Рішення № 98817717, 07.07.2021, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/17091/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" липня 2021 р. Дніпровський районний суд м. Києва

у складі: головуючого - судді Гончарука В.П.

за участі секретаря Гриценко О.І.

позивача - ОСОБА_1

представника позивача - ОСОБА_2

представника відповідача - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Філія «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», про визнання частково недійсним розпорядження та недійсним свідоцтва про право власності на житло, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця», ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Філія «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», про визнання частково недійсним розпорядження та недійсним свідоцтва про право власності на житло, в якому просить суд з урахуванням уточненої позовної заяви визнати недійсним розпорядження Органу приватизації державного житлового фонду Київської дистанції цивільних споруд і водопостачання № 1 Південно-Західної залізниці від 11 лютого 2004 року № 3193-П щодо передачі квартири АДРЕСА_1 у приватну, спільну власність ОСОБА_6 та члену його сім`ї: ОСОБА_7 , в рівних долях.; визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 11 лютого 2004 року, видане Органом приватизації державного житлового фонду Київською дистанцією цивільних споруд і водопостачання № 1 Південно-Західної залізниці щодо передачі квартири АДРЕСА_1 у приватну, спільну власність ОСОБА_6 та члену його сім`ї: ОСОБА_7 , в рівних долях. А також просить суд стягнути з відповідачів витрати пов`язані з розглядом стправи.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що в жовтні 2017 року ОСОБА_1 стало відомо про те, що їй як власнику двох житлових кімнат, загальною площею 29,59 кв.м (прим. 1-10 та 1-11), що знаходяться на другому поверсі одноквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зараз вулиця Алматинська. обмежено доступ до кухні (прим 1-4). що знаходиться на першому поверсі цього будинку. Частина квартири зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на праві власності за ОСОБА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою від 17 березня 2018 року № 117433746.

В кінці 2017 року позивачем було з`ясовано, що за згоди іншого співвласника житлового будинку, ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 , - ОСОБА_4 , яка є спадкоємцем померлої ОСОБА_7 та спадкоємцем свого батька - ОСОБА_6 (син ОСОБА_7 ), який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 , самоправно здійснено реконструкцію першого поверху будинку: замуровано прохід з коридору (прим. 1-2), площею 1,4 кв.м до кухні (прим. 1-4), площею 5,6 кв.м; замість санвузла (прим. 1-3), площею 4,0 кв.м, облаштовано кухню; ванну і унітаз демонтовано; закладено цеглою вікно в санвузлі (прим. 103). Отже, зараз санвузол в житловому будинку відсутній, а всі його мешканці змушені користуватися туалетом, що розташований на подвір`ї та знаходиться в аварійному, антисанітарному стані. Відомо, що в жовтні 2017 року між третьою особою 1 та ОСОБА_7 , відповідачем 2, її матір`ю, ОСОБА_8 , неодноразово виникали конфлікти, внаслідок чого викликалася поліція, про що свідчить, зокрема, висновок Дніпровського УП ГУ НП у місті Києві від 01 листопада 2017 року та супровідний лист від 16 лютого 2018 року Дніпровського УП НП у м. Києві.

Неправомірні дії ОСОБА_7 та відповідач 2 обґрунтовували тим, що вони є власником усього першого поверху житлового будинку, який складається з однієї квартири. На їх думку мешканці другого поверху будинку мають добиратися до своїх приміщень через зовнішню драбину, яку треба ще окремо облаштувати. Тільки завдяки втручанню поліцейських, вдалося ознайомитися з свідоцтвом про право власності на житло від 11 лютого 2004 року, виданим Київською дистанцією цивільних споруд і водопостачання № 1 Південно- Західної залізниці, правонаступником якої є Акціонерне товариства «Українська залізниця», на підставі розпорядження від 11 лютого 2004 року № 3193-П, відповідно до якого кв. АДРЕСА_1 належить на праві приватної, спільної власності: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , в рівних долях. Позивач вважає, що приватизація квартири АДРЕСА_1 проведення з грубим порушенням чинного законодавства, а саме у оспорюваному свідоцтві невірно вказано загальну площу квартири у розмірі 54,8 кв.м, замість розміру 30,42 кв.м.

