Рішення № 98938798, 03.08.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 серпня 2021 р. Справа№200/3143/21-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Арестової Л.В., за участю секретаря судового засідання – Лисинської А.О.

представника позивача – Янюк В.Ю.,

представника відповідача – Ковальової А.Г.,

розглянувши за правилами загального позовного провадження в приміщенні Донецького окружного адміністративного суду справу за позовом

ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; рнокпп: НОМЕР_1 )

до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у м. Краматорську (місце реєстрації: вул. Героїв України, буд. 21, м. Краматорськ, Донецька область; код ЄДРПОУ: 42331094)

про визнання дій протиправними та поновлення на роботі, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1 , 24 березня 2021 року звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у м. Краматорську про визнання протиправним та скасування наказу директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську від 26.02.2021 року № 40-ос "Про звільнення ОСОБА_1 "; поновлення ОСОБА_1 на посаді слідчого Другого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, або на рівнозначній посаді; стягнення з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську на корить ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також судові витрати на правничу допомогу у сумі 15 000,00 гривень.

Також позивач просив суд допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді слідчого Другого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, або на рівнозначній посаді, звернути рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до негайного виконання в межах суми стягнення за один місяць, зобов`язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Краматорську, подати звіт про виконання судового рішення у місячний строк з дати набрання рішенням суду законної сили.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що позивача було звільнено з посади слідчого Другого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, 01 березня 2021 року в зв`язку з скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, припиненням державної служби. Позивач вважає своє звільнення незаконним виходячи з того, що у структурі апарату ТУ ДБР у м. Краматорську відбулась лише зміна назви структурного підрозділу, позивачу не було запропоновано переведення працівника на рівнозначну посаду та/або іншу посаду та пропозиції державному службовцю будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі, наполягає на відсутності реального скорочення посади, з якою звільнено позивача у зв`язку зі скороченням, зазначає про те, що звільнення позивача з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя позивача відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини з цього питання.

Ухвалою від 26 березня 2021 року відкрито провадження по справі, ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження суддею одноособово, без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи, у відповідача Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у м. Краматорську витребувані докази.

Ухвалою від 12 квітня 2021 року у відповідача Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у м. Краматорську витребувані додаткові докази.

20 квітня 2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську від 15.04.2021 р., проте відповідачем не було долучено до відзиву жодного документа, на підтвердження обставин викладених у відзиві та не були виконані ухвали суду в частині витребування доказів по справі.

Відповідно до наданого відзиву відповідач вважає позовні вимоги необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на те, що Територіальним управлінням Державного бюро розслідувань, розташованим у м. Краматорську, як зазначає відповідач, на його переконання дотримано встановленої процедури звільнення позивача, а позивач, як зазначає представник відповідача, після отримання попередження про наступне вивільнення, для продовження проходження служби в Державному бюро розслідувань, повинен був подати документи для участі у відкритому конкурсі, що проводяться конкурсними комісіями з проведення конкурсів на зайняття посад працівників Державного бюро розслідувань.

Ухвалою від 21 квітня 2021 року у зв`язку із невиконанням ухвал суду про витребування доказів, у відповідача Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську повторно витребувані докази.

26 квітня 2021 року до суду надійшла заява Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську від 20.04.2021 р. на виконання ухвали Донецького окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року, якою суду надана інформація щодо прийнятих працівників до ТУ ДБР у м. Краматорську з 01.11.2020 р. по 01.03.2021 р.

06 травня 2021 року до суду надійшла заява Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську від 28.04.2021 р. на виконання ухвали Донецького окружного адміністративного суду від 21 квітня 2021 року, якою відповідачем надано до суду: відомості про вакантні посади в ТУ ДБР у м. Краматорську; довідку про середньомісячну заробітну плату (позивача); копія наказу ДБР від 20.10.2020 р. № 199-дск «Про затвердження змін до штатного розпису ТУ ДБР у м. Краматорську»; копію наказу ТУ ДБР у м. Краматорську від 20.10.2020 р. № 172-ос «Про попередження працівників»; копію попередження про наступне вивільнення від 13.11.2020 р. № 10-13- 34/376; копію наказу ДБР від 30.12.2020 р. № 303-дск «Про затвердження змін до наказів ДБР»; копію наказу ТУ ДБР у м. Краматорську від 15.01.2021 р. № 4-ос «Про внесення змін до додатка 3 до наказу ТУ ДБР у м. Краматорську від 20.10.2020 р. № 172-ос «Про попередження працівників»»; копію попередження про наступне вивільнення від 19.01.2021 р. № 13-09-38/33; копію наказу ТУ ДБР у м. Краматорську від 26.02.2021 р. № 40-ос «Про звільнення ОСОБА_1 »; інформацію про прийнятих на роботу до ТУ ДБР у м. Краматорську працівників в період з 01.11.2020 р. по 01.03.2021 р.

