Рішення № 98788158, 02.08.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.08.2021Справа № 910/15612/20Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Приходько І.В.,

при секретарі судового засідання - Жалобі С.Р.,

розглянувши у судовому засіданні матеріали

позовної заяви Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Ковальська та партнери»

про стягнення 340 048,76 грн.

та зустрічної позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Ковальська та партнери»

до Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра

про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення №1 від 26.02.2019

за участю представників:

від позивача: Опаріна А.Л.

від відповідача: Шипілов О.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фізична особа-підприємець Шрівастава Самір (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ковальська та партнери» (далі - відповідач) про стягнення 340 048,76 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач всупереч взятим на себе зобов`язанням за договором оренди нежитлового приміщення №1 від 26.02.2019 не повністю розрахувався за оренду вказаного приміщення, у зв`язку з чим позивачем нараховано основний борг у розмірі 320 000, 00 грн., 18 541, 25 грн. пені та 1 507, 51 грн. інфляційних збитків.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.10.2020 вказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення її недоліків у десять днів з дня вручення цієї ухвали.

02.11.2020 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшли письмові пояснення (з посиланням на вимоги ухвали суду від 16.10.2020).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.11.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, судове засідання у справі призначено на 14.12.2020.

14.12.2020 через відділ автоматизованого документообігу суду представник Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра подав письмові повідомлення по справі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.12.2020 відкладено розгляд справи на 25.01.2021.

25.01.2021 через відділ автоматизованого документообігу суду представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Ковальська та партнери» подав клопотання про відкладення розгляду справи.

У підготовчому судовому засіданні 25.01.2021 оголошено перерву та призначено судове засідання на 15.02.2021.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.02.2021 вирішено здійснювати розгляд справи №910/15612/20 за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі на 01.03.2021.

16.02.2021 через відділ автоматизованого документообігу суду представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" подав відзив.

26.02.2021 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли відзив на позов, а також зустрічна позовна заява до Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення №1 від 26.02.2019.

У підготовчому засіданні 01.03.2021 судом на підставі ч.5 ст.183 ГПК України оголошено перерву на 31.03.2021.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.03.2021 прийнято зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Ковальська та партнери» до розгляду з первісним позовом у справі №910/15612/20.

12.03.2021 через відділ автоматизованого документообігу суду представник Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра подав відповідь на відзив на позовну заяву.

18.03.2021 через відділ автоматизованого документообігу суду представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" подав заперечення.

24.03.2021 через відділ автоматизованого документообігу суду представник Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра подав відзив на зустрічну позовну заяву.

29.03.2021 через відділ автоматизованого документообігу суду представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" подав клопотання про встановлення додаткового строку на подачу доказів.

У підготовчому засіданні 31.03.2021 судом на підставі ч.5 ст.183 ГПК України оголошено перерву на 19.04.2021.

06.04.2021 через відділ автоматизованого документообігу суду представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковальська та партнери" подав відповідь на відзив на зустрічну позовну заяву.

16.04.2021 через відділ автоматизованого документообігу суду представник Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра подав письмові пояснення.

У підготовчому засіданні 19.04.2021 судом на підставі ч.5 ст.183 ГПК України оголошено перерву на 24.05.2021.

24.05.2021 через відділ автоматизованого документообігу суду представник Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра подав письмові пояснення.

У підготовчому засіданні 24.05.2021 представник позивача надав усні пояснення щодо поданих письмових пояснень, надав копію письмових пояснень представнику відповідача та не заперечував щодо закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

У підготовчому засіданні 24.05.2021 представник відповідача отримав копію письмових пояснень поданих представником позивача та не заперечував щодо закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.05.2021, враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16.06.2021.

У судовому засіданні 16.06.2021 оголошено перерву на 02.08.2021.

У судовому засіданні 02.08.2021 представник позивача підтримав первісні позовні вимоги у повному обсязі та просив задовольнити позов повністю. Проти задоволення зустрічного позову заперечував у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні 02.08.2021 заперечував проти задоволення первісних позовних вимог та просив відмовити у позові повністю. Підтримав зустрічні позовні вимоги та просив задовольнити зустрічний позов повністю.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, 26.02.2019 між позивачем (орендодавець) та відповідачем (орендар) укладений договір оренди нежитлового приміщення №1 (далі - Договір), відповідно до умов якого орендодавець передає орендарю в тимчасове платне користування без права викупу нежитлового приміщення (далі - Приміщення) загальною площею 200 кв.м. для здійснення підприємницької діяльності. Приміщення розташоване в будівлі № 37 по вул. Уманська в м. Києві.

