Рішення № 98949373, 05.07.2021, Дніпровський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Запоріжжя)

Дата документу 05.07.2021

Справа № 334/6532/19

Провадження № 2/334/347/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2021 року

Ленінський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого судді Гнатюка О.М.,

при секретарі судового засідання Алєйніковій О.В.,

за участі позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3 ,

представника відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Департамент реєстраційних послуг, про визнання права користування житлом та вселення, -

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Ленінського районного суду м. Запоріжжя перебуває цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Департамент реєстраційних послуг, про визнання права користування житлом та вселення.

Позов обґрунтований тим, що квартира АДРЕСА_1 (далі за текстом - спірна квартира) належала в рівних частках батькам позивачки: ОСОБА_5 й ОСОБА_6 . На підставі ордеру №1572, виданого 10 квітня 1992 року, батьки позивачки заселилися до спірної квартири. Відповідно до свідоцтва № НОМЕР_1 про право власності на квартиру, виданого ВАТ «Запоріжкокс» 27 березня 1998 року, вони приватизували спірну квартиру.

ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася позивачка та з цього часу проживає в спірній квартирі.

ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася її донька, ОСОБА_3 , відповідачка у даній справі, яка також стала проживати в спірній квартирі.

17 квітня 1998 року укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , за яким право власності на спірну квартиру виникло у відповідачки по даній справі. Позивачка при укладанні договору підписувала його, так як донька була малолітньою, тобто діяла від її імені та в її інтересах.

Позивачка так і залишилася проживати в спірній квартирі, навіть при зміні її власника, як член родини нового власника, відповідачки у справі, яка була на час укладення договору малолітньою та з якою проживала однією родиною за адресою спірної квартири.

На теперішній час відповідачка у справі, вигнала її зі спірної квартири.

16 грудня 2016 року вона прийшла до спірної квартири й не змогла до неї потрапити, так як відповідачка змінила замки та виставила з неї особисті речі позивачки.

Так, з 16 грудня 2016 року позивачка не має доступу до спірної квартири та не може в ній проживати.

Таким чином позивачка з моменту народження, з січня 1976 року, проживала в спірній квартирі як член родини власників: з січня 1976 року по 17 квітня 1998 року як член родини батьків, з 17.04.1998 по теперішній час як член родини доньки.

Позивачка не має права користування іншим житлом.

Просить визнати за ОСОБА_1 право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та вселити ОСОБА_1 , до квартири АДРЕСА_1 .

Позивач в судовому засіданні підтримала позовні вимоги, навела пояснення аналогічні викладеним у позові. Зазначила, що все життя проживала за вказаною адресою. В один з днів відповідачка змінила замки та виставила її речі у під`їзд. Вона за власні кошти вставила пластикові вікна у квартирі. Просила вселити її у спірну квартиру.

Представник позивача підтримав позовні вимоги.

Відповідач в судовому засіданні заперечила можливість задоволення позовних вимог. Вказала, що відповідачка у власності має іншу квартиру, яку здає в оренду. Вказана квартира була подарована їй дідусем з бабусею. Відповідачка весь час була відсутня у квартирі, не займалася вихованням відповідачки. У 2014 році вона попросила пожити у квартирі, так як свою квартиру вона здавала в оренду, після чого між нею та відповідачкою стали відбуватися конфлікти. В зв`язку із викладеним вона не бажає, щоб у подальшому відповідачка проживала у її квартирі. Відповідачка має інше житло, оплачує комунальні послуги в іншій квартирі.

Представник відповідача в судовому засіданні також заперечувала можливість задоволення позову.

Відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_3 є донькою ОСОБА_1 .

Згідно з договором дарування від 17.04.1998 року ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , яка діє як законний представник неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , уклали договір дарування квартири АДРЕСА_1 , відповідно до якого відповідачка є власником вказаної квартири.

Відповідно до відомостей Департаменту реєстраційних послуг ЗМР інформація про місце реєстрації ОСОБА_1 відсутня.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_3 на підставі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 6.06.2016 року №334/401/16.

