Ухвала суду № 99090060, 19.08.2021, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

про повернення позовної заяви

19 серпня 2021 року м. Київ № 320/7392/21

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панченко Н.Д., розглянувши матеріали в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Вишгородської РДА Київської області про зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

до суду звернувся ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) з позовом до Управління соціального захисту населення Вишгородської РДА Київської області (код: 03193815, адреса: 07301, м. Вишгород, вул. Набережна, 6а), в якому просить суд:

- визнати бездіяльність Управління соціального захисту населення Вишгородської РДА щодо невиплати ОСОБА_1 разової грошової допомоги за 2020-2021 роки у відповідності до вимог статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у повному обсязі протиправною;

- зобов`язати Управління соціального захисту населення Вишгородської РДА Київської області провести перерахунок і виплату разової грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік та 2021 рік ОСОБА_1 , як особі з інвалідністю 2 групи внаслідок війни, згідно статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком із урахуванням раніше виплачених сум.

У зв`язку із невідповідністю позовної заяви встановленим вимогам Кодексу адміністративного судочинства України ухвалою суду від 29.06.2021 позов вирішено залишити без руху та надати позивачеві час на усунення виявлених недоліків шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду з обґрунтованими поясненнями та доказами на їх підтвердження що свідчать про існування обставин, які об`єктивно перешкоджали особисто позивачеві з`ясувати стан справ протягом шести місяців з квітня 2020 року при неотриманні грошової допомоги до 05 травня за 2020 рік у законодавчо встановленому розмірі та звернутись до суду з адміністративним позовом у строки, визначені статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахування висновків суду наведених в даній ухвалі та постанови Верховного Суду від 31.03.2021 по справі №240/12017/19.

16.08.2021 судом отримано уточнену позовну заяву, у якій позивачем із посиланням на відповідні норми законодавства зокрема зазначається про те, що з 27.02.2020 він набув право на соціальне забезпечення згідно Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 25.12.1998 №367-XIV.

Так, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 19.02.2020 №112 "Деякі питання виплати у 2020 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і "Про жертви нацистських переслідувань" у 2020 році відповідачем було виплачено позивачу разову грошову допомогу до 5 травня за 2020 рік у сумі 3640,00 грн.

Однак, за твердженням позивача, виплачені суми є неповними та суперечать положенням ст. 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а тому 26.04.2021 позивач звернувся до відповідача із заявою, у якій просив здійснити виплату разової грошової допомоги до 5 травня у тому числі за 2020 рік в повному обсязі.

Отримавши відповідь, оформлену листами від 05.05.2021 №724 та від 17.05.2021 №783, що виплачені суми були повними, не погоджуючись з позицією відповідача позивач вирішив звернутись до суду з даним адміністративним позовом.

При цьому позивач вважає, що його позов не можна трактувати як такий, що поданий з порушенням строків звернення до суду.

Зокрема позивачем наголошується на тому, що шестимісячний строк не застосовується за зверненням до адміністративного суду у справах з вимогами, пов`язаними з виплатою компенсаторної складової доходу та у справах з вимогами, пов`язаними з виплатою інших складових доходу та доходу в цілому, до якого належить щорічна грошова допомога до 5 травня.

Однак, суд звертає увагу позивача, що вказаними зауваженнями ним зроблено власне трактування висновків, зроблених колегією суддів Верховного Суду у рішенні від 19.06.2018 по справі №646/6250/17 (адміністративне провадження №К/9901/261/18) де у відповідній частині останнього правова позиція суду була висловлена наступним чином: "Системний аналіз наведених правових норм дозволяє дійти висновку, що адміністративний суд не може застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, як підставу відмови у задоволенні позову, у справах з вимогами, пов`язаними з виплатою компенсаторної складової доходу, та у справах з вимогами, пов`язаними з виплатою доходу як складової конституційного права на соціальний захист, до якого належить, зокрема, й пенсія."

Суд також зауважує, що згідно ухвали від 29.06.2021 недоліки позовної заяви мали бути усунуті шляхом надання пояснень та доказів на підтвердження обставин, що свідчать про існування обставин, які об`єктивно перешкоджали особисто позивачеві з`ясувати стан справ протягом шести місяців з квітня 2020 року при неотриманні грошової допомоги до 05 травня за 2020 рік у законодавчо встановленому розмірі та звернутись до суду з адміністративним позовом у строки, визначені статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

Втім, змістовне наповнення уточненої позовної заяви, як власне і самої заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду, не містять обґрунтувань щодо пропущення позивачем строку на звернення до суду.

Так, суд зазначає, що строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Стаббігс на інші проти Великобританії”, справа “Девеер проти Бельгії”).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Перез де Рада Каванілес проти Іспанії” від 28.10.1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, Європейський суд з прав людини виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об`єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.

Водночас, навіть наявність об`єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Олександр Шевченко проти України”, п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.

Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, а також строки для подання апеляційної чи касаційної скарги, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи.

За висновками Європейського суду з прав людини, загалом прийнятним вважається встановлення в національному законодавстві процесуальних обмежень та вимог з метою належного здійснення правосуддя; проте вони не повинні підривати саму суть права на доступ до суду (рішення Європейського суду з прав людини від 16 грудня 1992 року у справі "Хаджіанастасіу проти Греції", пункти 32-37).

При цьому очікується, що заявник продемонструє уважне ставлення до дотримання процесуальних вимог національного законодавства, наприклад до строків для подання адміністративного позову (рішення Європейського суду з прав людини від 7 вересня 1999 року у справі "Йодко против Литви (Jodko v. Lithuania).

Суд знову, як і в ухвалі від 29.06.2021, звертає увагу позивача, що відповідно до частини 4 статті 17-1 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” в разі неотримання щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у встановленому розмірі, зокрема за 2020 рік, позивач міг звернутись за отриманням останньої до 30 вересня 2020 року, та власне до суду за захистом своїх прав до 30 березня 2021 року.

Проте, до відповідача позивач звернувся із заявою на отримання вказаної допомоги 26.04.2021 та до суду з цим адміністративним позовом в червні 2021 року.

Водночас, позивачем не надано обґрунтованих пояснень та доказів на їх підтвердження, що перешкоджало йому без зайвих зволікань звернутися з квітня 2020 року (отримання позивачем грошової допомоги в меншому розмірі, ніж це встановлено законодавством) по травень 2021 року до суду за захистом своїх прав щодо не нарахування та виплати грошової допомоги в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком до 05 травня за 2020 рік, як це передбачено Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.

Таким чином, звертаючись в червні 2021 року за захистом своїх прав з вимогою про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не виплати щорічної грошової допомоги до 05 травня зокрема за 2020 рік відповідно до положень Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” позивач пропустив шестимісячний строк звернення до суду.

Також суд звертає увагу на те, що обмеження на законодавчому рівні права звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів відповідними строками узгоджується із принципом «Leges vigilantibus non dormientibus subveniunt», згідно з яким закони допомагають тим, хто пильнує.

Суд роз`яснює, що правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку поважних причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин, вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив.

Так, правова основа презумпції знання законодавства - обов`язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України.

Цей обов`язок закріплений в частині першій статті 68 Конституції України, за змістом якої кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Разом з тим, обов`язок додержання законів передбачає і обов`язок їх знання. Тобто, закони повинен знати кожний. З цього положення і випливає загальновідомий принцип права: незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, який міститься в частині другій статті 68 Конституції України.

Тому, на переконання суду, якщо позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача порушенні його права чи законні інтереси, то враховуючи презумпцію знання законодавства, він повинен знати, що згідно з приписами Кодексу адміністративного судочинства України може оскаржити такі рішення, дії чи бездіяльність до суду в межах строку звернення, визначеного цим Кодексом.

За таких обставин, наведені позивачем причини пропуску строку звернення до адміністративного суду з даним позовом в частині вимог, що стосується нарахування та виплати спірної грошової допомоги за 2020 рік , не можуть вважатися поважними.

Також у рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим в пункті 47 Рішення ЄСПЛ, Високий Суд вказав, якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (див. рішення у справі "Пономарьов проти України" (Ponomaryov v. Ukraine), заява 3236/03, п. 41, від 3 квітня 2008 року).

Згідно пунктів 1 та 9 частини 4 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху у встановлений судом строк; у випадках, передбачених частиною 2 статті 123 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

На підставі викладеного, враховуючи виявлення судом факту пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду та відсутність поважних підстав для поновлення пропущеного строку, суд вважає за необхідне залишити позов без розгляду в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача, щодо невиплати позивачу разової грошової допомоги за 2020 рік у відповідності до вимог статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у повному обсязі та в частині зобов`язання відповідача провести перерахунок і виплату разової грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік позивачеві, як особі з інвалідністю 2 групи внаслідок війни, згідно статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком із урахуванням раніше виплачених сум.

Керуючись статтями 123, 169, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов в частині заявлених вимог про визнання протиправною бездіяльності Управління соціального захисту населення Вишгородської РДА Київської області, щодо невиплати ОСОБА_1 разової грошової допомоги за 2020 рік у відповідності до вимог статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та про зобов`язання Управління соціального захисту населення Вишгородської РДА Київської області провести перерахунок і виплату разової грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком із урахуванням раніше виплачених сум - повернути позивачеві.

Копію ухвали суду надіслати (вручити, надати) позивачеві, зокрема, шляхом направлення тексту ухвали електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня проголошення (підписання) ухвали.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Панченко Н.Д.