Приміщення, що надається в оренду, належить Орендодавцеві на підставі Договору купівлі-продажу та є його приватною власністю (п. 1.2. Договору).

Відповідно до п. 2.1. Договору передача приміщення орендареві здійснюється 27.02.2019 та оформлюється актом приймання-передачі № 1 (Додаток № 1), який підписується сторонами та є невід`ємною частиною даного Договору.

Згідно з п. 4.1. Договору приміщення на умовах цього Договору надається Оренарю в оренду строком на 1 рік, починаючи з дати підписання Акту приймання-передачі № 1, тобто строк дії Договору з 27.02.2019 по 27.02.2020.

З матеріалів справи вбачається, що 25.02.2020 сторони уклали Додаткову угоду № 1 до Договору, відповідно до якої погодили строк дії Договору з 27.02.2020 по 27.02.2021 включно.

Спір у справі виник у зв`язку з тим, що, за доводами позивача, відповідач несвоєчасно та не у повному обсязі здійснював орендні платежі, передбачені умовами договору, внаслідок чого виникла прострочена заборгованість.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що первісні позовні вимоги підлягають задоволенню, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За умовами ст.ст. 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов`язань та є обов`язковим для виконання сторонами.

Укладений між позивачем та відповідачем договір є договором найму (оренди).

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов`язань, а саме майново-господарських зобов`язань згідно ст. ст. 173, 174, 175, 283, 284, 285, 286 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509, 759, 793, 797 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України унормовано, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно зі ст. 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується факт укладення Договору оренди нежитлового приміщення №1, предметом якого є передача орендодавцем орендарю в тимчасове платне користування без права викупу нежитлового приміщення загальною площею 200 кв.м. для здійснення підприємницької діяльності. Приміщення розташоване в будівлі № 37 по вул. Уманська в м. Києві.

Матеріалами справи також підтверджується, що 27.02.2019 сторонами було складено та підписано акт прийому-передачі приміщення згідно з договором найму (оренди) приміщення № 1 від 26.02.2019. У зазначеному акті відповідач підтвердив, що йому фактично передано в належному стані нежиле приміщення 200 м.кв., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Уманська, будинок № 37.

Зазначений акт прийому-передачі підписано директором відповідача та скріплено печаткою підприємства без жодних заперечень та зауважень, в тому числі щодо розміру приміщення, його стану, правильності адреси розташування об`єкта оренди тощо.

Судом встановлено, що протягом усього періоду спірних правовідносин сторонами не було укладено змін до Договору в частині реквізитів об`єкта оренди (його площі, адреси розташування тощо). Відомостей про те, що відповідачем ініціювалися такого роду зміни у Договір матеріали справи не містять. При цьому, відповідачем не заперечується, що увесь спірний період він не вчиняв дій щодо повернення спірного нежитлового приміщення за актом приймання-передачі та продовжував частково сплачувати орендні платежі. Відомостей про те, що починаючи з 27.02.2019 та до моменту звернення позивача до суду з даним позовом про примусове стягнення орендних платежів, відповідачем ставилося питання про недійсність Договору (зокрема недотримання істотних умов правочину) матеріали справи не містять.

Натомість, укладенням Додаткової угоди № 1 від 25.02.2020 до Договору сторони дійшли згоди продовжити строк дії Договору на один рік. Судом враховано, що станом на момент укладення додаткової угоди № 1 відповідач вже рік користувався об`єктом оренди та сплачував орендні платежі, однак жодних претензій стосовно відсутності будь-якої істотної умови договору, або ж невідповідності фактичної адреси місцезнаходження об`єкта оренди з зареєстрованою адресою розташування спірного приміщення, не висловлював. Змін до Договору у спірний період відповідачем також ініційовано не було.

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Так, у пункті 12.3. Договору сторони підтвердили, що в даний Договір включені всі істотні умови, передбачені чинним законодавством і сторони не мають одна до одної щодо цього ніяких претензій.

Як було вищезазначено, жодних претензій щодо істотних умов Договору, так само як і заперечень стосовно якісних характеристик об`єкта оренди, відповідач не висловлював увесь період договірних правовідносин.

Пунктом 10.2. Договору встановлено, що зміни і доповнення вносяться до нього шляхом укладення сторонами додаткової письмової угоди.

В свою чергу, сторонами не укладалися інші додаткові угоди, а відповідачем не було ініційовано зміни до будь-якої частини Договору, окрім продовження строку дії правочину на один рік.

Отже, підписанням Договору та додаткової угоди до нього, виконанням умов правочину та частковою сплатою орендних платежів, відповідач прийняв умови правочину, у зв`язку з чим суд зазначає про факт укладення договору.

Таким чином, спірний Договір є укладеним у розумінні статті 638 ЦК України та є обов`язковим для виконання обома його сторонами в розумінні статті 629 ЦК України.

Пунктом 5.1. Договору визначено, що розрахунки за користуванням приміщенням здійснюються у безготівковому порядку, шляхом щомісячного перерахування орендарем грошових коштів (орендної плати) на розрахунковий рахунок орендодавця.

Сторони попередньо погодили, що на строк оренди місячний розмір орендної плати за один квадратний метр складає 330 грн., таким чином, на дату укладення договору, розмір орендної плати за один місяць становить 66 000 грн.

Згідно з пунктом 5.3.2. Договору орендар зобов`язаний щомісячно, не пізніше 10 банківських днів розрахункового місяця, сплачувати орендодавцю плату за оренду приміщення шляхом перерахування її на поточний рахунок Орендодавця.

Матеріалами справи, зокрема виписками з банківського рахунку позивача, підтверджується, що у період з липня 2019 року по травень 2020 року відповідач здійснював орендні платежі, частково порушуючи умови Договору стосовно строків та розміру внесення оплати. Натомість, починаючи з травня 2020 року відповідач взагалі не здійснював внесення орендної плати, у зв`язку з чим утворилася основна заборгованість у загальному розмірі 320 000,00 грн.

Станом на момент ухвалення даного рішення сума основної заборгованості у розмірі 320 000,00 грн. за користування об`єктом оренди залишилася не погашеною відповідачем. З урахуванням приписів ст. 530 Цивільного кодексу України, враховуючи положення розділу 5 Договору, строк оплати орендної плати за користування приміщенням переданим в оренду є таким, що настав.

Враховуючи, що відповідач не надав суду жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про відсутність у нього обов`язку сплатити заявлену до стягнення суму основного боргу, господарський суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення основного боргу в сумі 320 000,00 грн. нормативно та документально доведені, а тому підлягають задоволенню.

Крім того, у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язання, позивач просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 18 541, 25 грн. та 1 507, 51 грн. інфляційних збитків.

Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом з ч. 2 ст. 217 ГК України одним з видів господарських санкцій є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (ч. 1 ст. 230 ГК України).

За приписами ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Суб`єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Згідно із ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Пунктом 8.2. Договору передбачено, що за прострочення виконання орендарем у встановлений термін грошових зобов`язань він сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несвоєчасно сплаченої суми за кожний день прострочення платежу.

Згідно з ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано. Нарахування пені починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, при цьому день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення пені.

Щодо пені за порушення грошових зобов`язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції. (п.п. 2.5, 1.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань").

У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань (п. 1.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.13. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань»).

Перевіривши розрахунок заявленої до стягнення суми пені за прострочення оплати заборгованості, яка утворилася у період липень 2019 року - липень 2020 року в межах шестимісячного періоду нарахування, судом встановлено, що сума пені у розмірі 18 541,25 грн. є арифметично вірною, обґрунтованою, обчисленою у відповідності до приписів чинного законодавства та умов Договору, а відтак зазначена сума є доведеною та підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за порушення виконання умов Договору.

Як унормовано приписами статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому слід зауважити, що у випадках порушення грошового зобов`язання суд не має правових підстав приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов`язання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614, 617 ЦК України чи стаття 218 ГК України).

За своїми ознаками, індекс інфляції є збільшенням суми основного боргу у зв`язку з девальвацією грошової одиниці України, а 3% річних є платою за користування чужими коштами в цей період прострочення виконання відповідачем його договірного зобов`язання, і за своєю правовою природою вони є самостійними від неустойки способами захисту, цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов`язань, а не штрафною санкцією.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат за вірно визначений стороною період, суд встановив, що він виконаний арифметично правильно, з дотриманням вимог чинного законодавства України. Обґрунтованого контррозрахунку відповідачем подано не було. Отже, позовні вимоги про стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 1 507,51 грн. заявлені позивачем правомірно, обґрунтовано, а відтак підлягають задоволенню.

Враховуючи вищезазначене в сукупності, зважаючи на встановлені судом фактичні обставини, приймаючи до уваги, що відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог, господарський суд приходить до висновку про обґрунтованість та доведеність викладених у позові обставин, внаслідок чого первісні позовні вимоги підлягають задоволенню.

Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, позивач за зустрічним позовом вказує, що спірний Договір оренди не містить істотної умови, а саме об`єкта оренди, і як наслідок у Договорі відсутні склад та вартість такого майна. Наполягаючи на тому, що спірний Договір суперечить вимогам ч.1 ст. 761 ЦК України та ч. 3 ст. 283 ГК України, позивач за зустрічним позовом просить визнати недійсним Договір.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що зустрічні позовні вимоги не підлягають задоволенню, враховуючи наступне.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Законодавець для суб`єктів господарювання у ст. 180 ГК України визначив істотні умови господарського договору. Так, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

У даному випадку матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується факт укладення Договору оренди нежитлового приміщення №1, предметом якого є передача орендодавцем орендарю в тимчасове платне користування без права викупу нежитлового приміщення загальною площею 200 кв.м. для здійснення підприємницької діяльності. Приміщення розташоване в будівлі № 37 по вул. Уманська в м. Києві.

Суд зазначає, що саме вказане приміщення виступало об`єктом оренди, який було передано позивачем та прийнято відповідачем за актом приймання-передачі без жодних заперечень та зауважень. У зазначеному акті відповідач підтвердив, що йому фактично передано в належному стані нежиле приміщення 200 м.кв., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Уманська, будинок № 37.

Відтак, доводи орендаря про відсутність у Договорі об`єкта оренди не підтверджені належними та допустимими доказами.

Посилання позивач за зустрічним позовом на технічний паспорт (інв. Справ № 7741) не є підставою для визнання правочину недійсним, оскільки технічний паспорт виданий на групу приміщень № 93 загальною площею 234,2 кв.м., тоді як об`єктом оренди безпосередньо виступало нежитлове приміщення площею 200 кв.м. В свою чергу, у випадку фактичної невідповідності об`єкта оренди умовам Договору (його площі, адреси розташування тощо), орендар мав право зазначити про це в якості зауважень до акту приймання-передачі, або ж ініціювати зміни до Договору в частині уточнення реквізитів об`єкта оренди. Однак відомостей про те, що відповідачем ініціювалися такого роду зміни у Договір матеріали справи не містять. При цьому, відповідачем не заперечується, що увесь спірний період він не вчиняв дій щодо повернення спірного нежитлового приміщення за актом приймання-передачі та продовжував частково сплачувати орендні платежі. Відомостей про те, що починаючи з 27.02.2019 та до моменту звернення позивача до суду з даним позовом про примусове стягнення орендних платежів, відповідачем ставилося питання про недійсність Договору (зокрема недотримання істотних умов правочину) матеріали справи також не містять.

Положеннями статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

В частині 1 статті 216 ЦК України зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За загальним правилом статті 217 Цивільного кодексу України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Крім того Верховний Суд звертав увагу, що як порушення розуміється такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Суд зазначає, що у даному випадку позивачем жодними належними, допустимими та достовірними доказами не доведено реальних підстав недійсності Договору. Натомість, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 506/450/19).

Суд також зазначає про те, що посилання позивача за зустрічним позовом на умови Договору іпотеки, сторонами якого є відповідач за зустрічним позовом та окремий суб`єкт (іпотекодержатель), не можуть бути підставою для визнання спірного Договору недійсним з огляду на те, що договір іпотеки було укладено пізніше дати укладення Договору оренди. До того ж, орендарем не доведено, що укладення договору іпотеки будь-яким негативним чином виплинуло на можливість користування ним об`єктом оренди.

Разом з цим, у постанові Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц вказано, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.

Суд звертає увагу позивача, що відповідно до положень ч. 4 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Суд зазначає, що позивач, заявляючи позов та обираючи спосіб захисту повинен дбати про те, щоб резолютивна частина рішення, в якій остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача, могла бути виконана в процесі виконавчого провадження у справі, адже у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

За приписами ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав на які позивач посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Враховуючи наведене, повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що зустрічний позов не є достатньо обґрунтованим, оскільки позивачем за зустрічним позовом належними та допустимими доказами не доведено правомірності та законності позовних вимог, так само як і фактів порушення власних прав та інтересів відповідачем за зустрічним позовом.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог, з покладенням судового збору на позивача за зустрічним позовом в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного, керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Первісні позовні вимоги - задовольнити.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ковальська та партнери» (Україна, 03067, місто Київ, ВУЛИЦЯ МАШИНОБУДІВНА, будинок 37, офіс 411, ідентифікаційний код 36460475) на користь Фізичної особи-підприємця Шрівастава Саміра ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) основну заборгованість у розмірі 320 000,00 грн., пеню у розмірі 18 541,25 грн., інфляційні збитки у розмірі 1 507,51 грн. та витрати зі сплати судового збору за подання первісного позову в розмірі 5 100,73 грн.

3. У задоволенні зустрічних позовних вимог - відмовити.

4. Витрати зі сплати судового збору за подачу зустрічного позову покласти на позивача за зустрічним позовом.

5. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 04.08.2021.

Суддя І.В. Приходько