Позивачка, як вона стверджувала, проживала у спірній квартирі та користувалася нею до 16 грудня 2016 року.

Як наполягала позивачка відповідачка змусила позивача виселитися зі спірної квартири, замінила замки та заборонила користуватися спірною квартирою.

Відповідно до матеріалів перевірки за зверненнями до органів внутрішніх справ щодо конфліктів між позивачкою та відповідачкою, підтверджено факти таких конфліктів.

При цьому наявності істотних та непереборних перешкод для проживання ОСОБА_1 у квартирі, що їй належить на праві власності, за адресою: АДРЕСА_3 , судом не встановлено.

Доказів того, що під час проживання позивача у спірній квартирі сторони вели спільне господарство після набуття відповідачкою повноліття, суду надано не було.

Допитані в судовому засіданні свідки підтвердили факт конфліктних стосунків між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та факт непроживання позивачки у спірній квартирі після грудня 2016 року

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма права визначає право власника майна, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для надання захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом існування перешкод у користуванні власником своїм майном. При цьому не має значення, ким саме створюється порушення права та з яких підстав.

Наведений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, підстав відступити від зазначеного висновку судами не встановлено.

Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

За правилом частини першої статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

У житловому законодавстві статус члена сім`ї власника житла є подібним до статусу члена сім`ї наймача жилого приміщення.

Відповідно до частин першої та другої статті 61, статей 64 та 65 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до усталеної практики, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача (тут - до власника житла), суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Однак відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду (пункт 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (зі змінами)).

При цьому, під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача (власника житла), в розумінні частини другої статті 64 ЖК Української РСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. За змістом статті 65 ЖК Української РСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.

Позивачка у судовому засіданні не довела під час розгляду цієї справи, що була зареєстрована у спірній квартирі та постійно проживала у квартирі разом із позивачкою як член її сім`ї як власника житла, вела спільне господарство.

Додатково позивачкою не доведено існування такої правової підстави, як договір найму житла, його умов та дійсність для сторін, як це передбачено правилами глави 59 ЦК України.

Істотною для вирішення цього спору обставиною є те, що відповідачка має право власності на інше житло.

Відповідно до рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 6.06.2016 року позивачка є власником квартири за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_2 від 28 лютого 1995 року. Позивачкою не доведено, що вказане житло, яке належить їй, не може бути використане нею для проживання, а так само що їй чиняться перешкоди у реалізації свого права на проживання у цьому житлі.

Резюмуючи, позивачка не може бути визнана такою, що відповідно до встановленого статтями 64, 65, 156 ЖК Української РСР порядку набула право користування квартирою АДРЕСА_1 , власником якої є відповідач.

Наведений висновок Верховний Суд зробив з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20). У згаданій справі Велика Палата Верховного Суду врахувала вимоги позивача про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, відповідач має інше постійне зареєстроване місце проживання. Разом із тим, встановивши, що права позивачки порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати син, тому відповідач як колишній член її сім`ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім`ї, не зареєстрований у спірному житловому будинку.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову у цій справі.

За умови встановлення таких обставин: позивачка не довела, що вселилася у спірну квартиру на законних підставах, у позивачки наявне у власності інше житлове приміщення і вона не довела, що воно є непридатним для проживання, між сторонами склалися неприязні стосунки, - інтереси відповідачки, як власника житла та користувача цим житлом, переважають інтереси позивача.

Відсутні підстави стверджувати, що між позивачкою та спірним житлом виник тривалий та тісний зв`язок. За всіма встановленими обставинами також неможливо стверджувати, що внаслідок відмови у позові позивач втратить єдине доступне йому житло.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст..ст. 12,13,76,77,81, 258-259, 263-265 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Департамент реєстраційних послуг, про визнання права користування житлом та вселення.

Рішення може бути оскаржено в апеляц3ійному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення.

Повний текст виготовлено 05 липня 2021 року.

Суддя О.М. Гнатюк