Рішення № 98919546, 11.08.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 серпня 2021 року м. Київ № 640/4907/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Васильченко І.П. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державної митної служби України,

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,

стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 /позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної митної служби України (далі-Митна служба/відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Державної митної служби України №42-о від 25.01.2021 "Про звільнення ОСОБА_1 ";

- поновити ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту управління та розвитку персоналу Державної митної служби України;

- стягнути з Державної митної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток на час вимушеного прогулу з 27.01.2021 по день винесення рішення судом першої інстанції.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 02 березня 2021 року відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на переконання позивача, її було протиправно звільнено із займаної посади на підставі пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" та не було повідомлено про вивільнення у передбаченому законом порядку, не запропоновано вакантної посади державної служби. Крім того, зазначає, що відповідачем було застосовано вибірковий підхід при визначенні осіб, які підлягали скороченню, а також насправді не відбулося скорочення займаної позивачем посади, а звільнення пов`язано виключно з особистими мотивами керівництва Держмитслужби.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у її задоволенні з огляду на необґрунтованість. В обґрунтування відзиву зазначає, що відповідно до наказу Держмитслужби від 07.12.2020 №555 введено в дію Структуру та Штатний розпис Державної митної служби України на 2020 рік, внаслідок чого скорочено, зокрема, посаді директора Департаменту управління та розвитку персоналу, яку обіймала позивачка.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Наказом Державної митної служби України від 03.09.2020 року №802-о ОСОБА_1 призначено з 04.09.2020 року на посаду директора Департаменту управління та розвитку персоналу Державної митної служби України за результатами добору, шляхом укладення контракту про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

03.09.2020 між позивачем та Держмитслужбою укладено контракт про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

В подальшому наказом Державної митної служби України від 25.01.2021 року №42-о «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1 частини 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» припинено державну службу та звільнено із займаної посади 27 січня 2021 року ОСОБА_1 , директора Департаменту управління та розвитку персоналу Державної митної служби України, у зв`язку зі скороченням посади державної служби.

Вважаючи вказаний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Частинами 1 та 2 статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР та вона набула чинності для України 11 вересня 1997 року. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Аналізуючи оскаржуваний наказ Державної митної служби України від 25.01.2021 року №42-о «Про звільнення ОСОБА_1 », суд враховує, що принцип обґрунтованості відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, має на увазі, що рішення повинні прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97. п. 36, від 01 липня 2003 року, яке, відповідно до ч. 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обгрунтування своїх рішень. У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно грунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обгрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.

При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено): 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації: 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване іде рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Для вирішення спірних правовідносин судом застосовано, зокрема, норми Конституції України, Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України) та Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 № 889-VIII (далі також - Закон № 889-VIII), у тому числі у відповідних редакціях, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин.

Частиною 2 статті 38 Конституції України визначено, що громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно з положеннями статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України "Про державну службу" державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Статтею 83 Закону України "Про державну службу" визначені підстави для припинення державної служби, а саме - державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади"; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Як встановлено судом під час розгляду справи, наказом Держмитслужби від 07.12.2020 №555 «Про введення в дію Структури апарату Державної митної служби України та Штатного розпису Державної митної служби України на 2020 рік» було введено в дію зміни до штатного розпису на 2020 рік. Так, за вказаним штатним розписом відсутня посада Директора Департаменту управління та розвитку персоналу.

Таким чином, судом встановлено, що у відповідача відбулось скорочення переліку посад державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису без скорочення чисельності державних службовців.

Обґрунтовуючи заявлений позов, позивач зазначила, що при скороченні штату уповноважений орган повинен був запропонувати їй вакантну посаду, проте вказаних дій здійснено не було.

Суд, проаналізувавши матеріали справи, не погоджується із такими доводами позивача та зазначає наступне.

Відповідно до частини 3 статті 87 Закону України "Про державну службу" суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Водночас, 02 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України від 12 грудня 2019 року №378-IX, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.

Зокрема, відповідно до частини 6 статті 492 Кодексу законів про працю України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

При цьому, Законом України "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи" від 14 січня 2020 року №440-ІХ внесені аналогічні зміни в Закон України "Про державну службу", який набрав чинності 13 лютого 2020 року.

Отже, після внесення Законом України від 14 січня 2020 року №440-IX змін у Закон України "Про державну службу", норми частини 3 статті 492 Кодексу законів про працю України в частині обов`язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.

Крім того, відповідно до пункту 3 частини третьої статті 13 Закону України "Про державну службу" Національне агентство з питань державної служби (далі - НАДС) надає роз`яснення з питань застосування цього Закону та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби.

У роз`ясненні НАДС від 20.02.2020 № 86, яке розміщено, на офіційному сайті "Судова Влада України" зазначено, що при звільненні державного службовця на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не його обов`язком.

При цьому суд зазначає, що стаття 492 Кодексу законів про працю України до спірних відносин не застосовується, оскільки на момент звільнення позивача, процедура припинення державної служби за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" унормована Законом України "Про державну службу", зокрема, у зв`язку із змінами, внесеними Законом України від 14.01.2020 № 440-ІХ, які набрали чинності 13.02.2020.

Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Однак, положеннями частини 3 статті 5 Закону України "Про державну службу" визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом.

Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України "Про державну службу", на час прийняття оскаржуваного наказу було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв`язку із скороченням чисельності або штату працівників, то суд приходить до висновку про те, що в даному випадку саме норми спеціального законодавства підлягають застосуванню.

Таким чином, посилання позивача на ст. 49-2, 42 КЗпП щодо переважного права залишення на роботі є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах законодавства, яке діяло на момент її звільнення.

Щодо посилання на порушення процедури звільнення суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 3, 4 ст. 87 Закону № 889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

У разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Так, відповідно до матеріалів справи попередження про наступне звільнення було направлено на поштову та електронну адресу позивача листом від 22.12.2020 року №08-1/12-01/10/17445, що також підтверджується протоколом про доведення інформації та документів до відома від 22.12.2020 року, а саме звільнення мало місце не раніше ніж 30 календарних днів після попередження - 25.01.2021 р., а також позивачу виплачено вихідну допомогу.

Крім того, відповідно до матеріалів особової справи позивача вбачається, що позивачем 18.01.2021 року на ім`я голови Державної митної служби України було подано заяву про звільнення із займаної посади з 27.01.2021 року.

Так, відповідно до статті 86 вищевказаного Закону державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом.

Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Як встановлено судом, наказ Державної митної служби України від 25.01.2021 року №42-о "Про звільнення ОСОБА_1 " виданий також на підставі заяви ОСОБА_1 .

Зі змісту указаної заяви вбачається, що вона написана позивачкою власноруч, містить дату її написання та підпис позивачки.

Суд звертає увагу, що відповідно до норм Закону України "Про державну службу" та Кодексу законів про працю України позивачка не позбавлена права відкликати свою заяву про звільнення до винесення наказу про звільнення.

Частина друга статті 38 КЗпП України передбачає окремий спосіб дій працівника, який бажає залишитись на роботи після подання заяви про звільнення - у випадку, коли такий працівник вийшов на роботу та не вимагає розірвання трудового договору, його звільнення не допускається, крім випадку, коли на його місце вже запрошено іншого працівника, якому не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Однак, позивачка заяви про відкликання раніше поданої заяви про звільнення відповідачу не подала, на роботу після звільнення не вийшла. Окрім того, у день звільнення вона відповідно до статті 89 Закону України "Про державну службу" згідно з актом приймання-передачі справ та майна від 22.01.2021 передала своєму безпосередньому керівнику справи і майно.

Помилковими є також твердження позивача про те, що її звільнення має ознаки дискримінації.

Стаття 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначає, що непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Цією ж статтею Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що пряма дискримінація - це ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дія цього Закону поширюється на відносини між юридичними особами публічного та приватного права, місцезнаходження яких зареєстровано на території України, а також фізичними особами, які перебувають на території України.

Частиною третьою статті 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» установлено, що не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (пункт 48 рішення ЄСПЛ від 07.11.2013 у справі «Пічкур проти України»).

Звертаючись до обставин цієї справи суд зазначає, що оскаржуваний наказ про звільнення позивачки не надає необґрунтованих переваг особам за їх певними ознаками та не передбачає поводження з особами у різний спосіб у відносно схожих ситуаціях, отже прояви дискримінації щодо позивачки відсутні.

З урахуванням встановлених під час розгляду справи обставин, суд приходить до висновку про те, що оскаржуваний наказ від 25.01.2021 року №42-о прийнято відповідачем правомірно на підставі статті 87 Закону України "Про державну службу",з урахуванням встановленої процедури, що в свою чергу свідчить про відсутність підстав для його скасування.

Оскільки суд дійшов висновку про необґрунтованість вимог позивача щодо скасування наказу про звільнення та відсутність підстав для його скасування, позовні вимоги про поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як похідні, задоволенню також не підлягають.

Закріплений у частині 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 6-11, 73-77, 79, 90, 139, 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.П. Васильченко