Крім цього, в цьому свідоцтві зазначено: «...квартира ... за адресою: АДРЕСА_1 дійсно належить на праві приватної, спільної власності (сумісної або часткової) гр. ОСОБА_6 та членам його сім`ї ОСОБА_7 в рівних долях». Це вказує, що саме ОСОБА_6 в 2004 році був наймачем та подавав заяву про приватизацію квартири до Органу приватизації державного житлового фонду, функції якого на той час виконувала Київська дистанція цивільних споруд і водопостачання № 1 Південно- західної залізниці, правонаступником якої є Філія «Центр будівельно-монтажних робіт та Експлуатації будівель і споруд» Акціонерного товариства «Українська залізниця». Але на той період часу особовий рахунок був відкритий на ОСОБА_7 згідно з рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 липня 1993 року у справі № 2-1381. Крім того позивач зазначає, що ОСОБА_6 станом на 09 липня 1993 року в даному житловому будинку не проживав, а мешкав за іншою адресою, де був зареєстрований (скоріш за все він проживав у своєї дружини ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_3 ).

Виходячи з згаданого рішення, 1993 року станом на січень-лютий 2004 року наймачем житлової кімнати 18,5 кв.м була ОСОБА_7 .. Саме вона мала право на подання заяви про приватизацію займаного житлового приміщення

Оскільки оспорюване свідоцтво видане на підставі згаданого розпорядження від 11 лютого 2004 року № 3193-П, то в цьому розпорядженні також невірно вказано загальну площу квартири у розмірі 54,8 кв.м, замість розміру 30,42 кв.м.

Крім того, 22 лютого 2019 року державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори Давидовою Т.М. по спадковій справі № 880/218, заведеній щодо ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , видано її спадкоємцю, відповідачу 2 ( ОСОБА_4 ) свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстроване в реєстрі за № 4-296.

Підставою для видачі 22 лютого 2019 року нотаріусом згаданого свідоцтва про право на спадщину за законом стали, зокрема такі документи, як свідоцтво про право власності на житло, видане 11 лютого 2004 року Київською дистанцією цивільних споруд і водопостачання № 1 та Технічний паспорт на квартиру, що знаходиться у власності ОСОБА_6 , копія якого посвідчена нотаріусом Давидовою Т.М. 20 лютого 2019 року. Отже, до оспорюваного свідоцтва внесені зміни щодо уточнення частини квартири АДРЕСА_1 , що приватизовано 11 лютого 2004 року, а саме, доповнено записом «36/100 част.». Ці зміни є неправомірними та сфальсифіковані, оскільки відсутнє відповідне розпорядження Київської дистанції цивільних споруд і водопостачання № 1, зроблене після 28 травня 2004 року.

Як слідує з копії технічного паспорту, посвідченого нотаріусом Давидовою Т.М. 20 лютого 2019 року: «Квартира посімейного, спільного заселення розташована на 1 поверсі 1 поверхового будинку та складається з 2 кімнат житловою площею 30,8 кв.м, у тому числі 1-а кімната - 18,5 кв.м, 2-а кімната - 12,3 кв.м, кухні 5,9 кв.м, коридору 7,7 кв.м, веранди 9,8 кв.м, тамбуру 0,6 кв.м, загальню площею 54,8 кв.м.», З плану квартири АДРЕСА_1 , що є складовою частиною цього технічного паспорта видно, що на першому поверсі житлового будинку є дві житлові кімнати площею 18,50 кв.м. (поз. 1-4) та 12,30 кв. м (поз. 1-3), кухня, площею 5,90 кв.м (поз. 1- 2), коридор, площею 7,70 кв.м (поз. 1-5), веранда, площею 9,80 кв.м (поз. 1-6), тамбур, площею 0,6 кв.м (поз. 1-1). На цьому плані стоїть відтиск незрозумілої печатки «Прогрес ЖКГ». Цей технічний паспорт є неправомірний та сфальсифікований, оскільки ОСОБА_6 помер ще в 2009 році і, відповідно, він не міг в 2019 році бути замовником виготовлення цього документу, форма якого не відповідає зразку, встановленому Інструкцією про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 24 травня 2001 року № 127.

