Рішення № 98817659, 18.02.2021, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/12615/19

провадження № 2/753/2397/21

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" лютого 2021 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі:

головуючої судді - Сирбул О.Ф.

за участю секретаря - Лаптєвої Ю.М.

представника позивача - Алексеєнко О.С.

предстанивка відповідача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в загальному позовному провадженні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КАР РЕНТАЛ Україна» до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Леончук Ірина Аркадіївна про визнання договору дарування 1/3 частини квартири недійсним,-

встановив:

У червні 2019 року ТзОВ «КАР РЕНТАЛ Україна» звернулось до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування 1/3 частини квартири №1278 від 22.06.2016, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Леончук І.А. про дарування 1/3 квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 25.04.2015 між ТзОВ «КАР РЕНТАЛ Україна» та ОСОБА_2 було укладено Договір прокату автомобіля №445-Ф-2015, відповідно до якого позивач передав у користування відповідачу автомобіль Infinity FX-7 д.н.з. НОМЕР_1 строком на три дні, а відповідач сплатив встановлений тариф та зобов`язався повернути автомобіль 28.04.2015. 26.04.2015 сталася ДТП за участю відповідача, внаслідок чого було пошкоджено автомобіль. Відповідно до заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 листопада 2015 року у справі №753/13595/15-ц позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 868 940, 32 грн. матеріальної шкоди та 3654,00 грн. судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 16 серпня 2016 року апеляційну скаргу представника відповідача задоволено частково. Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 листопада 2015 року у справі №753/13595/15-ц скасовано та ухвалено нове, відповідно до якого стягнуто з відповідача 533 970,32 грн та судовий збір у розмірі 3 654,00 грн.

Постановою Верховного суду від 18 квітня 2018 року касаційну скаргу ТзОВ «КАР РЕНТАЛ Україна» залишено без задоволення, рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 серпня 2016 року залишено без змін.

Оскільки фактично рішення у справі №753/13595/15-ц постійно оскаржувались лише 31 червня 2018 року Дарницьким районним судом м. Києва видано виконавчий лист на примусове виконання рішення по справі № 753/13595/15-ц про стягнення коштів з ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ТзОВ «КАР РЕНТАЛ Україна» збитки завдані у зв`язку із вчиненням нікчемного правочину в сумі 533 970 грн. 32 коп. та судовий збір в сумі 3654,00 грн.

Загальна сума, яка підлягає стягненню складає 537 624,32 грн.

Позивач звернувся із заявою про відкриття виконавчого провадження та стягнення коштів з відповідача на користь позивача за виконавчим листом до приватного виконавця Солонько М.М.

Листом від 19.06.2019 №654 приватний виконавець Солонько М.М. повідомив, що згідно відповіді КП КМР «КИЇВСЬКЕ МБТІ» за боржником ОСОБА_2 зареєстрована на праві власності 1/3 частина квартири загальною площею 52,7 кв.м., житловою площею 32,3 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Проте відповідно до інформаційної довідки №16478207 від 24.04.2019 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження майна щодо майна, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , а саме 1/3 частина належала боржнику ОСОБА_2 , 22.06.2016 зареєстрована приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Леончук Іриною Аркадіївною за батьком боржника ОСОБА_3 . Номер запису про право власності 15079475, підстава виникнення права власності: договір дарування №1278 від 22.06.2016.

Таким чином, в період оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 листопада 2015 року у справі №753/13595/15-ц відповідач фактично подарував свою 1/3 частину квартири батьку ОСОБА_3 з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.

Ухвалою суду від 22.07.2019 відкрито провадження у справі, призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 02.06.2020 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду в судовому засіданні.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту позовної заяви.

Представник відповідача у судовому засіданні позовних вимог не визнав, просив суд відмовити у задоволенні позову за викладених у відзиві обставинах, вважаючи вимоги позову необґрунтованими та безпідставними. Крім того, просив суд застосувати строк спеціальної позовної давності строком в один рік.

Треті особи приватний нотаріус КМНО Леончук І.А. та ОСОБА_3 у судове засідання не з`явились, про дату час і місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку, правом на надання письмових пояснень не скористались, із заявами про розгляд справи у їх відсутність до суду не звертались.

Згідно ч. 3 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явились в судове засідання без поважних причин.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

З урахуванням викладеного суд вважає за можливе розглянути справу без участі не з`явившихся осіб.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

Заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, розглянувши подані сторонами документи, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, що мають істотне значення для правильного вирішення справи по суті та на яких ґрунтується позовні вимоги, оцінивши докази на предмет належності, достовірності та допустимості у їх сукупності, вважає, що в позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.

Статтею 16 ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Особа вільна у виборі способу способі захисту цивільних прав судом.

Разом з тим, передбачені ст.ст. 12, 13 ЦПК України засади змагальності та диспозитивності цивільного судочинства визначають основні правила, в межах яких мають діяти особи, що беруть участь у справі, та суд при вирішенні справи.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона у цивільному судочинстві повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, до яких дана справа не відноситься.

