Рішення № 99028234, 16.08.2021, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

16 серпня 2021 року Справа № 280/4728/21 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стрельнікової Н.В. розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини А1978

третя особа - Військова частина А2176

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Військової частини А 1978 (далі відповідач), третя особа - Військова частина А2176, в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини А 1978, щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.05.2020 по 14.05.2021;

- стягнути з Військової частини А 1978 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримки розрахунку при звільненні за період з 25.05.2020 року по 14.05.2021 в загальній сумі 205 532,40 (двісті п`ять тисяч п`ятсот тридцять дві грн. 40 коп.).

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач вказує, що був звільнений з ВЧ А1978 у травні 2020 року, однак в період проходження служби відповідачем нарахування грошового забезпечення проводилося не у повному обсязі, що стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 05.11.2020 у справі №280/4232/19 зобов`язано ВЧ А1978 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за неотримане речове майно. На виконання вказаного рішення ВЧ А1978 травні 2021 року здійснило виплату заборгованості. Позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак ВЧ А1978 у нарахуванні та виплати середньомісячного заробітку відмовила з посиланням на те, що на військовослужбовців не поширюються норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). Позивач вважає таку відмову протиправною, просить позов задовольнити.

Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 14.06.2021 відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

Відповідач не погодився із заявленими позовними вимогами та 25.06.2021 подав відзив на позовну заяву, у якому зазначає, що ОСОБА_1 проходив службу у ВЧ А2176 (спецпідрозділ «Сармат»), у якої відкрито особовий рахунок у єдиній Казначейській системі України для забезпечення грошовими коштами військовослужбовців даної військової частини, тобто всі належні виплати ОСОБА_1 отримував у військовій частині А2176. Тобто, грошове забезпечення та інші види грошових виплат Позивач отримував у військовій частині А2176. На момент звільнення Позивача з військової частини А2176, ВЧ А1978 не була обізнана щодо звільнення такого військовослужбовця, оскільки А2176 є окремою військовою частиною та виконує функції за своїм напрямком. Невиплата компенсації за речове майно Позивачу сталася не з вини ВЧ А1978, оскільки ВЧ А2176 не надала документи стосовно виплати ОСОБА_1 компенсації за речове майно. Однак, військова частина А2176 знаходиться лише на речовому забезпеченні у військовій частині А1978, тобто на грошовому забезпеченні - не знаходиться, а тому, вважають. що у позовній заяві, в якій Позивач просить суд визнати протиправною бездіяльність військової частини А1978, щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за затримки розрахунку при звільненні, зазначений неналежний Відповідач. ОСОБА_1 повинен звернутися до військової частини А2176, яка в цій справі є належним відповідачем. Просили повернути позовну заяву Позивачу у зв`язку з тим, що позовна заява подана до неналежного Відповідача.

Дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд встановив такі обставини.

ОСОБА_1 , проходив військову службу в військовій частині А 2176, яка перебуває на речовому забезпеченні у військовій частині А 1978.

24.05.2020 наказом командира військової частини А 2176 від 15.05.2020 р., за № 98 (по строковій частині), був виключений із списків особового складу військової частини А 2176 у зв`язку із звільненням з військової служби у запас відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини 5 ст. 26 Закону України «Про військову службу» (у зв`язку із закінченням строку контракту).

На день звільнення позивача, військова не розрахувалась з позивачем в частині виплати замість неотриманого речового майна.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 05.11.2020 у справі №280/4232/19, яке набралао законнлої сили 15.02.2021 позовні вимоги ОСОБА_1 до Військової частини А1978 , третя особа - Військова частина А2176, про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - задоволено частково. Визнатно протиправною бездіяльність Військової частини А1978 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості речового майна, яке не отримане під час проходження військової служби. Зобов`язано Військову частину А1978 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості речового майна, яке не отримане під час проходження військової служби.

На виконання Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 05.11.2020 по справі №280/4232/20 Військовою частиною А 1978 було нараховано та виплачено грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, що підтверджується банківською випискою від 14.05.2021.

Однак, відповідачем не нараховано та не виплачено середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.05.2020 (з дня звільнення) по 14.05.2021 року (по день фактичного розрахунку).

З даними діями Відповідача Позивач не погоджується та вважає таку бездіяльність протиправною, а тому звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з того, що статтею 19 Конституції України передбачено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону №2232-XII).

Відповідно до частини 4 статті 2 Закону №2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (стаття 1-1 цього Закону).

За правилами статті 1-2 вказаного Закону військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Статтею 9 Закону №2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі Положення № 1153/2008), яким визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Пунктом 242 Положення №1153/2008 визначено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Суд зазначає, що нормами права, що регулюють проходження військової служби, не врегульовано порядок здійснення компенсаційних виплат за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.

Зокрема, приписи Закону №2011-XII не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять норми, яка б визначала право військовослужбовця на отримання такої компенсації.

Між тим, згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 2 вказаної статті встановлено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною 2 вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд зазначає, що загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум при звільненні з військової служби, керуючись метою забезпечення рівності прав у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №825/598/17 (провадження №К/9901/23837/18).

На підставі викладеного, суд відхиляє доводи відповідача, покладені в основу відмови у виплаті позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, про те, що положення КЗпП на спірні правовідносини не поширюються.

Суд зазначає, що нормами статті 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Ч. 1 ст.117 КЗпП переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Ч. 2 ст. 17 КЗпП стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

У контексті вищенаведеного, слід зазначити, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.

Отже, суми індексації грошового забезпечення, на які мав право позивач, повинні бути виплачені у день звільнення позивача з військової служби. Факт не виплати такої індексації в установлений строк, що підтверджено рішенням суду, яке набрало законної сили, є підставою для застосування наслідків, які передбачені статтею 117 КЗпП України.

Вищенаведене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17.

З огляду на вказане, та з урахуванням того, що відмова у виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є вольовим рішенням суб`єкта владних повноважень, суд доходить до висновку, не виплата ВЧ А1978 позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, є протиправною.

Вирішуючи позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.05.2020 по 14.05.2021 включно у розмірі 205 532, 40 грн., суд виходить з такого.

Обчислення середнього заробітку слід проводити відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 "Про затвердження порядку обчислення середнього заробітної плати" (далі - Порядок №100).

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

В цій справі позивач звільнений із військової служби 24.05.2021.

Рішення суду, яким зобов`язано ВЧ А1978 провести розрахунок та виплату позивачу грошову компенсацію звартості за неотримане речове майно, фактично виконано відповідачем 14.05.2020.

Отже, час затримки виплати у період 25.05.2020 по 14.05.2021 склав 354 робочих днів.

Враховуючи вимоги пункту 8 Порядку №100, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 580, 60 грн (за березень 2020 року - зарплата 17708, 28 грн. - кількість відпрацьованих днів 31, середнє значення 571, 23 грн., квітень 2020 року - зарплата 17708, 28 грн - кількість відпрацьованих днів 31, середнє значення 590, 60 грн., всього зарплата 35416, 56 грн. - кількість відпрацьованих днів 61, середнє значення 580, 60 грн.)

Отже, розмір середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні складає: 580, 60 грн. х 354дні = 205 532 , 40 грн.

Водночас, вирішуючи питання щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, що підлягає стягненню на користь позивача, суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постановах від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, згідно якої, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП.

Велика Палата Верховного Суду у наведених справах дійшла висновку, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Також суд зазначає, що розмір грошової компенсації вартості за неотримане речове майно позивача при звільненні становив 20428, 01 грн., при цьому ця сума заборгованості становить приблизно 1/10 від визначеної суми середнього заробітку за час затримки її виплати при звільненні (205 532, 40 грн.).

За таких обставин, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, та враховуючи те, що правове регулювання відшкодування працівнику середнього заробітку за порушення строків розрахунку при звільненні є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, з огляду на фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, суд вважає за необхідне визначити середній заробіток, який підлягає стягненню на користь позивача, у розмірі суми, яка підлягала виплаті при звільненні, а саме: 20428, 01 грн.

При цьому, суд враховує наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу належних сум до виплати на день звільнення, який вирішувався судом, період затримки виплати такої заборгованості, який пов`язаний саме із вирішенням спору у судовому порядку.

З наведених підстав суд доходить до висновку, що пропорційним та справедливим розміром відшкодування позивачу є розмір, який дорівнює сумі, що не була виплачена позивачу у день звільнення, тобто 20428, 01 грн.

Крім того, суд не приймає до уваги посилання відповідача що він є неналежним позивачем. Оскілки рішенням №331/4232/19, яке набрало законної сили 15.02.2021 було визнано протиправною бездіяльність саме Військової частини А1978 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості речового майна, яке не отримане під час проходження військової служби яку зобов`язано нарахувати та виплатити грошову компенсацію вартості речового майна, яке не отримане під час проходження військової служби. Крім того, саме відповідачем 14.05.2021 проведено з позивачем остаточний розрахунок при звільненні.

Частинами 1 та 2 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Приписами статті 90 КАС України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження наданими до матеріалів справи письмовими доказами, є частково обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про часткове задоволення адміністративного позову.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору в силу приписів Закону України "Про судовий збір", питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Військової частини А1978 (вул.Стефанова, 1, м.Запоріжжя, 69068, код ЄДРПОУ 08160298), третя особа - Військова частина А2176 (вул.Стефанова, 1, м.Запоріжжя, 69068, код ЄДРПОУ 26614018), про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А 1978, щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.05.2020 по 14.05.2021.

Стягнути з Військової частини А 1978 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.05.2020 по 14.05.2021 в загальній сумі 20 428, 01 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Стрельнікова