Рішення № 98659034, 25.05.2020, Центральний районний суд м. Миколаєва

Справа № 490/6969/17

н\п 2-а/490/131/2018

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2020 року м. Миколаїв

Центральний районний суд міста Миколаєва

В складі головуючого – судді Чулуп О.С.

При секретарі судових засідань – Балдич Х.М.,

Розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Миколаївської області, третя особа: Державна казначейська служба України про визнання дій протиправними і зобов`язання виплатити вихідну допомогу, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулась з позовом до відповідача в якому просила визнати протиправними дії Апеляційного суду Миколаївської області щодо відмови їй у нарахуванні та виплати вихідної допомоги у зв`язку з відставкою та зобов`язати Апеляційний суд Миколаївської області провести нарахування та виплату їй вихідної допомоги як судді у відставці у розмірі, визначеному у відповідності до ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07 липня 2010 року в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Позовні вимоги мотивовані протиправністю дій відповідача щодо невиплати вихідної допомоги, у зв`язку із виходом у відставку. Позивач надала суду заяву про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги підтримала просив задоволити.

Представник відповідача надав суду заяву про розгляд справи за його відсутності, просив відмовити у задоволенні позову з підстав наведених у запереченнях на позов. Представник відповідача зазначив, що на час звільнення позивача виплата вихідної допомоги не передбачалась чинним законодавством України, оскільки в даному випадку до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача (8 вересня 2016 року).

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд дійшов до висновку про задоволення адміністративного позову, з наступних підстав.

Судом досліджено наказ Апеляційного суду Миколаївської області від 16 вересня 2016 року згідно якого відраховано зі штату апеляційного суду Миколаївської області ОСОБА_1 з посади судді апеляційного суду Миколаївської області 20 вересня 2016 року у відставку відповідно до Постанови Верховної Ради України № 1515-V від 08 вересня 2016 року.

Судом досліджено розрахунок стажу, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, згідно якого стаж ОСОБА_1 станом на 20.09.2016 року становить 27 років 12 днів.

Судом досліджено постанову Верховної Ради України від 08.09.2016 року згідно якої звільнено ОСОБА_1 у зв`язку з поданням заяви про відставку.

Судом досліджено лист Апеляційного суду Миколаївської області від 12.06.2017 року згідно якого позивачу повідомлено про відсутність правових підстав для виплати вихідної допомоги, оскільки ст.136 ЗУ від 07.07.10 № 2453-V1, якою передбачалась вихідна допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, втратила чинність. На суддів, звільнених з посади постановами Верховної Ради України, прийнятими до 30.09.2016 року, не поширюються норми ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VIII, а відтак, відсутні підстави для виплати вихідної допомоги.

Згідно з ч.3 ст. 43 ЗУ від 15.12.1992 «Про статус суддів» у редакції ЗУ від 24.02.1994, яка діяла до 01.01.2011 судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

Отже, суд вважає, що у позивачки виникло право на відставку під час дії норми Закону № 2453, що передбачала право на отримання нею вихідної допомоги, та вказаного права вона набула до набрання чинності Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» №1166-VІІ від 27 березня 2014 року, яким із Закону № 2453-VI від 07.07.2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» було виключено статтю 136, що гарантувала виплату вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку.

З 1992 року в Україні діє законодавство, згідно якого суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку (ч.1 ст.43 ЗУ від 15.12.1992р. «Про статус суддів», ч.1 ст. 109 ЗУ від 07.07.2010р. «Про судоустрій і статус суддів», ч.1 ст.120 ЗУ від 07.07.2010р. «Про судоустрій і статус суддів» в редакції ЗУ від 12.02.2015р. «Про забезпечення права на справедливий суд», ч.1 ст. 116 ЗУ від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів», що набрав чинності 30.09.2016р.

Отже, продовжуючи працювати на посаді судді, після набуття права на відставку, в наступні роки, позивач відповідно до дії в Україні принципів верховенства права мала законні правомірні очікування отримати при виході у відставку задекларовану державою (гарантовану законом) вихідну допомогу у вказаному розмірі.

Таким чином, на момент звільнення позивача у вересні 2016 року, діяв ЗУ від 07.07.2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів».

Проте, суд вважає, що зміни норми і встановлення ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» розміру вихідної допомоги судді при виході у відставку в 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, а в подальшому і виключення цієї норми на підставі ЗУ від 27.03.2014р. «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні»стосуються лише тих суддів, які набули право на відставку і отримання повязаних з цим виплат після набуття чинності зазначеними новими законодавчими положеннями, і не можуть розповсюджуватися на позивачку, як на суддю, яка набула таке право до цих змін.

Згідно з Конституцією України, Україна є суверенною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст.1), в який людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (ст.3). В Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу і її норми є нормами прямої дії, закони та інші нормативні правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8). Всі органи державної влади, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19), а при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст.22). Чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною ОСОБА_2 України, в тому числі і ратифікована 17.07.1997р. Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), є частиною національного законодавства України (ст.9) і має пріоритет над законами України, які їй не відповідають. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює передбачуваність (очікуваність) субєктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.

Про це неодноразово наголошував Конституційний Суд України в своїх рішеннях, зокрема від 22.09.2005 № 5-рп/2005, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 29.06. 2010 р. № 17-рп/2010, від 22.12.2010 р. № 23-рп/2010, від 11.10. 2011 року № 10-рп/2011.

Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 11.10.2005 р. № 8-рп/2005, утвердження та дотримання закріплених у нормативно правових актах соціальних стандартів є конституційним обовязком держави, діяльність правотворчих та правозастосовних органів якої має здійснюватись за принципами справедливості, гуманізму, верховенства права і прямої дії норм Конституції України. Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина, передбачають за змістом статей 1,3,6,8,19,22,23,24 основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і повязану з ними передбачуваність законодавчої політики, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачити наслідки своїх дій і бути впевненими в своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (п.4).

Статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.

У рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 року № 1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Наведене, свідчить про те, що зміни у законодавстві, які на думку відповідача скасували набуте позивачем ще у 2010 році право на вихідну допомогу при виході у відставку, не можуть братися до уваги та бути застосованими до позивачки, виходячи з того, що позивачка мала законні правомірні очікування отримати задекларовану державою вихідну допомогу, як один з елементів конституційних гарантій незалежності при здійсненні правосуддя.

Отже, вихідна допомога є не тільки соціальною виплатою судді у відставці, а й складовою його правового статусу як діючого судді з урахуванням правомірних (законних) очікувань на майбутнє щодо захищеного соціального статусу при звільненні його з посади у відставку. Ця допомога є майном позивачки і вона не може бути зменшена або скасована.

З огляду на це втрата чинності статтею 43 ЗУ від 15.12.1992р. «Про статус суддів» і статтею 136 ЗУ від 07.07.2010р. «Про судоустрій та суддів» не є підставою для відмови позивачці у вихідній допомозі, нарахування і виплату, якої вона правомірно очікувала при виході у відставку з посади судді.

Відповідно до прикінцевих та перехідних положень ЗУ від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів» Закон від 07.07.2010 «Про судоустрій і статус суддів» втратив чинність з 30.09.2016 р.

Частиною 2 ст.143 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено єдиний випадок, коли виплата вихідної допомоги не здійснюється, а саме: у разі, якщо суддя, відставка якого була припинена у звязку з повторним призначенням на посаду, знову подасть заяву про відставку.

Все вищезазначене дає підстави для висновку, що відмова відповідача у нарахуванні та виплаті вихідної допомоги позивачу у звязку з відставкою є протиправними діями та суперечить як Конституції і законам України, так і нормам міжнародного права, визнаним Україною.

Що стосується розміру вихідної допомоги, то він повинен розраховуватися з огляду на таке.

Статтею 136 Закону № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. було передбачено виплата судді у звязку з відставкою вихідна допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. При цьому ч. 6 ст. 47 цього Закону, як й Закону України про «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р. № 1402- VIII (ч.7 ст.48) встановлювала таку засаду незалежності суддів як належне матеріальне та соціальне забезпечення. Зазначені норми Закону передбачають, що при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 19.11.2013 р. № 10-рп/2013 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103, 109, 131, 132, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу XII «Прикінцеві положення», абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обовязків.

Зі змісту вказаного рішення, та з огляду на наведені вище обставини, парламент повноважний установлювати вихідну допомогу та визначати її розмір, а кошти, які отримують судді як вихідну допомогу, є одним із видів їхнього доходу. Проте, право парламенту на скасування існуючих гарантій щодо виплати судді вихідної допомоги у звязку з відставкою ні законом, ні згаданим рішенням не передбачено.

Отже, позбавлення судді при звільненні у відставку взагалі права на вихідну допомогу є незаконним, суперечить згаданим вимогам закону, скасовує гарантії матеріального та соціального забезпечення судді як складової незалежності суддів.

Виходячи з викладеного, суд вважає наявними підстави для зобовязання Апеляційного суду Миколаївської області нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Відповідно до вимог ст. 245 КАС України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про задоволення позову повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання дій субєкта владних повноважень протиправними та зобовязання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності субєкта владних повноважень протиправною та зобовязання вчинити певні дії і т.і.

Надавши правову оцінку всім обставинам справи, суд, з метою захисту прав та інтересів позивача, з урахуванням вимог ст. 245 КАС України, вважає за необхідне визнати протиправними дії Апеляційного суду Миколаївської області щодо відмови у нарахуванні та виплати вихідної допомоги у звязку з відставкою позивачки; зобовязати відповідача провести нарахування та виплату вихідної допомоги судді у відставці ОСОБА_1 у розмірі розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.ч.1,2 ст. 77 КАСУ кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Керуючись статтями 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задоволити.

Визнати протиправними дії Апеляційного суду Миколаївської області щодо відмови ОСОБА_1 у нарахуванні та виплаті вихідної допомоги у зв`язку з відставкою.

Зобов`язати Апеляційний суд Миколаївської області провести нарахування та виплату вихідної допомоги судді у відставці ОСОБА_1 у розмірі, визначеному у відповідності до ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07 липня 2010 року в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки передбачені ст. ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене в порядку та строки визначені ст. 295-297 КАС України.

Суддя