Суд, згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.

Згідно позиції Верхового Суду України, що викладена у постанові Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2003 «Про судове рішення у цивільній справі» вбачається, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Частинами другою та третьою статті 13 ЦК України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зазначено, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.

Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" зазначено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Відповідно до інформаційної довідки №16478207 від 24.04.2019 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження майна щодо майна, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , а саме 1/3 частина належала боржнику ОСОБА_2 , 22.06.2016 зареєстрована приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Леончук Іриною Аркадіївною за батьком боржника ОСОБА_3 . Номер запису про право власності 15079475, підстава виникнення права власності: договір дарування №1278 від 22.06.2016.

22 червня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 1/3 частини квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Леончук Іриною Аркадіївною, у відповідності до якого, ОСОБА_2 безоплатно передав у власність ОСОБА_3 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 , яка належить дарувальнику на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації державного житлового фонду Харквської районної державної адмсіністрації м. Києва від 16.05.2011

Предмет дарування на час укладання спірного договору не перебувала під арештом чи забороною, вільна від будь-яких обтяжень та обмежень, щодо неї не ведуться судові спори, вона не заставлена.

Цей факт було перевірено нотаріусом під час посвідчення договору.

Тобто, договір дарування укладався його сторонами свідомо, з метою передачі майна обдарованому безоплатно, без будь-яких умов та застережень.

Приватним нотаріусом на виконання вимог Закону України «Про нотаріат» було встановлено осіб, а також перевірено відсутність податкової застави, заборони відчуження або арешту квартири.

А воля саме сторін оспорюваного договору була спрямована на встановлення цивільно-правових відносин, які передбачені цим укладеним договором.

За змістом ст. 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, що відповідно за законом не можуть їм належати.

Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір дарування є різновидом правочинів, за якими відбувається відчуження майна на користь інших осіб та є підставою для припинення права власності дарувальника і виникнення права власності на обумовлену договором річ у обдарованого. Припинення права власності на майно позбавляє попереднього власника здійснювати права, які становлять зміст права власності, тобто володіти, користуватись та розпоряджатись майном.

Із змісту ст. 717 ЦК України випливає, що характерною рисою договору дарування є його безоплатність. Тобто метою договору дарування є передача власником (дарувальником) свого майна у власність іншої особи (обдарованого) без отримання будь-якої взаємної винагороди (майнового задоволення).

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (ч. 1 ст. 718 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч. 1 ст. 722 ЦК України).

Позивач звертаючись до суду з заявленим позовом, посилається на те, що укладений договір, за своїм змістом суперечить вимогам закону, не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням частини першої та п`ятої статті 203 ЦК України, та згідно ст. 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст.234 ЦК України, оскільки був вчинений з метою уникнення звернення стягнння на нерухоме майно, яке було предметом такого, у зв`язку з наявною заборгованістю за рішеннями суду, знав про можливість звернення стягнення на спірне нерухоме майно у разі невиконання рішення суду.

Суд вважає важливими обставини, на які посилається позивач, втім не може їх врахувати виходячи з наступного.

Так, судом встановлено, що заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12 листопада 2015 року стягнуто з відповідача на користь позивача 868 940, 32 грн. матеріальної шкоди та 3654 грн судових витрат.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 16 серпня 2016 року вказане заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 листопада 2015 року у справі №753/13595/15-ц скасовано та ухвалено нове, відповідно до якого стягнуто з відповідача 533 970,32 грн. та судовий збір у розмірі 3 654,00 грн.

Постановою Верховного суду від 18 квітня 2018 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 серпня 2016 року залишено без змін.

20 червня 2018 року Дарницьким районним судом м. Києва видано виконавчий лист №2-6599/15 на примусове виконання рішення на стягнення коштів з ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ТзОВ «КАР РЕНТАЛ Україна» збитки завдані у зв`язку із вчиненням нікчемного правочину в сумі 533 970 грн 32 коп. та судовий збір в сумі 3654,00 грн.

24 квітня 2019 року постановою приватного виконавця Солонько М.М. було відкрито виконавче провадження на стягнення коштів з ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ТзОВ «КАР РЕНТАЛ Україна» збитки завдані у зв`язку із вчиненням нікчемного правочину в сумі 533 970 грн. 32 коп. та судовий збір в сумі 3654,00 грн.

Відомостей щодо обізнаності відповідача з примусовим виконанням виконавчого листа №2-6599/15 на примусове виконання рішення на стягнення коштів з ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ТзОВ «КАР РЕНТАЛ Україна» матеріали справи не містять.

Як вбачається із наданих до позову доказів та із пояснень представника позивача судом встановлено, що на момент укладання спірного договору дарування не було чинного судового рішення, та на підставі якого у відповідача виникло зобов`язання перед позивачем щодо сплати грошових коштів, та від виконання якого у майбутньому міг би ухилитись відповідач, вказані обставини є свідченням відсутності у нього такої мети, оскільки на той момент існувала ймовірність, що зазначене вище судове рішення суду першої інстанції може бути скасовано апеляційною та касаційною інстанцією, а відтак відповідач мав правові підстави розпоряджатись своїм майном на власний розсуд, з огляду на що не мав потреби ухилятись від виконання судового рішення, яке на момент укладання спірного договору не було чинним.