Крім цього нотаріусом Давидовою Т.М. неправомірно вчинено реєстраційну дію 22 лютого 2019 року щодо реєстрації даної спадщини за відповідачем 2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, шляхом внесення запису про право власності: 30423190 до вже існуючого розділу по об`єкту нерухомого майна: 14891160780000. Отже, на цей період часу власником першого поверху житлового будинку неправомірно стада відповідач 2 ОСОБА_4 , завдяки незаконному оспорюваному свідоцтву.

08 листопада 2018 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва відкрито провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Філія «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», про визнання частково недійсним розпорядження та недійсним свідоцтва про право власності на житло, розгляд справи постановлено провести в порядку загального позовного провадження.

01 лютого 2019 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва, заяву представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову, поданої в рамках цивільної справи № 755/17091/18 за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , Філія «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація про визнання частково недійсним розпорядження та недійсним свідоцтва про право власності на житло - задоволено частково, накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 . В решті заявлених вимог - відмовлено.

13 березня 2019 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва, зобов`язано АТ «Укрзалізниця» в особі Регіональної філії «Півленно -Західної залізниці » ( м.Київ, вул.Лисенко, буд.6) надати на адресу суду належним чином завірену копію приватизаційної справи на квартиру АДРЕСА_1 на ОСОБА_7 та ОСОБА_6 відповідно до розпорядження від 11 лютого 2004 року за №3193-П Київської дистанції цивільних споруд і водопостачання №1 Південно - Західної залізниці.

30 жовтня 2019 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва, зобов`язано Дніпровську районну в м.Києві держану адміністрацію ( м.Київ, б - р Праці, буд. 1) надати на адресу суду належним чином завірену копію рішення про переведення особового рахунку з ОСОБА_7 на ОСОБА_6 по квартирі АДРЕСА_1 .; Зобов`язано Центр надання адміністративних послуг Дніпровської РДА в м.Києві (м.Київ, вул.Харківське шосе, буд.18) надати на адресу суду відомості щодо зареєстрованих осіб в період часу з серпня 1974 року за адресою : АДРЕСА_1 .

30 жовтня 2019 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва, Зобов`язано ПАТ «Державний ощадний банк України» ( адреса: м. Київ, вул. Володимирська 27) надати на адресу суду належним чином засвідчені копії документів пов`язаних з приватизацією квартири АДРЕСА_1 , громадянами ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в 2004 році (відділення №10026/43) з метою погашення житлових чеків під час приватизації вказаної вище квартири.

28 січня 2020 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Філія «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», про визнання частково недійсним розпорядження та недійсним свідоцтва про право власності на житло.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги в повному обсязі виходячи з підстав викладених у змісті позовної заяви, просив прийняти рішення, яким їх задовольнити. Крім того, зазначив, що оспорюванні розпорядження Органу приватизації державного житлового фонду Київської дистанції цивільних споруд і водопостачання № 1 Південно-Західної залізниці від 11 лютого 2004 року № 3193-П та свідоцтво про право власності на житло від 11 лютого 2004 року видане з грубим порушенням норм чинного законодавства, що в свою чергу обмежує позивачу вільний доступ до кухні в квартирі АДРЕСА_1 та приміщень загального користування.

Представник відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Поважність причин неявки в судове засідання не повідомив. Крім того, стороною відповідача за весь період часу розгляду справи не використано право на подання відзиву на позовну заяву.

Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог в повному обсязі. Крім того, стороною відповідача за весь період часу розгляду справи не використано право на подання відзиву на позовну заяву. Разом з тим, стороною відповідача, було подано до суду заяву про застосування строків позовної давності, відповідно якої представник відповідача просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Треті особи ОСОБА_5 , Філія «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Поважність причин неявки в судове засідання не повідомили.

Вислухавши пояснення сторін, свідка, всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має права на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно частин 1 та 2 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства.

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен громадянин має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

У відповідності зі ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

В судовому засіданні встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 11 лютого 2004 року, виданого Київською дистанцією цивільних споруд і водопостачання № 1 Південно- Західної залізниці, правонаступником якої є Акціонерне товариства «Українська залізниця», на підставі розпорядження від 11 лютого 2004 року № 3193-П, відповідно до якого 36/100 частки кв. АДРЕСА_1 належить на праві приватної, спільної власності: ОСОБА_6 та членам його сім`ї ОСОБА_7 , в рівних долях.

В подальшому, відповідач ОСОБА_4 прийняла спадщину, яка складається з 36/100 (тридцять шість/сотих частини квартири АДРЕСА_1 , що належала померлій: 36/200 особисто спадкодавиці та 36/200 належала сину - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , після якого спадщину мати ОСОБА_7 прийняла, але не оформила своїх спадкових прав на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого 11 лютого 2004 року Київською дистанцією цивільних споруд і водопостачання № 1 згідно Наказу № 3193-П від 11 лютого 2004 року та зареєстрованого КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» 26 березня 2004 року за реєстровим № 8042. 36/100 частин квартири має наступну технічну характеристику: двокімнатна квартира загальною площею 30,8 кв.м, у тому числі житловою площею 18,5 кв.м., що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 лютого 2019 року виданого Державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори Давидовою Т.М., зареєстрованого в реєстрі за № 4-296.

Дані факти також підтверджуються копіями матеріалів спадкової справи № 880/2018, щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 , долучених до матеріалів справи.

Разом з тим, право приватної спільної часткової власності на 36/100 частини квартири АДРЕСА_1 за відповідачем ОСОБА_4 , підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 10 березня 2019 року за № 158909213.

Крім того, відповідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 10 березня 2019 року за № 158909213, право приватної спільної часткової власності на 64/100 частини квартири АДРЕСА_1 зареєстровано за позивачем ОСОБА_1 на підставі договору дарування частини квартири від 31 липня 2003 року посвідченого Приватним нотаріусам Киїівського міського нотаріального округу Мельниченко Т.Б., зареєстрованого в реєстрі за № 5178.

Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Як зазначено у п. 2 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15.09.1992 року № 56, передачі у власність громадян підлягають квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму.

Згідно ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз (ч. 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Кожний громадянин, який приватизував займане ним житло безоплатно, з компенсацією чи з доплатою, вважається таким, що використав право на безоплатне одержання житла від держави (п. 39 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15.09.1992 року № 56).

Відповідно до п. 17 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.

Відповідно до п. 18 вказаного Положення громадянином до органу приватизації подаються: оформлена заява на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі; копію документа, що посвідчує особу; технічний паспорт на квартиру (будинок), жиле приміщення у гуртожитку; довідка про склад сім`ї та займані приміщення; копія ордера про надання жилої площі (копія договору найму жилої площі у гуртожитку); документ, що підтверджує невикористання ним житлових чеків для приватизації державного житлового фонду; копія документа, що підтверджує право на пільгові умови приватизації; заява - згода тимчасово відсутніх членів сім`ї наймача на приватизацію квартири (будинку), жилих приміщень у гуртожитку, кімнат у комунальній квартирі.

Відповідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ч. 1 та ч. 3 ст. 215 цього ж Кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частина першою - третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Таким чином, позивач звертаючись до суду з позовом про визнання частково недійсним розпорядження та недійсним свідоцтва про право власності на житло, вказує на те, що між нею та відповідачем ОСОБА_4 виникають спори, щодо користування жиловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

Крім того, зазначеє, що в оспорюваному свідоцтві про право власності на житло від 11 лютого 2004 року, виданого Київською дистанцією цивільних споруд і водопостачання № 1 Південно- Західної залізниці, правонаступником якої є Акціонерне товариства «Українська залізниця», виданого на підставі розпорядження від 11 лютого 2004 року № 3193-П, не вірно вказано загальну площу квартири у розмірі 54,8 кв.м., замість розміру 30,42 кв.м.

В свою чергу, як встановлено в ході судового розгляду справи та не заперечувалось учасниками процесу, що на момент реєстрації права приватної спільної часткової власності на частку спірної квартири АДРЕСА_1 , питань, щодо не відповідності показників площі вказаного житлового приміщення не виникало.

