Рішення № 98946393, 04.08.2021, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" серпня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/2165/21

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аюпової Р.М.

при секретарі судового засідання Васильєві А.В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Приватного акціонерного товариства "Концерн АВЕК та Ко", м. Харків до Харківської міської ради, м. Харків про визнання незаконним і скасування рішення за участю представників:

позивача - Залеська А.С., адвокат;

відповідача - не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

Позивач - Приватне акціонерне товариство "Концерн АВЕК та Ко", м. Харків, звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до відповідача - Харківської міської ради, м. Харків, в якому просить суд: визнати незаконним та скасувати п. 17 додатку № 2 до рішення 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 24.02.2021 № 48/21 “Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою”, що стосується надання дозволу територіальній громаді м. Харкова на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 0,6588 га (кадастровий номер 6310137500:02:043:0027) комунальної власності для будівництва торговельно-сервісного комплексу з реконструкцією існуючих будівель (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації цього об`єкту по просп. Льва Ландау, 182 у м. Харкові.

Ухвалою господарського суду від 22.06.2021 відкрито провадження у справі № 922/2165/21 та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 14.07.2021 об 11:30 год.

12.07.2021 відповідачем, через канцелярію суду, надано відзив на позов (вх. № 16226), в якому проти доводів позовної заяви заперечує з тих підстав, що Харківська міська рада є власником земельної ділянки із кадастровим номером 6310137500:02:043:0027, землекористувачі у даної земельної ділянки відсутні, у зв`язку із чим, Харківська міська рада має право розпоряджатися вказаною земельною ділянкою на свій розсуд, відповідно до приписів чинного законодавства України. Наявний на земельній ділянці об`єкт нерухомого майна, що належить позивачу, не перешкоджає поділу спірної земельної ділянки.

21.07.2021 позивачем надано до суду відповідь на відзив на позовну заяву (вх. № 17070), в якій наголошує, що ПрАТ “Концерн АВЕК та Ко”, як власник об`єкту нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці із кадастровим номером 6310137500:02:043:0027, має право оформити право оренди на вказану земельну ділянку та використовувати її для обслуговування належної йому нежитлової будівлі. У той саме час, у разі поділу даної земельної ділянки, вона припинить своє існування, як об`єкт цивільних прав, що передбачається ч. 3 ст. 79-1 ЗК України. Також, зазначає, що поділ, об`єднання земельної ділянки, що перебуває у користуванні, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя. Справжність підпису на такій згоді засвідчується нотаріально. Жодної нотаріально посвідченої згоди на такий поділ позивач не надавав.

27.07.2021 відповідачем, через канцелярію суду, надано заперечення на відповідь на відзив (вх. № 17520), в яких наголосив, що враховуючи всі фактичні обставини, та відсутність у позивача фактично оформленого та зареєстрованого права користування земельною ділянкою, твердження позивача про незаконність оскаржуваного рішення ХМР є безпідставним, а позов таким, що не підлягає задоволенню.

Ухвалою господарського суду від 28.07.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу № 922/2165/21 до судового розгляду по суті на 04.08.2021 о 10:00 год.

У судовому засіданні 04.08.2021 представник позивача позов підтримав, наполягав на його задоволенні.

Представник відповідача у судове засідання 04.08.2021 не з`явився, через канцелярію суду надав клопотання про відкладення розгляду справи (вх. № 4771), у зв`язку з зайнятістю представника Харківської міської ради в судовому засіданні в іншому суді, дата та час якого були визначені раніше.

Представник позивача висловив заперечення стосовно поданого відповідачем клопотання, вказав на його необґрунтованість та просив суд відмовити в його задоволенні.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 202 ГПК України, суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, зокрема, з підстав першої неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Натомість, дослідивши подане відповідачем клопотання, суд зазначає, що відповідачем не наведено обставин, які є перешкодою для подальшого розгляду справи без участі відповідача. А зазначена у клопотанні підстава для відкладення підготовчого засідання, не є підставою, визначеною нормами відповідної ст. ГПК України.

Також, до відповідного клопотання не додано жодного доказу, який би підтверджував, що представник - Р.В. Федорченко не може бути присутній у даному судовому засіданні.

