Ухвала суду № 99129110, 19.08.2021, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/12879/21

Провадження № 1-в/127/384/21

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 серпня 2021 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Кашпрука Г.М.,

секретаря Панчук І.О.,

за участю прокурора Клітченка С.С.,

засудженого ОСОБА_1 ,

захисника Гука Г.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вінниці клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про умовно-дострокове звільнення від покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м`яким, –

ВСТАНОВИВ:

Клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 про умовно-дострокове звільнення від покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м`яким надійшло до Вінницького міського суду Вінницької області 21 травня 2021 року.

Засуджений ОСОБА_1 клопотання мотивує тим, що вироком колегії у кримінальних справах Волинського обласного суду від 20 лютого 1998 року його було засуджено за вчинення злочинів, передбачених ст. 93 п. «а», «з», ст. 86-1, ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 140, ч. 3 ст. 142 КК України (в редакції 1960 року) до смертної кари. Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12 травня 1998 року вирок залишено без змін. Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Волинського обласного суду від 24 травня 2000 року смертну кару замінено довічним позбавленням волі. Вважає, що на підставі ст. 28 Конституції України та ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, строк його покарання має бути переглянуто. Суд має розглянути його клопотання і вирішити питання про звільнення його від подальшого відбуття покарання умовно-достроково або замінити невідбуту частину покарання більш м`яким. Також зазначає, що на даний час він відбув двадцять сім років ув`язнення. Весь цей час він багато трудився, навчався, самовдосконалювався і прикладав чимало зусиль щоб виправитись та змінити себе на краще. Вважає, що прогрес у напрямку виправлення, який він зробив, а також зміни, яких він зазнав, призводять до невиправданості його подальшого ув`язнення, оскільки для цього відсутні обґрунтовані пенологічні підстави. Крім того, посилаючись на рішення ЄСПЛ та ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, просить суд не лише розглянути його клопотання, а й визначити чітку дату, коли і на підставі яких критеріїв може бути переглянутий строк його довічного ув`язнення.

В судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 клопотання підтримав на підставах, викладених у ньому.

Захисник засудженого – адвокат Гук Г.І. в судовому засіданні підтримав клопотання свого підзахисного та просив його задоволити.

Прокурор Клітченко С.С. заперечував проти задоволення клопотання засудженого, оскільки воно не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, яке не передбачає звільнення засудженого до довічного позбавлення волі, або заміну йому невідбутої часини покарання на більш м`яке, з підстав, зазначених у клопотанні.

Заслухавши думки учасників процесу, дослідивши матеріали клопотання та особової справи засудженого ОСОБА_1 , суд дійшов такого висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 539 КПК України слідує, що питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.

Згідно з п. п. 2, 3, 13, 14 ч. 1 ст. 537 КПК України під час виконання вироків суд має право вирішувати питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та про заміну невідбутої частини покарання більш м`яким, інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. Клопотання (подання) про вирішення питання, пов`язаного із виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання.

Як вбачається з матеріалів особової справи, ОСОБА_1 засуджено вироком судової колегії у кримінальних справах Волинського обласного суду від 20 лютого 1998 року за вчинення злочинів, передбачених ст. 93 п. «а», «з», ст. 86-1, ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 140, ч. 3 ст. 142 КК України (в редакції 1960 року) до смертної кари. Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12 травня 1998 року вирок залишено без змін. Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Волинського обласного суду від 24 травня 2000 року смертну кару замінено довічним позбавленням волі. Постановою Староміського районного суду м. Вінниці від 03 квітня 2003 року задоволено подання адміністрації Вінницької тюрми № 1 про перегляд справи щодо засудженого ОСОБА_1 на підставі КК України 1960 року в зв`язку з вступом в дію нового КК України та перекваліфіковано дії засудженого ОСОБА_1 за вироком судової колегії у кримінальних справах Волинського обласного суду від 20 лютого 1998 року зі ст. 86-1 КК України 1960 року на ч. 5 ст. 185 КК України, також виключено з вироку визнання ОСОБА_1 особливо небезпечним рецидивістом, міру покарання залишено без змін. Постановою Апеляційного суду Волинської області від 04 квітня 2003 року, у зв`язку з внесенням змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України, встановлено строк, з якого ОСОБА_1 відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, а саме: з 07 жовтня 1996 року, тобто з часу його затримання (з моменту затримання з-під варти не звільнявся).

Статтею 51 КК України визначено, що до осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути застосовані такі види покарань: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі.

Згідно з ч. 1 ст. 64 КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Відповідно до положень ст. 152 КВК України підставами звільнення від відбування покарання є: відбуття строку покарання, призначеного вироком суду; закон України про амністію; акт про помилування; скасування вироку суду і закриття кримінального провадження; закінчення строків давності виконання обвинувального вироку; умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; хвороба; інші підстави, передбачені законом.

