Рішення № 98858888, 06.08.2021, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

06 серпня 2021 року м. Рівне №460/572/21

Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щербакова В.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку (далі - відповідач), про:

1) визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не здійснення повного розрахунку з позивачем при звільненні з військової служби в частині невиплати останньому одноразової грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»;

2) зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу, передбачену статтею 15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», в розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до наказу начальника Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку від 26.11.2020 № 15-РС ОСОБА_1 був звільнений з військової служби у запас на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку із закінченням строку контракту). Наказом начальника Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку від 24.12.2020 № 249 позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 26.12.2020. Крім того, згідно з наказом від 24.12.2020 № 249, на момент звільнення позивача з військової служби його вислуга років становила 10 років 06 місяці 22 дні, з яких: календарна - 8 років 06 місяців 08 днів, пільгова - 2 роки 00 місяців 14 днів. Позивач вважає, що на час звільнення зі служби він мав право на отримання грошової допомоги на підставі частини другої статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей». Зазначив, що умова про наявність 10 і більше років вислуги дотримана позивачем. Оскільки інші підстави відмови у призначенні грошової допомоги відсутні, то він має право на таку допомогу, а відтак просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач подав до суду відзив, у якому заперечив проти задоволення позовних вимог. Зокрема, відповідач зазначив, що на момент звільнення позивача із військової служби його загальна вислуга років становила 10 років 06 місяці 22 дні, з яких 2 роки 00 місяців 14 днів пільгова, тобто календарна становить 8 років 06 місяців 08 днів, що не дає підстави для призначення одноразової грошової допомоги на підставі частини другої статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», оскільки положеннями Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260, встановлено, що для набуття права на отримання спірної одноразової грошової допомоги при звільненні враховується лише календарні роки служби. Відповідач вважає, що в спірних правовідносинах він діяв межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

У відповіді на відзив позивач повністю підтримав позицію, викладену в позовній заяві, та вважає, що твердження відповідача, викладені у відзиві, є необґрунтованими.

У поданих суду письмових запереченнях відповідач підтримав позицію, викладену у відзиві.

Ухвалою суду від 08 лютого 2021 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 30 березня 2021 року вирішено розглянути справу в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

З`ясувавши доводи та аргументи сторін, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення, перевіривши їх дослідженими доказами, оцінивши їх у сукупності на підставі чинного законодавства, суд встановив та врахував таке.

ОСОБА_1 , 1992 року народження, проходив військову службу у Рівненському зональному відділі Військової служби з присвоєнням військового звання «старшина» на посаді головного сержанта взводу охорони правопорядку Рівненського зонального відділу Військової служби, де отримував грошове забезпечення.

Згідно з витягом з наказу начальника Рівненського зонального відділу Військової служби від 24.12.2020№ 249, ОСОБА_1 , звільненого наказом начальника Рівненського зонального відділу Військової служби від 26.11.2020 № 15-РС з військової служби у запас на підставі підпункту «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», з 26.12.2020 було виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до Костопільського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Вважаючи дії відповідача щодо непроведення нарахування та виплати одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, згідно з ч.2 ст.15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» протиправною бездіяльністю, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, регулює Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII).

Відповідно до ст.1 Закону №2011-XII, соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Згідно з ч.1 ст.9 Закону №2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною другою статті 9 Закону №2011-XII встановлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до частини другої статті 15 Закону №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров`я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв`язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.

Пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони та членам їхніх сімей" (Назва Постанови із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ № 154 від 02.03.2016, № 435 від 22.05.2019) від 17.07.1992 №393 (далі - постанова № 393), зі змінами та доповненнями, установлено, що строкова військова служба зараховується до вислуги років для призначення пенсій особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови, у календарному обчисленні, а в разі її проходження в умовах, визначених у пункті 3 цієї постанови, у віддалених і високогірних місцевостях або в інших умовах, які згідно із законодавством колишнього СРСР були підставою для зарахування до вислуги років для призначення пенсії на пільгових умовах, - у відповідному пільговому обчисленні.

На підставі системного аналізу наведених правових норм, суд дійшов висновку, що поняття «календарна вислуга років» застосовується не для позначення необхідної для призначення допомоги вислуги років, а для визначення розміру грошової допомоги: «в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби». При цьому, умовою набуття права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги відповідно до частини другої статті 15 Закону №2011-XII є наявність «вислуги 10 років і більше».

Таким чином, в частині другій статті 15 Законі №2011-XII відсутня пряма вказівка на те, що право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги виникає за наявності 10 і більше календарних років вислуги.

Така позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 11.04.2018 у справі №806/2104/17 (№К/9901/3610/18), які є обов`язковими для врахування судами в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України.

ОСОБА_1 звільнений з військової служби на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку із закінченням строку контракту). На момент звільнення позивача його загальна вислуга років складала 10 років 06 місяці 22 дні, з яких: календарна - 8 років 06 місяців 08 днів, пільгова - 2 роки 00 місяців 14 днів, що підтверджується наказом начальника Рівненського зонального відділу Військової служби від 24.12.20202 № 249.

Враховуючи вимоги ч.2 ст.15 Закону №2011-XII умова про наявність 10 і більше років вислуги позивачем дотримана, а тому позивач набув право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Щодо покликання відповідача на правову позицію висловлену Верховним Судом 10 червня 2020 року у справі № 400/2324/19, згідно з якою, як вказує відповідач, в силу вимог Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 (далі - Порядок № 260), для набуття права на отримання спірної одноразової грошової допомоги при звільненні враховується лише календарні роки служби, то суд вважає їх безпідставними з огляду на таке.

Як встановлено судом, 10 червня 2020 року Верховним Судом постановлена ухвала про повернення касаційної скарги скаржнику. При цьому, як слідує зі змісту вказаної ухвали при її постановленні Верховним Судом взагалі не досліджувалися питання застосування положень Порядку № 260, не кажучи вже про застосування вказаного нормативно-правового акта у взаємозв`язку з приписами частини другої статті 15 Закону №2011-XII.

Крім того, як зазначалося судом, в частині другій статті 15 Законі №2011-XII (на підставі якої військовослужбовцям здійснюється нарахування та виплата одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби) відсутня пряма вказівка на те, що право на призначення та виплату такої одноразової грошової допомоги виникає за наявності 10 і більше саме календарних років вислуги.

Таким чином, виходячи з пріоритетності законів над підзаконними актами, при визначені права у військовослужбовця на отримання при звільненні грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби застосуванню підлягають норми Закону №2011-XII, а не підзаконних актів, зокрема вищевказаного Порядку № 260.

Крім того, згідно з пунктом 1 статті 9 Закону №2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

Пунктом 4 статті 9 Закону №2011-XII встановлено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (див. рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).

Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (див. рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства (Stretch v. the United Kingdom № 44277/98).

У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02).

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина друга статті 2 КАС України передбачає, що у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень, суди перевіряють, зокрема, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи викладене, суд вважає, що ненарахування та невиплата відповідачем позивачу одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби порушує право позивача на отримання такої одноразової допомоги, встановлене ч.2 ст.15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Порушене право позивача підлягає судовому захисту шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не проведення нарахування та виплати одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, згідно з ч.2 ст.15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», та відновленню шляхом зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, згідно з ч.2 ст.15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Частиною першою статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За наведених обставин, позов слід задовольнити повністю.

Підстави для розподілу судових витрат відповідно до ч.1 ст.139 КАС України, відсутні.

Керуючись статтями 241-246 КАС України, суд

В И Р І Ш И В :

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку (33000, Рівненська обл., м. Рівне, вул. Коцюбинського, 1; код ЄДРПОУ 09589046) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій, - задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, згідно з частиною другою статті 15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Зобов`язати Рівненський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, згідно з частиною другою статті 15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 06 серпня 2021 року

Суддя В.В. Щербаков