Так, суд наголошує, що представник відповідача, який був присутній у судовому засіданні 28.07.2021 був повідомлений про призначення справи № 922/2165/21 до судового розгляду по суті на 04.08.2021 о 10:00 год. та не висловив жодних заперечень стосовно призначення справи до розгляду саме на цю дату та в цей час.

Отже, в клопотанні жодним чином не пояснюється, з яких підстав представником відповідача віддана перевага іншому судовому засіданню, всупереч засіданню у даній справі, про яке він був повідомлений завчасно.

Окрім цього, господарський суд, з урахуванням обставин конкретної справи, може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв`язку з відсутністю його представника (з причин, пов`язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участі в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов`язаних з ним трудовими відносинами. А зазначення у клопотанні про знаходження частини співробітників відділу, який здійснює представництво інтересів ХМР по даній категорії справ у відпустці, що унеможливлює забезпечення участі у даному судовому засіданні, суд вважає безпідставним, та таким, що не може вважатись підставою для визнання неявки представника в судове засідання поважною.

Тому суд вважає, що клопотання відповідача про відкладення розгляду не підлягає задоволенню.

В ході розгляду даної справи господарським судом Харківської області, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

В ході розгляду даної справи судом було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи - у відповідності до приписів ч. 1 ст. 210 ГПК України, а також з урахуванням положень ч. 2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Присутній в судовому засіданні представник позивача погодився з тим, що судом досліджено всі докази, які надано сторонами у відповідності до ст. 74 ГПК України.

Відповідно до ч.1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно з п.1 ч.3 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Враховуючи положення ст.ст. 13, 74 ГПК України якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу по суті.

Відповідно до ст. 219 ГПК України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 04.08.2021, відповідно до ст. 240 ГПК України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників під час судового процесу, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового розгляду докази, суд встановив наступне.

Приватне акціонерне товариство “Концерн Авек та Ко” є власником нежитлової будівлі літ. “М-1” загальною площею 24,4 кв.м., що розташована за адресою: м. Харків, просп. Ландау Льва, б. 182, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16.12.2020 № 237293522.

Вказаний об`єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці із кадастровим номером 6310137500:02:043:0027. Дана земельна ділянка перебуває в комунальній власності територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майна від 14.04.2021.

Як зазначає позивач, йому стало відомо із загальнодоступних джерел, що рішенням 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 24.02.2021 № 48/21 “Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою” (п. 17 додатку № 2 до рішення) територіальній громаді м. Харкова надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 0,6588 га (кадастровий номер 6310137500:02:043:0027) комунальної власності для будівництва торговельно-сервісного комплексу з реконструкцією існуючих будівель (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації цього об`єкту по просп. Льва Ландау, 182 (Московський район). Фінансування робіт із землеустрою забезпечується за рахунок коштів КП “Міський торговий ринок” згідно укладеної угоди з розробником документації із землеустрою.

Позивач вважає, що вказане рішення Харківської міської ради є незаконним та порушує права й інтереси ПрАТ “Концерн Авек та Ко”, у зв`язку із чим підлягає скасуванню в частині, що стосується надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу спірної земельної ділянки.

Надаючи правову кваліфікацію доказам, які надані сторонами та викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Ст. ст. 13, 41 Конституції України передбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Згідно із ч.ч. 1,2 ст. 83 ЗК України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають:

а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності;

б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Ч. 1 ст. 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що в разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.10.2018 у справі № 903/857/18, від 20.08.2019 у справі № 911/714/18.

Отже, підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і водночас порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 05.12.2019 у справі № 914/73/18, від 14.01.2020 у справі № 910/21404/17.

Відповідно до ч. 10 ст. 59 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він визнається недійсним у судовому порядку.

Ст. 377 ЦК України закріплено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Аналогічна норма міститься й в Земельному кодексі України.

Так, в ст. 120 ЗК України передбачається, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Аналогічний припис було закріплено в даній статті в редакції, чинній на момент набуття об`єкту нерухомого майна у власність (станом на 15.08.2005).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункти 8.3 - 8.5) наголосила на тому, що:

- правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, у разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії ст. 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами ст. 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала ст. 377 ЦК України;

- ст. 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція ст. 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Штучний правовий відрив об`єктів нерухомості від земельних ділянок, на яких вони розміщені, відбувся за радянських часів з ідеологічних мотивів. Під впливом тодішньої ідеології панувало уявлення, що особи можуть мати право власності на об`єкти нерухомості, але не на земельні ділянки, на яких вони розташовані. Так, Конституцією УРСР 1978 року (частина друга ст.11) було передбачено, що земля є у виключній власності держави.

Внаслідок такого підходу, існує значна кількість об`єктів нерухомості, які знаходяться у власності приватних осіб, розташованих на землях державної та комунальної власності, причому земельні ділянки під цими об`єктами можуть бути несформованими. Водночас, намір законодавця подолати такий штучний правовий відрив об`єктів нерухомості від землі, не викликає сумніву. Тому, в разі, якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, подальше відчуження об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки, а також земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості не допускається.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від наведених вище висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії судді Касаційного господарського суду від 16 квітня 2019 року в справі № 907/68/18 і від 31 травня 2018 року в справі № 29/5005/17496/2011.

Отже, сутність даної норми полягає в тому, що вона закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою, визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість.

Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Дана позиція підтримується Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16.06.2020 у справі № 689/26/17.

Отже, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду фізичними або юридичними особами, які не можуть мати у власності земельних ділянок, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташований жилий будинок, будівля або споруда, на умовах оренди.

Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з набуттям права власності на ці об`єкти, крім об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації.

За висновками, викладеними у пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, у ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Отже, відповідно до зазначених правових норм, власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована. У пункті 49 цієї ж постанови зазначено, що ніхто інший, окрім власника цього об`єкта, не може претендувати на вказану земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об`єкта нерухомості (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій; генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

Відповідно до ст. 55 Закону України «Про землеустрій», передбачено, що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Документація із землеустрою щодо встановлення меж житлової та громадської забудови розробляється у складі генерального плану населеного пункту, проектів розподілу територій і є основою для встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. У разі, якщо межі земельних ділянок в натурі (на місцевості) збігаються з природними та штучними лінійними спорудами і рубежами (річками, струмками, каналами, лісосмугами, шляхами, шляховими спорудами, парканами, огорожами, фасадами будівель та іншими лінійними спорудами і рубежами тощо), межові знаки можуть не встановлюватися. Власники землі та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов`язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка. Межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям.

Відповідно до ст.141 та ст. 120 ЗК України встановлено, що однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у ч. 1 ст. 79 ЗК України, як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування з визначеними щодо неї правами.

З матеріалів справи вбачається та підтверджено відповідачем у справі, між позивачем та відповідачем було укладено договір оренди земельної ділянки від 23.03.2006 № 640667100020 із кадастровим № 6310137500:02:043:0027 для обслуговування належної позивачу нежитлової будівлі, який згодом було розірвано на підставі угоди про розірвання договору оренди від 14.06.2016.

Таким чином, з аналізу матеріалів справи та зазначених правових норм вбачається, що ПрАТ “Концерн АВЕК та Ко”, як власник об`єкту нерухомого майна, має право на користування всією земельною ділянкою із кадастровим № 6310137500:02:043:0027 на умовах та в обсязі договору оренди від 23.03.2006 № 640667100020 та використовувати її для обслуговування належної йому нежитлової будівлі в межах цієї земельної ділянки.

У той саме час, у разі поділу даної земельної ділянки, вона припинить своє існування, як об`єкт цивільних прав, що передбачається ч. 3 ст. 79-1 ЗК України - земельна ділянка припинає існування як об`єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі поділу або об`єднання земельних ділянок.

Крім того, ПрАТ “Концерн АВЕК та Ко” весь час користування вказаною земельною ділянкою для обслуговування та експлуатації належної йому нежитлової будівлі, сплачував за земельну ділянку земельний податок. Факт отримання відповідачем грошових коштів від позивача за користування спірною земельною ділянкою не спростовано.