Статтями 81 та 82 КК України передбачено можливість умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання та заміну невідбутої частини покарання більш м`яким відповідно. Разом з тим, дані правові норми містять посилання на строковий критерій визначення підстав для їх застосування, зокрема: умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. 3 ч. 3 ст. 81 КК) та заміна невідбутої частини покарання більш м`яким можлива після фактичного відбуття засудженим не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. 3 ч. 4 ст. 82 КК).

Таким чином, для застосування положень статей 81 та 82 КК України необхідно, щоб засуджена особа відбула відповідно не менше трьох чвертей та двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин. Тобто положення даних правових норм вимагають наявності строкового характеру призначеного особі покарання, від тривалості якого й здійснюється розрахунок строку фактично відбутого покарання, що і надає засудженій особі право на звернення з клопотанням про їх застосування.

Зі змісту частини 7 статті 151 Кримінально-виконавчого кодексу України випливає, що засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання. Аналогічна правова конструкція закріплена й у частині другій статті 87 КК.

Разом з тим, законодавством України про кримінальну відповідальність передбачено механізм захисту прав осіб, які засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, шляхом помилування.

Згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 87 КК України помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п`яти років.

З характеристики на засудженого ОСОБА_1 , наданої станом на 24 травня 2018 року, вбачається, що в Державну установу «Вінницька установа виконання покарань (№ 1) засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 прибув 24 березня 2003 року. З врахуванням характеризуючих даних на засудженого ОСОБА_1 , адміністрація установи дійшла висновку про недоцільність застосування до останнього такого гуманного акту, як помилування.

З анкети засудженого ОСОБА_1 до клопотання про помилування від 04 червня 2018 року вбачається, що клопотання про помилування порушувалось із Луцького слідчого ізолятора за № 1218 від 09 червня 1998 року, однак відомості щодо результатів розгляду клопотання в особовій справі відсутні.

За змістом рішення ЄСПЛ від 09 липня 2013 року у справі «Вінтер та інші проти Об`єднаного Королівства (Великобританія)», Велика Палата Європейського суду з прав людини у цій справі постановила, що відсутність в законодавстві Англії і Уельсу ефективного механізму реалізації можливості помилування або перегляду рішення суду про призначення міри покарання у вигляді довічного тюремного ув`язнення, з врахуванням прогресу ув`язненого на дорозі соціальної реабілітації, є порушенням прав засуджених і статті 3 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод.

У справі «Ласло Магьяр проти Угорщини» від 20 травня 2014 року Європейський суд з прав людини у своєму рішенні висловив позицію, що засуджені до довічного позбавлення волі повинні не тільки мати можливість дострокового звільнення, але й знати, що потрібно їм зробити, щоб стосовно них було розглянуто питання про таке звільнення. Для належного виконання цього рішення держава-відповідач повинна провести реформи переважно законодавчі, механізму перегляду покарання у виді довічного ув`язнення. Цей механізм повинен гарантувати оцінку в кожному конкретному випадку того, чи є утримання під вартою виправданим на обґрунтованих пенологічних підставах, і надати особам засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити, з певним ступенем точності, що вони повинні робити, щоб стосовно них було розглянуто питання звільнення і за яких умов.

Водночас, у рішенні «Ласло Магьяр проти Угорщини» Європейський суд з прав людини зазначив, що встановлення судом порушення вимог ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у даній справі не є підставою для звільнення засудженого від відбування покарання. Судом також не визначено, чи повинне дострокове звільнення від відбування покарання бути правом особи, чи має відноситися до сфери дискреції. Вказане питання має бути вирішено державою-відповідачем відповідно до кримінального законодавства країни.

Для задоволення вимог статті 3 Конвенції довічне покарання має бути «зменшуваним» (п. 98 у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus), заява № 21906/04, від 12.02.2008). Щоб встановити чи було таке покарання «зменшуваним», має існувати перспектива звільнення від довічного позбавлення волі, яке має бути не тільки de jure, а й de fakto реалістичною ( п. 196 у справі «Окалан проти Турції (2)» (Ocalan v. Turkey (2)), заяви № № 24069/03, 197/04, 6201/06 та 10464/07 від 18.03.2014).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року є міжнародним договором в розумінні пункту а) частини першої статті 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Разом з тим, у зазначених судових рішеннях йде мова про позитивне зобов`язання держави-учасниці, в тому числі й щодо розробки та запровадження дієвого механізму, який сприяв би задоволенню вимог статті 3 Конвенції.

Згідно зі статтею 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів визначено, що Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору. Це правило діє без шкоди для статті 46.

Зі змісту частини першої статті 46 Конвенції випливає, що Держава не має права посилатись на ту обставину, що її згода на обов`язковість для неї договору була виражена на порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення.

Європейський комітет з запобігання катуванням, який так само, як і Європейський суд з прав людини, є органом Ради Європи, у своїй доповіді щодо візиту в Україну у 2016 році визнав відсутність в Україні реалістичної перспективи звільнення від довічного позбавлення волі, як того вимагає стаття 3 Конвенції. Також він окремо визнав існуючий механізм помилування довічників таким, що не є такою реалістичною перспективою звільнення (п. 40 Доповіді СРТ/іnf(2017)15). Такого роду спостереження Комітету мають преюдиціальне значення для встановлення порушень Конвенції Європейським судом з прав людини.

12 березня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Петухов проти України (№2)» та констатував порушення статті 3 Конвенції, пов`язане з тим, що у нашій державі довічно ув`язнені не мають реальної перспективи звільнення. Для вирішення цієї проблеми, держава повинна вжити заходи загального характеру: реформувати систему перегляду вироків щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, так, щоб гарантувати у кожному конкретному випадку дослідження того, чи ґрунтується їх тривале ув`язнення на законних пенологічних підставах, а також, щоб дати можливість цим засудженим з певною мірою визначеності передбачати, що вони мають зробити для того, аби питання про їхнє звільнення було розглянуте, та за яких саме умов відповідно до стандартів, вироблених у практиці Європейського суду з прав людини (§ 194).

У справі «Фарзієв та інші проти України» заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції на їхнє покарання у виді довічного позбавлення волі без перспективи звільнення. ЄСПЛ у рішенні по даній справі від 01.04.2021 року, констатуючи порушення ст. 3 Конвенції внаслідок відсутності перспективи звільнення ув`язненого, зазначив, що Конвенція не забороняє застосування довічного ув`язнення до осіб, засуджених за вчинення особливо тяжких злочинів. Однак у європейській кримінальній політиці робиться наголос на реабілітації ув`язнених; первинне виправдання ізоляції особи від суспільства може втратити актуальність після тривалого відбуття покарання. Тож для дотримання вимог ст. 3 Конвенції має існувати можливість скорочення довічного ув`язнення, тобто засуджений повинен мати перспективу звільнення та можливість перегляду вироку на основі оцінки того, чи існують законні пенологічні підстави для його тривалого ув`язнення, до яких належать: покарання, стримування, захист населення та реабілітація. При цьому ЄСПЛ вирішив, що установлення порушення саме собою вже є справедливою компенсацією.

Таким чином у рішеннях міжнародної судової установи, ЄСПЛ указав на системну проблему в українському законодавстві, що належить подолати заходами загального характеру - шляхом унесення до чинних законів змін, спрямованих на усунення її першопричини, а саме шляхом запровадження в Україні процедур, які б на законодавчому рівні забезпечували у перспективі можливість звільнення або дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

Згідно з частиною першою статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Зі змісту частини першої статті 75 Конституції України випливає, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. До повноважень Верховної Ради України згідно з пунктами 3, 5 та 6 частини першої статті 85 Конституції України належать, зокрема, прийняття законів; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. При цьому, відповідно до пункту 1 частини першої статті 91 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина.

Крім того, Верховним Судом України в постанові від 17.12.2013 року у справі № 21-439а13 визначено, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб`єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.

З вищезазначеного слідує, що удосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін та доповнень є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якої охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, в тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

За таких підстав, враховуючи те, що відповідні зміни до законодавства України щодо можливості звільнення засудженого до довічного позбавлення волі чи зміни довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням, не внесено, реформи механізму перегляду покарання у виді довічного ув`язнення не проведено, суд приходить до висновку, що в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 про умовно-дострокове звільнення від покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м`яким, слід відмовити.

Крім того, як встановлено судом, до президента України, з врахуванням ст. 87 КК України, засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання, не звертався. Тому суд вважає необхідним роз`яснити засудженому до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , що у відповідності до положень ч. 7 ст. 151 КВК України, він може подати клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання. Аналогічна правова конструкція закріплена й у частині другій статті 87 КК.

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 537, 539 КПК України, ст. ст. 85, 87 КК України, суд -

УХВАЛИВ:

В задоволенні клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про умовно-дострокове звільнення від покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м`яким – відмовити.

На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга до Вінницького апеляційного суду протягом семи днів з дня її оголошення, а засудженим, який утримується під вартою, з моменту отримання копії ухвали.

Суддя: