Рішення № 98788297, 04.08.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.08.2021Справа № 910/8037/21За позовом Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі відокремленого підрозділу - Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту)

до Державного агентства резерву України

про стягнення 408 228, 73 грн

Суддя Карабань Я.А.

Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі відокремленого підрозділу - Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного агентства резерву України (надалі - відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 408 228, 73 грн, з яких: 289 343, 32 грн основний борг, 31 136, 84 грн інфляційні втрати, 14 544, 71 грн 3% річних, 52 949, 83 грн пеня та 20 254, 03 грн штраф.

Позовні вимоги, з посиланням на ст. 11, 14, 15, 16, 509, 525, 526, 530, 549, 610, 611, 612, 625, 626, 629 Цивільного кодексу України, ст. 173, 174, 193, 230, 231, 232 Господарського кодексу України, мотивовані неналежним виконанням відповідачем свого грошового зобов`язання за договором відповідального зберігання матеріальних цінностей мобільного резерву № 0.51/1 від 14.02.2014, в частині повної та своєчасної оплати послуг зі зберігання.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.05.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі № 910/8037/21, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).

25.06.2021 від позивача надійшло письмове підтвердження, що станом на 23.06.2021 ціна позову не змінилась.

02.07.2021 від відповідача надійшла заява про застосування позовної давності.

Відповідач у строк, встановлений ч. 1 ст. 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзиву на позов, тобто не скористався наданими йому процесуальними правами, передбаченим ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що справа може бути розглянута за наявними в ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно із частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши надані документи та матеріали, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

14.02.2014 між позивачем (надалі - адміністрація/зберігач) та відповідачем (надалі - Держрезерв України) укладено договір № 0.51/1 відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву (надалі - договір) у п. 1.2. якого передбачено, що Держрезерв України передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання цінності згідно з специфікацією (затвердженою номенклатурою) у кількості та за вартістю згідно з актом форми № 1мр.

Пунктом 1.1. договору передбачено, що зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву (далі - цінності) здійснюється на складських приміщеннях, майданчиках, холодильних камерах, резервуарах, підземних сховищах зберігача.

Відповідно до п. 3.1. договору Держрезерв України зобов`язаний відшкодувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.

Згідно з п. 2.7, 2.8. договору зберігач зобов`язаний щороку подавати Держрезерву України звіт станом на 1 січня форми №12мр до 20 січня наступного за завітним року, станом на 1 липня інформацію про результати перевірки якості та умов зберігання цінностей, а також про відповідність цінностей цілям, для яких вони призначені, за формою, встановленою Держрезервом України до 10 липня кожного року. Щороку разом з річним звітом форми № 12мр подавати кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на наступний рік згідно з додатком 2 до постанови Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532.

Вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом Міністрів України (п. 4.1. договору).

Відповідно до п. 4.2. договору відшкодування витрат (з урахуванням податку на додану вартість) із зберігання цінностей здійснюється пропорційними частками за узгодженням між Держрезервом України та зберігачем. У разі, коли Держрезерв України визнає за можливе, відрахування суми витрат проводиться частинами протягом поточного року.

Згідно з п. 4.3. договору, оплата робіт із закладення (поставки) цінностей до мобілізаційного резерву проводиться безпосередньо після отримання та погодження Держрезервом України акта встановленої форми.

Пунктом 6.1. договору встановлено, що за невиконання або неналежне виконання своїх зобов`язань за цим договором Держрезерв України та зберігач несуть відповідальність згідно із законодавством, зокрема згідно із Законом України «Про державний матеріальний резерв», іншими актами законодавства.

У пункті 7.3. договору сторони визначили, що договір набирає чинності з моменту його підписання та діє протягом усього терміну зберігання цінностей (до повного виконання нарядів Держрезерву України на відпуск матеріальних цінностей).

На підставі умов договору сторонами було погоджено кошторис витрат на зберігання на 2015 рік у сумі 40 475, 86 грн, на 2016 рік у сумі 55 163, 66 грн та на 2017 рік у сумі 68 139, 94 грн.

15.03.2016 позивачем на адресу відповідача направлено листа № 19-36А/109 де зазначено, що звітні документи про фактичні витрати на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2015 рік на суму 46 778, 44 грн відповідачу направлені та просив відшкодувати витрати на зберігання. Листа отримано відповідачем 18.03.2016, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6550100080658.

28.12.2017 позивачем направлено відповідачу листа № 19-36А/536/961 де зазначено, що звітні документи про фактичні витрати на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2015 та 2016 роки направлено відповідачу та просив оплатити заборгованість за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2015 рік у сумі 46 778, 44 грн та за 2016 рік у сумі 66 948, 18 грн. Листа отримано відповідачем 04.01.2018, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6550104056859.

24.01.2018 позивачем направлено відповідачу листа № 19/36А/50 разом зі звітом про витрати на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2017 рік на суму 74 779, 43 грн, акти на відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2017 рік та кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на 2018 рік на суму 78 265, 60 грн.

15.05.2018 позивачем направлено відповідачу листа № 19-36А/211 де зазначено, що ним направлені відповідачу звітні документи про фактичні витрати на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву та прохання оплатити вказані витрати за 2015 рік у сумі 46 778, 44 грн, за 2016 рік у сумі 66 948, 18 грн та за 2017 рік у сумі 74 779, 40 грн. Також у листі вказується, що відповідачем не погоджено звіти про витрати і акти на відшкодування витрат, з тих підстав, що звіти про фактичні витрати на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву перевищують планові витрати, які погоджені сторонами в кошторисі витрат на поточний рік та відсутністю цільових спеціальних бюджетних асигнувань на оплату коштів за відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву. Листа отримано відповідачем 21.05.2018, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6550105296497.

05.07.2018 позивачем на адресу відповідача направлено листа з проханням погодити акти на відшкодування витрат на 2015, 2016, 2017 роки та здійснити оплату за вказаними актами до якого додані звіти про фактичні витрати на зберігання матеріальних цінностей за 2015 рік на суму 46 778, 44 грн, за 2016 рік на суму 66 948, 18 грн, за 2017 рік на суму 74 779, 43 грн та акти на відшкодування витрат за вище вказані роки, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6550105500078.

17.07.2018 відповідач листом № 2084/0/4-18 повідомив позивача про те, що питання про відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву буде вирішено після надходження фінансування.

19.09.2018 позивачем направлено відповідачу листа № 19-36А/385 з проханням погодити акти на відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей за 2015, 2016 та 2017 роки та здійснити оплату, а також зазначено, що кошторис витрат на 2018 рік вже направлявся відповідачу, проте відповіді не отримано, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6550105845512.

22.01.2019 позивачем направлено відповідачу листа-вимогу № 44/19-01-08/Вих/19 про сплату заборгованості за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2015 рік у сумі 46 778, 44 грн, за 2016 рік у сумі 66948, 18 грн та за 2017 рік у сумі 74 779, 40 грн, що в загальній сумі складає 188 506, 02 грн. Листа-вимогу отримано останнім 28.01.2019, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6550106363635.

11.03.2019 позивач разом із листом № 66/19-01-08 направив відповідачу кошторис щодо витрат на зберігання матеріальних цінностей на 2019 рік на суму 92 495, 76 грн, який отримано останнім 15.05.2019, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6530004872801.

Як вказує позивач, 03.06.2019 він направив відповідачу кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на 2019 рік та лист за № 176/19-01-08 із проханням його погодити, а також звіти про витрати з розрахунками за січень - 28 березня 2019 року на суму 20 116, 68 грн та акт на відшкодування витрат за вказаний період, а також зазначив, що відповідачем не погоджено та не направлено кошторис витрат на 2018 рік.

28.03.2019 позивачем направлено листа № 94/19-01-08, яким повідомлено відповідача про відпуск матеріальних цінностей мобілізаційного резерву Торгово-промисловій транснаціональній корпорації «Кераміст» відповідно до розпорядження (наряду) № 050/13 від 18.03.2019. Відповідачем отримано листа 01.04.2019, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6530005123004.

Відповідно до листа № 1163/19-01-08/Вих/19 від 25.07.2019 позивачем повторно направлено відповідачу вказані вище документи та повідомлення щодо розгляду кошторису на 2018 рік, який отримано відповідачем 01.08.2019, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6530002072964.

25.09.2020 позивачем направлено відповідачу листа за № 2266/19-01-18/Вих/19 із повторним направленням документів за 2017, 2018 та 2019 роки про фактичні витрати на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву України, акт здачі-прийняття послуг на суму 175 616, 70 грн і прохання погодити та оплатити заборгованість за вказані роки в загальній сумі 175 616, 70 грн. Також повідомив, що відповідно до розпорядження (наряду) № 050/13 від 18.03.2019 матеріальні цінності мобілізаційного резерву передано Торгово-промисловій транснаціональній корпорації «Кераміст». Направлення вказаного листа та підтвердження отримання його відповідачем 05.10.2020 підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6530008828343.

26.03.2021 позивачем направлено відповідачу листа-вимогу № 1069/19-01-06/Вих про сплату заборгованості за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2015 рік у сумі 46 778, 44 грн, за 2016 рік у сумі 66 948, 18 грн, за 2017 рік у сумі 74 779, 43 грн, за 2018 рік у сумі 80 720, 59 грн та за період з 01.01.2019 по 28.03.2019 у сумі 20 116, 68 грн, що в загальній сумі складає 289 343, 32 грн, а також акт здачі прийняття робіт за вказані вище роки.

Судом встановлено, що на виконання умов договору зберігання з 2015 по 2019 роки позивач надав послуги зі зберігання матеріальних цінностей відповідачу на загальну суму 289 343, 32 грн, що підтверджується актами на відшкодування витрат на зберігання за 2015, 2016, 2017, 2018 роки та за період з 01.01.2019 по 28.03.2019 і звітами про фактичні витрати на зберігання матеріальних цінностей за 2015, 2016, 2017, 2018 роки та за період з 01.01.2019 по 28.03.2019, які були направлені на адресу відповідача та отриманні останнім.

Відповідач свої зобов`язання щодо оплати вартості наданих послуг за вказаним договором не виконав, в зв`язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом та просить стягнути з відповідача 289 343, 32 грн основного боргу, 31 136, 84 грн інфляційних втрат, 14 544, 71 грн 3% річних, 52 949, 83 грн пені та 20 254, 03 грн штрафу.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Внаслідок укладення договору між сторонами, згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, виникли цивільні права та обов`язки і за своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором зберігання, який підпадає під правове регулювання глави 66 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно з частиною 1 статті 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Частиною першою статті 946 Цивільного кодексу України передбачено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.

За приписами частини 1 статті 947 Цивільного кодексу України витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державний матеріальний резерв", державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

Згідно із ч. 1, ч. 5 ст. 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв", запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах і організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання, оплата тарифу за перевезення вантажів, спеціальної тари, упаковки, послуг постачальницько-збутових організацій за поставку і реалізацію матеріальних цінностей державного резерву провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п. п. 2, 7 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов`язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532 (далі - Порядок) сума витрат, що підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням вимог цього Порядку на кожен рік і сплачується пропорційними частками за узгодженням між Держрезервом та відповідальним зберігачем.

Відшкодування витрат, пов`язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком 1, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.

Судом встановлено, що між сторонами було погоджено кошторис витрат на зберігання на 2015 рік у сумі 40 475, 86 грн, на 2016 рік у сумі 55 163 ,66 грн, на 2017 рік у сумі 68 139, 94 грн.

Також позивачем направлялись відповідачу кошториси витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на 2018 рік у сумі 78 265, 60 грн, що підтверджується листом № 19/36А/50 від 24.01.2018 та на 2019 рік у сумі 92 495, 76 грн, що підтверджується листом № 66/19-01-08 від 11.03.2019.

Так, на виконання умов договору зберігання з 2015 року по 28.03.2019 позивач надав відповідачу послуги зі зберігання матеріальних цінностей на загальну суму 289 343, 32 грн, що підтверджується актами на відшкодування витрат на зберігання за 2015, 2016, 2017, 2018 та 2019 роки, звітами про фактичні витрати на зберігання цінностей мобілізаційного резерву, документами на підтвердження понесених витрат, складеними та завіреними позивачем, які були направлені відповідачу, що підтверджується копіями супровідних листів, рекомендованими повідомленнями пошти, які містяться в матеріалах справи (а.с.22-81, 87-95).

Суд звертає увагу, що відповідачем не надано суду жодних зауважень щодо розрахунку суми відшкодування витрат позивача на зберігання матеріальних цінностей державного мобілізаційного резерву з 2015 року по 28.03.2019, проте акти на відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей за спірний період не були підписані з боку відповідача, обґрунтованої відмови від підписання актів надано не було, відтак надані позивачем послуги вважаються прийнятими відповідачем.

Згідно з ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Отже, суд дійшов висновку, що строк виконання відповідачем грошового зобов`язання щодо оплати витрат на зберігання цінностей мобілізаційного резерву відповідно до умов договору № № 0.51/1 відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву від 14.02.2014 року та ст. 530 Цивільного кодексу України є таким, що настав.

Згідно із ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов`язковим для виконання сторонами.

У відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Крім того, суд зазначає, що відсутність бюджетного фінансування не є підставою для звільнення Держрезерву України від виконання зобов`язань перед відповідальними зберігачами матеріальних цінностей державного резерву, оскільки відповідно до приписів ст. 617 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, відсутність у боржника необхідних коштів.

Аналогічна правова позиція відповідає статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод та рішенням Європейського суду з прав людини зі справи "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005 та зі справи "Бакалов проти України" від 30.11.2004.

Отже позовні вимоги, щодо стягнення з відповідача заборгованості за отримані послуги зі зберігання матеріальних цінностей за договором, за 2015, 2016, 2017, 2018 роки та за період з 01.01.2019 по 28.03.2019 в загальній сумі 289 343, 32 грн є обґрунтованими.

Разом з тим відповідачем заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Як визначено ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами ст. 257, 258 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність, зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно з частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ст. 262 Цивільного кодексу України заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Статтею 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

15.03.2016 позивачем на адресу відповідача направлено листа № 19-36А/109 де зазначено, що звітні документи про фактичні витрати на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2015 рік на суму 46 778, 44 грн відповідачу направлені, просив відшкодувати витрати на зберігання в найкоротші терміни. Листа отримано відповідачем 18.03.2016, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6550100080658.

За таких обставин, суд розцінює листа № 19-36А/109 від 15.03.2016 як вимогу про виконання зобов`язання, тому враховуючи дату отримання вимоги строк позовної давності за відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2015 рік на суму 46 778, 44 грн закінчився 26.03.2019.

Позивач звернувся з даним позовом до Господарського суду міста Києва 20.05.2021

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

При цьому, суд зауважує, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Щодо фізичної особи (громадянина) останніми можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо. Стосовно підприємства (установи, організації) зазначені обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (в тому числі й з поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, відповідне підприємство (установа, організація) не позбавлене права і можливості забезпечити залучення до участі у такому процесі іншої особи; відсутність зазначеної можливості підлягає доведенню на загальних підставах.

Законодавство не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів.

Втім, як убачається з матеріалів справи, позивач не пояснив причини пропуску позовної давності та обґрунтовану заяву про поновлення строку суду не подав.

Відтак, враховуючи, що позов у даній справі в частині відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2015 рік на суму 46 778, 44 грн подано із спливом строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, суд доходить висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у цій частині.

Щодо застосування наслідків спливу строку позовної давності щодо позовних вимог про відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей мобільного резерву за період з 2016 року по 28.03.2019 суд зазначає наступне.