Крім того, судом достеменно встановлено, що з моменту видачі оспорюваного свідоцтва про право власності на житло від 11 лютого 2004 року, виданого Київською дистанцією цивільних споруд і водопостачання № 1 Південно- Західної залізниці, на підставі розпорядження від 11 лютого 2004 року № 3193-П, і до прийняття рішення у вказаній справі стороною позивача не оскаржувались рішення про державну реєстрацію права приватної спільної часткової власності на частку спірної квартири, так як і не оскаржувались дії державного реєстратора, щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Обов`язок органів державної влади, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України проголошений ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За правилами, встановленими ч. ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Способи захисту порушеного права встановлено ч. 2 ст. 16 ЦК України, яка визначає, що такими способами можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Вказана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорювань право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнані права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Аналіз приведених норм дає підстави дійти висновку про те, що до суду за захистом порушеного права може звернутися будь-яка особа, яка вважає, що її права, свободи чи інтереси порушено.

При цьому процес такого захисту у суді обмежено законодавцем принципом диспозитивності, згідно з яким захист здійснюється виключно у межах заявлених вимог, на підставі наданих доказів і з суворим дотримання приписів ст. 16 ЦК України у поєднання з ч. 2 ст. 5 ЦПК України.

Крім того, згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 3ст. 13 ЦПК України).

Отже, слід зазначити, що в судовому засіданні не знайшли підтвердження а ні підстави для звернення до суду за захистом свого цивільного права через його порушення, невизнання або оспорювання, як і сам факт порушення, невизнання або оспорювання права, свобод чи законних інтересів, а ні посилання позивача на обґрунтування своїх правових вимог, відповідно до предмету спору.

Оскільки позивач в обгрунтування своїх позовних вимог посилається на здійснення перешкод відповідачем ОСОБА_4 у користуванні житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 , суд вважає, що позивачем невірно обрано спосіб захисту своїх прав, що відповідно є підставою для відмови у задоволенні заявлених позовних вимог.

Крім того, звертаючись до суду, позивачем не доведено у встановленому законом порядку, що є обов`язковим в силу принципу змагальності, передбаченого ст. 12 ЦПК України, факту протиправної поведінки відповідачів, тих обставин, на які позивач посилається в своєму позові.

Разом з тим, в межах розгляду справи представником відповідача ОСОБА_4 було заявлено про застосування строків позовної давності.

Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.

Позовна давність відповідно до частини першої статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою №23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Таким чином, судом встановлено, що позивач звернулася із вказаним позовом до суду 08 листопада 2018 року, тоді як спірні правовідносини виникли 11 лютого 2004 року.

Згідно ч.ч.3, 4 ст.267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки строк позовної давності позивача для звернення до суду з позовом про визнання частково недійсним розпорядження та недійсним свідоцтва про право власності на житло минув 12 листопада 2007 року а позивач в свою чергу не надав суду належних доказів поважності пропуску строку загальної позовної давності, суд приходить до висновку про пропуск позивачем строку позовної давності.

Таким чином, суд дійшов висновку про відмову у позовних вимогах в зв`язку з пропуском строків позовної давності для звернення до суду за захистом своїх прав.

Згідно ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Філія «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», про визнання частково недійсним розпорядження та недійсним свідоцтва про право власності на житло.

З огляду на те, що суд відмовляє у позові, а судові витрати понесені лише позивачем, на підставі статті 141 ЦПК України їх розподіл не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 47, 129 Конституції України, ст. 203, 215, 216, 229, 328, 345 ЦК України, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, ст. ст. 12, 13, 81, 89, 133, 141, 200, 206, 247, 259, 263, 264-265, 273, 353, 430 ЦПК України, суд -

У Х В А Л И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Філія «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», про визнання частково недійсним розпорядження та недійсним свідоцтва про право власності на житло - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 19 липня 2021 року

Відомості щодо учасників справи:

Позивач - ОСОБА_1 ІПН НОМЕР_3 адреса : АДРЕСА_1 ;

Відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця» адреса: м.Київ, вул. Єжі Гедройця, буд.5, ЄДРПОУ 40075815;

ОСОБА_4 , ІПН НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_3

Треті особи: КП КМР БТІ, ЄДРПОУ 03359836, адреса: м.Київ, вул. Трьохсвятительська, буд.4-в;

ОСОБА_5 ІПН НОМЕР_5 , адреса: АДРЕСА_1 ;

Філія «Центр будівельно - монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця», ЄДРПОУ 41149437, адреса: м.Київ, вул. Л.Толстого, буд.61.

Суддя: