Рішення № 99027264, 11.06.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2021 року Справа № 160/4984/21

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кальника В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини А1302 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до військової частини А1302, в якій позивач просить:

- визнати протиправними дії військової частини А1302 щодо не вірного нарахування та виплати не в повному обсязі індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2014 по 06.10.2017 роки;

- зобов`язати військову частину А1302 нарахувати та виплатити позивачу недоплачену суму індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2014 по 06.10.2017 роки у розмірі 75586,09 грн.;

- встановити судовий нагляд за виконанням судового рішення.

В обґрунтування позовної заяви зазначено, що позивач не погоджується з діями відповідача щодо нененалежного розрахунку індексації грошового забезпечення за час проходження військової служби у Збройних Силах України. На його думку, індексація доходів громадян, в тому числі грошового забезпечення військовослужбовців, є складовою частиною заробітку та підлягає обов`язковому нарахуванню і виплаті. Вказане стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.04.2021 року відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.

12.05.2021 року відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, в якому він позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування правової позиції відповідачем зазначено, що в даному випадку відсутні підстави для визнання дій Військової частини А1302 по невиплаті повної суми індексації грошового забезпечення протиправними, оскільки Військова частина А1302, відповідно до Інструкції №260, виконувала роз`яснення Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 04.01.2016 року №248/3/9/1/2, в якому було зазначено про ненарахування індексації грошового забезпечення. Висновок про відсутність підстав щодо неповного нарахування індексації грошового забезпечення ґрунтується також на тому, що відповідно до ст.5 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів на відповідний рік. Відповідач зауважив, що у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям ЗСУ у січні 2016 - лютому 2018 року у Міністерства оборони України не було. Отже, відповідач вважає, що будь-якої вини чи протиправних дій з боку Військової частини А1302 стосовно позивача допущено не було.

Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що позивач з 06.04.2014 р. по 06.10.2017 р. проходив військову службу у Збройних Силах України.

Відповідно до наказу командира військової частини А1314 (по особовом складу) від 11.08.2017 р. № 145, старшого лейтенанта ОСОБА_1 , начальника розвідки штабу зенітного ракетно-артилерійського дивізіону, звільнено з військової служби у запас відповідно до п.1 ч. 8 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок військову службу» та наказом командира військової частини А1302 (по стройовій частині) від 06.10.2017 р. № 96 було виключено із списків особового складу частини і всіх видів забезпечення та направлено для постановки на військовий облік до Новомосковського ОМВК Дніпропетровської області.

Так, за період проходження військової служби позивачу не нараховувалась та не виплачувалась індексація грошового забезпечення та при звільненні позивача з військової служби відповідачем не було здійснено виплату індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2014 р. по 06.10.2017 р.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.01.2021 року у справі №160/14437/20 позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини А 1302 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково:

- визнано протиправними дії Військової частини А1302 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2014 р. по 06.10.2017 р.;

- зобов`язано Військову частину А1302 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 06.04.2014 р. по 06.10.2017 р.;

- у задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили 15.02.2021 року, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень.

На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.01.2021 року у справі №160/14437/20 військовою частиною А1302 11.03.2021 року було нараховано та виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення в сумі 5592,65 грн. за період з 06.04.2014 р. по 06.10.2017 р.

Позивачем встановлено, що відповідачем було проведено неналежний розрахунок індексації грошового забезпечення із застосуванням індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базовий місяць) - квітень 2015 року.

Не погоджуючись з діями відповідача щодо неналежної виплати індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2014 р. по 06.10.2017 р., позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд зазначає наступне.

Згідно з ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 року № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 року № 2011-XII), соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Згідно з частинами 1-4 статті 9 Закону від 20.12.1991 року № 2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Згідно з Преамбулою до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 року № 1282-XII (далі - Закон від 03.07.1991 року № 1282-XII), цей Закон визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Відповідно до ст. 1 Закону від 03.07.1991 року № 1282-XII, індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Статтею 2 Закону від 03.07.1991 року № 1282-XII передбачено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Таким чином, основною метою індексації грошових доходів населення є забезпечення достатнього життєвого рівня населення України за рахунок відшкодування подорожчання споживчих товарів і послуг.

Положеннями статті 4 Закону від 03.07.1991 року № 1282-XII визначено, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

Відповідно до ст. 6 Закону від 03.07.1991 року № 1282-XII, у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.

Водночас, в силу вимог ст. 18, 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 року № 2017-III, індексація доходів населення відноситься до державних соціальних гарантій, які є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Згідно з пунктом 4 Порядку № 1078, індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.

Відповідно до абзацу 8 пункту 4 Порядку № 1078, у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.

Отже, індексація доходів громадян, зокрема грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних соціальних гарантій, а проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковою для всіх роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.

Судом встановлено, що позивачу нараховано індексацію за період з 06.04.2014 р. по 06.10.2017 р. із застосуванням індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базовий місяць) - квітень 2015 року, що підтверджується довідкою-розрахунком про нарахування індексації, копія якої долучена до матеріалів справи.

Пунктом 3 постанови КМ України № 1294 від 07.11.2007 року затверджено схеми посадових окладів військовослужбовців (тарифних сіток), яка набрала чинності 01.01.2008 року.

Звідси, січень 2008 року є місяцем підвищенням тарифних ставок (посадових окладів), а тому відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затверджених постановою КМ України № 1078 від 17.07.2003 року, січень 2008 року є базовим місяцем для нарахування індексації грошового забезпечення військовослужбовців.

При визначенні "базового" місяця для початку обчислення індексації за спірний період застосуванню підлягають приписи саме пункту 10-2 Порядку № 1078 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2015 року № 1013.

Відповідно до вказаного пункту для працівників, яких переведено на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі або організації, а також переведено на роботу на інше підприємство, в установу або організацію або в іншу місцевість та у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці у разі продовження такими працівниками роботи, для новоприйнятих працівників, а також для працівників, які використали відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустку без збереження заробітної плати, передбачені законодавством про відпустки, обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення тарифної ставки (окладу), за посадою, яку працівник займає.

Суд звертає увагу, що застосування цього пункту до певної категорії осіб, зокрема, новоприйнятих працівників визначено самою нормою. Підставою зміни "базового" місяця є не набуття нормою чинності, а настання тих обставин, які цією нормою визначені.

Позивач набув статус новоприйнятого працівника до дати набуття чинності внесених змін до Порядку № 1078, а саме до 01.12.2015 року.

До 01.12.2015 року правила індексації оплати праці (грошового забезпечення) для новоприйнятих працівників були іншими і здійснювалися індивідуально для кожного працівника залежно від дати його прийняття на роботу, а саме до 01.12.2015 року будь-яке зростання доходів громадян, в тому числі військовослужбовців, мало наслідком зміну базового місяця для нарахування індексації. Таким чином, базовий місяць для обрахунку індексації не був прив`язаний до події зростання тарифних окладів працівника.

Враховуючи, що позивача прийнято на військову службу та зараховано до особового складу військової частини з 06.04.2014 року, то при визначенні "базового" місяця для початку обчислення індексації за спірний період застосуванню підлягає пункт 10-2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 до 01.12.2015 року, а за період з 06.04.2014 р. по 06.10.2017 р. застосуванню підлягає як базовий місяць - січень 2008 року.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що позовна вимога про нарахування індексації грошового забезпечення із застосуванням базового місяця підлягає задоволенню судом.

Стосовно вимоги про зобов`язання військової частини А1302 нарахувати та виплатити позивачу недоплачену суму індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2014 по 06.10.2017 роки у розмірі 75586,09 грн., суд зазначає, що при прийнятті рішення не розраховує та не зазначає конкретну суму, яка підлягає виплаті, оскільки цим рішенням зобов`язано відповідача провести таке нарахування.

Відтак, вимога про визначення конкретної суми до виплати без проведення нарахування відповідачем є передчасною та такою, що не підлягає задоволенню судом.

Щодо строків звернення до суду, необхідно зазначити, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Це право працівника відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців.

Верховний Суд у постанові від 15.10.2020 по справі №240/11439/19 зробив висновок, що індексація є складовою заробітної плати.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на вищевикладене, з урахуванням ч. 5 ст. 242 КАС України, у спірних правовідносинах строк звернення до суду не є обмеженим.

Що стосується доводів відповідача про відсутність фінансових ресурсів для виплати індексації грошового забезпечення, суд зазначає наступне.

Згідно з вимогами ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС України), суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Кечко проти України" зауважував, що реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

З огляду на викладене, обмеження фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на нарахування індексації грошового забезпечення, що є предметом спору у даній справі.

Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії», де Суд встановив принцип, згідно з яким обов`язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні «Гайгузус проти Австрії» від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.

Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

У рішенні від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Аналогічна позиція стосовно обов`язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).

Із заявлених позовних вимог, на підставі аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в адміністративному позові доводи позивача є такими, що підлягають частковому задоволенню.

Щодо вимоги про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, суд зазначає наступне.

Відповідно до частин 1, 2 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З аналізу викладених норм вбачається, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов`язком.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський Суд з прав людини звертав увагу, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (рішення у справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovaki), № 2132/02, пп. 24-27, від 13.06.2006, пп. 18 рішення «Ліпісвіцька проти України» №11944/05 від 12.05.2011).

Крім того, у рішеннях Європейського Суду з прав людини у справах «Бурдов проти Росії» від 07.05.2002, «Ромашов проти України» від 27.07.2004, «Шаренок проти України» від 22.02.2004 зазначається, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла щоб остаточне зобов`язувальне рішення залишалося бездієвим на шкоду одній із сторін; виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має вважатися невід`ємною частиною судового процесу.

Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), №29439/02, від 26.04.2005, та у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), №1811/06, від 19.02.2009).

Аналіз зазначених вище рішень Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що з метою забезпечення права особи на ефективний судовий захист в адміністративному судочинстві існує інститут судового контролю за виконанням судового рішення. Судовий контроль - це спеціальний вид провадження в адміністративному судочинстві, відмінний від позовного, що має спеціальну мету та полягає не у вирішенні нового публічно-правового спору, а у перевірці всіх обставин, що перешкоджають виконанню такої постанови суду та відновленню порушених прав особи-позивача.

Згідно із статтею 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до приписів частини другої статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Отже, рішення суду, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи. Це забезпечується, в першу чергу, через примусове виконання судових рішень відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Судовий контроль у формі зобов`язання подати звіт, також є формою забезпечення виконання судових рішень.

Суд наголошує, що завершальною стадією судового провадження з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) є виконавче провадження (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»).

При цьому, у разі відсутності добровільного виконання судових рішень, приписами Закону України «Про виконавче провадження» врегульований порядок дій та заходів, що спрямовані на примусове виконання таких рішень.

Судом не встановлено, що загальний порядок виконання судового рішення не дасть очікуваного результату, або що відповідач буде створювати перешкоди для його (рішення) виконання і позивачем не надано жодних доказів на спростування зазначеної обставини.

Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення вимоги про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення по справі та зобов`язання відповідача подати суду звіт про виконання судового рішення у встановлений судом строк у цій справі.

Розподіл судових витрат у відповідності до вимог ст. 139 КАС України, за наслідками розгляду даної справи не здійснюється, оскільки позивач у відповідності п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини А1302 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії військової частини А1302 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 не в повному обсязі індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2014 по 06.10.2017 роки.

Зобов`язати військову частину А1302 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену суму індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2014 по 06.10.2017 роки з урахуванням висновків суду у цій справі.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Розподіл судових витрат у справі не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Кальник