Посилання відповідача на ту обставину, що площа спірної земельної ділянки в багато разів перевищує розмір нежитлової будівлі, що належить позивачу, як на обґрунтування правомірності оскаржуваного рішення є безпідставними, оскільки жодний нормативно-правовий акт не встановлює обмеження щодо площі земельних ділянок, на яких розміщені об`єкти нерухомого майна. Крім того, спірна земельна ділянка була сформована під час укладення договору оренди землі від 23.03.2006 для передачі її в користування позивачу саме у площі, яка дорівнює 0,6588 га, за наявності такого ж об`єкту нерухомого майна на даній земельній ділянці.

Відповідач у наданому до суду відзиві зазначає, що за позивачем на даний час не зареєстроване жодне речове право на спірну земельну ділянку, а отже, відповідач має право вчиняти щодо земельної ділянки будь-які дії, у тому числі проводити її поділ. Проте, такі висновки відповідача не є хибними, оскільки до позивача, як до власника об`єкту нерухомого майна перейшло право користування спірною земельною ділянкою і позивач має право оформити за собою таке речове право, як право оренди. Строки ж оформлення такого права законодавчо не визначені.

Крім того, відповідач у своєму відзиві зазначає, як обґрунтування правомірного оскаржуваного рішення той факт, що після поділу спірної земельної ділянки та формування в результаті цього нових земельних ділянок позивач матиме можливість набути в користування одну із таких земельних ділянок. У той саме час, позивач не надавав відповідачу дозвіл на поділ спірної земельної ділянки, позивачу не повідомлялось про заплановані варіанти поділу ділянки тощо. Проте, в ч. 6 ст. 79-1 Земельного кодексу України передбачається, що поділ, об`єднання земельної ділянки, що перебуває у користуванні, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя. Справжність підпису на такій згоді засвідчується нотаріально. Натомість, жодної нотаріально посвідченої згоди на такий поділ позивач не надавав.

Відтак, суд приходить до висновку про те, що за наявності права власності на будівлю, що розміщена на відповідній земельній ділянці чи під її поверхнею, рішення 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 24.02.2021 № 48/21 “Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою” в частині, що стосується надання дозволу територіальній громаді м. Харкова на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 0,6588 га (кадастровий номер 6310137500:02:043:0027) комунальної власності для будівництва торговельно-сервісного комплексу з реконструкцією існуючих будівель (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації цього об`єкту по просп. Льва Ландау, 182 (п. 17 додатку № 2 до рішення) на згаданий об`єкт нерухомості не може вважатися правомірним й з огляду на положення ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, адже фактично перешкоджає землекористувачу оформленню речового права на таку земельну ділянку, що вказує на безпідставне втручання у право мирно володіти своїм майном, що гарантоване статтею 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР, без забезпечення чіткого та передбачуваного застосування правових норм ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України та наслідків їх дій.

Отже, рішення 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 24.02.2021 № 48/21 “Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою” в частині, що стосується надання дозволу територіальній громаді м. Харкова на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 0,6588 га (кадастровий номер 6310137500:02:043:0027) комунальної власності для будівництва торговельно-сервісного комплексу з реконструкцією існуючих будівель (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації цього об`єкту по просп. Льва Ландау, 182 (п. 17 додатку № 2 до рішення) є незаконним та підлягає скасуванню.

Відповідно до ст. 158 ЗК України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Земельні спори розглядаються в порядку цивільного, господарського та адміністративного судочинства.

В порядку господарського судочинства розглядаються справи за зверненнями юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, фізичних осіб, які не є підприємцями, державних органів, органів місцевого самоврядування за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ст. 4 ГПК України).

Особливості вирішення господарськими судами спорів у сфері земельних відносин відображені в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин».

А саме, п. 1.2.5. передбачено, що спір, що виник внаслідок порушення права суб`єкта господарської діяльності на земельну ділянку, в тому числі органами державної влади та місцевого самоврядування, є спором про право цивільне і підлягає розгляду за правилами ГПК.

Зокрема, відповідно до ст. 20 ГК України , ст. ст. 16, 393 ЦК України визнання судом незаконним і скасування акта органів державної влади, влади Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, належить до способів захисту права власності. Предметом спору є захист права власності особи, а не публічно-правових інтересів держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади.