28.12.2017 позивачем направлено відповідачу листа № 19-36А/536/961, в якому просив оплатити заборгованість за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 2016 рік у сумі 66 948, 18 грн. Листа отримано відповідачем 04.01.2018, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6550104056859.

Разом з тим, відповідно до положень п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, згідно якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», прийнятої відповідно до ст.29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», на усій території України встановлений карантин з 12 березня 2020 року, який у свою чергу постановами Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №239, від 20.05.2020 №392, від 22.07.2020 №641, від 26.08.2020 №760, від 13.10.2020 №956, від 09.12.2020 №1236, від 21.04.2021 №405, від 16.06.2021 №611 неодноразово продовжено. Постановою Кабінету Міністрів України №611 від 16.06.2021 строк дії карантину встановлено до 31.08.2021р.

Враховуючи, що закінчення строку позовної давності припало на строк періоду карантину, який на даний час продовжено, суд вважає, що строк позовної давності щодо вимог у частині стягнення заборгованості за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за період з 2016 року по 28.03.2019 у даній справі не сплинув у силу п.12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України.

Оскільки невиконання зобов`язання відповідачем за договором підтверджується матеріалами справи, доказів оплати заборгованості відповідач не надано, позовні вимоги в частині стягнення з відповідача заборгованості за 2016, 2017, 2018 роки та за період з 01.01.2019 по 28.03.2019 у загальній сумі 242 564, 88 грн (289 343, 32 грн - 46 778, 44 грн (заборгованість за 2015 рік)) основного боргу підлягають задоволенню.

Також позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних у загальній сумі 14 544, 71 грн, а саме: за період з 05.02.2019 по 11.05.2021 у розмірі 12 797, 75 грн (нарахованих за заборгованість за 2015, 2016, 2017 роки) та за період з 13.10.2020 по 11.05.2021 у розмірі 1 746, 96 грн (нарахованих за заборгованість за 2018, 2019 роки).

Крім того позивач просив стягнути з відповідача 31 136, 84 грн інфляційних втрат за період з 05.02.2019 по 11.05.2021 у розмірі 23 657, 56 грн (нарахованих за заборгованість за 2015, 2016, 2017 роки) та за період з 13.10.2020 по 11.05.2021 у розмірі 7 479, 28 грн (нарахованих за заборгованість за 2018, 2019 роки).

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Суд звертає увагу на те, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:

- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;

- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.

Зазначений спосіб розрахунку склався як усталена судова практика, його використовують всі бухгалтерські програми розрахунку інфляційних.

Вказана правова позиція також викладена в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної Палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 № 910/13071/19.

Враховуючи, що судом відмовлено в частині стягнення основної заборгованості за актом 2015 року у зв`язку з пропуском позовної давності, позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат нарахованих за актом за 2015 рік, які передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, які є похідними від вимог про стягнення основної заборгованості, задоволенню не підлягають.

Тому судом здійснено власний розрахунок 3 % річних за період з 05.02.2019 по 11.05.2021 за заборгованість за 2016, 2017 роки, який за розрахунком суду складає 9 621, 94 грн.

Перевіривши розрахунок 3% річних у сумі 1 746, 96 грн наданий позивачем за період з 13.10.2020 по 11.05.2021, за заборгованість за 2018, 2019 роки, судом визнано його обґрунтованим, арифметично вірним та розрахованим відповідно до вимог законодавства.

Отже, за розрахунком суду загальний розмір 3 % річних за період з 05.02.2019 по 11.05.2021 становить 11 368, 90 грн, у зв`язку з чим вимоги позивача про стягнення 3 % річних підлягають частковому задоволенню, а саме в розмірі визначеному судом.

У зв`язку з відмовою в задоволені стягнення інфляційних втрат нарахованих за актом за 2015 рік, судом здійсненний власний розрахунок інфляційних втрат за період з 05.02.2019 по 11.05.2021, за заборгованість за 2016, 2017 роки, який за розрахунком суду складає 18 903, 45 грн.

Разом з тим перевіривши розрахунок інфляційних втрат наданий позивачем за період з 13.10.2020 по 11.05.2021 у розмірі 7 479, 28 грн, суд зазнає, що він виконаний невірно, а саме позивачем невірно визначено сукупний індекс інфляції за вказаний період - 1, 074, тоді як вірним є 1, 082, а тому судом здійснено власний розрахунок інфляційних втрат за вказаний період, який за розрахунком суду складає 8 237, 50 грн.

За розрахунком суду загальний розмір інфляційних втрат за період з 05.02.2019 по 11.05.2021 становить 27 140, 95 грн, тому вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню, а саме в розмірі визначеному судом.

Крім того, посилаючись на абзац 3 ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, позивачем заявлено до стягнення з відповідача пені в розмірі 0, 1 % вартості послуг за загальний період прострочення з 05.02.2019 по 13.04.2020 у сумі 52 949, 61 грн та штрафу в розмірі 7%, що складає 20 254, 03 грн.

Відповідно до ст. 231 Господарського кодексу України законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

У разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов`язань, зазначених у частині другій цієї статті.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов`язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.

Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов`язань, визначається відповідним суб`єктом господарювання - господарською організацією.

У пункті 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" зазначено, що господарським судам необхідно мати на увазі, що штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 Господарського Кодексу України, застосовується за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов`язання, пов`язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.

Застосування до боржника, який порушив господарське зобов`язання, санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацом 3 частини 2 ст. 231 Господарського Кодексу України, можливо за сукупності таких умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом; якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки; якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов`язання, пов`язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 28.02.2011 у справі №3-11гс11, від 04.02.2014 у справі №3-14гс14, від 05.04.2017 у справі №910/18894/16 та постановах Східного апеляційного господарського суду від 09.01.2018 у справі №917/960/18, Північно-Західного апеляційного господарського суду від 01.04.2018 у справі №924/1136/18).

Розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить у собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Враховуючи, що штрафні санкції передбачені ч. 2 ст. 231 Господарського Кодексу України застосовуються лише за порушення негрошових зобов`язань, а в даному випадку позивач нараховує штрафні санкції (пеню, штраф) за порушення строків оплати, тобто за порушення грошового зобов`язання, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для застосування до даних правовідносин положень абзацу 3 частини 2 статті 231 Господарського Кодексу України, а тому відмовляє в задоволені позовних вимог у частині стягнення пені в розмірі 52 949, 83 грн та 20 254, 03 грн штрафу.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 904/4156/18.

Відповідач доводів позивача не спростував, контррозрахунок заявлених до стягнення сум не надав.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

З огляду на вищенаведені норми, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 242 564, 88 грн заборгованості за договором відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву № 0.51/1 від 14.04.2014, 11 368, 90 грн 3 % річних та 27 140, 95 грн інфляційних втрат.

Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 129, 233, 237 - 238, 240, 247, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Державного агентства резерву України (01601, місто Київ, вулиця Пушкінська, будинок 28, ідентифікаційний код 37472392) на користь Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (01135, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 14, ідентифікаційний код 38727770) в особі відокремленого підрозділу - Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) (65026, місто Одесса, Митна площа, будинок 1, ідентифікаційний код 38728457) 242 564 (двісті сорок дві тисячі п`ятсот шістдесят чотири) грн 88 коп. основного боргу, 11 368 (одинадцять тисяч триста шістдесят вісім) грн 90 коп. 3 % річних, 27 140 (двадцять сім тисяч сто сорок) грн 95 коп. інфляційних втрат та 4 216 (чотири тисячі двісті шістнадцять) грн 12 коп. судового збору.

4. У задоволенні іншої частини позову відмовити.

5. Після набрання рішенням суду законної сили видати наказ.

6. Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до апеляційної інстанції у строки передбачені ст. 256 ГПК України.

Суддя Я.А.Карабань