкодування пов`язане з порушенням законодавства про оплату праці, а відповідно до статті 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком (пункт 63 Постанови).

Також, згідно висновків колегії суддів касаційної інстанції, відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня настання відповідної події, зокрема у даному випадку - до дня фактичного проведення відповідних виплат на користь позивача.

Приймаючи до уваги, що днем звільнення позивача з військової служби є 28.08.2019 та саме станом на вказану дату відповідач мав провести із ним повний розрахунок, згідно матеріалів справи спірні суми компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки були виплачені відповідачем 30.06.2020 суд дійшов висновку, що час затримки розрахунку за вказаними виплатами становив 306 календарних днів.

Суд звертає увагу, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця (пункт 71 Постанови).

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (пункт 72 Постанови).

Відповідно до частини 1 статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11.11.2015 у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31.05.2017 у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (пункт 77 Постанови).

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків (пункт 78 Постанови).

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку (пункт 79 Постанови).

Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 81-87 Постанови взяла до уваги, що відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Посилаючись на правову позицію Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням № 6-113цс16, Велика Палата Верховного Суду у пункті 89 Постанови погодилася з висновком, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Слід зазначити, що у підпункті 94.5 пункту 94 Постанови, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду відмітила, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.

Відповідно до частин 5 та 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Отже, правові позиції Верховного Суду та його Великої Палати, викладені у вищевказаних постановах, є обов`язковим для всіх суб`єктів владних повноважень, у тому числі для відповідачів, а також підлягають обов`язковому врахуванню судом при вирішенні і цієї справи.

Таким чином, при застосуванні до обставин даної адміністративної справи критеріїв зменшення розміру сум, що підлягають до відшкодування на підставі статті 117 КЗпП України, суд враховує, що спірні виплати є компенсацією за невикористані позивачем календарні дні додаткової відпустки з 2015 по 2019 роки, а отже не є заробітною платою позивача.

При цьому, згідно встановлених обставин справи, вказані виплати мали бути нараховані та виплачені відповідачем разово та в повному обсязі при здійсненні розрахунку на день звільнення позивача, як того вимагають приписи трудового законодавства.

Зокрема, протиправна бездіяльність відповідача щодо не проведення таких виплат та власне обов`язок здійснити останні, станом на день звільнення позивача 28.08.2019, встановлена рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07.05.2020 по справі №320/2161/20.

Відповідно до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Також, в матеріалах справи наявні виписки по картковому рахунку позивача від 06.07.2020 та від 13.08.2021, згідно яких вбачається, що фактично повний розрахунок із позивачем, а саме в частині спірних виплат щодо невикористаних календарних днів додаткової відпустки з 2015 по 2019 рік на суму 50920,95, проведено відповідачем 30.06.2020.

Таким чином, як вже було зазначено вище, за період затримки даних виплат, починаючи з 29.08.2019 до дня їх проведення (по 29.06.2020 включно), становив 306 календарних днів.

Отже, у відповідності до раніше наведених висновків суду касаційної інстанції, надаючи приблизну оцінку розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, суд при здійсненні обрахунку також враховує правовий підхід щодо використання даних по середньозваженій процентній ставці в річному обчисленні за новими кредитами у регіоні «м. Київ та Київська область», дані за якими розміщені на офіційному веб-сайті Національного банку України за адресою: «https://bank.gov.ua/ua/statistic/sector-financial/data-sector-financial» (пряме посилання: https://bank.gov.ua/files/elbul_dod_archiv.zip), та що становлять: - серпні 2019 року - 16,7%; - у вересні 2019 року - 15,3%; - у жовтні 2019 року - 14,1%; - у листопаді 2019 року - 13,4%; - у грудні 2019 року - 13,9%; - у січні 2020 року - 12,0%; - у лютому 2020 року - 11,7%; - у березні 2020 року - 13,1%; - у квітні 2020 року - 12,5%; - у травні 2020 року - 11,0%; - у червні 2020 року - 10,3%.

Відповідно, ймовірний розмір майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні в частині виплати позивачеві сум компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015 по 2019 роки може складатися з таких сум:

- у серпні 2019 року - 69,89 грн. (50920,95 грн. (розмір неотриманої своєчасно компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій) х 16,7% (середньозважена ставка за кредитами в річному обчисленні за серпень 2019 року) : 365 д. х 3 д. (кількість днів прострочення у серпні 2019 року));

- у вересні 2019 року - 640,35 грн. (50920,95 грн. х 15,3% : 365 д. х 30 д.);

- у жовтні 2019 року - 609,80 грн. (50920,95 грн. х 14,1% : 365 д. х 31 д.);

- у листопаді 2019 року - 560,83 грн. (50920,95 грн. х 13,4% : 365 д. х 30 д.);

- у грудні 2019 року - 601,15 грн. (50920,95 грн. х 13,9% : 365 д. х 31 д.);

- у січні 2020 року - 518,98 грн. (50920,95 грн. х 12,0% : 365 д. х 31 д.);

- у лютому 2020 року - 473,36 грн. (50920,95 грн. х 11,7% : 365 д. х 29 д.);

- у березні 2020 року - 566,55 грн. (50920,95 грн. х 13,1% : 365 д. х 31 д.);

- у квітні 2020 року - 523,16 грн. (50920,95 грн. х 12,5% : 365 д. х 30 д.);

- у травні 2020 року - 475,73 грн. (50920,95 грн. х 11,0% : 365 д. х 31 д.);

- у червні 2020 року - 416,72 грн. (50920,95 грн. х 10,3% : 365 д. х 29 д.).

Відтак, загальна сума ймовірних майнових втрат позивача за вищевказаний період затримки у 306 днів виплати відповідачем компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015 по 2019 роки в сумі 50920,95 грн. могла складати - 5456,52 грн.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру можливих майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням наведених вище статистичних усереднених показників.

Отже, приймаючи до уваги обраний позивачем спосіб захисту своїх порушених прав, у відповідності до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у цитованій вище постанові від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц суд вбачає наявність правових підстав для часткового задоволення заявлених позовних вимог.

Так, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з положеннями частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Частиною 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Тобто, визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень є передумовою для зобов`язання цього суб`єкта вчинити певні дії.

При цьому, з огляду на положення частини другої статті 5, а також пункту 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина має забезпечувати ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Оскільки предметом спору в межах даної адміністративної справи, як встановлено судом, є середній заробіток позивача за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за затримку у виплаті компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015 по 2019 роки, передбачені п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», такий заробіток згідно правової позиції суду касаційної інстанції може бути зменшений судом до суми, обрахованої зокрема у запропонований та власне здійснений вище спосіб, тобто до суми, яку працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.

Таким чином суд робить висновок, що належним, достатнім та ефективним способом захисту, який у повній мірі відновлює порушені права позивача, у даному випадку є визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо виплати позивачеві середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та зобов`язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за затримку з 29.08.2019 по 29.06.2020 розрахунку при звільненні в сумі 5456,52 грн.

Відповідно до положень частин 1, 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судом враховано, що при зверненні до суду з даним адміністративним позовом позивач не сплачував судовий збір внаслідок звільнення від такого обов`язку на підставі положень статті 5 Закону України «Про судовий збір», а тому судові витрати до розподілу - відсутні.

Як наслідок, на підставі викладеного, керуючись статтями 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Зобов`язати Головне управління Національної гвардії України (код: 08803498, адреса: 03151, м. Київ, вул. Народного ополчення 9а) виплатити ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за затримку з 29.08.2019 по 29.06.2020 розрахунку при звільненні в сумі 5456,52 грн. (п`ять тисяч чотириста п`ятдесят шість гривень 52 коп.).

В решті заявлених позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Повний текст рішення складено та підписано: 25.08.2021.

Суддя Панченко Н.Д.