Відповідно до ст. 20 ГК України, держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються, зокрема шляхом:

· визнання наявності або відсутності прав;

· визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання;

· відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання;

Відповідно до ст. 16 ЦК України (Захист цивільних прав та інтересів судом) - кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути:

1) визнання права;

2) припинення дії, яка порушує право;

3) відновлення становища, яке існувало до порушення;

4) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Ст. 393 ЦК України передбачено визнання незаконним правового акта, що порушує право власності, а саме правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Якщо інше не встановлено законом, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

У порядку господарського судочинства вирішенню підлягають такі категорії спорів, засновані на положеннях статті 319 ЦК України, глав 27, 29, 33, 34 ЦК України та глави 15 ГК України, розділів III-V ЗК України, зокрема:

- пов`язані із захистом права на земельні ділянки (в тому числі відновлення порушеного права особи, яка на підставі рішень державних органів або органів місцевого самоврядування претендує на спірну земельну ділянку);

- про визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань передачі земельних ділянок у власність чи надання їх у користування, припинення права власності на земельні ділянки, вилучення цих ділянок з користування і про зобов`язання названих органів залежно від характеру спору виконати певні дії, як цього вимагають приписи чинного законодавства;

- про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою;

- інші спори, пов`язані з правами і охоронюваними законом інтересами суб`єктів господарювання та інших юридичних осіб на земельні ділянки.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Такі висновки ґрунтуються на положенні ст. 15, 16 ЦК України та ст. 152 ЗК України, відповідно до яких кожній особі гарантується право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, шляхом звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

В судовій практиці (Постанова Верховного суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18) Верховний Суд неодноразово звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення Європейського суду з прав людини "Олюджіч проти Хорватії"). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Мала проти України", "Богатова проти України").

Більш того, у визначення справедливого судового розгляду справи сторін не можна не враховувати загальні фактичні та юридичні обставини справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станкевич проти Польщі").

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" та у справі "Руїз Матеос проти Іспанії").

У рішенні Європейського суду з прав людини від 19.04.1993 у справі "Краска проти Швейцарії" вказано, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Гарантії Статті 6 § 1 є вчинення операцій із доказами на процесуальному рівні. Прийнятність доказів або спосіб їх оцінки за обставинами справи, у першу чергу - питання національних судів, чиїм завданням є оцінка доказів у процесі слухання справи (рішення ЄСПЛ у справі "Farange S.A. v. France" ("Фаранж проти Франції").

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент: Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обгрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії” (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", ст. 11 ГПК України, суд, застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав та основоположних свобод 1959 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Згідно ст. 73 ГПК України: доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищевикладене, в процесі повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується ст. 129 ГПК України та судові витрати покладає на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 61, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4, 11, 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 123, 129, 177, 183, 232, 233, 236, 238, 240, 241, 242, 256 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити повністю.

Визнати незаконним та скасувати п. 17 додатку № 2 до рішення 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 24.02.2021 № 48/21 "Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою", що стосується надання дозволу територіальній громаді м. Харкова на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 0,6588 га (кадастровий номер 6310137500:02:043:0027) комунальної власності для будівництва торговельно-сервісного комплексу з реконструкцією існуючих будівель (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації цього об`єкту по просп. Льва Ландау, 182 у м. Харкові.

Стягнути з Харківської міської ради (61003, м. Харків, майдан Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243) на користь Приватного акціонерного товариства "Концерн АВЕК та Ко" (61002, м. Харків, вул. Сумська, 70, код ЄДРПОУ 22649344) судовий збір в розмірі 2270,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до ст.ст. 256, 257 ГПК України та з урахуванням п. 17.5 Перехідних положень Кодексу.

Позивач - Приватне акціонерне товариство "Концерн АВЕК та Ко" (61002, м. Харків, вул. Сумська, 70, код ЄДРПОУ 22649344);

Відповідач - Харківська міська рада (61003, м. Харків, майдан Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243).

Повне рішення складено 12.08.2021.

Суддя Р.М. Аюпова

справа № 922/2165/21