25 травня 2021 року позивач надав суду відповідь на відзив, яким позивач зазначає, що невиконання ухвал суду з боку відповідача позбавляє його права на надання обґрунтованої відповіді на відзив та є зловживанням процесуальними правами з боку відповідача та, що відповідач жодним чином не довів правомірність оскаржуваного рішення а тому просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

27 травня 2021 року ухвалою Донецького окружного адміністративного суду ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, строк проведення підготовчого засідання продовжено на 30 днів, призначено підготовче засідання на 24 червня 2021 року.

14 червня 2021 року до суду надійшли заперечення Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську від 09.06.2021 р., відповідно до яких відповідач наполягає, що у результаті змін структури та штатного розпису в ТУ ДБР у Краматорську мало місце зменшення чисельності та штату державних службовців, у той час як прийняття кадрових рішень віднесено до виключної компетенції суб`єкта призначення (відповідача), зазначає про відсутність компетенції суду на визначення доцільності змінення відповідачем своєї організаційної структури, вказує також на відсутність заборон для відповідача для звільнення позивача з урахуванням чинного на той період правового регулювання цього питання, наполягає на відсутності обов`язку запропонувати позивачу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби) в контексті спірних правовідносин, що виникли, як підсумок, відповідач вчергове зазначив про відсутність будь-яких правових підстав для задоволення вимог позивача.

24 червня 2021 року підготовче провадження по справі закрито, справу призначено до судового розгляду по суті на 22 липня 2021 року.

06 липня 2021 року до суду надійшла заява Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську від 01.07.2021 р., відповідно до якої відповідач повідомив суду про кількість осіб, що працювали у Першому, Другому та Третьому слідчих управліннях ТУ ДБР у м. Краматорську, зазначив про оголошення конкурсу на зайняття вакантних посад у подальшому, а також вказав про кількість посад, що їх було зайнято за наслідками проведеного конкурсу, визначив кількість звільнених та прийнятих осіб за наслідками проведених кадрових процедур.

Ухвалою суду від 22 липня 2021 року розгляд справи відкладено до 03 серпня 2021 року, у відповідача витребувані додаткові докази.

30 липня 2021 року на виконання на виконання вимоги судді Донецького окружного адміністративного суду від 22 липня 2021 року відповідачем надані копії наказу ДБР від 26.11.2018 р. № 170 «Про затвердження Положення про ТУ ДБР у м. Краматорську» з додатком цього положення; наказу ДБР від 29.12.2020 р. № 873 «Про затвердження Положення про ТУ ДБР у м. Краматорську» з додатком цього положення; положення про Другий слідчий відділ (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління ТУ ДБР у м. Краматорську; наказу ТУ ДБР у м. Краматорську № 8ДСК від 02.06.2021 р. «Про затвердження Положення про слідчі відділи ТУ ДБР у м. Краматорську» з додатком цього положення; табелю обліку використання робочого часу за березень 2021 poку; наказу ДБР від 04.03.2019 р. № 28ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису ТУ ДБР у м. Краматорську» з додатком цього штатного розпису; посадової інструкції слідчого Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління ТУ ДБР у м. Краматорську; типових службових обов`язків слідчого ТУ ДБР у м. Краматорську.

Позивач та представник позивача до судового засідання з`явилися, та наполягали на задоволенні позовних вимог у повному обсязі, надали додаткові пояснення по справі.

Представник відповідача до судового засідання з`явилася, просила відмовити у позові з підстав зазначених у відзиві, надала додаткові пояснення у справі.

Заслухавши пояснення сторін, розглянувши матеріали адміністративної справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Наявними матеріалами справи підтверджується, що наказом № 109-ос ОСОБА_1 було призначено на посаду слідчого Другого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську.

16.11.2020 року ОСОБА_1 отримував письмове попередження про наступне вивільнення від 13.11.2020 року вих. № 10-13-34/376, яким позивача повідомлено, що у зв`язку зі скороченням посади державної служби 01.02.2021 року внаслідок затвердження змін до штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, відповідно до наказу Державного бюро розслідувань від 22.10.2020 року № 199 дск «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську на 2020 рік», ОСОБА_1 попереджено про наступне скорочення посади слідчого Другого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління - Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, яку позивач обіймав, та одночасно повідомлено про те, що ОСОБА_1 буде звільнено на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» з виплатою згідно з частиною четвертою цієї статті вихідної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Також, у січні 2021 року ОСОБА_1 отримував аналогічне за змістом письмове попередження про наступне вивільнення від 19.01.2021 року вих. № 13-09-38/33, в якому, крім іншого, зазначено однією з підстав скорочення також наказ Державного бюро розслідувань від 30.12.2020 року № 303 дск «Про затвердження змін до наказів Державного бюро розслідувань» та що у зв`язку зі скороченням посади державної служби 01.03.2021 року.

Наказом Директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську від 26.02.2021 року № 40-ос «Про звільнення ОСОБА_1 », відповідно до пунктів 2 та 5 частини 3 статті 13 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», керуючись пунктом 1 частини 1 та частиною четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку зі скороченням посади державної служби 01 березня 2021 року внаслідок затвердження змін до штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську відповідно до наказу Державного бюро розслідувань від 22.10.2020 року № 199 дск «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську», та наказу Державного бюро розслідувань від 30.12.2020 року № 303 дек «Про затвердження змін до наказів Державного бюро розслідувань», ОСОБА_1 звільнено з посади слідчого Другого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, 01 березня 2021 року в зв`язку з скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, припиненням державної служби.

Позивач, вважаючи вищезазначений наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся до суду за захистом своїх прав, свобод та законних інтересів.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Частиною 2 ст. 38 Конституції України, громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно з ч. 1 ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ч. 5 ст. 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (тут і далі в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин), трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

Водночас, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначаються Законом України «Про державну службу» (тут і далі в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну службу», державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо:

1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів;

2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів;

3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг;

4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства;

5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням;

6) управління персоналом державних органів;

7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну службу», цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 5 Закону України «Про державну службу», правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції, що діяла станом на дату звільнення з посади позивача) однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Відповідно до ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції, що діяла станом на дату звільнення з посади позивача), суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Водночас, 02.02.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378-IX, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.

Зокрема, відповідно до ч. 6 ст. 49-2 КЗпП України, вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Отже, після внесення Законом України від 14.01.2020р. № 440-IX змін у Закон України «Про державну службу», норми ч. 3 ст. ст.49-2 КЗпП України в частині обов`язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.

Суд зазначає, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Матеріали справи свідчать, що позивача призначено на посаду слідчого Другого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську 08.11.2019 р.

Редакцією статті 87 Закону України “Про державну службу” станом на 08.11.2019 (як спеціальним законом) не врегульовані питання попередження працівника про майбутнє звільнення, а також питання права або обов`язку суб`єкта призначення запропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за її наявності), отже, станом на дату призначення позивача на останнього розповсюджувались гарантії, що встановлені статтею 49-2 КЗпП України (в редакції станом на 08.11.2019), зокрема, й в частині обов`язку одночасного з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власника або уповноваженого ним органа запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Відповідно до ч.3 ст.87 Закону України “Про державну службу” в редакції станом на дату видання оскаржуваного наказу про звільнення позивача - 26.02.2021, суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення, тобто, запропонування нової посади в такої редакції було правом, а не обов`язком відповідача.

Таким чином, станом на дату призначення на позивача розповсюджувались гарантії, встановлені статтею 49-2 КЗпП України (в редакції станом на 08.11.2019), які для позивача є більш сприятливими в порівнянні з редакцією статті 87 Закону України “Про державну службу” станом на дату видання спірного наказу відповідачем.

Необхідно зазначити, що позивач, який призначався на відповідну посаду у порядку, визначеному положеннями Законів України № 3166-VI та № 889-VIII до набрання чинності вищенаведеними змінами та доповненнями, внесеними Законом № 440-IX від 14.01.2020, що надавало йому певні соціальні гарантії, впевненість у майбутньому тощо, звільнений саме в порядку частини третьої статті 87 Закону України “Про державну службу”, якою доповнена зазначена стаття Законом № 440-IX від 14.01.2020, що був прийнятий після призначення на посаду позивача 08.11.2019.

Суд вважає, що норми Закону України від 14 січня 2020 року № 440-IX, якими частину третю статті 87 доповнено новим абзацом першим саме в частині права (а не обов`язку) суб`єкта призначення запропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності), не повинні ставити під загрозу гарантовані конституційні права на працю відповідної категорії осіб, які були призначені на невизначений строк за процедурами до набрання чинності вказаними змінами та доповненнями.

З цього слідує, що законом має бути визначений об`єм будь-яких дискреційних повноважень компетентних органів та порядок їх здійснення з достатньою ясністю, беручи до уваги законну мету певного заходу, щоб забезпечити особі адекватний захист від свавільного втручання (Volokhy v. Ukraine № 23543/02, 02 листопада 2006 року, п. 49; Al-Nashif v. Bulgaria № 50963/99, 20 червня 2002, п. 119).

При цьому, в контексті спірних правовідносин, а також викладеного вище, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Так, законодавцем самостійно виправлено відповідне законодавче положення, яке допускало свавільні звільнення державних службовців.

Згідно з офіційною інформацією Урядового порталу, 23 лютого 2021 року Верховна Рада України схвалила проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби (реєстр. № 4531).

Документом передбачається, зокрема, одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду (ч. 3 ст. 87 Закону України "Про державну службу").

Тобто, суд наголошує, що безпосередньо законодавцем було визнано той факт, що приписи Закону від 14 січня 2020 року № 440-IX, які передбачали доповнення частиною третьою статті 87 Закону України “Про державну службу” новим абзацом першим щодо права (замість обов`язку) суб`єкта призначення запропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності), є такими, що суперечить базовим гарантіям та принципам державної служби в цілому.

Так, станом на 03 березня 2021 року Закон України № 1285-IX від 23 лютого 2021 року "Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби", яким включено, зокрема, положення статті ч. 3 ст. 87 Закону України "Про державну службу", підписано Головою Верховної Ради України.

05 березня 2021 року Закон України № 1285-IX від 23 лютого 2021 року "Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби" за № 42 було опубліковано в офіційному виданні Голос України.

Таким чином, 06 березня 2021 року набрала чинності редакція ч. 3 ст. 87 Закону України "Про державну службу".

У зв`язку викладеним, суд доходить до висновку, що до позивача застосовані норми п.1 ч.1, ч. 3 ст. 87 Закону України № 889-VIII від 10 грудня 2015 року "Про державну службу", які суперечить самому Закону України "Про державну службу" та Конституції України, та які були в подальшому виключені самим законодавцем.

Звільнення позивача на підставі положень п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону без запроновання державному службовцю будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі (за наявності) є протиправним, порушує принципи верховенства права, допускає дискримінацію та порушення базових принципів державної служби, а також суперечить висновкам Європейського суду з прав людини.

Відповідно до відомостей про вакантні посади в ТУ ДБР у м. Краматорську, що їх надано відповідачем, до 01.03.2021 року були наявні такі вакантні посади категорії державних службовців: Головний спеціаліст (із забезпечення зберігання речових доказів) Першого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції) (1 посада), начальник Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя (1 посада), Слідчий Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя (3 посади), Слідчий Третього слідчого відділу (відділ з розслідування військових злочинів) (3 посади), Головний спеціаліст Відділу режимно-секретної роботи та захисту інформації (1 посада), Головний спеціаліст Відділу режимно-секретної роботи та захисту інформації (з інформаційних технологій) (1 посада), Провідний спеціаліст Відділу режимно-секретної роботи та захисту інформації (1 посада.), Провідний спеціаліст Відділу режимно-секретної роботи та захисту інформації (1 посада), Головний спеціаліст-юрист Відділу матеріально-технічного забезпечення (1 посада) Головний спеціаліст (по роботі із засобами масової інформації) Провідний спеціаліст Відділу документального забезпечення (1 посада), але жодна з наявних зазначених вакансій не була запропонована позивачу.

Водночас, вирішуючи вказаний трудовий спір, який пов`язаний зі звільненням за п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», суд зобов`язаний з`ясувати, чи дійсно у відповідача мало місце скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Так, 12.11.2015 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про Державне бюро розслідувань», який визначає правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань. Постановою Кабінету Міністрів України № 127 від 29.02.2016 утворено Державне бюро розслідувань.

Наказом Державного бюро розслідувань вiд 21.12.2017 № 1 затверджено структуру Державного бюро розслідувань.

Так, зокрема, до структури включено Перше управлiння органiзацiї досудових розслідувань (Управлiння з розслiдування злочинiв у сферi службової дiяльностi та корупцiї), Друге управління організації досудових розслідувань (Управління з розслiдування злочинiв, вчинених працівниками правоохоронних органiв та у сфері правосуддя), Третє управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування вiйськових злочинiв).

Також, у структурі Центрального апарату Державного бюро розслідувань передбачено такі первинні структурні підрозділи, як слідчі відділи. Слідчі відділи включені до складу вищезазначених Управлінь.

Водночас, 03.12.2019 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», який набрав чинності 27.12.2019 та яким внесено зміни до Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Зокрема, змінено правовий статус Державного бюро розслідувань з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган.

Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

Згідно з частиною 1 статті 9 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», систему Державного бюро розслідувань складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі Державного бюро розслідувань діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи.

Організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України.

Указом Президента України від 05 лютого 2020 року № 41/2020 затверджено організаційну структуру Державного бюро розслідувань.

Так, організаційна структура Державного бюро розслідувань включає в себе:

1. Центральний апарат:

Головне слідче управління

Головне оперативне управління

Головне оперативно-технічне управління

Управління внутрішнього контролю

Управління забезпечення особистої безпеки

Управління з розслідування злочинів, вчинених у зв`язку із масовими протестами у 2013-2014 роках

Управління правового забезпечення

Управління міжнародного співробітництва

Управління кадрової роботи та державної служби

Управління режимно-секретної роботи та захисту інформації

Управління фінансової діяльності та бухгалтерського обліку

Управління забезпечення діяльності

Управління інформаційних технологій

Відділ по роботі з громадськістю та засобами масової інформації

Відділ організаційно-аналітичного забезпечення

Патронатна служба.

2. Територіальні управління:

Територіальне управління, розташоване у місті Львові, що поширює свою діяльність на Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську області.

Територіальне управління, розташоване у місті Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку, Житомирську, Рівненську, Хмельницьку, Чернівецьку області.

Територіальне управління, розташоване у місті Миколаєві, що поширює свою діяльність на Кіровоградську, Миколаївську, Одеську області

Територіальне управління, розташоване у місті Мелітополі, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим, Запорізьку, Херсонську області, місто Севастополь.

Територіальне управління, розташоване у місті Полтаві, що поширює свою діяльність на Дніпропетровську, Полтавську, Сумську, Харківську області.

Територіальне управління, розташоване у місті Краматорську, що поширює свою діяльність на Донецьку і Луганську області.

Територіальне управління, розташоване у місті Києві, що поширює свою діяльність на місто Київ, Київську, Черкаську та Чернігівську області.

3. Інститут підготовки кадрів Державного бюро розслідувань та Науково-дослідний інститут судових експертиз Державного бюро розслідувань.

Відповідно до Закону України “Про Державне бюро розслідувань”, враховуючи лист Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорськ від 23.11.2018 р. № 527, Наказом Державного бюро розслідувань № 170 від 26.11.2018 затверджено Положення про Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Краматорськ.

Зазначеним Положенням визначені, зокрема, завдання, права та обов`язки Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорськ, процедура призначення та звільнення керівника Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорськ, його першого заступника та заступника, структуру Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорськ (управління, відділи, тощо).

В подальшому, Наказом Державного бюро розслідувань № 873 від 29.12.2020 затверджено (оновлене) Положення про Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Краматорськ аналогічного зазначеному вище змісту.

Наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорськ №100 від 18.07.2019 затверджене Положення про Другий слідчий відділ (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську із зазначенням, зокрема, основних завдань та функції Другого слідчого відділу, прав та відповідальності Другого слідчого відділу, керівника.

В подальшому, Наказом ??Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорськ № 8 ДСК від 02.08.2021 затверджено (оновлене) Положення про слідчі відділи Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, яким визначені, зокрема, структура та місцезнаходження слідчих відділів, основні завдання та функції слідчих відділів, повноваження працівників слідчих відділів, обов`язки слідчих відділів та питання взаємодії із іншими структурними підрозділами.

Судом досліджено посадову інструкцію слідчого Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську (втратила чинність) та Типові службові обов`язки слідчого Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську (діючи).

Щодо штатного розпису суд зазначає, що Наказом Державного бюро розслідувань №28 ДСК від 04.03.2019 затверджено в новій редакції та введено в дію з 04 березня 2019 року штатний розпис Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську з застосуванням змінених посадових окладів з 01 січня 2019 року (п.1) із кількістю штатних посад - 117.

Наказом № 199 дск від 20.10.2020 затверджено затверджено зміни до штатного розпису на 2020 рік № 2 територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську та введено в дію з 01 грудня 2020 року, затверджено зміни до штатного розпису на 2020 рік № 3 територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську та введено в дію з 23 грудня 2020 року, затверджено зміни до штатного розпису на 2020 рік № 4 територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську та введено в дію з 04 січня 2021 року, затверджено зміни до штатного розпису на 2020 рік № 5 територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську та введено в дію з 01 лютого 2021 року із кількістю штатних посад - 122, 108, 124 та 111 (відповідно).

Надаючи оцінку наведеному, суд зазначає, що визначення терміну “слідчий” надано п.17 ч.1 ст.3 КПК України, а саме, слідчий - службова особа органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу Державного бюро розслідувань, Головного підрозділу детективів, підрозділу детективів, відділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень.

З урахуванням особливого статусу такої особи, повноваження якої перш за все визначені саме КПК України, немає значення формальне віднесення посади слідчого в Державному бюро розслідувань до посади державної служби або до правоохоронного органу, оскільки внутрішні документи Державного бюро розслідувань щодо організації роботи ані звужують, ані розширюють обсяг наданих слідчому повноважень за КПК України, та, як наслідок, посадових обов`язків позивача як слідчого Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську.

Також, суд зазначає, що кількість слідчих відділів в оновленій структурі Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську не зменшено, а отже не скорочено посади слідчих цих структурних підрозділів.

При цьому, суд ще раз повторює, що доказів зміни правового статусу, обсягу завдань i основних функцій слідчого відділу, посаду якого займав позивач, відповідачем до суду не надано.

Як зазначено в абзаці першому пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів", розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці.

Відповідач на підтвердження своєї позиції в частині наявності скорочення посади позивача не надав до суду жодних належних та допустимих доказів.

Отже, суд дійшов висновку про відсутність реального скорочення посади позивача.

На переконання суду зміна організаційно-штатної структури ДБР не може стати перешкодою на шляху до реалізації права позивачем на працю.

Законодавець, відносячи Державне бюро розслідувань до державних правоохоронних органів, передбачив певні гарантії прав працівників - державних службовців, які були призначені за конкурсом на відповідні посади до набрання чинності змінами у Закон.

Законодавча зміна статусу Державного бюро розслідувань із центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган не свідчить про необхідність припинення служби позивача в даному органі, оскільки згідно із підпунктом 1) пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України № 305-IX від 03.12.2019 Державне бюро розслідувань як державний правоохоронний орган є правонаступником прав та обов`язків Державного бюро розслідувань як центрального органу виконавчої влади.

Відповідно до підпункту 4 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань", працівники Державного бюро розслідувань, які перемогли у конкурсах для призначення на посади слідчих, оперуповноважених, продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення повноважень на посаді відповідно до Закону України "Про Державне бюро розслідувань" з урахуванням внесених цим Законом змін, у тому числі у разі визначення цих посад посадами рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань (п. 4).

Фактично даними нормами забезпечено збереження трудових відносин працівників ДБР в умовах зміни організаційно-штатної структури Бюро.

Таким чином, при прийняті Закону № 305-IX законодавець передбачив гарантії продовження здійснення повноважень працівниками Державного бюро розслідувань, у тому числі у разі визнання цих посад посадами рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань.

Суд зазначає, що Законом України "Про державну службу" передбачено, що одним з її принципів є забезпечення рівного доступу до державної служби, який полягає у забороні всіх форм та проявів дискримінації, відсутності необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження (ст. 4 цього Закону).

Застосування різних процедур до працівників, які обіймали рівнозначні та ідентичні за змістом та обсягом службових обов`язків посади ставить їх у нерівне становище та свідчить про дискримінацію. У поєднанні з відсутністю визначених критеріїв, згідно з якими прийнято рішення про призначення на посади згідно з новою організаційною структурою та штатним розписом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську одних працівників та звільнення з займаних посад інших, вказана обставина свідчить про те, що суб`єкт владних повноважень виходив виключно з суб`єктивних (особистих) міркувань та мотивів, застосовуючи необмежену і нерегламентовану дискрецію, приймаючи спірне рішення.

Положення ч. 6 ст. 43 Конституції України гарантують громадянам захист від незаконного звільнення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) поняття “якість закону” означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі “C.G. та інші проти Болгарії”, заява № 1365/07; пункт 170 рішення від 09 січня 2013 року у справі “Олександр Волков проти України”, заява № 21722/11).

Зокрема, у справі “Олександр Волков проти України” від 09 січня 2013 року, заява № 21722/11, порушення принципу юридичної визначеності було констатоване Європейським судом з прав людини з огляду на відсутність у законодавстві України положень щодо строків давності притягнення судді до відповідальності за порушення присяги, в контексті дотримання вимог “якості закону” при перевірці виправданості втручання у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

Аналізуючи дотримання вимог “якості закону”, ЄСПЛ зазначив, зокрема, таке:

“Відсутність будь-яких строків давності, що розглядалася вище за статтею 6 Конвенції, давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності.

Суд уже констатував, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, сторони провадження повинні мати право очікувати застосування вищезазначених норм. Принцип юридичної визначеності застосовується не тільки щодо сторін провадження, а й до національних судів (див. рішення від 21 жовтня 2010 року у справі ““Дія-97” проти України”, заява № 19164/04, п. 47, з подальшими посиланнями). Цей принцип так само застосовується до процедур, що були використані для звільнення заявника з посади, включаючи процес ухвалення рішення на пленарному засіданні парламенту […];”

Отже, суд наголошує, що принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Конвенцією та Конституцією України права та свободи цієї особи.

У рішенні від 10.02.2010 року у справі "Серявін та інші проти України" Європейський Суд з прав людини наголосив, що "... Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9.12.1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 1.07.2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001 року)."

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про скасування наказу відповідача про звільнення, як такого, що є протиправним та порушує права позивача.

Поряд з цим, відповідно до ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено або на рівнозначній посаді.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 28.02.2019 у справі № 817/860/16 та від 03.10.2019 у справі № 826/10460/16.

З огляду на вищевикладене вимоги позивача про поновлення його на посаді слідчого Другого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, підлягають задоволенню.

Разом з тим, судом враховується, що згідно з ч. 2 ст. 235 КЗпП України, закріплено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Період вимушеного прогулу ОСОБА_1 обраховується з 02 березня 2021 року (наступний день, за днем звільнення) по 03 серпня 2021 року (дата прийняття рішення про поновлення позивача) та становить 105 робочих днів.

Відповідно до довідки Державного бюро розслідувань від 15 квітня 2021 № 5 середньоденна заробітна плата позивача складає 2922,63 грн.

Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача складає: 306 876,15 грн. ( 2922,63 (середньоденна заробітна плата)х105 (робочих днів за час вимушеного прогулу) (без відрахування податків і зборів), який підлягає стягненню з Державного бюро розслідувань.

Відповідно до положень частини першої та другої статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд дійшов висновку про те, що відповідачем не доведена правомірність звільнення позивача з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 КАС України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Щодо витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Позивач надав суду договір про надання правової допомоги від 18.03.2021 року, відповідно до якого адвокат Янюк Владислав Юрійович та Станіславський Станіслав Андрійович уклали договір, предметом якого є оплата та доручення клієнта та зобов`язання адвоката представляти інтереси клієнта в усіх державних органах та вести справи у всіх судових установах України, захищати або представляти інтереси клієнта у адміністративних справах.

Відповідно до додатку № 1 до Договору про надання правничої допомоги від 18.03.2021 року адвокат Янюк В.С. та клієнт - ОСОБА_1 підписали додаток, яким домовились, що вартість послуг (гонорару) адвоката становить 15 000,00 гривень.

Додатком № 2 до Договору про надання правничої допомоги від 18.03.2021 року передбачено, що адвокатом надані наступні послуги клієнту:

ознайомлення з наданими клієнтом доказами, законодавством та судовою практикою - 8 годин - 3 000,00 грн.;

підготовка та подання позовної заяви та всіх наявних доказів в обґрунтування позову до суду - 6 годин - 4 000,00 грн.;

участь у розгляді цивільної справи у суді на всіх її стадіях - 3 000,00 грн. за участь у суді 1 інстанції за кожне засідання;

підготовка заяв про уточнення позовних вимог, заперечень та інших заяв - за потребою;

виконання інших повноважень представника згідно договору - за потребою.

Згідно з Актом про оплату послуг відповідно до Додатку № 1 до договору про надання правничої допомоги від 18.03.2021 року клієнт сплатив ОСОБА_2 гонорар за надані адвокатом послуги щодо подання та підготовки позовної заяви до ТУ ДБР у м. Краматорську про скасування наказу про звільнення та поновленні на роботі на умовах 100% попередньої оплати у розмірі 15 000,00 гривень. На підтвердження вказаної обставини до суду надано квитанцію № 734610 від 18.03.2021 року.

Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Частиною 2,3 ст. 16 КАС України представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Згідно зі ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать й консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо.

Конституційний Суд України зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті ч. 2 ст. 3, ст. 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов`язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов`язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.

Визначальним в адміністративному судочинстві за ст. 6 КАС України є принцип верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та встановлюють зміст і спрямованість діяльності держави, а тому, при вирішенні справ суди повинні в першу чергу застосовувати саме принцип верховенства права.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставини кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю досліджувати змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Адміністративне судочинство спрямоване на зміцнення законності, правопорядку та попередження правопорушень, а також сприяє активному та ініціативному виявленню порушень прав, свобод та інтересів осіб з боку влади та поновлення цих прав чи запобігання їх порушенню, а тому суди адміністративної юрисдикції повинні захищати такі права фізичних і юридичних осіб (зокрема й право на відшкодування витрат на правову допомогу) усіма передбаченими й дозволеними законодавством України способами.

Суд зазначає, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Вказана позиція підтверджується позицією, викладеній в Постанові Верховного суду від 03 жовтня 2019 року по справі № 922/445/19.

Згідно з п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 у справі № 1-23/2009 правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складання позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Відповідно до ст. 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Європейський суд з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Верховний Суд в постанові від 21 січня 2021 року в справі №280/2635/20 звернув увагу на те, що при визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц.

Суд дослідивши Додаток № 2 до Договору зазначає, що ознайомлення з наданими ОСОБА_1 доказами, законодавством та судовою практикою та підготовка та подання позовної заяви – є по суті тотожними послугами і тому такі витрати не підлягають відшкодуванню.

Аналогічна позиція висловлена в додатковій постанові Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 5023/5587/12.

Відповідно до наданих судом доказів, позивач сплатив адвокату гонорар у розмірі 15,000 гривень на майбутнє.

Отже, виходячи з предмета та підстав позову, враховуючи предмет спору, наявну судову практику в аналогічних спорах, обсяг виконаних безпосередньо адвокатом робіт,суд дійшов до висновку про те, що справедливим та співмірним є зменшення розміру витрат на правничу допомогу до 5 000,00 грн.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 06 лютого 2020 року у справі № 904/1600/19.

Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю.

Суд не може втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, для включення всього розміру гонору до суму, що підлягає стягненню на користь позивача за рахунок відповідача у разі задоволення позову, судом має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Закону № 5076-VI. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не вправі надавати оцінку умовам договору (зокрема вартості наданих адвокатом послуг), що погоджені сторонами договору в підписаних на виконання договору документах.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 КАС України, рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби, - виконуються негайно.

Беручи до уваги наведену процесуальну норму, рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення суми заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Керуючись ст. ст. 139, 244-250, 255, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; рнокпп: НОМЕР_1 ) до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську (місце реєстрації: вул. Героїв України, буд. 21, м. Краматорськ, Донецька область; код ЄДРПОУ: 42331094) про визнання дій протиправними та поновлення на роботі – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську від 26.02.2021 року № 40-ос “Про звільнення ОСОБА_1 ”.

Поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого Другого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську.

Стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 02 березня 2021 року по 03 серпня 2021 року в розмірі 306 876 (триста шість тисяч вісімсот сімдесят шість) гривень 15 (п`ятнадцять) копійок.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді слідчого Другого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську та стягнення з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у сумі 48 223 (сорок вісім тисяч двісті двадцять три) гривні 36 (тридцять шість) копійок підлягає негайному виконанню.

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську на корить ОСОБА_1 судові витрати на правничу допомогу у сумі 5 000 (п`ять тисяч) гривень 00 (нуль) копійок.

Вступна та резолютивна частини рішення прийняті у нарадчій кімнаті та проголошені у судовому засіданні 03 серпня 2021 року.

Рішення складено у повному обсязі та підписано 12 серпня 2021 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Л.В. Арестова