Відповідно до чинних на момент укладання спірного договору норм законодавства відповідач не зобов`язаний був керуватись у своїх діях змістом судового рішення, яке не набрало законної сили, а матеріали даної справи не містять у собі доказів того, що спірний договір було укладено відповідачем з метою приховати його предмет від виконання у майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача коштів.

Посилання позивача на судову практику Верховного Суду у подібних за правовим регулюванням справах, зокрема на постанови Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №757/39939/15-ц, від 27.03.2019 у справі №903/439/18 та від 17.10.2018 у справі №362/388/15-ц, а також на постанову Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц не заслуговують на увагу суду, щодо застосування у вказаній справі, оскільки, головною відмінністю обставин усіх цих справ від обставин даної справи є те, що спірні у цих справах договори (дарування, купівлі- продажу) були укладені на стадії виконання чинного судового рішення, відтак у Верховного Суду були підстави для висновків про укладання цих договорів з метою ухилення від виконання цих судових рішень, а у даній справі на момент укладення відповідачем спірного договору не було чинного судового рішення про стягнення з нього на користь позивача грошових сум, а та обставина, що на той момент було рішення суду першої інстанції, яке оскаржувалося в апеляційному порядку, не може слугувати доказом наявності у відповідача мети ухилення від виконання цього рішення у майбутньому, оскільки результати його апеляційного розгляду не були і не могли бути відомі на момент укладання спірного договору ані позивачу ані відповідачу, відтак останній мав право розраховувати на те, що судове рішення суду першої інстанції буде апеляційною інстанцією скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову повністю.

У постанові Верховного суду від 13.03.2019 у справі №757/39939/15-ц зазначено, що суди попередніх інстанцій не перевірили, чи передбачали сторони спірного договору реальне настання правових наслідків обумовлених цим договором, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися відчуженим майном.

Як вбачається з матеріалів даної справи, після укладання спірного договору відбулося реальне настання обумовлених ним правових наслідків: перехід права власності на предмет цього договору від відповідача до обдарованого, що було оформлено нотаріально відповідно до приписів чинного законодавства.

У постанові ж Верховного Суду від 17.10.2018 у справі №362/388/15-ц наголошено не стільки на те, що спірний у цій справі договір дарування було вчинено між близькими родичами, скільки на те, що його було вчинено після набуття чинності рішенням суду про стягнення з відповідачки у цій справі грошових коштів, чого у даній справі немає.

Таким чином, матеріали справи, з однієї сторони, не підтверджують доводи позивача щодо мети укладання відповідачем спірного договору та не містять у собі зазначення про те, яка саме вимога ст. 203 ЦК України не була додержана відповідачем в момент укладання спірного договору, з чого це вбачається та чим підтверджується, а з іншої сторони, спростовують зазначене вище припущення позивача та, водночас, не спростовують дійсну мету укладання спірного договору, що є свідченням відсутності підстав для задоволення позову.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені ст. 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені ст. 215 ЦК України.

За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. ч. 1 та 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19.10.2016 (провадження № 6-1873цс16), від 23.08.2017 у справі 306/2952/14-ц та від 09.09.2017 у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій ст.ст. 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальні норми, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.

Такий висновок відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду викладеному у постанові від 03.07.2019, за наслідками розгляду цивільної справи 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19.10.2016 (провадження № 6-1873цс16), від 23.07.2017 у справі № 306/2952/14-ц; та від 09.09.2017 у справі № 359/1654/15-ц, постанови від 07.04.2020 у справі № 750/37/19.

У відповідності з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

За змістом ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Ст. 41 Конституції України встановлює, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, яке є непорушним.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Разом з тим, стороною позивача не надано суду жодного доказу, який би свідчив про те, що спірний договір містить ознаки фіктивності, у зв`язку з чим суд виходить до висновку про доцільність відмову у задоволенні позову.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які досліджені в судовому засіданні, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позову.

Що стосується заяви представника відповідача про застосування строків спеціальної позовної давності, суд вважає за доцільне врахувати наступне.

Згідно статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Одночасно суд відзначає, що за змістом статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 367/2271/15-ц).

Враховуючи те, що судом встановлено необґрунтованість позовних вимог позивача про визнання договору дарування 1/3 частини квартири недійсним, у даному випадку позовна давність не застосовується.

Враховуючи, що суд дійшов до висновків, щодо відмови у задоволенні позовних вимог, то з урахуванням положень ст.141 ЦПК України, відшкодування судового збору, у разі відмови у позові не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 133, 141, 206, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

У задоволені позову Товариства з обмеженою відповідальністю «КАР РЕНТАЛ Україна» до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Леончук Ірина Аркадіївна про визнання договору дарування 1/3 частини квартири недійсним - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Суддя: